скачать книгу бесплатно
І ще вживаючи з десяток ласкавих варiантiв iменi Мотря… Ось кого в неi сеi ночi викрав той старий корч – сивина йому в голову, а чорт у бороду. Це ж треба – на дитиноньку спокусився, чортiв ласун!
Батуринцi й повiтря сапнути не встигли, як панi суддиха нове звинувачення проти пана гетьмана висунула:
– Татарин!! Справжнiй тобi мурза-людолов!
– Тю!.. – хтось iз батуринцiв уже встиг отямитись. – Чого це вiн татарин, як пан гетьман – ось вам хрест святий, – з дiда-прадiда наш козак! І роду нашого, козацького.
– Еге, нашого! А дiвиць краде, як кримчак-людолов!.. – Панi суддиху не просто було збити з iстинного в ii розумiннi шляху, якщо вже вона на нього виблудила. – Ханюга iхнiй, хоч i вдае нашого гетьмана!
І панi суддиха, розiйшовшись, ким тiльки не називала Пана гетьмана! Треба вам сказати – та ви й самi це знаете, – що жiнка, як розiйдеться, слiв не позичае. А панi Кочубеiха й поготiв будь-якому спудею-грамотiю могла баки забити. Всi тiльки й дивувалися: i де у неi стiльки тих слiв – мiцних та крутих – вмiщаеться у ротi, а вiн же в неi – губи бантиком.
Пан генеральний суддя, бувало, скаржився:
– Еге, маю два вiки жити, бо за один свою жiночку не переслухаю! Тiльки два вуха i маю. А тут би менi ще хоча б одне не завадило!
Таке ото дiялось однiеi чарiвноi мiсячноi ночi року 1704-го у славному Батуринi, столицi гетьманськiй.
Адмiнiстративними центрами гетьманськоi Украiни протягом iснування украiнськоi держави у так званiй формi гетьманату (Гетьманщини) з 1654 по 1782 рiк послiдовно були мiста Чигирин, Батурин, Глухiв. (Сьогоднi вони е «основними вiхами нацiональноi iсторii».)
Чигирин був першою столицею гетьманiв Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка, Батурин – гетьманiв Дем’яна Многогрiшного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Глухiв стане третьою i останньою столицею гетьманату.
Сьогоднi Батурин – всього лише селище мiського типу Бахмацького району Чернiгiвськоi областi. Розташований на лiвому високому березi Сейму в досить мальовничiй мiсцевостi за 190 кiлометрiв вiд Киева i за 170 – вiд Чернiгова.
Належить до iсторичного регiону Чернiгово-Сiверщини. В часи Киiвськоi Русi це була територiя Чернiгiвського князiвства. Згодом – Чернiгiвськоi землi, у складi якоi видiлилося кiлька малих удiльних князiвств. За свiдченням археологiв, Батурин та його околицi були заселенi ще у V ст. до нашоi ери! У ХІ – ХІІІ столiттях тут було давньоруське мiсто з дерев’яними укрiпленнями, його знищили татаро-монголи у 1240-х роках. На мiсцi покинутого городища у 1620-х було засновано мiсто Батурин.
За однiею з версiй, назва мiста утворена вiд прiзвища короля Стефана Баторiя. (До речi, за походженням угорець, рiдною мовою його звали Іштван Баторi.) Але ця версiя, хоч i поширена в лiтературi, не вiдповiдае дiйсностi, адже в часи правлiння Стефана Баторiя (а королем Польщi вiн був у 1576–1586 роках) Чернiгово-Сiверщина перебувала у складi Московського царства [5 - Польським королем Стефаном Баторiем воно не могло бути засноване: по-перше, воно б тодi звалося Баторiем, а по-друге, на час заснування мiста короля Стефана Баторiя вже не було серед живих. А посмертно давати чиесь iм’я мiсту тодi не було прийнято – новий король на це б не погодився. Поселення виникло значно ранiше, нiж королювання Стефана Баторiя (роки його життя – 1533–1586). Назва походить вiд прiзвища Батура (великий батiг, так, очевидно, звався перший осадник у тих краях, козак Батура).].
