скачать книгу бесплатно
Гордится старый Кочубей.
И то сказать: в Полтаве нет
Красавицы, Марии равной.
Она свежа, как вешний цвет,
Взлелеянный в тени дубравной.
Как тополь киевских высот,
Она стройна. Ее движенья
То лебедя пустынных вод
Напоминают плавный ход,
То лани быстрые стремленья.
Как пена, грудь ее бела.
Вокруг высокого чела,
Как тучи, локоны чернеют.
Звездой блестят ее глаза;
Ее уста, как роза, рдеют.
Но не единая краса
(Мгновенный цвет!) молвою шумной
В младой Марии почтена:
Везде прославилась она
Девицей скромной и разумной.
Зато завидных женихов
Ей шлет Украйна и Россия;
Но от венца, как от оков,
Бежит пугливая Мария.
Всем женихам отказ – и вот
За ней сам гетман сватов шлет.
Он стар. Он удручен годами,
Войной, заботами, трудами;
Но чувства в нем кипят, и вновь
Мазепа ведает любовь.
Мгновенно сердце молодое
Горит и гаснет. В нем любовь
Проходит и приходит вновь,
В нем чувство каждый день иное:
Не столь послушно, не слегка,
Не столь мгновенными страстями
Пылает сердце старика,
Окаменелое годами.
Упорно, медленно оно
В огне страстей раскалено;
Но поздний жар уж не остынет
И с жизнью лишь его покинет.
Не серна под утес уходит,
Орла послыша тяжкий лёт;
Одна в сенях невеста бродит,
Трепещет и решенья ждет.
И, вся полна негодованьем,
К ней мать идет и, с содроганьем
Схватив ей руку, говорит:
«Бесстыдный! старец нечестивый!
Возможно ль?… нет, пока мы живы,
Нет! он греха не совершит.
Он, должный быть отцом и другом
Невинной крестницы своей…
Безумец! на закате дней
Он вздумал быть ее супругом».
Мария вздрогнула. Лицо
Покрыла бледность гробовая,
И, охладев, как неживая,
Упала дева на крыльцо.
Она опомнилась, но снова
Закрыла очи – и ни слова
Не говорит. Отец и мать
Ей сердце ищут упокоить,
Боязнь и горесть разогнать,
Тревогу смутных дум устроить…
Напрасно. Целые два дня,
То молча плача, то стеня,
Мария не пила, не ела,
Шатаясь, бледная как тень,
Не зная сна. На третий день
Ее светлица опустела…
Треба гадати, саме тодi Марiя (вона ж Мотря, Мотрононька) втекла з отчого дому, втекла самовiльно, без дозволу батькiв, що вважалося великим злочином; втекла не на гульки, не на досвiдки, де збиралися незамiжнi дiвчата, втекла до коханця, до старого Мазепи, який був чи не до безтями закоханий в юну дiвчину, у свою хрещеницю – як i вона була закохана у свого, по сутi, названого – хрестив же – батька. І почалася iхня велика, але щасливо-нещаслива трагедiя…
У слов’ян-русичiв (чи хоча б у евреiв) прiзвища створювалися не лише вiд iменi батька, як у бiльшостi народiв, а бувало, що й вiд iменi матерi. (Найвiдомiший приклад – знаний артист естради Аркадiй Райкiн. Син Райки.) А ось у татар, як i взагалi в тюркських народiв i племен, прiзвища утворювалися лише вiд iменi батька. (Кожний з дитячих лiт мав запам’ятати iмена своiх предкiв по батьковiй лiнii аж до сьомого колiна!) В Росii татари до батькового iменi тепер додають закiнчення – ов, – ев, -iн. Так i виникли татарськi прiзвища Аксаков, Баширов, Бусаев, Юдашев, Абайдуллiн, Тургенев…
Також виникнення деяких татарських прiзвищ було пов’язане з професiею. Хоча б: Урманчеев (лiсник), Аракчеев (торгiвець горiлкою). А вже нащадки iхнi ставали на Русi (Киiвськiй, Московськiй чи пiзнiше в Росii) «чистими» росiянами (самоназва – руськi) й, бувало, займали значнi державнi пости, ставали дворянами, вiдомими у вiках – або зi знаком «плюс», або iз знаком «мiнус», все одно. Як от вище згадуваний Аракчеев – державний i вiйськовий дiяч за царювання Олександра I, згодом начальник вiйськових поселень, прославився реакцiйною полiтикою (названою палочною дисциплiною), нещадно розправлявся з антикрiпосницькими виступами селян та вiйськових поселенцiв. Звiдтодi поняття «аракчеевщина» стало символом усякого деспотизму i брутальноi сваволi. (Але хтось Аракчеевим та його «аракчеевщиною», певно, гордиться, адже його уведено до книги «100 великих россиян», що ii видала Москва.)
