скачать книгу бесплатно
Отже, можна собi уявити, скiльки дiсталося поранень голому вершниковi, беручи до уваги, що прудкий i переляканий кiнь вiд страху й болю летiв наослiп, куди його несли ноги, поки перелетiв через лiс… Дiставшись додому, увесь поранений, Мазепа почав кричати: “Варта!”… Вони не йняли вiри, але нарештi його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не мiг говорити».
Таку придибенцiю Ян Пасек навiть сам придумати не мiг – це було над його скромнi можливостi. Вiн ii переписав з грецькоi мiфологii, використавши оповiдання про мiфологiчного героя Іпполита. Той знехтував коханням мачухи i був нею за це безпiдставно звинувачений, а вiдтак i безневинно покараний. Його прив’язали до колiсницi, i наляканi морським страховиськом конi понесли колiсницю так, що вона розбилася, а нещасний Іпполит загинув… Легенда ця прадавня, ii описав ще Еврипiд (480–406 до н. е.) у своiй трагедii, а пiзнiше використав Сенека. Твори античних авторiв були вiдомими в Польщi, Пасек, прочитавши про ту пригоду, переробив ii, замiнивши давнього грека ненависним йому Мазепою, якого мовби так покарали з допомогою коня, i пустив свiй опус межи5 люди.
Першим вигадку Пасека пiдхопив польський мемуарист Еразм Отвiновський, додавши до неi низку вже ним вигаданих шокуючих деталей. У його «мемуарних спогадах» схопленого Мазепу-коханця вимазали чимось липким та обсипали…
Так-так, пiр’ям – уявляете? І написав мемуарист, що наляканий кiнь понiс Мазепу прямо на ярмарок в якомусь там мiстечку Украiни… Французький посол пiдхопив вигадку i додав до неi ще й своi «шокуючi», але ж такi розвеселi – ха-ха-ха! – деталi.
І – пiшла писати губернiя! Автори переписували один в одного вигадану Пасеком придибенцiю, незмiнно додаючи до неi ще й своi «вражаючi деталi». Одним iз перших у Європi цю вигадку пiдхопив пан Вольтер i повторив ii у своiй «Історii Карла II».
У 1764 роцi в Амстердамi було видано художню книгу Андре Константа Дорвiля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця, в образi якого вгадувався легендарний Мазепа.
Майже через столiття, у 1818 pоцi, знаменитий англiйський поет Джордж Байрон напише одну з найвiдомiших своiх поем пiд назвою «Мазепа», де талановито озвучить вiдоме оповiдання:
…Мене десяток гайдукiв
Йому до спини прикрутив
Тугим ремiнням i пустив…
Свисток, батiг… i кiнь побiг,
Що так би й водопад не змiг.
Вперед, вперед! Скажений рух —
Куди, не бачив я нiчого…
Я нiби згодом спостерiг,
Що вiн зменшив свiй лютий бiг,
Та нi! Мое безсиле тiло
Для диких сил було, мов пух…
Молодий Мазепа, меткий i тямковитий, мiг би зробити пристойну кар’еру при дворi польського короля Яна Казимира, принаймнi почав ii успiшно i швидко виявився у числi кращих, але…
«Як журавля по веснi тягне в рiднi краi, так i мене потягло на Украiну, – зiзнаватиметься потiм. – Все-таки Польща була менi чужою, та й польським паном – для украiнцiв ляхом, – я не хотiв ставати. Може, кров предкiв у менi озвалась, а тiльки кинувши нагрiте мiсце при королiвському дворi, подався я в рiднi краi…»
У 1669–1681 роках служив у гетьмана Лiвобережноi Украiни І. Самойловича та гетьмана П. Дорошенка. В Чигиринi, першiй столицi Гетьманщини, Мазепа почав службу на посадi хорунжого надвiрноi хоругви, тобто гетьманськоi гвардii. (У тi часи, в XVII–XVIII столiттях в козацькому вiйську на Украiнi, хорунжий – особа, яка входила до складу генеральноi старшини, виконувала функцii iнспектора вiйськовоi справи i певною мiрою – ад’ютанта, охоронця особи гетьмана.)
На той час вiн уже був досвiдченим i як полiтик. Вже тодi прославився як меценат, жертвував на православнi церкви i храми великi кошти, будував новi церкви i храми, що стоять i нинi.