І польська влада й поткнутися не могла у тi краi. Лише у 1618 роцi пiсля перемир’я (так зване Деулiнське) мiж Польщею та Московським царством цi територii офiцiйно вiдiйшли до Польщi й стали прикордонними. Разом з Батурином до прикордонних мiст-фортець цього краю належали Конотоп, Кролевець, Глухiв, Новгород-Сiверський. У 1625 роцi почалося будiвництво прикордонного Батуринського замку на високому правому березi Сейму – за ним закрiпилася назва «Литовський замок» (Польща тодi була в супрязi з Литовським князiвством), а ще пiзнiше в одному з описiв Батурина за 1654 рiк його вже називали «панський двiр».
Це був невеликий за площею замок, оточений дерев’яно-земляними укрiпленнями, що складалися з рову, валу й дубового частоколу. До замку з боку рiчки пiвколом сусiдилась фортеця, теж оточена ровом i земляним валом з дубовим частоколом. В’iзд до фортецi – через двi брами з баштами. Але, крiм них, було ще шiсть нарiжних башт – з боку рiчки, рову й валу не було, крутосхили там неприступнi.
Якийсь час Батурином володiли польськi магнати. У 1632 роцi мiсто захопило й дощенту спалило московське вiйсько. Знищивши Батурин, москалi, як вони казали, «убрались восвояси», а мiсто з попелу й руiн вiдтворили заново.
Нарештi у 1648 роцi батуринськi козаки здобули замок i фортецю, перебивши шляхту, яка там було сховалася. Пiсля того Батурин став сотенним мiстом Чернiгiвського полку. Батуринська сотня налiчувала 99 козакiв (сотим був сотник), згодом вона увiйшла до Нiжинського полку.
З 1654 року Батурин одержав статус мiста з мiсцевим самоврядуванням, яке тодi називалося магдебурзьким правом. Керiвним органом був мiський магiстрат.
Пiсля Переяславськоi ради Батурин перейшов пiд егiду московитiв – доросле населення присягнуло на вiрнiсть московському царевi. Мiсто мало 360 козакiв, 275 мiщан, 31-го представника козацькоi старшини, 4 земських старости та бурмистра. Кiлькiсть дворiв тодi в мiстi була 650, населення – понад 5 тисяч чоловiк.
Коли московити окупували Батурин, iхнi чиновники зробили перший детальний опис: «Город Батурин стоит подля реки Семи. Под городом течет в реку Семь озеро Поповка. Около посаду, с трех сторон к озеру сделан город, земляной вал: по обе стороны того вала огорожено дубовым бревеньем. В том земляном городе сделаны три вороты проезжие: на двух сторонах башни покрыты тесом, на третьих воротах башни нет: глухих наугольных шесть башен: башни без верхов. Около того ж земляного города, вверх к озеру, огорожено стоячим острогом, башен по той осторожной стене нет. Межи той осторожной стены, к воде, рытвиною, сделаны ворота. Да в том же городе по башням и по стене 9 пищалей, чугунные, железные. Да в том же городе поставлена церковь деревянная во имя Святителя Николы Чудотворца… Да в том же городе Батурине над озером на горе сделан панский двор: около того двора сделана осыпь земляная, на тоя осыпи огорожено стоячим острогом дубовым бревеньем облым, меж того острогу сделаны ворота проезжие, на воротах башня, да три башни глухие, покрыты тесом. Около того двора, подле острожной стены, с трех сторон сделан ров, а тот острог перегорожен надвое стоячим острогом и сделаны два рва подле тех стен».
У 1666-му Батурин спопелила пожежа, але мiсто, фортеця i замок швидко вiдбудували. Укрiплення були такими неприступними, що польська армiя, яка намагалася завоювати Лiвобережну Украiну, йдучи на Глухiв, так i не змогла здобути Батурин. Через два роки в його замку розташувався московський воевода Тимофiй Клокачев з гарнiзоном стрiльцiв. Це не сподобалось батуринцям – московити поводилися в iхньому мiстi, як окупанти. На початку 1668 року городяни повстали, перебили московських стрiльцiв, а воеводу Клокачева закували в кайдани i вiдправили в Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка.
