скачать книгу бесплатно
Вiн швидко схаменеться, але…
Що було – те було. Коли б у його час жив Іван Франко, Мазепа повторював би його рядки, що «любов, мов слабкiсть десь яка, / Надiйшла менi вже в кiсть i крев». Чи повторював би слова Сосюри: «В муках любовi стою край вiкна».
І вiн стояв, видивляючись свою любов, коханнячко свое неземне…
Із пiснi – так-так, – слова не викинеш. Та ще з якоi пiснi. З кохання, що, як писатиме поет, раз на тисячу лiт приходить…
І рядки цi Володимира Сосюри, чарiвного лiрика Украiни, нема-нема та й зринають, як згадую кохання Мотрi Кочубей до Івана Мазепи (чи Івана Мазепи до Мотрi Кочубей):
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтае весна на землi
І земля убираеться зрання…
Дише тихо i легко в синяву вона,
простягае до зiр своi руки…
В день такий на землi розцвiтае весна
i тремтить од солодкоi муки…
Але ж i Мотря була ще та чарiвниця. (Може, сама й не пiдозрювала, що вона чарiвниця.) Бо щось у нiй, у Мотрi-Мотрононьцi було таке… таке, що нi словом сказати, нi пером списати – чари незбагненнi. І тi чари сколихнули душу старого гетьмана, збурили його, оживили, запалили, як юнака, що ледь було не втратив землi пiд ногами i реальностi свiту бiлого.
Вона була незвичайною, юна украiнка Мотря Кочубеiвна. Це вiдчували й тi, хто Украiни не знав – хiба що колись чули щось про неi та ii чарiвниць. Для них Мотя ставала Украiною, i через неi, через незбагненну Мотрононьку, вони вiдкривали загадкову краiну козакiв i гетьманiв.
Це чи не першим вiдчув автор передмови до поеми О. Пушкiна «Полтава» Ю. Айхенвальд. Ось що вiн писав 1909 року про юну украiнську дiвчину в поемi росiйського генiя:
«Старый отец (Василь Кочубей. – В. Ч.) гордился ею… она была ему дороже мехов, атласа, серебра, потому что она была для него не только дитя, но и воплощение его родной Малороссии. Украинка пушкинской поэзии, она выросла на хуторе, в тени украинских черешен, и стройна она была, как тополь именно киевских высот. Природа Малороссии создала в ней свой лучший цвет, свою первую Марусю, и за это с любовью и лаской внимал ее песням богатый и славный Кочубей. Но проходящая через всю поэму степенность поэта, приобщившегося к отцовской психологии, сообщает нам, что не только мгновенные чары красоты привлекли к Марии женихов из Украйны и России, – везде прославилась она девицей скромной и разумной…
Она скромна и пуглива, трепетная лань, и лань напоминает ее движенья; и когда она, бродя в сенях, трепещет и решенье ждет, то она похожа на серну, которая уходит под утес, орла послыша тяжкий лёт; и когда уже безумная, она встречается с Мазепой, то убегает от него легче серны молодой. И вот она, человеческая лань, такая робкая, такая пугливая и трепетная, она, девица скромная и разумная, совершает стыд и безумие, ей приятен ее позор… (Це коли вона вночi втiкае з батькiвського дому до Мазепи.)
Здесь Пушкин опять встретил на своей дороге загадку любви, которой все возрасты покорны. Он знает, что сердцу девы нет закона, и потому его не удивляет любовь Марии к Мазепе… Страстные мечты украинки тяготили к седой голове… серебряная старость очаровала ее. Это несомненно произошло от того, что Мазепа был воин и поэт. В темнице Кочубей вспоминал песни дочери своей, а пела она только те песни, которые слагал Мазепа, когда он беден был и мал. Она певца полюбила за песни. С тех пор, как были они сложены, прошло много лет, и Мазепа стал не только богат и могуч, но и стар. Однако в песнях его сохранилась молодость его: песни не стареют. Поэту вечная подобает юность. И вот Мария чувствовала и певучими устами своими передавала молодость Мазепы, бессмертную жизнь его стихов, – что же могли значить для нее власы седые? И могла ли она видеть старым того, чью в звуках сохранившуюся молодость она повторяла и усилила молодостью своей? Кроме того, Мазепа был и воин. А воин тоже никогда не стар. В бою все молоды. И Мария, полюбившая конный строй и бранный звон литавр, и клики пред бунчуком и булавой малороссийского владыки, – Мария нашла в Мазепе чудное сочетание двух вечных юностей – поэта и воина».