«Богат и славен Кочубей…»
Так, так, «наш» Кочубей, Василь Леонтiйович.
Багатим вiн таки був – мав численнi i чималi маетки, крiпакiв на тих хуторах, а ось славним… Нiде не вчився, як i бiльшiсть тодiшнiх дiячiв (крiм Мазепи, який був надзвичайно освiченим, але це на тi часи – неймовiрна рiдкiсть), був самоуком, якого навчило життя. Вiд природи володiв кмiтливим умом, умiв пристосовуватися – особливо до сильних тих часiв. У життi часто, крiм освiти (i багатства теж), потрiбнi ще й знайомства з впливовими людьми. Треба для успiшноi кар’ери стати чиiмось протеже – як зветься особа, що користуеться чиеюсь прихильнiстю або рекомендацiею для влаштування своiх справ, для службовоi кар’ери, взагалi стати чиiмось улюбленцем або ставлеником.
У народi це добре розумiли – по-простому, але вельми парадоксально-мудро. Як запевняе героiня Степана Руданського, яка в церквi лiпила свiчку i Богу, i чорту: «Треба всюди, добрi люди, приятеля мати…»
Гм… Таким архiвпливовим приятелем, який витягнув Кочубея до влади по службовiй драбинi i був для нього Мазепа Іван Степанович. (Кочубей був його протеже.) Ставши гетьманом, Мазепа потягнув на гору за собою i свого приятеля, з яким покумував i був другом для його родини. Так нiкому не вiдомий Василь Кочубей – хоч i багатий, але ж без освiти й вiйськового досвiду – в один, як кажуть, мент стае генеральним писарем при урядi – завдяки Мазепi. І пiшов далi зростати – теж дякуючи Мазепi, – аж до генерального суддi. Може б, i ще зростав i сягнув би нових вершин влади, якби чорт-бiс не пiдштрикнув писати доноси на свого благодiйника (так вiддячив йому за допомогу), але це вже, як кажуть, iнша тема.
А ось слава…
Слава за життя вперто обминала Василя Леонтiйовича – не було, очевидно, причин виявляти до нього прихильнiсть, протегувати йому. Надто невдатним був Василь Леонтiйович Кочубей! Слава прийде, коли Василь Кочубей, вже страчений за зраду свого благодiйника, друга i кума, як злочинець, лежатиме в могилi. Пiсля переходу Мазепи до Карла XII буде реабiлiтований, i сам кат його Петро I (це вiн засудить Кочубея на смерть) оголосить його героем, i Василя Леонтiйовича, як «невинно убиенного», перепоховають у Киево-Печерськiй лаврi – ось тодi до нього й прийде… Слава не слава, а вiдомiсть таки з’явиться, пiсля якоi його заднiм числом називатимуть ще й «державним дiячем».
Та й Пушкiн про нього дiзнаеться теж завдяки реабiлiтацii i царськiй вказiвцi прославляти Кочубея яко героя.
Що таке, зрештою, герой? У первiсному значеннi (за греками давнiми) це – дух померлого, який впливае на живих (герой з грецькоi перекладаеться, як владика, пан). Героями вважалися душi видатних предкiв, вождiв, богатирiв, потiм поняття героiв розширилось i до них стали прирiвнювати сили природи, казковi образи, деяких богiв i демонiв крито-мiкенськоi епохи, епонiмiв племен, областей, мiст, i тодi ж iх вперше почали називати напiвбогами. У класичну епоху героями почали називати також борцiв за свободу, видатних полководцiв. Культ героiв був зазвичай пов’язаний з iхнiми гробницями i носив хтонiчний характер: жертви приносились увечерi чи вночi, i тварини мали бути чорноi мастi. За вiруванням грекiв, героi жили й у гробницях i звiдти впливали на долi людей та полiсiв.
Вважалися посередниками мiж богами i людьми, захисниками людей, охоронцями вiд зла та лих, рятiвниками вiд незгод. Вони – благодiйники людей – знищували чудиськ, велетнiв-розбiйникiв, це борцi з ворожими людям демонами. Але героi можуть бути i небезпечними – якщо iх не шануватимуть. Гробницi героiв з iхнiми уявними останками вважалися такими, якi володiють чудодiйною силою, i були об’ектами культiв, що згодом вплинули на обожнювання еллiнiстичних царiв та римських iмператорiв. (Ряд рис i функцiй героiв християнство перенесло на святих.)
