скачать книгу бесплатно
Де вона, та едина, яка зiгрiе тебе й позбавить гiркоi самоти?
Серце жадало любовi, а воно в нього, попри шiстдесят п’ять рокiв, залишалося таким самим молодим, як колись було за юних лiт…
Серце ще не хотiло старiти, рано старiти, воно все ще жадало дiвчини. Отiеi, що за козаком, як вiн у похiд збираеться, плаче. Як ото i в пiснi спiваеться… Задумавшись, вiн намугикував:
Козак од’iжджае,
Дiвчинонька плаче:
«Куди iдеш, козаче?
Козаче-соболю.
Вiзьми мене iз собою
На Вкраiну далеку!..»
Вiн часто бував у походах [7 - «За 12 лiт з початку мого гетьманства, – писав І. Мазепа в одному iз своiх листiв, – я зробив 12 лiтнiх i 10 зимових походiв».], але нiхто за ним ще не плакав, як вiн у похiд вирушав, нiхто не благав його, кажучи: буду, мовляв, сухарi iсти, аби бути, серце, iз тобою…
«Дiвчинонько мила,
Де ж будеш ти спати
На Вкраiнi далекiй?»
«В степу пiд вербою.
Аби, серце, iз тобою
На Вкраiнi далекiй!»
Все б оддав, аби хтось за ним хоч раз отак заплакав, приказуючи: «Аби, серце, iз тобою…»
І раптом, коли вже й надiю втратив i почав миритися з самотою своею, знайшов таку дiвчину. І не де-небудь за тридев’ять земель, в тридесятому царствi, а в столицi своiй, у Батуринi.
Знайшов там, де й не сподiвався знайти.
І знав ii, дiвчиноньку милу, з дитячих лiт ii знав, а й не пiдозрював, що то ж вона, та, котра скаже йому, як заспiвае: «Козаче-соболю, вiзьми мене iз собою…»
Вiн би i взяв ii, але що тут зчинилося, як дiзналися люди лихi про кохання iхне, що зчинилося!
І досi у вухах його, в душi його, у всьому ествi його набатом бевкае дзвiн в обiйстi Василя Кочубея, суддi генерального… Таке – щоб вiн когось викрав та ще доньку товариша свого – i в снi найгидкiшому не присниться, а бач… Панi Кочубеiха весь Батурин згвалтувала, що вiн буцiмто дочку ii – дщерь, як голосила, – викрав…
І це та Кочубеiха, котра буде кумою Мазепi, i Мазепа, як бував у доброму настроi, наспiвував – правда, в присутностi Василя, чоловiка ii, – «Ой кум до куми залицявся…» І далi (Василь Кочубей, генеральний його суддя, тiльки вуса крутив та гмикав) виводив:
Ой кум до куми залицявся,
Їй пошити сорочечку обiцявся.
Вiн шив, вишивав,
Вишиваючи казав:
«Ти, кума, ти душа,
Ти кругом, кума, ох i хороша!»
Але то так, жарти друзiв. Просто весела пiсенька. Їi, правда, Кочубеiха – видно було по нiй – всерйоз сприймала. Та серед усiх старшин Кочубеi були йому найближчi – наче родаки. На них покладався, як на твердий мур – не пiдведуть, коли що. Тож як не бував у походах, часто в них гостював, душу в спiлкуваннi вiдводив. І свята вiдзначали разом. А замiсть себе, як у похiд iшов, на хазяйствi всiеi Гетьманщини Василя залишав. Хоч i наказним, а все ж таки гетьманом. Та, мабуть, переборщив. Василь захотiв справжнiм гетьманом стати. А вiн за Кочубеiв, як за рiдних турбувався: чи не тому, що довiряв iм, як самому собi, i в куми до них пiшов. І гарно вони покумувалися – iй-бо, як рiдня стали!
Ти кума, ти душа,
Ти кругом, кума, ох i хороша!..
Спiвав жартуючи, пiд добрий настрiй, але спiвав вiд душi. Добре жити, коли е такi надiйнi друзi, що й братiв тобi замiнять…
Кочубеiха вдалася й справдi нiчогенька, суддi Василевi Кочубею повезло на таку жiночку, жили вони, як казали, у злагодi, хоч пан Василь i потрапляв не раз пiд каблук панi Люби, але… Бувае… Точнiше, з ким не бувае. Як i з чоловiком, так i з дружиною. У життi вони часто потрапляють у категорiю «обое рябое».
