скачать книгу бесплатно
Осiб, якi брали участь в обрядi та обiдi на честь хресника (хрещеницi) називали прикумами. У куми запрошували рiзних людей – вiд близьких родичiв до далеких, а також сусiдiв чи приятелiв – за вiдсутнiстю родичiв. Вiдмовлятися, коли до когось приходили з хлiбом-сiллю запрошувати (кликати) в куми, не прийнято було.
Мiж рiдними й обраними батьками встановлювалися особливо дружнi стосунки. А коли в родинi не було когось з рiдних батькiв, хрещенi батьки замiняли рiдних, виховували хрещеникiв, брали на себе не тiльки моральнi, а й матерiальнi обов’язки. Тож хресники, якi ставали дорослими, повиннi були виявляти всiлякi знаки поваги та вдячностi хрещеним батькам – вiдвiдувати iх на свята, надавати при потребi допомогу тощо. Саме хрещеним вручали на весiллi першi скибки весiльного короваю. Нинi, де зберiгаеться цей звичай, хрещенi батьки беруть участь в реестрацii новонароджених, обрядовий староста звертаеться до кумiв iз закликом не шкодувати сил, з честю виконувати високу мiсiю помiчникiв батькiв. Кумам пов’язують кольоровi стрiчку, рушники та, як символ надii на сумлiнне виконання своiх обов’язкiв, вручають iм квiти, хрещеники i хрещеницi звертаються до названих батькiв «хрещений» та «хрещена»…
Про те, щоб хрещений, названий батько мiг згодом одружитися з хрещеницею, як вона виросте до повнолiття, i мови не могло бути. Це був не просто нонсенс, це був аморальний вчинок. Такий же, як любовнi зв’язки та шлюб мiж братами й сестрами, чи iнцест мiж матiр’ю та сином, мiж батьком та дочкою… Це категорично засуджувала Церква!
Про це гетьман Мазепа, захопившись своею хрещеницею, як вона досягла повнолiття, добре знав. У вiдчаi, що не може вiдступитися вiд свого кохання, з останнiх сил сподiвався, що церква це йому дозволить – гетьман же, не рядовий, а такому можна i виняток зробити, дозволити йому, хрещеному (названому) батьковi i шлюб з хрещеницею, своею названою дочкою…
Для Кочубеiв, як вiн i чекав, його сватання стало шоком, од якого вони в першу мить i отямитись не могли. Та чи вiн при своему розумовi, цей гетьман, чи без царя в головi?
Чи блекоти на старостi об’iвся, дурману нанюхався та й здурiв старий, уявивши себе ще молодиком? Та чи мало молодиць його вiку, а вiн… До дiвчати сватаеться. Чаром своiм звабив, головоньку iй замакiтрив, бо й вона здурiла. Про любов до старого дiда заспiвала. Та яке оженiння? Яка з них пара? Люди он кажуть: старий не надовго жениться. Та й Мотря за таким дiдом швидко вдовою стане. Чи для цього вони свою улюбленицю ростили, щоб донечка, перша красуня в Батуринi, за старого пiшла? Та вiн же iй i справдi у дiди годиться – що люди скажуть?
Любов Федорiвна, пiсля того сватання отямившись – як вона казала, оклигавши, – на дочку накинулась: це ти йому щось наобiцяла, що старий, втративши глузд, посватався?…
– Я кохаю Івана Степановича i хочу стати його жоною, – заявила – о боги! – раптом дочка.
Матiр пiсля такоi заяви дочки довелося чи не водою вiдливати.
Але – оговталась. Руки до небес здiйняла, голос мала гучний, тож якi громи та блискавки загримiли-заблискали над бiдною дiвчиною.
– Старий дiдуган попросив руки моеi дочки, – кричала. – Збожеволiв Мазепа! А я вже думала: чого це вiн до нас у гостi зачастив. Чи не щодня в нас вигулькував, та все мудрi бесiди заводив! Вiршi читав, пiснi спiвав. А вiн… Мотрю з ума-розуму зводив, старий грiховодник. Не нагулявся досi. Та в його вiцi вже треба думати про зустрiч з Господом у царствi його небесному, а вiн… До дiвчати шiстнадцяти лiт сватаеться! Чи два вiки збираеться жити? І Мотрю чарами своiми збаламутив – щоби йому добра не було! Ласолюб клятий! Мало йому жiнок, так вiн… до дитини своi маснi ручища простягае, очi своi безсоромнi на дитину витрiщае… Ще й про якусь любов пасталакають – робити iм нiчого, от язиками й мелють. Про кохання, якого й у свiтi бiлому немае, нiц! Бо коли б якесь там кохання було, то я перша б закохалася. А так…
Але вчасно, мабуть, спохопилася.
– Що це я той… розпатякалась тут з вами… Кохання, може, й немае, але я свого Васю хiба ж так кохаю! Та менi не осьмнадцять, щоби спiвати «козаче-соболю, вiзьми мене з собою». Вiдспiвала свое. Та й не якась там… вертихвiстка, щоби горло дерти, а суддиха генеральна. І я не дозволю, щоб дiди до моеi дочки приставали. Я сама виберу Мотрi того, кого iй нада любить!..
І гетьману було рiшуче вiдмовлено.
Василь Леонтiйович тiльки кректав та чухався (в домi – так було заведено, – усiм вiдала i все рiшала жiнка), а Кочубеiха метала громи i блискавки – лише за те, що старий шкарбун посмiв посвататися до ii дочки.
Загледiвши, що дочка на своему затялася – материн, материн у донi характер! – руки в боки i зненацька заспiвала – ехидненько так, насмiшкувато-в’iдливо:
Ой пiд вишнею,
Пiд черешнею
Стояв старий з молодою,
Як iз ягодою.
– Слухай, слухай! – кричала до дочки. – Не верни свого гарненького личка. Як вийдеш замiж за старого шкарбуна, це про тебе буде пiсня.
І просилася,
І молилася:
«Пусти мене, старий дiду,
На вулицю погулять!..»
«Ой i сам не пiду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на бiду…»
І пiшла Кочубеiха, пiшла в танок (хоч i розповнiла вже, але ще так плавно танцюе), пiшла закаблукам волю давати, а пристукуючи, й далi виспiвувала, добиваючи своею пiснею дочку:
«Ой ти старий дiдуга,
Ізiгнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька…»
– Цитьте, мамо! – кричала з плачем дочка, але мати як найнялася – кружляла в якомусь химерному танцi й виспiвувала:
«Ой iзгиньте, пропадiте
Всi старii костi,
Не сушiте, не крушiте
Моеi молодостi!
Ти в запiчку “ка-хи, ка-хи”,
Я з молодим “хi-хi, хi-хi”,
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тiльки лiта марно трачу!..»
– Га? – кричала мати захекавшись. – Слухай-слухай, доню, чи гарна моя пiсенька. Ось що чекае молоденьких та дурненьких, якi за стариганiв замiж пруться!..
– Можете, мамо, хоч i всi пiснi переспiвати, а я кохала Івана Степановича i буду кохати, i нiхто мого кохання не здолае!
І Мотря однiеi ночi втекла з дому.
Навiть не зодягнулася, так квапилася. Поверх лляноi сорочечки, у якiй зазвичай спала, накинула материн шовковий шушун – матiнка в ньому на свята ходила до церкви, – голову прикрасила барвистою стрiчкою – не молодиця ж, дiвчина, а стрiчка для дiвчини – це все, – сунула ноги в черевички, вiдкрила вiкно i якусь мить сторожко прислухалася. Слава богу, тихо, аж нiмо, дiм уже був зачинений i всi в ньому спали, навiть сторожа. Перехрестилася – серце ось-ось iз грудей вискочить, подумала: ой що ж вона затiяла? – i як шугнула через вiкно в сад. Помагай менi, доле. До коханого йду, а кохання – це ж доля. Там, що буде, те й буде. Хай хоч i камiння з неба падае, хай хоч i небеса розверзнуться, а вона вiд кохання свого не вiдступиться. За свое щастя треба боротися. А бiльше копи лиха не буде.
Дiзнавшись про втечу дочки, Любов Федорiвна на якусь мить втратила мову, а, отямившись, накинулась на чоловiка.
– Чого стоiш та, як сова, очима блимаеш? Рятуй дочку, доки не пiзно.
– Та ж чи маю за нею бiгти?
– Не наздоженеш, вона молода i прудконога. Вели у дзвiн бити й калатати, як то калатають на сполох. На гвалт! Аби всякий у Батуринi бачив, яке бiдство гетьман з нами чинить. Причарував дочку нашу, вона, глузд стративши, i гайнула до нього лошицею.
– Таку гарну нiченьку бовканням зiпсували, – тiльки й мовить згодом юна Кочубеiвна.
Мотря всього чекала, бо знала матiр, як вельми рiшучу й затяту, остерiгалась материного гнiву, прокльонiв, тiльки не того, що вона вчинила – дзвоном все мiсто пiдняла, наче ii, Мотрю, i справдi Мазепа серед ночi викрав.
А Мазепа вже бiг iй назустрiч, бiг, не вiрячи щастю свому, бiг iй назустрiч, руки до неi простягнувши, i таким вiн iй тодi молодим видався, таким молодим!..
Упала в його обiйми й зомлiла…
І в золотому сяйвi мiсяця уповнi вона йому видалась чарiвною жар-птицею. А може, вона й була такою – жiнки, як один казав, на все здатнi.
І Мазепа зненацька вiдчув себе таким молодим, яким вже й не пам’ятав, коли востанне був…
І понiс ii на руках до панського дому, до палацу свого, i волiв, аби шлях той пiд мiсяцем з такою ношею на руках нiколи-нiколи не кiнчався.
І тут зненацька, i тут раптом, як грiм з неба, – у Батуринi забевкав дзвiн.
Ясного неба в душi Мазепи з тiеi митi нi вдень, нi вночi вже бiльше не буде.
Копав, копав криниченьку
Недiленьку-двi…
Любив козак дiвчиноньку
Людям – не собi!
Чи хтось десь заспiвав, чи то душа його так озвалася.
Ой жаль, жаль
Менi буде —
Вiзьмуть ii люди!
Моя не буде!
Ой жаль, жаль!..