Зрештою, Мотря Кочубеiвна була i залишилась тiею слов’яночкою, про яку напишуть вже за наших днiв Г. Татарченко та В. Крищенко у вiршi «Слов’янська врода»:
Я тебе стрiчаю ранком, —
Слово котиться в розмову
Дорога моя слов’янко,
Кароока, чорноброва.
З тебе писано iкони…
Хоч мiнлива наша мода,
Та не згубиться нiколи
Чарiвна слов’янська врода.
І сьогоднi iсторики (та й не тiльки вони) все ще сперечаються: чи могла бути в дiвчини шiстнадцяти лiт така любов до чоловiка, який вже розмiняв сьомий десяток, а чи це була всього лише примха розбалуваного i некерованого дитяти?…
А сперечаючись, намагаються розiбратися, а хто ж вона була – Мотря Кочубеiвна?
Четверта й остання дитина Василя i Любовi Кочубеiв.
Останньою, а тому й найулюбленiшою, якiй дiсталася чи не вся батькова любов (а в неi ж була ще сестра i брати) i яка звикла це сприймати як данiсть, адже iй нiколи й нi в чому не вiдмовляли. Все для неi, для доцi своеi. Справдi-бо, вiкова рiзниця мiж ними була вражаючою. Але мають рацiю iсторики, якi наголошують: тi, хто звинувачуе Мазепу в блудi, не враховують одну iстотну деталь: гетьман домагався руки дiвчини, яка вiдповiдала йому взаемнiстю. Зрозумiти молоду Кочубеiвну неважко: Іван Степанович був для неi уособленням мудростi, шанованою всiма людиною. Навiть у такому вiцi, як зiзналася панi Сенявська французькому послу у Варшавi Францiсу Бонаку, старий Мазепа «приваблюе легко до себе своiм чаром жiнок».
Хрещений, який часто гостював у домi Кочубеiв, мiг приворожити дiвчину й знанням мов, i власними вiршами. Мова його листiв до неi нiжна й зворушлива. «Щасливii моi письма, що в рученьках твоiх бувають, нежелi моi бiднi очi, що тебе не оглядають», – писав вiн Мотрi.
Та й зовнi гетьман мав вигляд значно i значно молодший свого вiку.
Французький посол Жан де Балюз, який зустрiчався з ним у Батуринi, так описував його:
«Вигляд у нього суворий, очi блискучi, руки тонкi й бiлi, як у жiнки, хоч тiло його мiцнiше, нiж тiло нiмецького рейтара (найманий солдат важкоi кавалерii в европейських армiях ХVI – ХVII ст. – В. Ч.), вершник з нього знаменитий».
А ось що писав учасник шведського походу в Украiну Густав Адлерфельд, який бачив гетьмана «у вiцi 64-х лiт, середнього зросту» (у 1708 роцi гетьмановi насправдi було 69 рокiв), вiн «дуже стрункий, iз суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приемноi вдачi й дуже захоплюе своiми жестами».
Правда, iнший сучасник, що лишився анонiмом, запевняв, що «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римськiй iсторii великого Манлiя. Але вашi очi полонили його бiлi руки, тонкi, повнi грацii, та його горда голова з бiлими буклями, довгi обвислi вуса, а понад усiм цим величнiсть, почуття гiдностi й суворiсть, яку злагiднювала елеганцiя». Але всi сходяться в одному – Мазепа мав вигляд сувороi й водночас iнтелiгентноi людини, у якоi мiцна будова тiла дисонувала з тонкими, бiлими, далеко не козацькими руками.
Іван Степанович Мазепа був тодi на вершинi свого успiху на чолi козацькоi Украiни. Восени 1704 року – ще йшла Пiвнiчна вiйна – гетьман Іван Мазепа повернувся з чергового походу до своеi резиденцii в Батуринi. Повернувся на крилах успiху, адже й останнiй похiд його завершився вдало – як i всi iншi – вiн був полководцем удатним. Правда, вiн тодi, виконуючи наказ Петра І, арештував свого давнього суперника Палiя, поводиря правобережного козацтва, i тепер пiд булаву Мазепи перейшла бiльша частина Правобережжя, яку вiн не спiшив i навiть не гадав повертати полякам.