Чигирин тодi почав занепадати, i на Лiвобережнiй Украiнi заговорили, щоб столицею зробити Батурин. Це почалося за гетьмана Дорошенка, але вже за його наступника, гетьмана Дем’яна Многогрiшного, якому на козацькiй радi в Глуховi вручили булаву i було прийнято офiцiйну ухвалу: новою гетьманською столицею стае Батурин. (Не виключено, що основною причиною такого рiшення було вигiдне розташування Батурина в центрi Сiверщини, та й новий гетьман Многогрiшний був родом з тих краiв – з мiста Коропа, що поблизу Батурина.) Спершу вважалося, що Батурин буде тимчасовою столицею – доти, поки не вiдбудують Переяслав, зруйнований московськими вiйськами, але вiдбудова затяглася. Батурин був столицею козацькоi Украiни, себто Гетьманщини, за правлiння Дем’яна Многогрiшного, був нею за гетьманства Івана Самойловича, а з лiта 1687 року в Батуринi розташувався зi своiм двором новий гетьман Украiни Іван Степанович Мазепа. І на всiх законних пiдставах поселився у замку, що колись звався «литовським», а тодi вже просто – «панський двiр». І поселився як новий володар не лише Батурина, гетьманськоi столицi, а й усiеi Лiвобережноi Украiни, що тодi, дякуючи полякам та московитам, була розчахнута навпiл, на двi половини – Лiвобережну i Правобережну…
За часiв гетьманування Івана Мазепи Батурин сягнув найбiльшого свого розвитку. У 1669–1684 роках було грунтовно реконструйовано Литовський замок – цитадель Батурина. В замку були двi мурованi будiвлi – великий гетьманський палац i менша за розмiрами скарбниця. Палац був одноповерховим, включав три основнi примiщення (палати), двi з яких мали печi, облицьованi полив’яними кахлями рiзних типiв, а також сiни i допомiжнi помешкання.
Загалом у Батуринi з передмiстями налiчувалося 40 церков, бiльшiсть iз них, правда, були маленькими домовими церквицями в садибах козацькоi старшини. Мiсто прикрашали п’ять великих храмiв, з них чотири збудованi гетьманським коштом. Поряд з ними стояла мурована дзвiниця, пiзнiше вiдома серед батуринцiв як «Мазепин стовп». Найбiльша церква – Миколаiвська – мала п’ять бань.
Паралельно до головного «прошпекту» проходили ще двi вулицi, iх перетинали чотири поперечнi вулицi, завдяки цьому утворилися чотирикутнi квартали зi щiльно розташованими садибами невеликих розмiрiв – вiд 500 квадратних метрiв до тисячi. На територii фортецi було 250 садиб, у яких мешкало 1500 осiб. У кожнiй садибi було по одному чи два житлових будинки на пiдклiтах – нижнiй поверх використовувався здебiльшого для господарських потреб.
У Литовському замку мiстилася й Генеральна вiйськова канцелярiя, вищий орган виконавчоi влади в тодiшнiй Гетьманщинi.
На другому мiсцi в Генеральнiй радi вiн, Василь Леонтiйович Кочубей, генеральний суддя. Коли б не гетьман, то вiн би урядом керував. Але й перед ним, як перед владарем, гнуться. Для полкових та сотенних судiв вiн, Василь Леонтiйович, i цар, i бог. Та й полкова й генеральна старшина у його вiданнi. Що не може гетьман, все може генеральний суддя. Один крок йому залишився до булави, а вiн нiяк його не може зробити. Наче мiж гетьманом i ним прiрва. От i крутись – i там пече, i тут гаряче. Булава поруч, а до неi не дотягнешся…
– Бо – тюхтiй! – звично гне свое жона. – На таких, як ти, iздять. – І додае традицiйно: – Пора, пора вже тобi вирушати в похiд за булавою.
– Куди – в похiд? Що ти мелеш?
– Що чуеш. А в похiд до царя. До Петербурга. Йому треба капнути на гетьмана, що вiн щось там – придумай, – проти царя затiвае. От твое й буде зверху. Цар не стерпить, якщо гетьман щось проти нього мае… От i вiдхопиш булаву…
– От i вiдхопиш булаву, – слiдом за жоною повторив Василь Леонтiйович. І по хвилi зiтхнув: ах! Якби ж то нарештi пощастило вiдхопити ii, рiдненьку!.. Булава… Як ти близько i як ти водночас ще й далеко. Скiльки до тебе не наближайся, ти – ось-ось, а дотягнутися до тебе то те заважае, то те… І треба набиратися терпiння, хитрощiв та впертостi i знову тягнутися до неi, рiдненькоi…
Що таке булава? Всього лише палиця з кулястим потовщенням на кiнцi, яка колись була вiйськовою зброею – нею зручно було трощити черепи. Лусь, трiсь! І ворога немае. А вже потiм ця палиця, але оздоблена усiма коштовностями, стала символом влади. І самою владою водночас.