Та й не хто iнший, як пiдкаблучник Василь Леонтiйович, «муж зело вiрний, при вiрнiй жонцi своiй», як вiн сам себе титулував, одного разу таки взяв верх у родиннiй супрязi i якось порятував свою едину. І навiть зберiг iй життя. Це вiн, пiдкаблучник своеi половини.
А трапилось… А-а, бий тебе коцюба, навiть згадувати зайвий раз не хочеться, до чого тодi дожилася панi Кочубеiха…
Був час – не кращий, звiсно, в життi Василя Леонтiйовича, – коли кохана його, у якоi вiн так затишно почувався пiд ii каблуком (не треба було жодного рiшення приймати, все вирiшувала вона, едина), так ось, тодi кохана жiночка його Люба пустилась було… берега. Це ж треба, га? Що втнула. Вiн тодi служив генеральним писарем, «хвiгура, можна сказать» (власне зiзнання), а жiночка Люба (попри все, вона таки йому була любою), так ось, жiночка його люба запила-загуляла. Чи – загуляла-запила, бiс його розбере. Коли Василь Леонтiйович, службою зайнятий у генеральнiй канцелярii та вiйськовими походами, яких нiколи не бракувало, (сам гетьман – i той з одного походу в iнший мотаеться!) спохватився i вирiшив узятися за жiночку, вона вже було прославилась чи не на весь Батурин. Гульками своiми. Оковиту полюбила – дужче як мужа свого. І почали в них у домi збиратися старшинськi жiнки, такi ж любительки зеленого змiя, як i вона, генерального писаря жона. Поки самi жiнки збиралися, пили-гуляли i навiть перебравши, гопака витинали, ще можна було якось терпiти – перебiсяться, мовляв. Але швидко в них удома – як Василя Леонтiйовича не було в мiстi – на тих гульках козаки почали збиратися. Га? Це ж треба! Так i до содому з гоморрою можна було дiйти, бо п’яна жiнка що завгодно може втнути, коли чоловiка немае вдома, а молодi козаки пiдморгують iй…
Та й приклад уже був – з вищого свiту Гетьманщини. Дорошенко-гетьман одружився було з родовитою племiнницею самого Богдана Хмельницького. Їi, як i його половину, теж Любою звали. Через якийсь час, тiльки вийшовши за гетьмана та ставши гетьманшею, Люба Павлiвна загуляла-запила. Як виявилося, вона з молодих лiт була небайдужою до зеленого змiя i, поки ii чоловiк перебував у вiйськових походах, пила-гуляла. З нудьги, мабуть. Спершу з жiночками посиденьки влаштовувала. А потiм i з козаками… І таке витворяла, що Дорошенковi аж у похiд доповiли: твоя жона «робить рiзнi злодiйства». Тобто уже зраджуе мужа свого – правда, зраджуе, коли п’яненька, як чiп. Дорошенковi вiд того, що жiночка зраджуе його лише в п’яному виглядi, трохи легше було. Бо вiрив вiн iй дуже.
– Зраджуе, якщо п’яненька, – казав бувало, – бо хiба б тверезою вона таке дозволила собi, га? Вона ж менi вiрна жона. А горiлочка-тума хоч кого зведе з ума. От i мою Любочку звела…
Аби врятувати жiночку вiд пиятики та гульок з козаками, Дорошенко не раз, як радить народний звичай, «накривав жiнку чорним платтям».
Вiн накривав, а вона пила та гуляла. Навiть коли чоловiк почав накривати ii чорним вовняним коцем (рядном), вона все одно пила. А вiн ii накривав – мабуть, дуже любив свою жiночку непутящу.
Накривав чорним коцем i пан генеральний писар свою Любу, накривав, аби схаменулася та кинула пити i молодих козакiв до господи затягувати – бо як i Дорошенко свою Любу, так i Кочубей свою Любу теж дуже любив.
Мовби почало помагати, але щось не дуже. Навiть накрита чорним коцем, Любочка його витягувала з пазухи якийсь там каламарчик i нахильцi в пiтьмi пiд коцем хлебтала. А тодi – пiд тим самим чорним коцем – виводила (голос мала гарний):
Ой маю я чорнi брови,
Маю карi очi!
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?…
– Та люблю я тебе, окаянну, люблю, – бiгаючи навколо дружини, накритоi чорним коцем, вигукував – клявся та божився – пан генеральний писар, що кохае свою непутящу половину.