Це був успiх не лише Мазепи, а й усiеi Гетьманщини, яка пiсля довгих десятилiть Руiни знову здобула кордони, як у часи Богдана Хмельницького. Ось чому настрiй у Мазепи був просто чудовий. Вiн об’еднав – ну, майже об’еднав – всю Украiну. Це добрий початок до остаточного об’еднання розшматованоi батькiвщини. Козаки i старшина, для якоi це був подвиг Мазепи, зустрiчали гетьмана просто захоплено – нарештi вони мають верховоду, який не на словах, а на дiлi дбае про Украiну. І сам гетьман гордився своiм вчинком, його душу наповнювала урочистiсть – це лише початок боротьби за повне об’еднання Украiни – дасть Бог, воно збудеться, i Украiна назавжди стане единою, сильною, i нiякi Польщi й Росii не будуть бiльше завдавати iй лиха-горя.
Вiн щиро вiрив, навiть аж затято вiрив, що бодай колись, а такi часи настануть. Але треба вже сьогоднi – ба навiть учора – i завтра-позавтра i завжди все робити, всього себе вiддати на вiвтар боротьби за Украiну, за ii волю i кращу долю, щоби вона бiльше не була чайкою при битiй дорозi.
Такою вона йому бачилась i снилась. І в серцi болючою скiпкою ятрила i про таку вiн якось однiеi безсонноi ночi – а скiльки iх у нього таких було! – i вiрша склав, порiвнявши Украiну з чайкою при битiй дорозi. І вiрша його болючого невдовзi по всiй Украiнi вже як пiсню заспiвали (його iменi, як творця при тiй пiснi, вже не згадували, бо стала вона народною):
Ой, бiда, бiда та чайцi-небозi,
Що вивела чаенята при битiй дорозi.
Там чумаки йшли, чаенят знайшли —
Чаечку зогнали, чаенят забрали.
А чаечка в’еться, об дорогу б’еться,
До дороги припадае, чумака благае:
– Ой чумаче, чумаче, ще ж ти молоденький,
Верни моi чаенята – ще ж вони маленькi!
– Ой не верну, чайко, не верну, небого,
Бо забереш чаенята, полетиш у поле!
– Не буду летiти, тут буду сидiти;
Буду воли завертати, в пригодi ставати!
– Ой полети, чайко, на зелену пашу,
Бо вже твоi чаенята покидали в кашу!
– Бодай же ви, чумаки, у Крим не сходили,
Як ви моi чаенята у кашi зварили;
Бодай же вам, чумаки, воли похворiли,
Як ви моi чаенята з кашею поiли;
Бодай же вам, чумаки, воли поздихали,
Як через вас чаенята навiки пропали.
– Ой чаечко наша, неправдонька наша:
З маленькими чаенятьми добра буде каша!
Через цю пiсню у Мотрi й лучилася неначе тривожна розмова з батьком. Якось вона наспiвувала пiсню (чомусь сумно було на душi, хоч молодiсть мовби суму й не знае) про чайку-небогу, яка вивела дiток при битiй дорозi, а iх чумаки забрали собi на кашу. Батько й почув та враз до дочки:
– Ей, ей, дiвко?! Ти де це таку пiсню назнала?
Запитав нiбито занепокоено, хоч ранiше на пiснi, що iх спiвала дочка, й уваги не звертав – спiвае, то й хай спiвае, аби не плакала. А це, бач, насторожився.
– Де ти, питаю, таку пiсню назнала?
Мотря, думаючи щось свое, вiдповiла:
– Іван Степанович, як учора у нас гостював, навчив.
– Мазепа? Еге, вiн до вiршiв та пiсень голiнний. Гетьман, а вiршi та пiснi наче який бурсак складае – воно йому ото треба? Хоча гарно тямить се дiло, – в батьковiм голосi почала вiдчуватися насторога. – Але кого це вiн мае на увазi пiд чайкою, що вивела дiток при битiй дорозi?
– Украiну нашу, бо вона в нас як неприкаяна.
– Овва! Гляди, не спiвай ii при людях, бо люди рiзнi. Почують недобрi вуха, донесуть декому… Така пiсня може тим, що при владi, не сподобатись.
– Кому?
– Та хоча б московитам.
– А менi – дарма.
Василь Леонтiйович пильно на дочку дивився.
– Не дурiй, дiвко. Мазепа у своiй пiснi що мае на мислi? Що пiд отечеською рукою московського царя Украiнi зле?
– Атож. Вона як чайка на роздорiжжi. З одного боку поляки, з другого – татари та турки, з третього – московити. І всi забирають наших чаенят, щоби кашi з них наварити.