У правiй руцi – булава, кулею прихилена здебiльшого до правого плеча свого господаря-носiя, головка ii виступае трохи вище плеча. Як на параднiй парсунi Богдана Хмельницького, першого украiнського гетьмана. Це, так би мовити, його офiцiйний портрет (чи, як у Квiтки-Основ’яненка, патрет). Булава – незмiнна. Без булави гетьмана ще не було. Без голови – траплялося, але щоб без булави… Нi, нi, такого й бути не може. В подiбнiй позi з булавою бiля правого плеча гетьмани Дорошенко, Брюховецький.
Правда, траплялося, що на своему офiцiйному портретi гетьмани тримали булаву в лiвiй руцi. Як хоча б Виговський, Тетеря, Орлик, Мазепа – i так, i так. А деякi гетьмани на своiх парсунах i взагалi без булави – Xaненко, Полуботок, Апостол… Але у всi часи гетьманства за булавою була видима i невидима черга. І боротьба була не на життя – на смерть.
А сьогоднi булава – це всього лише сувенiр. Така собi iграшка. Колись студенти, перед якими я виступав, подарували менi булаву – точна копiя справжньоi. Лежить у мене на шафi. Гляну… i що в нiй такого-сякого? А скiльки з-за неi було воен, пiдступiв, зрад. Всi поривалися до булави. Сирiч до влади.
Потiм поривалися до папахи – висока хутряна чоловiча шапка з суконним верхом. Теж довгий час – символ влади, високоi посади. (Вищi офiцери, генерали-маршали незмiнно з’являлися перед нижчими лише в папахах.)
Сьогоднi й папаха – архаiка. Символом влади стали на сотнi тисяч доларiв автомобiлi. І рахунки в банках…
А виготовляли ж iнодi булаву – м-м-м!!! Майстри вiд Бога. Не булава виходила, а – чудо! Диво мистецтва i влади водночас.
У серпнi 1669 року турецьке посольство вручило гетьману Петровi Дорошенку привiлеi i серед них булаву «турецькоi роботи, золотим яблуком вiнчану, яке зроблено так, що свiтилося наскрiзно, як чарiвне тоненьке мереживо, а всерединi у ньому грали райдужно променi вiд граней яхонта; рукоять була через полосу червлена, на протилежному кiнцi небесною блакиттю свiтило око бiрюзи; по яблуку та рукоятi йшли пояси, по них – одинадцять смарагдових iскрин…»
Ну як з такою булавою та не бути гетьманом!
У 2007 роцi московське видавництво «Вече» видало солiдний том «Сто великих казаков». У книзi й справдi наводяться бiографii ста великих, знаменитих, видатних козакiв Росii та Украiни. Звичайно, видання дещо суб’ективне – кого зарахувати до ста великих козакiв вирiшував – з особистих мiркувань-симпатiй – автор О. В. Шишов та згадане видавництво. Але на дев’яносто п’ять вiдсоткiв – плюс-мiнус – список видатних пiдiбрано правильно, тож ним i будемо оперувати.
Кого там не зустрiнеш, починаючи з Іллi Муромця (особа його, правда, дещо нереальна, це швидше мiф, легенда-переказ): Єрмак, Сагайдачний, Хмельницький, Кривонiс, Богун, Дорошенко, Разiн, Данило Апостол, Булавiн, Розумовський (iх, до речi, два), Залiзняк, Пугачов…
А ще ж – Головатий, Краснов, Платов, Гладкий, Каледiн…
…Павлов, Мамонтов, Корнiлов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов (так-так, Михайло)…
І серед них – Іван Степанович Мазепа – так-так, той…
Згадали. І на тiм спасибi, що серед ста великих козакiв спом’янули нашого гетьмана, який у першiй половинi свого життя був справдi видатним козаком. Та й ставши гетьманом, вiн не перестав бути козаком, адже народився i вирiс у краiнi козакiв.
Тож iще раз повторимо: Мазепа був видатним козаком. Таким же пiзнiше став i гетьманом.
Цитата перша: «Гетман Левобережной Украины. Человек, который в истории старой России стал одним из первых обладателей ее высшей орденской награды – Святого апостола Андрея Первозванного – и единственным среди награжденных орденом Иуды (мировая история ничего подобного не знает)».