Сьогоднi герой – це видатна своiми здiбностями i дiяльнiстю людина, що виявляе вiдвагу, самовiдданiсть i хоробрiсть у бою i в трудi. Або людина, яка втiлюе основнi, типовi риси певного оточення, часу, певноi епохи тощо, а також чим-небудь вiдзначалась i привернула до себе увагу.
Таким героем Василь Леонтiйович Кочубей, даруйте, нiколи не був, а прославився вiн доносами на свого благодiйника, друга родини та ще й кума, а кумiвство у тi часи в Украiнi прирiвнювалося до спорiдненостi…
Серед украiнських дворян i старшин часiв Гетьманщини найвiдомiший (хоч iсторичнi оцiнки його дiаметрально протилежнi) – Василь Леонтiйович Кочубей. Вiн теж веде свiй родовiд вiд бекiв (титул тюркiв знатного роду, князiв або начальникiв невеликих племен, урядових та вiйськових осiб) татарськоi орди, що кочувала ще в ХVI столiттi в степах мiж Днiстром та Днiпром, серед них згадуеться i якийсь Кочубей – вiд тюркських слiв «коч» i «бей» (теж знатний титул у тюркських народiв i племен), який займався скотарством i кочував з худобою та своiми пiдданими пiвденними степами. Прародитель прiзвища Кочубей, а тодi просто кочу-бей, на початку ХVII столiття подався на службу до русiв Киiвськоi Русi, прийняв християнство з iм’ям Андрiй [8 - Можна згадати росiйського Кочубея Вiктора Павловича – це державний дiяч, граф, князь, вiце-канцлер, мiнiстр внутрiшнiх справ, голова держради i комiтету мiнiстрiв (1768–1834).]. (За iншими даними, вiн навiть був знаним комонником у вiйську Богдана Хмельницького i буцiмто дослужився до сотника.)
Онук його – Василь Кочубей. Народився вiн 1640 року. Якимись особливими здiбностями не вiдзначався, але був трудолюбивим (а це – немало) i добре знав канцелярську службу. У 1681 роцi став регентом вiйськовоi канцелярii, в 1687-му – завдяки Мазепi – генеральним писарем, чин на той час значний, а маючи його, можна було «стрибнути» ще вище. Та ще спираючись на покровителiв.
Іван Мазепа, ставши гетьманом, нагородив Кочубея селами (в тiм числi – знаменитою, оспiваною Гоголем Диканькою), ще й присвоiв йому в 1694 роцi достоiнство генерального суддi (Василь Леонтiйович, онук татарина, добре спрацювався з гетьманом Мазепою), а в 1700-му виклопотав для нього ще й звання стольника (двiрський, згодом придворний чин-посада в Росiйськiй державi XIIІ – XVII столiть; стольник прислужував князям-царям пiд час урочистих трапез, супроводив iх у поiздках, а згодом стольникiв призначали на воеводськi, посольськi та iншi посади).
Василь Леонтiйович у щасливому загалом шлюбi з Любов’ю Федорiвною мав сина Василя (бунчуковий товариш, згодом полтавський полковник, першим шлюбом був одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола – Анастасiею, а вiд його синiв – Семена, Василя, Павла – утворилися три гiлки роду Кочубеiв) та сина Федора (теж бунчуковий товариш – почесне звання, яке украiнськi гетьмани спочатку надавали синам генеральноi старшини i полковникiв, а пiзнiше – вiдставним полковникам i полковiй старшинi).
Також генеральний суддя мав i двох дочок: старша Ганна була дружиною племiнника Мазепи Івана Обидовського, а молодша Мотря, вона ж Мотрона, вона ж Мотроночка, Мотронка, Мотрононька, Мотречка, Мотруна, Мотруненька, Мотрунечка, Мотрося, Мотросенька, Мотруся, Мотрушка чи й просто Мотя – улюблениця генерального суддi Василя Леонтiйовича Кочубея та його коханоi дружини Любовi Федорiвни, вона ж…
Вона ж героiня любовноi iсторii з гетьманом Мазепою, загалом романтично пiднесеноi, що завела ii матiр у в’язницю-хурдигу, а батька – на плаху пiд сокиру ката. Чи не це й привабило до неi увагу, крiм Пушкiна та Рилеева з Росii, ще й багатьох европейських творцiв, яким лише дай подiбну iсторiю, а вже вони так ii розпишуть, так. Одне слово – на вiки.