– Це Мазепа мае на мислi?
– А ви, тату, про це в нього самi запитайте.
– І запитаю. А ти дивись, вумна дуже стала. Воно ото тобi треба? Гляди, дiвко. Як дiйде до царя, то за такi пiснi тобi капость буде. А разом з тобою i менi перепаде. А я ж – генеральний суддя. Менi треба вухо гостро тримати, щоби у халепу московську не вскочити. А наш народ такий, що вмить донесе.
– Як ми самi не донесемо, – раптом сказала Мотря, – то не дiйде до царя.
Кочубей якось дивно глянув на дочку, пробурмотiв:
– Кажу, гляди!.. Бо й тобi, як тiй чайцi-небозi може бути зле. Та й мене московити не похвалять за таку пiсню. Донесуть стольнику, а вiн мене той, на цугундер вiзьме – влада в Украiнi у них. І Мазепу не похвалять. Вiн хоч i гетьман, при булавi, але як ми, так i вiн пiд царем ходить та пiд його воеводами.
Тепер вже Мотря з подивом глянула на батька, але нiчого не сказала, тiльки сумно так, сумно проспiвала:
Ой горе тiй чайцi-небозi,
Що вивела дiток при битiй дорозi…
Подвигом Мазепи пишалася й Мотря Кочубеiвна. Їi вже зачарували i його чоловiча сила, розум ясний i гострий, влада, що ii вiн мiцно тримав у руках. Вона була дiвчиною освiченою, добре зналася в лiтературi (недарма ж гетьман в якостi дарункiв завжди надсилав iй «книжечки»), та й ерудицiя i начитанiсть Мазепи, його любов до книг теж подiяли на неi. До всього ж гетьман був у неi щиро закоханий. Та й гарно вiн до неi залицявся. І як наслiдок, мiж гетьманом i дiвчиною спалахнув роман серйозний, глибокий, щирий…
А якось гетьман передав iй таку цiкаву книжечку, що вона до ранку не могла вiд неi вiдiрватися, читала й сумувала, сумувала й радiла – яка ж бо любов, виявляеться, е в iнших краiнах!
Хоч i трагiчна, але ж така захоплива.
«Трiстан та Ізольда» [9 - «Трiстан та Ізольда» – пам’ятка захiдноевропейськоi лiтератури середнiх вiкiв. Походження – кельтське. В основi сюжету – трагiчне кохання дружини короля Марка Ізольди до його племiнника Трiстана. Вперше оброблена французькими поетами у ХІІ столiттi. Вiдомi пiзнiшi англiйськi, iталiйськi, iспанськi, сербськi версii. На сюжет роману створено поеми кiлькох поетiв, у тому числi й Лесi Украiнки – «Ізольда Бiлорука». Нiмецькою роман про Трiстана та Ізольду переклав у ХІІІ столiттi Готфрiд Страсбурзький.] книжечка називалася. Не книжечка, правда, а зшиток саморобний. Іван Степанович про тую любов з нiмецькоi для неi переклав, по-своему скомпонував, зшив аркушi i вийшла книжечка.
Вже й другi пiвнi проспiвали перед зорею, ось уже й третi перед свiтанком почали голос подавати, а вона з очима, повними слiзок, читае й читае…
Король Марко з якогось там королiвства ненавидiв свого племiнника, адже бачив, як вiн кохае королеву, а королева – його.
Та за таку любов король Марко пiвкоролiвства свого вiддав би, але не таланило йому на такi почуття, на щастя таке. Король Марко заздрив такiй любовi, бо сам вiн з такою пристрастю нiкого в своему життi не кохав i його так палко нiхто не кохав.
А заздрячи чужiй любовi, король Марко все робив, аби якщо й не вбити любов – це i королям не пiд силу, – то бодай закоханих розлучити.
І це заздрiснику вдалося.
Закоханi зазнали багато лиха i тяжких пригод. І хоч вони загинули, але iхнi почуття все одно вистояли, бо вони – сильнiшi смертi i всiх лих, разом узятих.
Вражений таким почуттям, король Марко змилостивився i звелiв Трiстана та Ізольду поховати в однiй капличцi. Невдовзi з могили Трiстана пiднявся незвичайний терновий кущ i, перекинувшись через капличку, врiс у могилу Ізольди. Тричi наказував злий король зрiзати той кущ, але кожного разу вiн з’являвся наступного дня – такий же чудово-незвичайний, як i ранiше.