Щодо ордена Іуди, то це елементарне хамство Петра I, який Украiну обдурював стiльки разiв i такi кривавi звiрства чинив (хоча б у Батуринi), що теж заслужив стати кавалером ордена Іуди, а заразом ще й орденом якогось кровопивцi… Хай придумуе для себе такий орденок – заслужив. Хоча б того ж Дракули.
Крiм ордена Андрiя Первозванного, гетьман Мазепа – кавалер ордена Бiлого Орла. Король Польщi Август II нагороджував цим орденом магнатiв, якi пiдтримали його на виборах, серед яких був i гетьман Мазепа.
На той час це найвища нагорода Польщi i мала вона одну ступiнь. Являла собою медальйон iз зображенням бiлого польського орла i девiзом «За вiру, короля i закон». Орден носили на стрiчцi бiлого кольору з червоними смужками, 1713 року стрiчка стала синьою.
Крiм того, Мазепа мав княжий титул – князь Священноi Римськоi iмперii, що його надав украiнському гетьману 1 вересня 1707 року австрiйський iмператор Йосиф I.
За даними Вiкiпедii:
Про присвоення титулу зроблено запис у реестрацiйнiй книзi («Райхсадельсамт»), том II, князем Шемборном. Однак грамоту про присвоення княжого титулу гетьману Мазепi отримати не вдалося через те, що вона не була викуплена. Іван Мазепа вручив Меншикову для викупу грамоти 3000 дукатiв, однак цi грошi Меншиков до Вiдня не передав. На думку Теодора Мацкiва, цi грошi Меншиковим були привласненi.
У квiтнi 1707 року, пiд час вiйськовоi наради в Жовквi, цар Петро I повiдомляе гетьману Мазепi про свiй намiр реорганiзувати козацьку армiю, що означало скасування самостiйностi украiнського вiйська i лiквiдацiю Гетьманщини. Крiм цього, княгиня Ганна Дольська у своему листi до гетьмана пише, що Меншиков, плетучи iнтриги, «рие яму йому i сам хоче стати гетьманом Украiни».
Щоб пом’якшити удар вiд такого рiшення, цар вирiшуе зробити Івана Мазепу князем Священноi Римськоi iмперii. З цiею метою в Посольському наказi було сфабриковано листа до iмператора Йосифа I про те, що нiбито Мазепа сам просить про князiвський титул. Пiсля вiдправлення цього листа до Вiдня Петро I доручае нiмецькому дипломату барону Генрiху фон Гуйссену вирiшити питання про князiвський титул для гетьмана Мазепи.
Сфабрикований лист, написаний нiбито гетьманом Мазепою, зберiгся в австрiйському державному архiвi. Вiн був дослiджений Теодором Мацкiвом i Орестом Субтельним, якi, зробивши графологiчну експертизу пiдпису на цьому листi iз справжнiми пiдписами гетьмана Мазепи, прийшли до висновку, що лист пiдписав не гетьман Мазепа. Також почерк написаного листа не збiгся i з почерком Пилипа Орлика, який писав усi гетьманськi листи.
І все ж за допомогою барона Генрiха фон Гуйссена Іван Мазепа отримуе титул князя. Надання княжоi гiдностi Мазепi було правочинним i без того, отримав вiн свою чи не свою княжу грамоту, тому що про князiвськiй титул Мазепи в Європi було загальновiдомо. Англiйський посол у Вiднi Фiлiп Медовс писав у своему звiтi за 26 грудня 1708 року, що «свого часу цар постарався для генерала Мазепи отримати гiднiсть князя Священноi Римськоi iмперii як винагороду за його службу в минулому». Популярний нiмецький журнал «Ной ерефнетер гiсторiшер Бiльдерзаль» у виданнi за 1710 рiк, згадуючи про Мазепу, писав: «Князь Мазепа як начальник i полководець козакiв».
Гетьман Мазепа, знаючи про iнтриги Меншикова i Петра I, в розмовi з Пилипом Орликом сказав: «…Я сам добре знаю, що вони задумали зробити зi мною i з усiма вами: мене хочуть задовольнити гiднiстю князя Римськоi iмперii, всю старшину викорiнити, нашi мiста забрати пiд свою владу, поставити в них своiх начальникiв та губернаторiв… Меншиков просив у царя для себе Чернiгiвське князiвство, через яке вiн пробивае собi дорогу до гетьманства».