«І та романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею у 1704 роцi утворила прiрву мiж родиною Кочубея й Мазепою. Проте й надалi – i не лише про людське око – не переривалися добрi стосунки мiж ними, гучнi бенкети, iнтимнi бесiди, щирi розмови. Занадто багато спiльних думок, iнтересiв, справ, врештi, спiльних таемниць i грiхiв зв’язували цих двох людей.
Але десь у глибинi, у близькому оточеннi Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Мазепи, нагромаджувалися усiлякi матерiали, чутки, плiтки, переказувалися необачнi слова гетьмана, який мiг iнодi не критися перед Кочубеем, хоч i не пiдпускав його до таемних своiх акцiй» (збiрка «Усi гетьмани Украiни»).
В украiнцiв (та й не лише в моiх одноплемiнникiв) кохання – це золоте людське почуття, найбiльше щастя, свiтла доля – хоча бувае, що воно приносить i горе.
Хто тiльки не намагався розгадати таемницю незбагненного почуття – кохання. Якi мудрi голови не силкувалися протягом тисячолiть розiбратися, а що ж воно таке – кохання? А вiз i нинi там. Всi знають, що таке кохання i… І намагаються все ще розгадати його таемницi.
В однiй з праць на цю тему автор якось прочитав:
«Можливо, людина стала людиною тодi, коли навчилася виготовляти знаряддя працi. Такою вона стала саме тодi, коли, зiрвавши чарiвну квiтку, не скористалася нею (за звичкою) як смачним наiдком, а подарувала iстотi iншоi статi як знак прихильностi i першоi iскорки любовi. У давнину слов’яни поклонялися, окрiм iнших, i богам любовi – Ладi, Данi, Лелю, Лелi (Лялi) та iн. У деяких народiв символом кохання була бджола, бо поеднувала (як i любов) “солод меду i гiркоту жала”».
Із сивоi давнини украiнський народ опоетизовував кохання: пiдносив його до найсвiтлiшоi людськоi мрii – «любов сильнiша за смерть», «любов, як перстень, не мае кiнця», «хоч в однiй льолi, аби до любовi» тощо. В Украiнi символами вiрного кохання були голуб, лебiдка, калина, троянда та iн. Щоб причарувати кохану, вдавалися до ворожок, до чар-зiлля, замовлянь, носили пахучi трави, купалися в любистку, ранковiй, купальськiй росi…
Гуцульськi легенi, ризикуючи життям, шукали на стрiмких урвищах нiжну шовкову квiтку едельвейс i дарували коханiй. Такий смiливець був вартий любовi.
І хто б знав сьогоднi в Украiнi якусь там Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, дочку генерального суддi гетьманськоi Украiни, нiчим особливо не примiтну, правда, красуню, але ж не видатну особу, не…
Якби вона не закохалася – та ще так шалено! – в гетьмана Украiни. І не в якого-небудь (яких-небудь, безликих гетьманiв в Украiнi не бракувало), а в самого Мазепу…
Юна Кочубеiвна, – а це було ii перше кохання, що сонцем у душi засяяло, – так закохалася, що холонула (а серденько завмирало) вiд однiеi лише думки, що гетьман може не вiдгукнутися на ii сердечнi почуття – наiвна! Вiд такоi лячноi думки зiщулювалась, як Божа пташка, коли вздрiе шулiку.
Чула вiд старших дiвчат, що коханого, аби його втримати, треба до себе присушувати. А чим присушують? Та замовлянням. Присушками-замовляннями дiвчата прагнуть привернути до себе козака, щоби вiн так i присох до дiвки. Щоби в нього, як i в неi, серце переповнювалося коханнячком.
Свiтлоi ночi зверталася до нiчного сонечка – мiсяця:
– Мiсяцю Володимиру, ти високо лiтаеш, ти все бачиш, ти все чуеш, як невольники й невольницi плачуть за батьком та за матiр’ю, за дiтками маленькими, як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещеною i молитвяною рабою Божою Іван плакав… І жити без мене не мiг, як я без нього, як нiч без мiсяченька, день без сонечка…
Як безхмарне небо вночi яскраво визорiться, виходила на згiрок, руки до небесних свiтил здiймала:
– Зорi-зоряницi, е вас на небi три рiднi сестрицi, четверта хрещена нарожденна Мотря. Ідiть, зберiть ви красу, покладiть на хрещену нарожденну Мотрю. Як ви яснi, краснi межи зiрками, щоби й Мотря була така ж красна межи жiнками i щоб Іванко без неi жити не мiг i жадав ii в обiйми своi схопити i все життя з нею в любовi прожити.