Довелося дiда-знахаря до неi приводити, а вiн напоiв Любу якимось зiллям… І – помогло. Пiсля того зiлля Люба почала носа вернути вiд клятоi оковитоi.
Кинула пиятику, слава тобi! Дiд-знахар зi своiм зiллям виявився справжнiм борцем iз зеленим змiем. Правда, знахарю довелося за це теличку вiддати. За його труди праведнi. Добра була теличка, вже й тiльна.
Радувався, що Люба мовби схаменулася, але ж i телички було шкода. Дiд-знахар так i вчепився за неi… Чи… Воно можна було заради Люби й теличкою пожертвувати – бодай i тiльною, – але ж Люба по якомусь часi знову почала прикладатися до келишка та запрошувати в гостi молодих козакiв… Невже й дiдова наука iй тяжко далася?…
Далеко було – ой, ой, далеко! – i гетьману Дорошенку, коли вiн перевиховував свою… гм-гм… питущу й гулящу жiночку, наставляючи ii на шлях доброчесностi, i генеральному суддi Кочубею, коли вiн тим же, що й Дорошенко займався – свою любку-голубку вiдучував… гм-гм… вiд пиятики, гульок i ще вiд дечого з молодими козаками. І теж наставляв – з останнiх сил намагався! – на все той же, чомусь не дуже популярний у жiнки шлях доброчесностi; так ось обом – навiть разом узятим – було дуже далеко – ой, ой далеко! – до царя Петра Першого, котрий теж займався аналогiчним дiйством – свою едину i ненаглядну вiдучував вiд пиятики, гульок, адже вона, розiйшовшись, навiть пречудовi було роги наставила своему законному, а вiн ii взяв i…
І, повiрте, перевиховав – швидко i якiсно. Та ще з таким розмахом, певно, застосовуючи в цьому дiлi найновiшi досягнення педагогiки i ще бозна-якоi науки. Метод його спрацював надiйно – куди тому Дорошенку та Кочубею з iхнiм дилетантським перевихованням своiх непутящих, але коханих жiночок…
Далеко, далеко – ще раз повторимо, – iм з iхнiми патрiархально-кустарними методами перевиховання любих жiночок, далеко до Петра I та його ефективного методу перевиховання безрiдноi нiмецькоi служницi Марти Скавронськоi, яка, потрапивши до Росii в солдатському обозi, а потiм i в казармах переходила з рук в руки, i в покоях генералiв, якi вiдiбрали ii в рядових i передавали один одному на тимчасове користування. Поки, врештi-решт, не дiсталася вона Петру Першому, для якого не мало значення, якого походження дiвка – аби вона приносила задоволення.
І цар так захопився солдатсько-генеральською дiвкою, що, не довго думаючи, перетворив гулящу дiвку Марту Скавронську на росiйську iмператрицю Катерину (ах-ах, як вони кохали одне одного, правда, колишня солдатська курвочка, а тодi росiйська iмператриця Катерина, якось було дала такого маху, загулявши за старою звичкою, що ледве не вилетiла з iмператорських покоiв назад до солдатських казарм, для яких вона найбiльше пiдходила).
Коли ще ранiше цар Петро І дiзнався, що його колишня жона Євдокiя Лопухiна, вислана мужем своiм до Суздаля спокутувати грiхи своi, закрутила там з одним офiцером, то велiв того офiцера негайно скарати на горло, а Євдокiю «высечь кнутом» i вiдправити в далекий монастир на Ладозi – що й було негайно зроблено.
І ось нова його жона – ви можете уявити досаду i, зрештою, лють царя? – Катерина закрутила таке саме дiйство. І не десь там, а в самому iмператорському палацi, закрутила з молодим коханцем Вiллiмом Монсом… Це ж треба, га? Цар же так любив Катерину, а вона вмiло, як кажуть, i серед бiлого дня наставляла йому роги – у спальнi iмператорського палацу. Рогатим, як знаете, називають чоловiка, якого зраджуе власна жiночка – най би вона довго жила i най би ii не трафив шляк!
Сказати б, що Марта була красунею – так не скажеш. Але, як свiдчили всi, хто ii знав, коханцi, звичайно, – володiла якоюсь «неймовiрною жiночою привабливiстю». З юних лiт, яких у неi мовби й не було, бо одразу ж стала досвiдченою, гм-гм, куртизанкою, була меткою та спритною, не гребувала нiякою роботою (хоч щось та було в нiй позитивне!) i мала досить веселу вдачу.