Коли б автор називав глави свого роману, то цю неодмiнно нарiк би так:
«ЗАГАДКОВИЙ ЙОГАННЕС КОЛЕДИНСЬКИЙ, ЯКИЙ КОЛИСЬ ЖИВ У ГОЛЛАНДСЬКОМУ МІСТІ ДЕВЕНТЕРІ»
Се почалося задовго до Мазепи, у тi часи, коли Украiну в Європi називали Краiною козакiв. У тi часи, коли iсторiю стародавнього свiту заступило Середньовiччя – пiсля падiння Римськоi iмперii. У новiй iсторii украiнський народ на зламi формацiй опинився у непростих умовах, адже його пiвденно-схiднi кордони починаючи з ХV столiття терзали татарськi орди. І не було кому тодi захищати украiнський народ, тож вiн мусив сам дбати про свiй захист, аби вцiлiти на планетi Земля, через те i виник такий феномен, як козацтво. І п’ять столiть тому европейцi почали називати землю наших предкiв Ucraina terra cossacorum. Довгий час украiнцi тодi й особливо в пiзнiшi часи асоцiювалися з цiею неймовiрно вiдважною i мужньою верствою населення, загартованою у битвах з кочовими ордами – козацтвом.
«Козацтво назавжди увiйшло у свiдомiсть украiнського народу як символ його прагнення до свободи, демократii й нацiональноi незалежностi, забезпечило появу y нiй нових стереотипiв мислення, – писатиме академiк НАН Украiни В. Смолiй. – Однак перш нiж усвiдомити себе “полiтичним народом”, виразником “прав i свобод” украiнського етносу, козацькiй спiльнотi довелося пройти складний шлях своеi внутрiшньоi еволюцii.
Понад три столiття активноi дiяльностi козакiв на iсторичнiй авансценi – це велика, славна i трагiчна сторiнка, сповнена романтичним героiзмом i жахливим трагiзмом протистояння численним зовнiшнiм ворогам. Водночас це була епоха нацiонально-духовного i державницького утвердження украiнцiв як нацii, коли вони зумiли у нерiвнiй боротьбi не лише вiдстояти свою свободу й незалежнiсть, а й створити одну з найдемократичнiших для свого часу держав – Козацьку республiку. Своiм демократичним способом життя зi специфiчними традицiями, моральними i правовими нормами i принципами, з вiдповiдними державними й духовними iнституцiями, насамперед такими, як Киево-Могилянська академiя, ця Козацька республiка справляла значний прогресивний вплив не лише на спiввiтчизникiв, а й на загальноевропейський розвиток».
Тодi ж европейцi, називаючи наших предкiв козаками, i назвали гетьмана Івана Мазепу вождем Краiни козакiв.
Гетьман наш походив iз старовинного козацько-шляхетського роду Мазеп-Колединських, вiдомого з першоi половини ХVI столiття. Один з його предкiв у 1544 роцi одержав у ленне [6 - Лен – 1) у Захiднiй Європi за феодалiзму земельне володiння (рiдше якесь iнше джерело прибуткiв), яке васал одержував вiд сеньйора при умовi виконання вiйськовоi служби. З XII столiття передавалося у спадок. 2) Податок, який збирався з ленного помiстя.] володiння хутiр Кам’янець пiд Бiлою Церквою, який невдовзi розрiсся у чимале село, що за ним закрiпилася назва Мазепинцi. Там у родовому маетку 20 березня 1639 року i з’явився на свiт майбутнiй гетьман Украiни Іван Мазепа.
Батько його, православний шляхтич Степан-Адам Мазепа, був високоосвiченою, передовою людиною для свого часу. Вiн брав досить дiеву участь у Визвольнiй вiйнi пiд проводом Б. Хмельницького, з яким був близько знайомий. Щоправда, за духом та й за вiком був ближчим до соратника i спадкоемця Богдановоi булави Івана Виговського, з яким у нього було мiцне взаеморозумiння. У 1654 роцi С. Мазепа став отаманом бiлоцеркiвського козацтва, але промосковських настроiв не подiляв. Пiсля обрання І. Виговського гетьманом Степан Мазепа за його дорученням iздив до Варшави на переговори з королем Яном II Казимиром, що закiнчилися пiдписанням Гадяцькоi угоди. С. Мазепа до кiнця свого життя залишався прихильником пропольськоi орiентацii, що переважала серед козацьких старшин Правобережжя пiсля Б. Хмельницького. Батька не стане у 1665 роцi – синовi Івану тодi пiде 26-й рiк. Саме тодi польський король настановить його чернiгiвським пiдчашим.