Цитата друга: «Ивану Мазепе приходилось защищать свой пост не только от «доброжелателей Москвы», но и от самозванцев. В 1692–1695 годах ему пришлось воевать против отрядов «ханского гетманчика» Петрика. Это был авантюрист, претензии которого на украинское гетманство поддерживал правитель Крымского ханства. В итоге четырех лет междоусобной борьбы незадачливый Петрик был разбит». (Це й справдi був авантюрист, ставленик султанськоi Туреччини. Спершу був старшим писарем Генеральноi вiйськовоi канцелярii, у 1691 роцi втiк у Крим, де через рiк уклав фiктивну, по сутi, угоду про перехiд Лiвобережноi Украiни пiд владу султанськоi Туреччини i невдовзi оголосив себе «гетьманом». Водив в Украiну кримськi i татарськi розбiйницькi орди, був розбитий гетьманом Мазепою.)
Продовження цитати: «Во время петровских Азовских походов 1695 и 1696 годов мазепинские полки входили в состав сил боярина Шереметева. В 1697–1698 годах вместе с русскими войсками малороссийские казаки ходили на турецкую крепость Очаков.
С началом Северной войны 1700–1721 годов гетман И. С. Мазепа по царскому повелению обеспечивал содержание гарнизонов и фортификационные работы в крепостях Левобережной и Правобережной Украины. Его полки действовали на вспомогательных театрах военных действий под Псковом, на Волыни, в Галиции и Белоруссии».
Загляньмо до «Історii русiв» Георгiя Кониського (Москва, 1846, перевидання украiнською – Киiв, 1991), щоб переконатися – а це, по сутi, лiтопис, документ! – куди тiльки не ганяв Петро І Мазепу з його козаками воювати. (І Петро І ганяв, i до Петра І ганяли iншi царi).
Рiк 1694-й – гетьман Мазепа воюе з татарами. Рiк 1695-й – гетьман Мазепа з вiйськом допомагае московитам завойовувати Азов. Як стверджуе Г. Кониський, Мазепа з козаками в супрязi з московитами за одне лiто здобув чотирнадцять турецьких мiст. Мурованих, себто обнесених крiпосними стiнами, здобув. 1697 рiк – Мазепа захоплюе Очакiв, розбивши Іслам-пашу з його вiйськом i флотилiею. Вiйна зi Швецiею, що почалася 1701 року, не обминула Мазепу з козаками, воював украiнський гетьман, як кажуть, на всiх фронтах.
Прикривав росiйськi границi вiд шведiв, воював пiд Псковом. Наступного року Мазепа – у Лiфляндii та Курляндii. У 1705 роцi Мазепа з 30-тисячною украiнською армiею з наказу Петра І вирушив y Литву. І навiть заходив до Польщi i воював пiд Замостям.
А скiльки ще попереду буде походiв! Щолiта по кiлька разiв. Весь час Петро І кидав полки Мазепи в походи за Росiйську iмперiю i цим убивав двох зайцiв: захищав Росiю руками малоросiв i зменшував iхнi сили – сильнi малороси його i насторожували, i лякали…
І так Іван Степанович трудився – з одного походу вiдбуваючи в iнший – з року в рiк, добре виконуючи доручене йому дiло, був досвiдченим стратегом i тактиком, дипломатом, вiйськовим, полiтиком, володарем держави козацькоi, трудився на двi краiни – Украiну й Росiю (бiльше на останню, тут йому Петро І не давав перепочинку), аж доки не став тим, ким i мав стати, враховуючи його численнi таланти i вмiле керiвництво – «Царского величества Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетьманом».
І булаву отримав по заслугах – iнших таких тодi в Украiнi не було. І тодi його ви-исо-око цiнував Петро I. Вище за своiх сановникiв та вiйськовикiв i часто з ним радився. І Мазепа завжди давав царевi точну i вичерпну вiдповiдь – цар ним був тодi дуже-дуже задоволений i казав: нам би побiльше таких Мазеп, ого як би ми пiшли далеко вперед!..
А потiм вiн став… зрадником. З якого дива?