Ночами зважувалася, хоч i лячно було, звертатися навiть до хатнього дiдька, задобривши його перед цим чимось смачненьким:
– Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його бiле лице i щире серце якнайскорiше, якнайпрудкiше, в цей час, у цю годину. Бiжи прудко, бiжи хутко, як цей дим бiжить угору, щоби ти так прудко та хутко принiс менi нарожденного, хрещеного i молитовного раба Божого козака Івана…
Кладкою в Украiнi називаеться дошка або колода, покладена через рiчку, струмок, болото для переходу на другий бiк чи берег.
Або ще невеликий дерев’яний помiст лише з одного берега на рiчцi, ставку чи ще на якiйсь водоймi для прання бiлизни. До таких кладок приходили жiнки та дiвчата зi жлуктами, ночвами, коритами й праниками (там, на кладцi часто й побачення призначали), жартували, смiялись та, перучи, лупили праниками пране. А часом перучи й спiвали – про кладку i в пiснях згадуеться. Без неi жiнкам аж нiяк не можна було – в хатi чи бiля колодязя з пранням, як збереться його багатенько, не впораешся.
Того часу про кладку в пiснях виводили, i за нашого часу – колись популярну «Марiчку».
Герой на одному боцi живе, а та, що запала йому в серце, – на другому.
Пригадуете?
В’еться, наче змiйка,
Неспокiйна рiчка.
Тулиться близенько
До пiднiжжя гiр.
А на тому боцi —
Там живе Марiчка
В хатi, що сховалась
У зелений бiр…
Парубок ходить сам не свiй, бо туди (на той берег) дороги не знаходить. Але духом не падае, бо налаштований рiшуче:
Все одно на той бiк
Я путi знайду.
Чуеш чи не чуеш,
Чарiвна Марiчко,
Я до твого серця
Кладку прокладу…
Була така чи не поетична кладка i неподалiк обiйстя Кочубеiв – у недiлю та ще за гарноi днини там частенько збиралася батуринська молодь, яка мешкала неподалiк, дiвчата приходили на кладку прати, а парубки, використовуючи момент, до дiвчат залицялися, як справжнi джигуни. Там лунали смiх i пiснi, разом iз жартами лупали праники на кладцi, весело було, гарно. (Микола Пимоненко це вiдобразив у своiй мальовничiй та симпатичнiй картинi «Бiля рiчки».)
Приходила до кладки й Мотря Кочубеiвна – прати. Матiнка ii, щоби не росла бiлоручкою, панянкою, нi на що не придатною, змалку до працi привчала. («Нема поганих робiт, – казала, – е поганi дiвки-ледащицi».) От Мотря прала, бiлизну на кладцi вибивала, стомилася й вiдпочити хотiла. Аж тут згадала ще одне замовляння. Та й заторохтiла його:
– Трясу, трясу кладкою, кладка водою, а вода купиною, а купина чортами, а чорти козаком Іваном, щоб його трясли, трясли та й до мене принесли, до народженоi, хрещеноi молитовноi раби Божоi дiвчини Мотрi, аби козак Іван вiднинi й до вiку був тiльки з нею, дiвицею Мотрею.
Аж тут матiнка до ставка прийшла – чорти, мабуть, ii замiсть козака Івана до Мотрi принесли. Прийшла подивитися, як Мотря, пере та й почула ii замовляння.
– Людо-оньки, – за звичкою заголосила матiнка. – Ви послухайте, що меле моя дщерь. Чортiв – тьху-тьху, – прохае, аби трясли якогось козака Івана та притягли до неi. Здурiла дiвка, iй-бо здурiла! Якого це ти козака назнала, га? Ану зiзнавайся, бо я тебе зараз не гiрше чортiв потрясу!
Мотря вiд крику марудного здригнулась, смикнулась i шубовснула з кладки у воду…
– Ото тебе чорти трясуть, – як вирок винесла матiнка. – Гляди-и…
Гетьману тодi стукнуло шiстдесят п’ять, Мотрi пiшов шiстнадцятий. На пiввiку рiзниця! Що дiвча втратило розум – не дивно. Наiвне! Дивно, що в цiй «романтичнiй пригодi», що лучилася мiж ними, грунт пiд ногами разом з розумом (а вiн у нього був блискучим) на якийсь час втратив i гетьман. Бо любощi, як запевняють бувалi, не заспиш, не заiси…