Дитинство Івана промайнуло на тлi козацького життя – нiким, окрiм як козаком чи козацьким отаманом, маленький Іван себе й не уявляв. Вiн уже був пiдлiтком, як почалася Нацiонально-визвольна вiйна украiнського народу пiд проводом Богдана Хмельницького, тож Іван Мазепа з дитинства був у гущi тогочасних подiй i змалку себе готував до козацького життя. Казали, що iздити верхи вiн навчився ранiше, як ходити. Вже пiдлiтком i за юних лiт своiх добре володiв рушницею, пiстолем, шаблею.
Мати Івана Мазепи – Марiя була родом з украiнського шляхетства Мокевських. Продовжувала в родинi традицii украiнського шляхетства, яке залишалося вiрним прадiдiвськiй вiрi. Вона була передовою жiнкою свого часу, освiченою, твердого духу, свiдомою патрiоткою; вирiзнялася палкою прихильнiстю до православноi вiри, ii запам’ятали як жiнку смiливу й дiяльну. Вона була членом («сестрою») Луцького православного братства. По смертi чоловiка, з яким Марiя прожила в любовi i злагодi, постриглася в черницi, була iгуменею Флорово-Вознесенського монастиря в Киевi, знана пiд iм’ям iгуменi Магдалини. На ii кошт в цьому монастирi була побудована кам’яна церква.
Мати мала великий вплив на свого сина i все життя наставляла його, допомагаючи добрими порадами. Їi не стане у 1707 роцi. Саме матерi Іван Мазепа завдячував вихованiй у ньому вiдданостi православнiй церквi, яку вiн зберiгав усе життя. Мати й послала його навчатися до Киево-Могилянськоi колегii, де викладали вiдомi на той час професори, що мали освiту, здобуту в европейських унiверситетах.
Структура колегii складалася з восьми класiв (шкiл), куди входили: аналогiя, iнтима, граматика, синтаксема, поезiя, риторика, фiлософiя, а пiзнiше й богослов’я додалося.
Курс навчання тривав сiм рокiв.
У класi риторики юний Мазепа опановував мистецтво складання промов, якi виголошувалися на рiзних урочистостях та офiцiйних зустрiчах, святах, весiллях тощо. Тут вiн вчився писати рiзного змiсту листи i послання. На практицi знавцiв риторики використовували ще й пiд час судових розборiв, коли треба було довести права тiеi чи тiеi сторони.
Основою гуманiзму киево-могилянських професорiв була актуалiзацiя закладеноi в особi гiдностi та виховання людини-громадянина. Риторика розвивала i моральнi якостi людини, i почуття прекрасного у зв’язку естетики з життям, мистецтвом, вихованням активноi та дiяльноi людини. Навчання велося латиною, що ii ритори добре знали. Мазепа вивчав i питання психологii, де розглядалися такi поняття, як «воля», «свобода волi», «властивостi iнтелекту волi» тощо. Все це врештi-решт виховувало i формувало в учнях широкий свiтогляд i допомогло Мазепi потiм як полiтичному i державному дiячевi.
Коли Іван закiнчив колегiю i повернувся додому вже освiченою людиною, мати, привiтавши свого любимчика, сказала:
– Добре, синку, дуже добре! Але це лише початок – навчанню немае меж.
І вiдрядила сина до Кракова, де протягом року вiн пройшов курс Ягеллонського унiверситету – це був один з найпрестижнiших унiверситетiв не лише Речi Посполитоi, а й усiеi Центрально-Схiдноi Європи. В унiверситетi, крiм рiзних предметiв, вивчали ще й поетику, ось чому Іван Степанович – але, звичайно, маючи й талант вiд Бога – умiв добре вiршувати. (Збереглися данi, що Мазепа ще навчався у Варшавi в езуiтськiй колегii, де теж давали глибоку i всебiчну освiту.)