Про таких, як вона, кажуть: iй все нiпочiм, навiть де ii не сiй, вона й там вродить. Це й допомагало iй (i навiть порятувало ii), коли вона, перехрещена з Марти на Катерину за православним обрядом, стала супругою росiйського царя.
Освiти не мала, неписьменна, але вмiла (природою, вочевидь, була обдарована) так себе подати, що цар-чоловiк, за свiдченням царевича Олексiя, завжди запевняв, що «жена его – умна!»
Вона iнколи вгадувала (швидше серцем, анiж розумом, чи таку жiночу iнтуiцiю мала) його думки й бажання, тож завжди була на висотi. Государ називав ii не iнакше, як «Катеринушка». І любив ii, любив… Що там говорити – до безуму. А втiм, це не заважало йому мати коханок на сторонi. І не тiльки фрейлiн. Сама Катеринушка пiдбирала йому «девок попышнее да порумянее», а чоловiк i радий старатись. І вдячний був жонi-iмператрицi за таку турботу про нього та його сексуальне життя: «Ах-ах, яка розумна моя Катеринушка!..» А щодо жiнок, то Петро не був вередливим та перебiрливим – хоч дворянка, хоч фрейлiна, хоч вулична повiя, хоч знатного походження, хоч простолюдинка, йому все одне, аби вона була «попышнее да порумянее», бо для нього головним було не соцiальне походження «девки», а його власне бажання i задоволення.
І жiночка його iмператриця Катеринушка була такою. Секс, як сьогоднi кажуть, для неi, та ще з молодим коханцем, був важливiшим за соцiальне походження того коханця. З циганом Марком в його таборi – була в бiографii росiйськоi iмператрицi i така пригода – навчилася, власне, циган Марко ii навчив, що на першому мiсцi задоволення, а вже потiм соцiальне походження коханця.
Тож будучи iмператрицею, мала вдосталь коханцiв з рiзних верств та соцiальних груп. Правда, вертiвся у неi один пунктик: коханцi неодмiнно мали бути молодшими за неi на 10–15 рокiв, тодi з ними вiдчувала себе молодою, а швидка перемiна коханцiв робила ii життя вельми цiкавим. Та й не вважала вона, сiмейна жiнка, любов на сторонi за грiх. Який грiх, коли любов – це… вершина блаженства. Отож, мiняючи коханцiв, зрештою, i набрела на одного молодика-красеня, авантюриста, готового кинутися в будь-яку пригоду, бодай i ризиковану, Вiллiма Монса. Це був парубок не лише гарний собою, а й досить освiчений, розумний, вельми спритний i до всього ж ще й дотепний. Але дещо забобонний. Носив на пальцях чотири каблучки – золоту, свинцеву, залiзну i мiдну – вони слугували йому талiсманами. Запевняв, що золота каблучка означае любов. Імператрицi вiн читав ще й вiршi власного виготовлення, серед яких були жартiвливi, грайливi, пустотливi i навiть пiкантнi – на гранi непристойностей, що дуже подобалося iмператрицi. Особливо й зовсiм фривольнi чи, як би ми сьогоднi сказали, порнографiчнi.
А його пестощi… О, це було щось! Таких пестощiв вона ще не зазнавала – навiть з циганом Марком. І навiть з чоловiком законним.
Залишаеться додати вiдому – i тодi, i тепер – iстину: чоловiк (муж) завжди дiзнаеться останнiм, що його ненаглядна наставляе йому роги. Так було i з Петром І.
Вже всi при дворi знали – вiд прислуги до мiнiстрiв та князiв, що iмператриця на лобi в свого законного вирощуе чудовi роги, а сам чоловiк, тобто цар Петро, нi сном нi духом.
І так тривало кiлька рокiв.
Та ось нарештi – нарештi! – дiзнався про це i сам вiнценосний рогоносець. (Немае такоi тайни, яка б хоч колись не стала явною.) Таки дiзнався цар-iмператор Петро, що його половина кохана наставляе йому – майже вiдверто – роги… Дiзнався, коли отримав анонiмний донос (ось-ось вiн, доказ, що й донос необхiдний для роду людського) про злочиннi зв’язки iмператрицi з якимось там молодиком Монсом, котрий на той час при дворi iмператора вже навiть займав якийсь там пост – Катеринушка йому виклопотала.