Вже як Украiна нарештi – НАРЕШТІ!!! – здобула те, за що боровся Іван Степанович Мазепа i за що зложив голову свою, – волю i незалежнiсть, – лише тодi про нього, про Івана Степановича Мазепу, гетьмана Божою милiстю i Божим покликанням, нарештi почали писати об’ективно i справедливо, не обливаючи брудом його пам’ять. За росiйсько-радянських ще часiв в Украiнi Мазепа титулувався виключно як зрадник.
«Иван Мазепа: человек со множеством лиц»
«Почти триста лет замалчивались времена гетманщины на Украине, и все эти годы имя одного из знаменитейших гетманов оставалось под знаком табу. Европа знала о Мазепе по произведениям Вольтера, Ю. Словацкого, по одноименным поэмам Гюго и Байрона, по музыкальной поэме Листа, по истории Петра I, вышедшей на немецком языке, где Мазепе был посвящен целый раздел. На родине же Ивана Степановича о нем говорили как об Иуде…
Наконец пришло время исследовать загадки, связанные с именем этого человека, и выяснить, кто он, гетман Мазепа: провокатор и предатель, как нас учила пропаганда советских времен, или же патриот и видный государственный деятель?
Его не то чтобы забыли – о нем не любили вспоминать. В России на протяжении веков имя Мазепы было нарицательным именем предательства. В Украине в тот же период «проклятой мазепой» называли не только плохого человека, но и любое зло вообще. Но времена меняются, и люди изменяются тоже. В последнее время все чаще поднимается вопрос о том, кем же на самом деле был этот неординарный человек, и так ли уж правы проклинающие его.
Загадки начинаются уже тогда, когда речь заходит о внешности Мазепы. До нас дошло более десятка портретов, изображающих одну из самых таинственных и противоречивых личностей украинской истории. Интересно, что среди них не существует хотя бы двух… похожих друг на друга! Мазепа словно являлся человеком со множеством лиц… Хотя, по сути, таким он и был по жизни: для Украины – одним, для России – другим, для Польши – третьим, для Швеции – четвертым. Даже возможных дат рождения гетмана насчитывается штук пять… Итак, давайте знакомиться с одним из наиболее выдающихся и, как ни странно, наиболее неизвестным украинским гетманом, который пребывал у власти дольше всех остальных – свыше 20 лет» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харкiв: Фолiо, 2010).
Всi, хто знав гетьмана, спiлкувався з ним, вiтчизнянi й зарубiжнi гостi свiдчать, що Мазепа був людиною винятковою – навiть для тих виняткових часiв. Вирiсши при дворi польського короля Яна Казимира, вiн замолоду об’iздив з освiтньою метою всю Європу.
Полiглот: знав десять мов, найдосконалiше – мову мiжнародного спiлкування у тi часи – латину. Тож, як свiдчать очевидцi, вiн з кожним розмовляв його мовою. Творець i керiвник чималоi розвiдувальноi мережi, що охоплювала чи не всю Європу. Великий полководець i водночас поет, тонкий лiрик, блискучий оратор, колекцiонер i бiблiофiл. Врештi – музикант.
Французький посол Жан де Балюз згадував, що нiде бiльше не бачив такоi, як у Мазепи, колекцii старовинноi зброi та бiблiотеки… І ще пан посол свiдчив: згадавши свою молодiсть, Мазепа зiтхнув i процитував: «Eheu, fugaces labuntur anni» – «На жаль, мчать швидкi лiта». Вислiв з оди римського поета Горацiя.
І далi посол додае, що загалом гетьман вельми любить оздоблювати свою мову-розмову латинськими цитатами й чудовим i досконалим знанням цiеi мови може суперничати з найкращими «нашими отцями езуiтами».
Пан посол споминае: мова його взагалi добiрна й чепурна, правда, пiд час спiлкування бiльше любить мовчати та слухати iнших. При його дворi два лiкарi-нiмцi, з якими Мазепа розмовляв iхньою мовою, а з iталiйськими майстрами говорив iталiйською, з французами – французькою.
«Вiн дуже поважний у своiй краiнi, де народ загалом свободолюбивий та гордий, мало любить тих, хто ним володiе, – далi згадував Жан де Балюз. – Привернув Мазепа козакiв до себе твердою владою, великою военною вiдвагою й розкiшними прийомами у своiй резиденцii для козацькоi старшини.
Розмова з цим володарем дуже приемна, вiн мае великий досвiд у полiтицi, у протилежнiсть до московцiв, слiдкуе i знае, що дiеться в чужоземних краiнах».
І далi пан посол обережно зазначае: гетьман Мазепа «належить до тих людей, якi волiють або зовсiм мовчати, або говорити й не сказати. Все ж гадаю, що ледве чи любить (вiн) московського царя, бо анi слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя».
Варто згадати й Мазепу-мецената. Вiн був багатим, i значну частину своiх багатств вiддавав на розбудову духовних, культурних та освiтнiх закладiв. Будучи покровителем Киiвськоi академii, довiв число студентiв до двох тисяч. Засновував школи i колегii, будував монастирi й храми, опiкувався книгодрукуванням. За словами ректора Киiвськоi академii, пiзнiше – митрополита Феофана Прокоповича, за Мазепи Киiв перетворився на «новий Єрусалим».
А його унiкальна акцiя, що мала мiжнародний розголос: 1708 року в мiстi Алеппо в Сирii коштом Мазепи було видане… Євангелiе арабською мовою – для арабiв-християн Близького Сходу!
У соцiальнiй полiтицi Мазепа робив ставку на старшинську елiту, роздавши iй понад 1000 земельних володiнь. Вiн не лише надiляв козацьку старшину маетностями, а й дбав про ii вишкiл, стримував хижацькi амбiцii та прискорено формував нову нацiональну аристократiю, без якоi не можна було сподiватися на самостiйну державнiсть, що була потаемним головним смислом всього його життя й дiяльностi.
У зв’язку з цим (що гетьман вiдстоював украiнськi iнтереси) з Украiни до Москви «нестримним потоком пливли доноси на гетьмана». Але доки цар вiрив Мазепi, Мазепа якось викручувався, аби й далi служити своiй великiй iдеi. Як зазначатиме Феофан Прокопович, колишнiй близький спiвробiтник гетьмана, вже служачи Петру I i новопосталiй Росiйськiй iмперii, «Мазепа так високо пiднiсся, що над собою бачив одного лише государя. Та не вдовольнившись усiма тими благами, забажав вiн добути собi незалежнiсть. І для досягнення мети вирiшив використати шведського короля».
«Итак, кто же он, загадочный Иван Степанович Мазепа, гетман Украины? Каким он был как личность? Разным, но в целом он являлся сыном своего времени, отразившим в себе всю противоречивость той далекой эпохи. Он дошел к нам с клеймом предателя, преданным анафеме Православной церковью, «клятой мазепой». Как говорится, ниже анафемы не упадешь…
Более двух веков имперские идеологи, проклинали имя гетмана, называя его преступником и христопродавцем. Интересно, что проклинали Мазепу именно за то, за что восхваляли Хмельницкого, – за восстание против иностранного господства!
Выходит, восстание против Польши – событие праведное и величественное, а восстание против России – преступление? А ведь даже в отношении России Мазепа не являлся, по сути, предателем. По действовавшему тогда в Европе закону вассал имел право выбирать себе сюзерена. Как и поменять его в случае притеснений. Так что гетман просто сделал свой выбор…»
І показуе булавою на Москву…
Вiд Богдана до Івана не було у нас гетьмана…
Це тому така приказка iснувала, що Богдан Хмельницький та Іван Мазепа були видатними дiячами вiдродженоi в ХVII столiттi Украiни.
Обидва вони затiяли вiйни – Богдан проти Польщi, Іван проти Росii.
І обидва отримали свое.
Богдан Хмельницький, який повстав, пiднявши козакiв i народи проти Польщi за приеднання до Росii, отримав вiд Росii:
а) звання видатного державного дiяча, полководця, майже сакрального героя-свiточа;
б) йому присвятили безлiч дум, iсторичних пiсень, художнiх творiв (вiршi, поеми, повiстi, романи, опери, кiнофiльми – i все всуцiль хвалебне);
в) йому поставлено пам’ятники у Киевi, Берестечку, Чернiговi, Хмельницькому;
г) на його честь мiсто Переяслав перейменований на Переяслав-Хмельницький, мiсто Проскурiв – на Хмельницький, Кам’янець-Подiльська область – на Хмельницьку;
д) засновано орден в СРСР його iменi (1943), що разом з орденами Ленiна, Суворова, Кутузова, Олександра Невського, Ушакова, Нахiмова е визначним орденом трьох ступенiв (на кожному – наш гетьман з традицiйною булавою);
е) найвеличнiший пам’ятник, звичайно ж, у столицi Украiни, на площi Б. Хмельницького (колишня Софiiвська), там наш гетьман на бойовому здибленому конi, здiйнявши булаву, показуе нею на…
Так-так, на Москву як на землю обiтовану для украiнцiв – себе великий гетьман у листi до московського царя величав «пiднiжком його величностi»…
Іван Мазепа, який, як i Хмельницький, теж пiдняв повстання-вiйну проти сусiдньоi держави, отримав анафему i тавро-кликуху – зрадник i всi iншi епiтети, пов’язанi з цим «званням». Бо, на вiдмiну вiд Хмельницького повстання пiдняв не проти Польщi за Росiю, а проти Росii, за що й отримав уже згадувану анафему-прокляття, що не затихае з московських амвонiв вже яке столiття поспiль. Все вiд тiеi ж Росii. А взяв би Іван Степанович приклад з Хмельницького i пiдняв повстання проти когось, але за Росiю, то й вiн би сьогоднi був для Москви видатним, ледь чи не сакральним героем, i його iменi був би орден – орден Івана Мазепи. За видатнi заслуги перед Росiею…
«Современные историки, давая оценку деятельности Мазепы, прежде всего принимают во внимание его вклад в укрепление украинской государственности. Именно ему удалось поднять украинское хозяйство, науку, образование и культуру, достичь определенной стабилизации общества.
Стремление Мазепы создать собственную элиту, его политика преследовали далеко идущую цель, обеспечили еще почти 80-летнее существование гетманского государства, повлияли на все дальнейшее развитие украинского народа и его государственнических традиций, на формирование национальной культуры.
(После смерти Ивана Степановича наука и культура Украины быстро пришли в упадок, большинство украинцев стали неграмотными. Россия, создававшая огнем и мечом крепкое государство, рассматривала Украину только в качестве мостика к Западной Европе. Московское царство, превращаясь в Российскую империю, разнообразными запретами и ущемлениями сумело подчинить Киев политически и экономически. Запорожская Сечь – одна из самых демократичных республик в Европе, очаг украинских вольностей в течение веков, была уничтожена. Даже сам язык Украины оказался под запретом и стал считаться “языком пастухов и свинопасов”. Поэтому можно сказать, что последний поступок гетмана история оправдала…)
Да, Мазепа был хорошим политиком, умеющим своевременно покинуть своего покровителя, чье положение пошатнулось, и перейти на сторону нового, перспективного шефа; умеющим обдумывать и приводить в исполнение свои замыслы втайне, всегда следуя поставленной цели. Но ведь нарушение соглашений власть имущими в те времена было такой же нормой, как и заключение этих соглашений! Не раз предавали украинцев поляки и россияне, турки и татары, да и украинцы часто вынуждены были идти на подобную измену. Видно, не зря любимцем Мазепы был Макиавелли – итальянский политик и писатель конца ХV и начала XVI века, считавший, что ради укрепления государства допустимы любые средства, даже аморальные…
В общем, лучше всего этого человека со многими лицами охарактеризовал К. Рылеев, который искренне считал гетмана великой личностью: “Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился…
Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной…” Целью же этой для Ивана Степановича являлось “восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы казацкого строя”» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харкiв: Фолiо, 2010).
І ось такий незвичайний чоловiк i державний муж, володар, як тодi казали, козацькоi Украiни, або – Козакii, високоосвiчений iнтелiгент, полiглот, бiблiофiл, який мав унiкальну бiблiотеку, меценат, полководець, полiтик, державний дiяч, поет зрештою (деякi його поезii навiть стали народними пiснями, хоча б «Ой горе тiй чайцi-небозi…»), i раптом…
Нi, iдеальним вiн, попри все, не був, певнi вади таки мав (а хто тодi був без грiха, чи хто тепер без нього?), але поклав свое життя на вiвтар служiння Украiнi, i раптом…
Нi, вiн був i залишився однiею з найсуперечливiших постатей нашоi iсторii, крiм прихильникiв мав багато й ворогiв, але позитив у нього завжди перемагав негатив, i раптом…
Раптом серед ночi (бодай i чарiвно-мiсячноi) – викрав, як заголосила панi Кочубеiха, ii малолiтню дщерь…
Та чи могла таке утнути ТАКА людина? І втнути на схилi свого вiку, коли вже до чоловiка стае ближчим Господь, а не коханка…
На той час Іван Степанович Мазепа вже 17 рокiв був при булавi i до кiнця гетьманства у нього залишалося всього лише чотири роки – останнi, найтяжкiшi й трагiчнi. І було йому вже 65 рокiв.
Хоча… Написав «вже» i задумався. Хiба це вiк – шiстдесят п’ять рокiв? Правда, як на сьогоднiшнi вимiри, а на вимiри тих часiв такий чоловiк у такому поважному вiцi вже – дiд…
І в такому вiцi – такому, зрештою, статусi – вiн захопився юним дiвчам.
Чи все-таки був правий Поет, який застерiг, що, мовляв, «любви все возрасты покорны»?
«Все возрасты покорны… Все возрасты, все возрасты… Покорны, покорны…»
Гм… «Все возрасты…» Так уже й усi?
Хоча, дива трапляються. Бо хто ii збагне, любов? Якщо вона, звичайно, любов. Працюючи над цим романом, коли автор тiльки й думав, що про любов (у свiтлi, звичайно, отого твердження, що «любви все возрасты покорны», а отже, й думав про любов немолодого вже Мазепи i юноi дiвчини Мотрi Кочубеiвни – чи бувае така любов?), як з Австралii новина прилетiла. 106-рiчна (стошестирiчна!) довгожителька, якась Марджорi Геммерд, заявила, що вона зустрiла любов усього ii життя.
До сто шостого року свого життя панi Геммерд нiколи не була замужем i з любов’ю, ясна рiч, не зналася. І певна була: якщо Господь пошле iй друге сторiччя, як послав перше, вона i його проживе без любовi, не вiдчуваючи вiд того анiякоi ущербностi. Аж тут раптом…
Аж тут раптом закохалася. Вперше за 106 (сто шiсть!) рокiв свого життя, закохалася в якогось мiстера Кроуфорда, 73 рокiв. Уявляете, яка в них вiкова рiзниця? Але й вiн теж закохався в неi.
І – любов. Як зiзналася щаслива жiнка – «на все життя». (На яке «усе», коли 106 рокiв вона вже мала?)
Закоханi живуть у будинку для людей похилого вiку – ще одна новина! – i запевняють, що iхнi стосунки – як i почуття – iдеальнi.
Гм-гм-гм…
«Ми розчинилися одне в одному, ми в злагодi, як старi друзi», а рiзниця у вiцi – 106 рокiв молодiй, 73 роки молодому – iм здаеться, що вона не мае значення.
Головне, що в них любов. Головне, що панi Геммерд, проживши 106 рокiв, нарештi зустрiла свого судженого, а з ним i любов «на все життя».
От i намагайся пiсля цього збагнути: що ж воно таке, любов? (Нi, ЛЮБОВ!) Годi, годi! Досi це не вдавалося нiкому збагнути: а що ж таке любов? І певнi, що нiкому й не вдасться, бо це – любов. Нi, ЛЮБОВ – i цим все сказано!
А що вiн за один, Іван Степанович Мазепа? Коханець до останнього дня перебування в цьому свiтi? Але ж йому тодi можна лише по доброму позаздрити – не кожному випадае таке щастя, таке везiння – кохати дiвчат i жiнок до кiнця свого вiку – жагуче й нестримно.
Вперше молодий Мазепа одружився десь приблизно в 1668–1669 роках.
Це тодi, як вiн вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. З’явившись у Чигиринi (тодi столиця гетьманськоi Украiни, починаючи з часiв Богдана Хмельницького), зазнайомився там i швидко одружився з удовою (дещо старшого вiд нього вiку) Ганною Фридрикевич. Вона була дочкою вiдомого хмельничанина Семена Половця, полковника бiлоцеркiвського (1653–1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) та генерального суддi в гетьмана Дорошенка. Тесть був близьким товаришем Дорошенка, тож узявся витягувати зятя на вершину влади – як це й водиться. Власне кажучи, тодi водилося i тепер водиться. Себто шлюб з його дочкою-удовою вiдкрив Мазепi шлях до влади i значного становища в тогочаснiй Украiнi – бо який тесть не витягне зятя, якщо сам займае високу посаду? А Семен Половець, як генеральний суддя, став другою особою в урядi козацькоi Украiни.
Ганна була гарною i просто таки звабною молодичкою, про яку казали, що вона саме в соку. До всього ж ця жiночка була ще й багатенькою. Та ще й дочкою такоi людини!
Нi, Івану Мазепi таки здорово поталанило – щоб i багата, i гарна, i мала такого батька. Щось одне з трьох – i то вже вважай тобi повезло з оженiнням, а тут зразу стiльки всiляких вигод. До всього ж Ганна трималася осторонь державно-полiтичного життя, не любила з’являтися – як дочка генерального суддi – навiть при дворi гетьмана – двiрцевi чвари були iй нудними. Вона всю себе вiддавала родинi та маетково-господарським клопотам – власним (мала землi понад рiчкою Россю, близ Корсуня) i чоловiковим (на Лiвобережнiй Украiнi). Якихось детальнiших вiдомостей про неi не збереглося, як не знано, чи мала вона дiтей од Мазепи. Історики вважають: якщо вони й були, то померли в ранньому дитинствi, тодi таке часто траплялося.
Правда, вiдомо з iсторичних джерел, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа тодi був у вiйськовому походi) Ганна Фридрикевич, чи то пак, тодi вже Мазепа, судилася з якоюсь Боровською – i це вже «асаулкою енеральною будучи». А судилася «пред бунчучним енеральним К. Голубом о тую сiножать, же стадом було Мазепиним вибито и по наказанию правном (судовому) Мазепиха на своiх сiножатях взамiну трави кошти давала».
Десь року 1703-го гамбурзька газета «Гiсторiше Ремарке», подаючи бiографiю І. Мазепи, на той час гетьмана, зазначае, що вiн був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 роцi, буцiмто мав тiльки доньку, яка «дуже скоро пiшла з життя». (Треба гадати, доньку мав вiд Ганни.)
А ось в синодику крупицького батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепы». На першому мiсцi у нiй значиться iм’я батька Стефана (Степана), а далi йдуть iмена Євдокii, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана.
Це, вочевидь, всi найближчi родичi Мазепи, якi або померли вiд моровицi, або, найiмовiрнiше, загинули на Правобережжi пiд час спустошливого нападу татар 1674 року, пiзнiше, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадкiв. Тож i не дивно, що Мазепа пiсля смертi дружини, будучи удiвцем, думав-мiркував про свое особисте життя, як йому далi жити та «здобути» спадкоемця. Це було для нього дуже суттево, адже його рiд, рiд Мазепи, мiг на ньому обiрватися. А жити й далi одинаком – бодай i будучи при верховнiй владi, – не маючи поруч рiдноi чи хоч би близькоi душi, яка згодом стане рiдною, нi… Вiд такого одиноцтва, як згадував Іван Степанович, i сон ночами вiд нього утiкав. Треба було шукати близьку людину, яка, згодом ставши рiдною, обдарувала б його спадкоемцем.
А для цього потрiбна була вона, едина, без котроi чоловiковi, у якому б вiцi вiн не був, i життя не життя. Без жони, без дiтей… Нi, такого життя i ворогу своему не побажаеш, адже ворог теж людина i не хоче жити вовком-одинаком.
Щоб качатися без сну ночами й зiтхати, вставати та, запаливши свiчку, смоктати «вiрну козацьку дружину» – люльку, та думати, думати, думати: для чого жити, кому все, чого досяг, залишити? Чужi люди розтягнуть, згадати тебе нiкому буде – то для чого так жити?
Нi, треба було шукати кохану, ту, яка стане тобi i единою, i найдорожчою, i буде тобi при життевому кiнцi до кого голову прихилити… Чиiм теплом – сердечно-душевним i тiлесним, а воно в коханоi завжди цiлюще – зiгрiтися в цьому холодному i не завжди ласкавому свiтi – особливо до одинакiв… Тож треба було шукати собi пару – ось тiльки де?
