скачать книгу бесплатно
* * *
«ПИТАННЯ: Що таке магiчне дiяння?
ВІДПОВІДЬ: Це активне спрямоване дiяння, що мае на метi змiнити щось в навколишньому фiзичному середовищi.
ПИТАННЯ: Якого кшталту бувають магiчнi дiяння?
ВІДПОВІДЬ: Побутовi, бойовi, iнформацiйнi тощо.
ПИТАННЯ: Якi рiзновиди побутових магiчних дiянь ви знаете?
ВІДПОВІДЬ: Природно-побутовi (змiнення погоди та клiмату, сiльськогосподарськi дiяння), соцiально-побутовi (змiнення зовнiшностi своеi та оточення, тобто наличинювання; змiнення властивостей своiх та оточення, тобто перевертенство; змiнення психологii своеi й оточення, тобто навiювання, сюди ж належать i любовнi чари), ремiсницько-побутовi (ремонт або псування одягу, житла, знарядь працi, предметiв
мистецтва та побуту), предметнi (дiяння з iмiтацiею предмета, як-от мотузки, сокири, смолоскипа, палки тощо).
ПИТАННЯ: Якi рiзновиди iндивiдуальних бойових дiянь ви знаете?
ВІДПОВІДЬ: Атакувальнi, захиснi й декоративнi. До атакувальних належить прямий удар (вiдповiдае удару тупим металевим предметом в обличчя), вогняний удар (вiдповiдае спрямованому струменю вогню), iмiтувальний удар (удар з iмiтацiею реальноi зброi). До захисних належать загальний захист й адреснi захисти: вiд залiза, вiд дерева, вiд вогню, вiд чужого погляду тощо. Адреснi захисти можна ефективно комбiнувати. До декоративних дiянь належать салюти й феерверки.
ПИТАННЯ: Якi рiзновиди iнформацiйних дiянь ви знаете?
ВІДПОВІДЬ: Поштовi (дозволяють обмiнюватись iнформацiею на вiдстанi, обов’язково вимагають матерiального носiя, примiром, птаха, чи групи комах, чи будь-якоi поверхнi, на яку наноситься текст послання), пошуковi, вистежнi, сторожовi, наглядовi.
ПИТАННЯ: Якi рiзновиди дiянь волiете використовувати ви як майбутнiй призначений маг?
ВІДПОВІДЬ: Природно-побутовi й ремiсницько-побутовi, а також деякi рiзновиди iнформацiйних».
* * *
Ятери жили багато й вiльготно, не знаючи браку нi грошей, нi розваг. Нас з Ілом зустрiв цiлий виводок слуг – вiд плiшивого згорбленого старця до хлопчиська рокiв дванадцяти. Жодного обличчя я не розгледiв – самi макiвки; у присутностi хазяiна челядь де Ятерiв була в неперервному по клонi.
У вiтальнi нас зустрiла Ілова дружина – замучена недугами блондинка. Їi миршаве личко здавалось намальованим на промащеному паперi – ще трохи, i крiзь нього проглянули б обриси кiмнати.
– Пане Хорте зi Таборе зажадав оглянути мою мисливську залу, – з неприязню повiдомив iй барон. – Розпорядiться щодо снiданку, люба.
Сiрi баронесинi оченята раптом наповнилися слiзьми; нi зникнення Пера, нi метушня в домi, нi напруженiсть у чоловiковому голосi не сховались вiд неi, а раннiй вiзит «осоружного чаклуна» – тобто мене – зовсiм кинув небогу у вiдчай. Але – треба вiддати належне Іловi як приборкувачу жiнок. Баронеса присiла в низькому реверансi i, не зронивши нi слова, пiшла. Вiяло в ii руках стовбурчилося пiр’ям i через те схоже було на дохлу пташку.
– Ходiмо, – хрипко сказав Іл.
У баронських покоях стояла щiльна, задавнена кiлькашарова задуха. Розшита шовком хустинка в руках молодого Ятера зовсiм розкисла вiд поту – барону-самозванцю доводилося щосекундно промокати лоб.