І ось до красунчика Вiллiма Монса з’явився тодiшнiй начальник Таемноi канцелярii пан Ушаков i оголосив фавориту, що вiн арештований, забрав у нього шпагу, ключi, запечатав папери i повiз його на допити до iмператора – щоби знав, як крутити шури-мури з iмператрицею.
Заодно були арештованi й декiлька наближених до Катеринушки осiб.
Залишилося свiдчення, що Монс, як Петро глянув на нього своiм орлиним поглядом, наче той ховрашок, затiпався i втратив свiдомiсть.
«И он… тотчас во всем признался, так что не нужно было употреблять пытку…»
Слiдство в справi коханця iмператрицi тривало всього тиждень. Але враховуючи пiкантнiсть ситуацii, участь iмператрицi в тих шурах-мурах (як у Росii споконвiку кажуть, у блядствi тому), Монса звинуватили лише в хабарництвi. Будучи коханцем iмператрицi, вiн, нiде правди дiти, брав з чиновникiв мзду, щоб за допомогою Катеринушки вирiшити тi чи тi справи… Звинувачення мовби й дрiбне (хто не брав при дворi хабарiв, починаючи з Петра I – цар брав хоча б вiд гетьмана Мазепи, тому й на доноси, що йшли на гетьмана, не звертав особливоi уваги), але Монса засудили до страти. Та ще й позбавили права на помилування.
Страта вiдбулася на Троiцькiй площi. О десятiй ранку туди прибув кортеж iз засудженим. Його вели пiд руки солдати. Вiн вже не йшов, тож його солдати майже тягли. За ними простував протестантський пастор – Монс був католиком.
І ось учорашнiй улюбленець долi, чи то пак, iмператрицi, камергер двору – щоб вiн мiг до неi в покоi проникати, Катеринушка виклопотала йому таке придворне звання, – вiдомий франт i серцеiд, прихильник всього вишуканого – особливо в коханнi – ледве-ледве тягнув ноги, власне, його тягли солдати, i був блiдий та виснажений, в кожусi-тулупi – на голе тiло. Ось вiн вже на ешафотi, де стояв здоровенний кат iз здоровенною сокирякою з блискучим лезом, що спалахувало на сонцi.
На ешафотi також стирчала чимала палиця з гостряком угорi. І Монс не мiг од неi вiдвести очей, знаючи, що через мить його бiдна голова буде наштрикнута на ту палицю…
Солдати поставили засудженого на колiна, а голову, що йому вже не належала, поклали на плаху й вiдскочили, як тiльки кат пiдняв сокиру.
Мить – i все було скiнчено. Кат свою роботу виконав професiйно i бездоганно, як iстинний майстер своеi професii…
Сонце ще тiльки-но збиралося котитися до заходу, як iмператор запропонував iмператрицi «прогулятися перед сном», чого ранiше нiколи за ним не водилося. І ось позолочена iмператорська карета в супроводi ескорту бравих драгунiв покотилася на Троiцьку площу, де ще стояв ешафот, а на високiй палицi – так званому колу, – стирчала голова бiдного Монса…
– Подивись, подивись, Катеринушко, на цю голiвоньку на колу, – ласкаво призапрошував свою жону iмператор. – Кого вiн тобi нагадуе?…
Катерина глянула i…
І подивившись в очi iмператора без будь-якого збентеження – ну, лицедiйка! – своiми невинними, чи не дитячими, очима, а потiм лiниво, але не без збурення, проказала: «Як сумно, що в придворних стiльки зiпсованостi…»
Імператор з нею, любою жонушкою, погодився, i того ж вечора за його вказiвкою голова Монса була знята з палицi, опущена в скляну банку зi спиртом i врочисто поставлена в покоях iмператрицi на ii столику – певно, для кращоi пам’ятi. Чи щоб Катеринушка не забувала свого коханця.
Оце вам розмах Петровоi науки i ii дiевiсть – куди тiй сучаснiй педагогiцi, коли вчать, вчать, а воно, те, кого вчать, по-старому дiе, бо наука од нього одскакуе, як горох од стiни.
Ось як треба вчити своiх гулящих жiнок – з царським розмахом! Де там Дорошенкам та Кочубеям з iхньою наукою, коли вони намагалися вiдучити своiх жiночок вiд питва й гульбищ з молодими козаками – повчитися б iм у царя Петра.