Мотря плакала, читаючи сумну повiсть про любов двох, якi знайшли себе i свое щастя, i радiла водночас, що е така любов, яка навiть смертi не пiдвладна. І незчулася, як матiнка, тiнню пiдкралася до неi i вирвала з ii рук зшиток.
– А що ти… читаеш? Це тобi, мабуть, той чародiй передав? Щоб сохла за ним? Я думала, це Святе Письмо, а це про… про любов. Про яку любов, дурепо? Немае любовi, повiр менi, невдячна дщерь. Бо коли б вона була, то я першою ii спiзнала б. Не бувати тому, що задумав старий чаклун!
Мотря й ойкнути не встигла, як матiнка на дрiбненькi шматочки порвала-пошматувала зшиток, пiдбiгла до вiкна i викинула порване геть.
Закружляли шматочки, закружляли й розлетiлися, як вiйнув вiтерець iз саду…
– Ось так i з Мазепиними чарами буде! – кричала матiнка. – Пошматую iх i за вiтром розвiю!..
І вже не знала Мотря, кого iй було жалкiше – якихось незнаних Трiстана та Ізольду i iхню любов, що тернами поросла, чи себе й свою любов було шкода, що теж заросте тернами…
Незчулась, як у журбi заспiвала, душу свою ятрячи:
Цвiте терен, цвiте терен,
Листя опадае:
Хто з любов’ю не знаеться,
Той горя не знае…
Історики й досi мiркують над тим, чим могла зачепити гетьмана юна красуня Мотря. Не тiльки ж красою. Краса, як кажуть, до вiнця. А мабуть, захопила його i своiм характером, хай i норовливим, але ж i благородним. Дiвчина була надiлена вiд природи небуденним розумом, вдалася гострою на язик, швидка, як казали, мислями i вчинками, була рiшучою i не такою, як всi. Цим своiм характером вона й пiдкорила гетьмана, який тодi перебував у самотинi, з якоi, здавалося, вже не було – враховуючи його вiк – виходу. А тут така дiвчина, таке кохання! І хай вiн був досвiдченим в амурних походеньках, але Мотрю сприйняв вище за черговi походеньки. Вiн не встояв перед цiею незвичайною дiвчиною, як не встояла й вона перед його чаром.
Недарма ж французький посол Бонак писав в одному зi своiх листiв: «Як я чув, гетьман Мазепа, крiм iнших своiх чеснот, приваблюе до себе легко своiм чаром жiнок, як захоче того».
Ось тiльки ненька рiдненька панi Кочубеiха i чути про любов не бажала. Нi, нi, про листа французького посла месье Бонака, що гетьман Мазепа володiе чаром, Кочубеiха нiчого не чула. Але це не мало якогось особливого значення, адже вона ще ранiше француза вiдала, хто такий Мазепа насправдi.
– Того й при булавi, що чарiвник, – бубонiла, як заходила мова про гетьмана. – І гетьманство вiн чаром узяв, наславши на старшину затемнення, – от вони, заслiпленi буцiмто його подвигами, i вручили йому булаву. Тодi ж як гетьманом мав стати мiй Василь. Дак лиходiй той перехопив у нього булаву.
У цьому був особисто переконаний i сам Кочубей – вiн мав стати гетьманом… Вiн, Кочубей Василь Леонтiйович! І йому мають належати символи гетьманськоi влади – клейноди: булава, бунчук, прапор i печатка. Ось так – так, а не iнак.
Ну, за булавою дiло не стане. Мазепину забере, вона для всiх, хто гетьманами стае, зроблена. А печатку… Печатку може й виготовити, умiльцiв у нас вистачае. Із срiбла хiба ж таку викарбують, з козаком посерединi, в гостроверхiй шапцi, з рушницею – от ти вже й гетьман.
Матиме вiн вiйськового суддю та писаря, обозного, осавула, перначого, хорунжого, бунчужного, булавничого – вiн вже давно прикинув про себе, кого на цi посади вибере, як гетьманом стане, – своiх людей… Полки очолять полковники – iх теж вибере, сотнi – сотники, i поведе вiн вiйсько, як ото про Дорошенка спiваеться, хорошенько…
Гм, а чом би й нi?
Задумавшись, уявив себе гетьманом – а вiн завжди уявляв себе гетьманом i вже звик, що бодай у думках, а – гетьман, тож, уявивши себе на чолi Вiйська Запорозького, замугикав:
