скачать книгу бесплатно
– Попереду Дорошенко… Дорошенко… Веде свое Вiйсько Запорозьке хорошенько… А позаду Сагайдачний…
– Ей, ей, ти чого це розспiвався? – стрепенувшись, шулiкою налетiла – як завжди налiтала на чоловiка, панi Кочубеiха.
– Та що ж менi вже заспiвати зась?
– Який Дорошенко попереду вiйська? – голос у жони зробився аж надто високим. – Який, питаю, в дiдька Дорошенко? Та ще й Сагайдачний… Чого це вони попереду?!
– А хто? – розгубився пан Кочубей. – Ма-мазепа?
– Ти попереду! Ти! – вже чи не кричала жона. – Ти генеральний суддя, то й маеш бути попереду, а не якийсь там… не якийсь там Дорошенко чи Мазепа. Ти суддя, а я – суддиха, от i маемо вдвох владарювати на Гетьманщинi.
– Ти як завжди маеш рацiю, мое золотце, – погодився чоловiк iз жоною, який погоджувався все життя, бо не погодишся, тобi ж i гiрше буде – цур йому та пек йому!
Але щось вже не спiвалося. Мабуть, тому, що попереду все ж таки був Мазепа. Допоки? Пора, пора вже за неi братися, як слiд… За булаву. За ту булаву, що Мазепа чи не з рук у нього вирвав. Казали (про це е свiдчення й iсторика Оглоблина), що був такий мальований портрет Василя Кочубея з написом: «Гетьман Василь Кочубей». Мо’, й справдi Кочубей ледь було не став гетьманом Украiни?
– Так воно й е, – не затихае Кочубеiха. – Спершу в нас булаву перехопив, а це ось уже дочку серед ночi викрав, дщерь нашу безневинную… Але ми, Кочубеi, свое ще вiзьмемо. І дочку ним викрадену повернемо, i гетьманство теж у чародiя вiдберемо.
І все пiдганяла Кочубея:
– Вели, щоби ще гучнiше калатали у дзвона!
– Дак куди вже гучнiше, як i так вiд того калатання у вухах позакладало.
– Хай калатають! Щоби i в нього, чародiя, нарештi позакладало!
У Батуринi, дiзнавшись тiеi ночi по причину бовкання дзвону на дзвiницi Кочубеiвськоi церкви, народ таки й справдi похвилювався: як?
Навiть аж обурювався: як??? Гетьман закохався? Як нiби вiн не мав права закохуватися. Та й любов не вiд диявола приходить до людини, вiд Бога!
– Закохався!
– У шiстдесят п’ять?
У шiстдесят п’ять???
Хоча можна сказати й по-iншому: гетьману було (як вiн закохався в Мотрю Кочубеiвну) всього лише шiстдесят п’ять – це з якоi дзвiницi подивитися, а тодi вже в дзвона бевкати. Мовляв, що ж ви хочете, як йому було всього лише шiстдесят п’ять, а поет сказав, що любовi будь-який вiк пiдвладний. У цьому i наше щастя.
Як дожив я до вiку Мазепи (коли вiн закохався у Мотрю, себто до шiстдесяти п’яти лiт) i жив далi, i в сiмдесят теж закохався, адже був усе ще молодим.
Тодi ж i написав я вiрша на цю тему. І тодi ж переконався: люблять (i закохуються) i в шiстдесят п’ять, i в сiмдесят, i…
І – так далi.
І пригадалося менi – дозвольте вдатися до особистого iнтиму: коли менi було стiльки ж вiку – шiстдесят п’ять, а потiм i сiмдесят, я…
Я закохався. Благополучно. А закохавшись, написав вiрша, що його пропоную оце читачам.
Любов на ять
На ять – це означае, за словником, найвищу якiсть.
Немае молодостi у п’ятдесят,
Але i старостi немае в сiмдесят.
Хоч як тут не крути —
Така вже фiлософiя моя.
Є ти i свiт,
Якому кажеш ти:
– Привiт!
Це я.
Прийшов до тебе з небуття,
Спiзнати, що воно таке – життя
У свiтi бiлому на кульцi з iменем Земля.
І хай менi не п’ятдесят,
Менi всього лиш сiмдесят,
Але в душi, як i ранiше
(І це менi виднiше),
Як i ранiше,
як i ранiше —
двадцять п’ять.
Навколо бiлий свiт
Буя,
Якому кажеш ти —
Привiт,
Це я.
Прийшов не просто жити
Прийшов, щоб дiвчину,
щоб дiвчину iще,
iще любити.
Менi в душi всього,
всього лиш двадцять п’ять.
І я люблю, як i ранiш,
як i ранiше,
Як i ранiш, люблю на ять.
P. S. Ось так, товаришi,
Добродii, брати
(І ти, мiй друже, й ти)
Любов завжди
на ять,
Коли – не в паспортi,
коли в душi
Твоiй,
в душi твоiй всього лиш,
всього лиш
двадцять п’ять.
Ось тодi i в шiстдесят п’ять, i в сiмдесят з чимось (але за умови, що в душi двадцять п’ять) прийде остання Любов, остання, але перша (перша!) справжня.
І хай тодi називають ловеласом чи козацьким донжуаном, хай!..
P. S. А я – гуляка бездiяльний.
Іншi – це, даруйте тавтологiю, мiж iншим, – таким «званням» – ловелас, донжуан i т. д., i т. п. у тому самому дусi, – ще й гордяться.
І тодi такi «iншi» гордилися своiм статусом. І тепер подiбна гордота високо голову тримае – заздрiть, мовляв!
Є таке росiйське слово – «повеса». Украiнською це – гульвiса, гультяй, гультiпака тощо, а ще – джигун, зальотник, ловелас…
Але що з того, що – ловелас. Що з того, як Олександр Пушкiн, примiром, сам себе таким привселюдно визнавав. І навiть аж гордився цим.
А я, повеса вечно праздный,
Потомок негров безобразный,
Взращенный в дикой простоте.
Любви не ведая страданий,
Я нравлюсь юной красоте
Бесстыдным бешенством желаний…
Та й хто буде проти (маються на увазi справжнi чоловiки) бодай трохи в юностi побути (якщо виявляться для цього вiдповiднi, гм-гм, данi), ловеласом чи донжуаном?!
Життя ж бо, панове-добродii i товаришi теж, одне-однiсiньке. А любов – це такий солодкий грiх, що…
Щоби потiм не довелося каятись, що святим та прiсним прожив i жодного разу не согрiшив.
Частина друга
…i будуть страченi «отсеченiем глав iхнiх змiiних»
Борщагiвка, що на рiчцi Pосi, 14 липня 1708 року
Невесело на свiтi жить,
Коли нема кого любить.
Т.Шевченко
…Той дзвiн, – а яка ж тодi була чудова, просто-таки, як уже мовилося в першiй частинi, чарiвна нiч, нiч мiсяця травня числа 25-го, року 1704-го, не нiч, а диво якесь мiсячно-золотисте, – набат той гетьман Мазепа почув одним з перших у столицi Гетьманщини.
У Батуринi Іван Степанович здебiльшого жив не в своiй офiцiйнiй резиденцii, в палацi, що iнодi звався «панським будинком», а в маетку Гончарiвцi – десь два кiлометри пiвденнiше мiста. Маеток був чималим, його будували – тут вже гетьман постарався – знай наших! – iталiйськi архiтектори. Вони й спорудили йому палац в стилi захiдного бароко, де можна було з шиком приймати старшину; звели й допомiжнi мурованi адмiнiстративнi та житловi будинки, а також домову церкву. В Гончарiвцях була розмiщена знаменита бiблiотека Мазепи та колекцiя захiдноевропейського живопису, знавцем якого гетьман був вiдмiнним. Палац стояв на високому, метрiв з десять, березi рiчки Сейм [10 - Сейм – лiва притока Десни (басейн Днiпра). За часiв Киiвськоi Русi мала назву Семь, адже витiкала з семи окремих джерел.], звiдки вiдкривалися мальовничi далi аж на Засем’я, де старшинськi хутори, села. В Гончарiвцях була збудована дерев’яна церквиця та дерев’янi стiни з бастiонами i земляним валом iз ровом шириною чи не до десяти метрiв, що огороджували територiю «власного саду». А це майже 9 гектарiв, молодий i вже квiтучий сад, в якому так любив бувати гетьман.