– Е-е, парафiяни моi любi, тут одним котом, бодай i чорним, не обiйдеться, – втрутився в «непорозумiння мiж гетьманом та генеральним суддею» (так було названо iнцидент) отець Михайло, коли якось до нього в храмi Божому звернулася Кочубеiха за пiдтримкою та попросила пояснити, хто з них прав – вона з паном Кочубеем i чоловiком своiм, чи пан гетьман, вiн же Мазепа, що чинить самоуправства i викрадае серед ночi дiвиць? «Хоча, – додала, – наперед знаю, що наше, Кочубееве, буде зверху, бо iнакше й справедливостi не буде».
Отець Михайло, радий, що трапилась нагода добру проповiдь у храмi Божому виголосити, проказав:
– Тутечки нi та сторона не винувата, нi ця, супротивна. Нi пан гетьман, нi пан генеральний суддя зi своею панi суддихою. Тут, щоб ви знали, любi моi, сам Сатанаiл винуватий.
Господь-Бог е творцем лише вищого, духовного свiту, а зримий свiт i тiло людини створенi Сатанаiлом, що iснував одвiчно i е втiленням зла. Оскiльки душу людини створив всеблагий Бог, а тiло – Сатанаiл, то в людинi завсiди точиться боротьба. Мiж прагненням душi до добра i потягами тiла до зла…
І всiм, хто був у храмi Божому i слухав ясу отця Михайла щодо немир’я мiж паном гетьманом i паном генеральним суддею, стало все втямки, але…
Але все зiпсувала панi Кочубеiха (це вона вмiла). Вислухавши отця Михайла, привселюдно заявила, що iх, Кочубеiв, i в першу чергу ii особисто, пан Бог створив i тому вони завжди правi i праведнi («Ну, майже праведнi», – уточнила), а Мазепу створив дiдько i тому вiн i на старостi не може вгомонитися, а бiгае за дiвицями та виманюе iх з отчого дому до себе на потiху, щоб йому!..
Пан гетьман, коли почув, яким творцем нагородила його панi Кочубеiха, лише пхукнув – «пхy ти!..» І за звичкою набивши тютюном люльку, довго викрешував вогонь, збиваючи кресалом пальцi, i потiм, зосереджено сопучи, курив собi й курив…
Пiсля того мiж двома шанованими родинами миру вже не було. Так, траплялося iнодi перемир’я, але – нетривке. Хоч пан гетьман бувало за старою звичкою навiть у гостi до Кочубеiв заходiв та все намагався налагодити добрi вiдносини, але нiчого доброго з того не виходило. Перемир’я чергувалося iз чварами, закiнчувалося благеньким миром – на якийсь час. І знову мiж ними пробiгав отой самий чорний кiт…
А, може, це тому так лучилося, що гетьман Іван Мазепа, як писав один з iсторикiв, «крiм усiх iнших чеснот, був справжнiм героем-коханцем».
І далi чи не з гордiстю – знай, мовляв, наших!
«Рано овдовiвши й лишившись бездiтним, вiн звабив безлiч жiнок. (Так уже й безлiч? – В. Ч.) Аж поки на старiсть його самого не звабила хрещениця, шiстнадцятирiчна Мотря Кочубеiвна, на 50 рокiв молодша вiд нього. У цiй романтичнiй iсторii було все: i нiчна втеча з батькiвського дому, i скандал, влаштований батьками, i домашнiй арешт юноi шукачки пригод, i сповненi жаги любовнi листи старого гетьмана…»
Мазепа, поховавши жону, вдовiв два роки, а потiм…
«Но в это время, – писатиме iнший iсторик, – согласуясь с наличием в бороде Ивана Степановича седины, бес начал усиленно дергать его за ребро…»
І смикання те закiнчиться не просто нещасливим коханням, а – трагiчними подiями, що зведуть Василя Кочубея зi свiту цього…
Богат и славен Кочубей.
Его луга необозримы;
Там табуны его коней
Пасутся вольны, нехранимы.
Кругом Полтавы хутора
Окружены его садами,
И много у него добра,
Мехов, атласа, серебра
И на виду и под замками…
Так починаеться знаменита поема Олександра Пушкiна… Нi, не «Мазепа», як то вона мала б називатися, а – «Полтава».
Насправдi всi подii, описанi Пушкiним у поемi «Полтава», вiдбувалися в гетьманськiй столицi Батуринi.
Процитуемо ще:
Но Кочубей богат и горд
Не долгогривыми конями,
Не златом, данью крымских орд,
Не родовыми хуторами —
Прекрасной дочерью своей