Ключ вiд мисливськоi зали – завбiльшки з ручку вгодованого немовляти – був, безперечно, шедевром ковальського мистецтва. Ятер нервувався. Дверi вiдсунулися не одразу; iмпульсивний барон навiть спробував зламати iх, хоча з першого ж погляду було зрозумiло, що виломити цi дверi до снаги хiба що барильцю з порохом.
Кiнець кiнцем замок пiддався. Ятер востанне витер лоба – спершу мокрою хусточкою, потiм рукавом камзола. Повернувся до мене; грiзному барону було дуже страшно в цю хвилину, менi навiть подумалося, що якби засув не став коритись – спадкоемець-самозванець зiтхнув би з полегкiстю…
Я вiдтрутив Іла з дороги, вiдсунув засув i ввiйшов до зали першим.
Так, барон-мисливчик дуже спiшив стерти всяку пам’ять про татуся. Майже нiщо не нагадувало про те, що примiщення колись було старому за спальню й кабiнет: стiну мiж кiмнатами зруйновано до решти, меблi винесено, пiдлогу за ново покрито керамiчними плитами, а стелю – мозаiкою з рiз них сортiв дерева. Стiни ряснiли гобеленами, як старовинними, майстерними й утiшними для ока, так i новими, виготовленими нашвидкуруч, натхненно-потворними. Гадалося, що кожен, хто вперше ввiйде до мисливськоi зали, завмре, уражений красою мисливських трофеiв (десяток сумних оленячих голiв, набитi ватою пташки рiзного розмiру й опудало кабана, виготовлене з порушенням технологii, через що тварина здавалася в пiвтора раза бiльшою, нiж була за життя), а також зачарований блиском зброi (стiйка для спи сiв та рогатин, два арбалети на стiнах i кiлька бойових клинкiв, нiяк не дотичних до полювання).
Я зупинився на порозi. Важкi штори на вiкнах утримували ззовнi свiтло лiтнього ранку, i тому я не одразу помiтив старого – тим бiльше що вiн убраний був у все чорне, нiби ворон.
За моею спиною шумно сопiв спадкоемець-самозванець; скрипнули дверi, що замикались тепер iзсередини.
– Доброго ранку, батьку, – сказав Іл над усяку мiру фальшиво.
Старий не вiдповiв. Лице його лишалося в тiнi.
Запала мовчанка; я вiдчув – уперше вiдтодi, коли Іл де Ятер вiдкрився менi з цiею iсторiею – вiдчув острах i нiяковiсть, неначе грудей моiх торкнулася зсередини маленька пазуриста лапка.
Я прекрасно знав звичаi родини де Ятерiв – адже нашi предки жили бiк у бiк ось уже декiлька поколiнь. Я добре знав, як ставився до своеi сiм’i Дол де Ятер – ось цей самий раптовий старець. Певний час ми з Ілом дружили дуже тiсно – я був чаклун i син чаклуна, переконаний, що свiт iснуе виключно для моiх потреб. Іл був спадкоемець шляхетного роду, гарне й сильне хлоп’я, забите й залякане далi нема куди. Якщо вiн раптом зникав з мого горизонту – я знав, що батько за якийсь прогрiх посадив його до комори, або прив’язав уздечкою до столу (масивноi парти з червоного дерева, за якою Іловi належало щоденно осягати розумом геть пустi для нього науки), або засiк до напiвсмертi; молодшi дiти Ятерiв – то були переважно дiвчатка – страждали не менше. Цiлими днями замкненi в задушливiй кiмнатi, вони рукодiльничали пiд наглядом сувороi наставницi, iх навiть не випускали до вбиральнi, а ставили один на всiх нiчний горщик…
Один iз Ілових братiв – забув, як його звали – у вiцi дванадцяти рокiв утiк iз дому з бродячим цирком, i бiльше про нього нiхто нiколи нiчого не чув. Другий вирiс тихим мовчазним юнаком, з вигляду нiби нормальним, який, проте, понад усi розваги полюбляв спостерiгати за цiвкою води з насоса. Вiн мiг дивитись на воду годинами й днями, i лице в нього при цьому ставало м’яким, нiби з воску, i в кутиках рота збиралася слина… Прислуга тихцем насмiхалась над молодшим Ятером i приколола йому прiзвисько Фонтан.
Тепер, якщо спадок пiде вiд Іла – його судилося дiстати Фонтану.
…Старий Дол де Ятер стояв посеред зали, i менi чомусь здалося, що вiн стоiть досi там, де його залишив Іл. Що за час, поки сина не було, вiн не ступив i кроку.
– Батьку, – сказав Іл, i голос його затремтiв. – Наш сусiда, пан зi Табор, хотiв висловити свою радiсть iз приводу вашого раптового повернення.
Старий мовчав.
Фамiльна риса Ятерiв – нiколи не терпiти заперечень нi в чому – поеднувалася в старому баронi з нiжною любов’ю до дружини й дiтей. Цю любов вiн безперестанку проголошував на бенкетi й на полюваннi, вiдкривав знайомим i незнайомим, аристократам i хлiборобам. Вiн щиро вважав свою дружину красунею, вихваляв ii перед друзями i купував iй дорогi прикраси; а якщо дружина, бувало, завиняла чимось (невчасно розкривала рота чи спiзнювалася, коли барон зволили чекати ii) – ii неминуче й рiшуче каралося. Нещасна баронеса, Ілова мати, не дожила й до сорока – пiсля ii смертi старий Ятер побивався щиро, довго й тяжко.
Та сама фамiльна риса Ятерiв виявилася в Іловi одразу пiсля затвердження його головним у родинi, i виявилась так, що й чадам, i домочадцям це далося взнаки. Дружина його, колись рум’яна й галаслива, скоротилася до напiвпрозоростi й звелася до становища мишки. Дочок не було нi видно, нi чутно, а единий син вряди-годи проливав гiркi сльози, будучи прив’язаним вуздечкою до старовинноi парти червоного дерева.
– Батьку… – пробурмотiв Іл утрете.
Я пiдiйшов до вiкна й обережно пiдняв штору.
Промiнчик сонця пробився крiзь товщу порошинок, вiдбився вiд кахлини пiдлоги й надав майже живого виразу скляним очам давно забитого кабана.
Розглядiвши батькове лице, Іл де Ятер видав невиразний вигук. А я зрозумiв нарештi, в чому причина неясноi тривоги, що холодним клубочком оселилася в мене всерединi.
Закрiпивши штору золотою поворозкою, я знову перейшов залу й зупинився просто перед воскреслим бароном.
На мене – крiзь мене! – дивилися бiлi очi без жодного виразу. Так, iз переляку цей погляд можна було сплутати з поглядом самоi лютi, i я здогадуюсь, як то було Іловi в першi хвилини зустрiчi.
Я поводив рукою перед нерухомим обличчям старого. Очi глядiли в одну крапку. Зiницi не розширялись i не скорочувались.
– Іле, – почув я власний спокiйний голос. – Можеш кликати дружину та слуг… а можеш не кликати. Схована вiд стороннiх очей комiрка, нiма доглядальниця, часта перемiна бiлизни й постелi – от усе, що треба тобi для виконання синiвського обов’язку.
Товариш мого дитинства довго мовчав, переводячи очi з мого обличчя на обличчя старого барона. Потiм рiзко вiдiйшов у темний кут й опустив голову на руки; незрозумiло, чого було бiльше в його позi – горя чи полегшення.
Повернувши голову, я спiткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зi стiни. По печальнiй мордi подорожувала самотня мiль.
– Де ж вiн був? – глухо спитав молодий Ятер. – Де вiн був майже два роки? Звiдки?…
Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.
Я його не впiзнавав.
Рокiв п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусiда, який тягав мене на плечах, обожнював боi на дерев’яних сокирах i на першу вимогу демонстрував славний фамiльний меч, який, бувало, стинав по двi-три ворожi голови за один удар. Пам’ятаю, я ще дивувався – чому Ілiв тато, зi мною привiтний i лагiдний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за Іла. Розумнiший, хоробрiший, от сусiд i шкодуе, що тупуватий Іл його спадкоемець, а не я…
Був час, коли «дядечко Дол» здавався менi ближчим, нiж власний батько. Не дарма – батько в тi роки сильно подався, смерть матерi та моi безкiнечнi дитячi хвороби пiдiтнули його, у нього не було нi часу, нi сил на забавки з мечами й палками, а цукерки вiн уважав шкiдливими для зубiв; потiм я подорослiшав, i дружнiй зв’язок iз сусiдою ослаб, а з батьком навпаки – змiцнiв, одначе першим, хто прийшов утiшити мене пiсля смертi батька, був усе-таки дядечко Дол…
Тодi менi було п’ятнадцять. Тепер – двадцять п’ять; останнi десять рокiв ми зовсiм не спiлкувались. Я знав вiд Іла, що характер його батька з приходом старостi зiпсувався вкрай. Я був утаемничений у темну iсторiю з його зникненням; я тихо радiв, що безумний старий, що закляк оце серед мисливськоi зали, майже не схожий на того дядька Дола, якого я колись любив.
– Звiдки вiн прийшов? – розпачливо повторив молодий Ятер. – А, Хорте?
Зусиллям волi я вiдiгнав непотрiбнi спогади. Темне вбрання старого, що стояв передi мною, було ненове й потребувало чищення, проте вiн не справляв враження людини, що довго й важко добиралась до рiдного дому, пiшки плелась через поля та лiси. А для iзди верхи його костюм i особливо черевики не годилися зовсiм.
– Диви, Хорте… – прошепотiв Ятер, та я i так уже помiтив.
На шиi в старого поблискував, ховаючись у складках просторого камзола, ланцюг iз бiлого металу. На ланцюгу висiв кулон – здаеться, яшмовий.
– Ти пам’ятаеш цю рiч у батька? – спитав я, заранi знаючи вiдповiдь.
– Нi, звичайно, вiн не носив нiчого такого, – озвався Іл з певним роздратуванням. – Не любив цяцьок. Нi срiбла, нi каменiв – у крайньому разi, золото…
Іл простягнув руку, бажаючи роздивитись кулон ближче. Простягнув – i вiдсмикнув; несмiло зазирнув старому в обличчя. Я розумiв його складнi почуття; йому важко й страшно було усвiдомити, що його батько, який стiльки рокiв наганяв страх самою своею присутнiстю, перетворився тепер на живу ляльку.
Кулон, якого я торкнувся з неподобною безтурботнiстю, одразу подарував менi першу прикру несподiванку.
Рiч була явно магiчного походження.
Із великого шматка яшми невiдомий мистець вирiзав морду якогось злобного звiрятка – огидну, вищирену, мутнооку морду. І присутнiсть цiеi морди на грудях збожеволiлого барона явно мала якийсь прихований смисл.
* * *
Слуга Пер народився пiд щасливою зiркою – його труп так i не сплив у ровi. Замiсть цього Перу пiдвищили платню, подарували зовсiм ще новий камзол i вiдкрили таемницю: вiдтепер вiрний слуга мав обслуговувати немiчного безумця, помiщеного до дальньоi комiрки. Ім’я старого барона вимовляти (або просто згадувати) заборонялося; слугам i домочадцям було оголошено, що на утримання до де Ятера взято старого Перового батька, що вiн мае заразну хворобу, й тому кожного, хто зазирне до комiрки або хоча б наблизиться до неi, буде бито батогами й тавровано залiзом. (Тяжкiсть обiцяного покарання явно не держалася купи з легендою, яку вигадав Іл, та барона це зовсiм не хвилювало. Мешканцi фамiльного гнiзда давно були вимуштруванi до повноi втрати цiкавостi).
Нова Перова служба тривала цiлих два днi.
Третього дня ввечерi Пер нагодував старого вечерею (за його словами, вiн майже приловчився вправлятися з мiдною лiйкою, i в пана Дола вдалося влити чималу порцiю рiдкоi кашi), а нагодувавши, вийшов ненадовго за чистими простирадлами. І дверi замкнув ззовнi – щодо цього йому був пресуворий наказ.
Перша помилка Пера полягала в тому, що вiн залишив у комiрцi запалену свiчку. Друга помилка виявилася фатальною: Пер не повiсив ключ на ланцюжок на шиi, як наказано, а просто поклав до кишенi робочоi куртки.
Не дивно, що безумний дiд ненароком перекинув свiчку просто на матрац. Не дивно, що Пер, прийшовши до каштелянки, захотiв помiняти не тiльки бароновi простирадла, а й свою залиту кашею куртку.
На цьому щаслива зiрка Пера закотилась. Тому що взяти ключа з кишенi куртки вiн забув.
– Горить! Пожежа!!
Усе сталося дуже швидко.
Матрац спалахнув. Стара будiвля зайнялася миттево; поки Пер нажахано обмацував кишенi, поки бiг спотикаючись до каштелянки, поки вив над купою брудноi бiлизни, у якiй зникла його стара куртка, – поки слуга робив усi цi передсмертнi рухи, Іл де Ятер силкувався збити з дверей замок.
Не вдалося. Зроблено надiйно.
Тодi Ятер кинувся до вiкна; вiкна в комiрцi зi зрозумiлих причин були закритi мiцними гратами. Вогонь охопив уже всю кiмнату – повиснувши на прутах, наче збезумiла мавпа в звiринцi, Іл мiг бачити, як його батько байдужно спостерiгае за язиками вогню, що пiдлiзають до нього.
Як займаеться сиве волосся…
Я бачив потiм цi грати – людинi несила так погнути товстезнi прути. Іл зробив бiльше, нiж до снаги людинi, та на кiнець дiла це не вплинуло.
Збiглися слуги, домочадцi, дiти. Стали рядком, передавали вiдра з рук у руки. Вогонь, на щастя, не встиг перекинутись на поблизькi споруди; дверi до комiрки кiнець кiнцем зламали, i перед очима постала вигорiла кiмната з чорним скрюченим трупом посерединi.
Прибiг Пер iз ключем. Постояв, поглядiв на метушню…
А потiм пiшов i тихенько повiсився в бароновому саду на осицi.
* * *
ЗАДАЧА № 58: Призначений маг третього ступеня замовив клубок шерстi на непожирання мiллю. Який дiаметр сфери дii замовляння, якщо вiдомо, що вроджений маг першого ступеня вiдчув залишкову силу, перебуваючи на вiдстанi трьох метрiв од клубка?
* * *
Другого вечора ми сидiли в мене у вiтальнi за глеком вина, точнiше, за цiлою батареею глекiв. Ятер пив, але не п’янiв; сам я спиртного уникаю, та, поважаючи традицii, завжди держу в льосi кiлька добiрних барилець.
Ми мовчали так довго, що нiчнi свiтильники пiд стелею стали потроху вменшувати свiтло – вирiшили, певно, що ми спимо або кiмната порожня. Єдина свiчка на столi пiдкреслювала похмурiсть змарнiлого баронового обличчя, зате при свiтлi ii не видно було нi обгорiлих брiв, нi порiдiлого волосся, нi обпалених щiк. Я дивився на Іла – i картина загибелi старого барона повторялася перед моiми очима ще й ще, я гнав ii, та вона поверталася знов. Найсумнiшим було те, що в обличчi стариганя, який байдужно дивився на охоплену полум’ям кiмнату, виразно проглядали риси дядечка Дола – такого, яким я його пам’ятав, мого старшого друга. І коли полум’я, кинувшись на старого, огортало його рваним звивистим коконом – я мимоволi заплющував очi, зажмурювався, нiби та нервова панночка.
Якби я опинився поряд – я мiг би його врятувати!
…Урятувати, та не повернути розум. Вiн мав iз року в рiк жити рослиною в дiжцi, харчуватись рiдкою кашею через бляшану лiйку, ходити пiд себе…
…Але така жахлива смерть?!
…Чому я не владен над часом? Чому я не опинився в ту мить – там?
…Милосерднiше було б одразу ж його зарiзати. Як Іл, власне, й збирався зробити…
Я здригнувся. З пiдозрою втупився очима в молодого барона, що сидiв навпроти; ет! Якби повернувся Ятер-старший при повному здоров’i – Іл певною рукою перерiзав би татусевi горло. Але тепер – тепер мiй приятель жорстоко страждав. Синiвськi почуття, що всi цi роки жеврiли пiд кiркою задавненоi ненавистi, були видобутi назовнi; вони були блiденькi, непереконливi й нiби побитi мiллю, Іл соромився iх – сам перед собою. Хай краще вже чиста ненависть, анiж така любов.
– Вони, – свiтильники, пробудженi звуком баронового голосу, спалахнули на повну потужнiсть, яскраве свiтло змусило мого спiврозмовника поморщитись. – Вони… iх уже не спинити… язики вирiзати, чи що… плiткують. А коли мовчать – думають… Що це я звiв батька зi свiту. Власного батька загубив! І Пер, скотина така, свiдок мiй единий… Скотина, удавився! Уже пащекують, що я тата два роки в комiрцi держав… Уже пащекують… І – вiрять!
– Що тобi до брудних язикiв? – спитав я втомлено. – Хочеш, я нараз позатикаю всi цi роти?
– Нi-i-i, – Іл тяжко замотав головою. – Так не годиться, чаклуне… Так не буде. Роти затикати… це я сам можу, без нiяких чарiв. А треба батькового вбивцю… Хто його викрав, хто його розуму позбавив… той i вбивця. Треба знайти. А Пер, дурень, поспiшив – я його, може, потiм сам замучив би… але ж це потiм… Вiн багато знати мiг, згадати щось, цей Пер, адже тодi з батьком разом був, пам’ятаеш, коли його ця дiвка звела… Ця сучка, щоб iй жабою вдавитись… Пам’ятаеш?
Я зiтхнув.
…Розв’язна особа постукала у ворота пiзнього вечора, пiд час дощу, i назвалася жертвою розбiйникiв. За ii словами, негiдники забрали в неi карету, убили кучера й слуг, поживилися скринею iз сiмейними коштовностями – а коштовностей було немало, бо й сiм’ю вона назвала вiдому, шляхетну сiм’ю з Пiвденноi Столицi.
На той час в околицях не було жодноi серйозноi розбiйницькоi ватаги. Панянка не змогла вказати мiсця, де лежать трупи нещасних слуг (темно було, незнайомi мiсця, нiч, шок); коротше кажучи, авантюристку в нiй запiдозрили одразу всi – окрiм старого Дола де Ятера.
Той, проти звичаю, поставився до панянчиноi iсторii дуже серйозно. Бiльше того – нi з сього нi з того зажадав нещасну дiвчину втiшити; у першу ж нiч вона пробралась до старого в лiжко. І вiн розцвiв, тому що власна дружина його давно була упроваджена до могили, а решта жiнок, що дiлили з ним ложе, бували або продажнi, або на смерть переляканi.
Уже на другий день прибулицю ненавидiли всi – починаючи вiд спадкоемця Іла, якому ввижалося немовля – претендент на його права, i закiнчуючи кухарчуком. Вона поводила себе як господиня. Вона вiдверто знущалася з баронових дочок, якi сичали iй услiд. Вона провокувала Іла на грубощi, а потiм скаржилась на нього старому Ятеру; життя родини, i без того невтiшне, повiльно перетворювалося на пекло. Барон оголосив про свое майбутне весiлля – напоумити його i за кращих часiв нiхто не мiг, а тепер старий i зовсiм зсунувся з розуму. Іл у вiдчаi приходив до мене, манiвцями розпитував про отрути, iхнi властивостi й спосiб застосування. Звичайно, всi розмови мали вiддалений характер, однак скоро старий запровадив новий порядок вживання iжi: нi сам вiн, нi його красуня нiчого не брали до рота ранiше, нiж хто-небудь зi слуг не куштував страву…