Закiнчуючись, сад непомiтно переходив у чималий парк з дiбровою, що тягнувся ще на 40 гектарiв!
Сусiдом Мазепи був пов’язаний до «романтичноi iсторii» з Мотрею Кочубеiвною генеральний суддя, друг-приятель гетьмана, товариш його мовби ж вiрний (принаймнi таке складалося враження збоку). Гетьман вiддав йому будiвлю генерального суду, що була вимурувана ще при Многогрiшному. Кочубей перетворив ii в свою резиденцiю i поселився там iз родиною. (О. Пушкiн у своiй знаменитiй поемi чомусь поселив Кочубеiв у Полтавi.) Вiд будинку починався парк Кочубея, теж чималий i розкiшний. Затишна дубова алея вела в глибину парку, туди, де вiн з’еднувався з парком Мазепи.
З обiйстя Кочубеiв i нiсся тiеi чарiвноi мiсячноi ночi набат…
Тодi ще нiхто не знав, що саме тiеi диво-ночi, почався тернистий шлях Мотрi Кочубеiвни, який згодом стане ii хресним шляхом на Голгофу. І треба було пройти це випробування долi i нести свiй хрест – терпеливо зносячи страждання, а подекуди й глум – дiвча у дiда закохалося! Де це бачено, де це чувано!
І шлях той Мотря, а вона ж була тодi ще просто Мотрононькою, сама вибрала. Але хiба вона знала, до чого приведе ii кохання, що для неi було святим i непорочним.
«Складнi взаемини в Івана Мазепи (не тiльки у державних, а й в особистих стосунках) склалися з Василем Кочубеем, генеральним суддею».
Так чи не делiкатно, дещо обтiчно пишуть iсторики про тi «складнi вiдносини», що закiнчилися для генерального суддi плахою, на яку вiн покладе свою сиву голову.
«Мотря Кочубеiвна народилася у 1688 роцi i, коли iй виповнилося 16 рокiв, почала небайдуже ставитись до Івана Мазепи (йому було 65 рокiв)» – так починаеться не одне дослiдження тернистоi долi дочки генерального суддi i першоi красунi Батурина.
«Мотря щиро i палко покохала Мазепу, як тiльки може кохати вперше молода дiвчина – до повного заслiплення розуму, не хотiла чути про жоднi обмеження своеi любовi, не хотiла чути про жоднi компромiси. Вона поставила на вiвтар усю себе: розiрвала стосунки з батьками й навiть пiшла на ганьбу, залишивши рiдний дiм задля гетьманських покоiв…» (В. Ракшанов).
«Любов Мотрi Кочубеiвни й Івана Мазепи – це та любов, що не знае нi старостi, нi iнших меж, любов молодоi дiвчини, яка покохала до безтями, до повного заслiплення розуму пристрастю» (В. Рiзниченко).
Бо покохала дiвчина Мазепу «не за грошi та багатства – вона була дочкою одного з найзаможнiших людей в Украiнi, не за почестi або прагнення стати гетьманшею – вона полюбила чистою, як вранiшня роса, душею».
Історик Ф. Уманець пише: «Чи була вона очарована розумом Мазепи, чи грандiознiстю його планiв, чи просто тут виявилась зайвий раз демонiчна способнiсть Мазепи подобатись жiнкам, – одне можна сказати, що тут не могло мати мiсце нi розсчот, нi честолюбiе…»
«Любов Мотрi та Івана Мазепи була чиста, мов джерельна вода, як до нiчноi втечi, так i пiсля. Ф. Уманець наголошуе, що коли б щось було, то Кочубей так i заявив би на Мазепу на допитi, щоб ще бiльше скомпрометувати його. Вiдомо також, що пiсля iхнього роману Мазепа та Кочубей часто бачилися, бували в гостях один в одного. Читаючи листи Івана Мазепи, можна впевнитися, що вiдомоi межi вони не переступали» (В. Ракшанов).
У поемi Байрона Мазепа, згадуючи свою молодiсть, палко i гордо вигукуе: «Я досить був вродливий тодi. Тепер за сiмдесят роки пiшли – чи менi боятись слiв? Небагато мужiв i юнцiв – васалiв, лицарiв – зi мною тодi могли посперечатися красою».
І все урвалося…
Не могло не урватися.
Бо далi, як у пiснi:
Ой у полi вiтер вiе,
А жито половiе,
А козак дiвчину
Та й вiрненько любить,
А зайнять не посмiе…
Чому? Та тому:
Ой тим ii не займае,
А що сватати мае.
Ой тим же вiн,
Ой та не горнеться,
А що слави боiться…
Гетьман покохав юну Мотрю, вона вже тодi стала для нього щастям, але – недосяжним. Почуття до дочки свого товариша довгий час тримав при собi. Кочубеiв, аби зайвий раз помилуватися iхньою донькою, став частiше вiдвiдувати – щоб любити ii очима. Але намагався нiчим не видати себе. Ще нашкодить дiвчинi. Та коли дiзнався, що й Мотря ним захоплена, вирiшив вiдкритися дiвчинi. Вiн iй вiдкрився, у вiдповiдь – вона йому вiдкрилась, i обое як над свiтом Божим злетiли – на крилах кохання.
В етнографiчних матерiалах та в iнших вiдповiдних збiрниках, словниках тощо можна вичитати (дозвольте нагадати, бо обряд цей вже нинi забуваеться), що кумiвство – один з видiв духовноi спорiдненостi, звичай обрання народженiй дитинi «других батькiв» – ii опiкунiв та покровителiв. За принципом: одна пара батькiв (рiдних) добре, а друга (обрана) ще краще. А там де краще, шкоди нiколи не буде.
Це сьогоднi кумiвство якось поволi забуваеться, виходить з ужитку, а колись… А сотнi рокiв тому – це було щось. Чи навiть ще й бiльше. Коренi кумiвства сягають часiв первiснообщинного ладу, коли роль батька не була ще вирiшальною i рiдний брат матерi брав на себе обов’язки захисту i виховання дитини своеi сестри. Пiзнiше християнська церква виробила обряд хрещення дитини, себто прилучення ii до вiри за допомогою кумiв, або хрещених батькiв. Хрещення вiдбувалося в церквi урочисто, хоча iнколи з тих чи тих причин i в батькiвськiй хатi. (Автора цих рядкiв, коли йому вже виповнилося шiсть рокiв, теж хрестили вдома, в хатi батька-матерi у тисячу дев’ятсот сорок другом роцi – ранiше, «за совiтiв», це заборонялося робити – антирелiгiйна боротьба. А коли село окупували нiмецькi вiйська, в селi з’явився священик i тихенько, пiзно увечерi за завiшеними вiкнами, щоб не дiзналися окупанти, хрестив дiтей, часто вже й переросткiв – так було охрещено й мене, за щiльно завiшеними вiкнами. Пiсля хрещення вiдбувся традицiйний обiд, в нашому випадку вечеря, в якiй взяли участь запрошенi на хрестини, але вечеряли – з оковитою, звiсно, – тихо, без шуму-галасу, аби полiцаi, якi вже тодi владарювали в селi, нiчого не запiдозрили.)
Пiсля цього акту рiднi та обранi батьки називали одне одного кумом, кумою, а по вiдношенню до дитини (хрещеника) вживалися церковнi термiни – хрещений батько i хрещена мати.
Зазвичай кумiв бувае одна пара, хоча трапляеться, що й кiлька – це не забороняеться. Але головними тодi вважаються першi (старшi куми), а iншi – молодшими.