Як один з кращих учнiв, Іван Мазепа став «покойовим» (пажем) у короля Яна Казимира. На щастя Івана, король щороку вiдправляв у Захiдну Європу трьох найздiбнiших юнакiв продовжити освiту на европейському рiвнi. Одним iз найкращих став Іван Мазепа. Вiн побував в Італii, Францii, Нiмеччинi, а з 1657 року жив i навчався в голландському мiстi Девентерi – разом з Мартином Концьким, який пiзнiше стане кракiвським каштеляном i лишить спомини про свое навчання з Мазепою в Девентерi. Іван у реестрi студентiв значився як «Йоганнес Колединськi, нобiлос польонус». У записках голландських генералiв Тер Аа i де Бас зазначено в додатку до сьомого тому iсторii «Армii Нiдерландських Штатiв», що «Йоганнес Колединський, пiзнiше козацький гетьман Мазепа, був один рiк у Нiдерландах при вiдливi гармат Вiллема Вегеваарда у Девентерi». Там Іван Мазепа опанував артилерiйську (гарматну) справу й оволодiв виробництвом гармат. Заодно набирався досвiду в мiжнароднiй полiтицi, тож i не дивно, що коли вiн повернувся до королiвського двору, Ян Казимир доручав йому вiдповiдальнi дипломатичнi мiсii – у тому числi й в Украiнi.
Цiлком справедливо всi об’ективнi iсторики називають І. Мазепу високоосвiченою, iнтелiгентною людиною, ерудитом европейського рiвня.
Тож i кар’ера його почалася блискуче. У складнiй мiжнароднiй обстановцi початку 60-х рокiв XVII столiття вiн неодноразово виконував секретнi й делiкатнi дипломатичнi доручення короля в рiзних державах Європи. Цi поiздки продовжували розширювати його знання й свiтогляд передовоi для свого часу людини. Як зазначають бiографи, в школi таемноi придворноi дипломатii (започаткована «королем-сонцем» Людовиком ХIV) cформувався характер Мазепи. Тонкий розрахунок, побудований на розумiннi егоiстичних iнтересiв, чудове знання психологii гравцiв на полiтичнiй сценi, умiння побудувати iнтригу стають головними рисами його подальшоi поведiнки на службi. Вважаеться, що в цьому Мазепа не знав собi рiвних не лише серед украiнських гетьманiв, а й серед полiтикiв бiльшостi европейських столиць.
А ззовнi це був…
На зовнiшнiй вигляд це був вельми привабливий, напрочуд розумний i освiчений молодик, полiтик, перед яким вiдкривалися всi дверi. До всього ж володiв незрiвнянним красномовством. І взагалi, вiн по слово далеко не ходить, i слово його завжди було парадоксально-точним i вивiреним: сказав, як зав’язав.
Разом з його зовнiшньою привабливiстю, дотепнiстю, вмiнням природно триматися в будь-яких колах, елегантнiсть i блискучий розум принесли йому неабиякий успiх у жiнок. Щоправда, часто зазнавав i ризикованих пригод, з яких все-таки незмiнно виходив переможцем. Але ж, дякуючи тим пригодам, вiн i любов спiзнав таку, що не кожному випадае за життя.
КУМИР ВАРШАВСЬКОГО ЖІНОЦТВА… Так називали в Європi тодi ще молодого Івана Мазепу (стрункий, iнтелiгентний, освiчений, вродливий, якийсь аж незвичайний), коли вiн слугував покойовим у польського короля Яна Казимира.
І називали не без пiдстав. Тут французи зi своiм «шерше ля фам» як завжди правi: жiнок у блискучого молодика Мазепи тодi було аж надто. І вони самi до нього липли, як вiдомi комахи на мед… Були i юнi, i молодi, i в лiтах – себто не дуже молодi, всi перебували в його покоях. Згадаемо лише кiлькох – усiх перебрати у нас i мiсця не вистачить, – лише тих, чиi iмена збереглися i в його бiографii, i в iсторii взагалi.
Красуня полячка Фальбовська (чоловiк у неi був вельми пiдстаркуватий, вже любов’ю не цiкавився, тож мусила мати коханця) – ах, як вона захопилася – до безуму! – юним Мазепою! (Юним, але вже бувалим в амурах, який розумiвся на коханнi!) На все була згодна.
Красуня (некрасивих у нього не було) Олена Заворовська, хоч i не багато з нею покрутив Мазепа, але, як кажуть, так, щоб було що згадати…
Вдова польського полковника Фридрикевича – аристократка голубоi кровi, вродлива й багата. А втiм, Мазепа з нею швидко одружився – хоч i не надовго. Так вирiшила доля.
І зрештою, Ганна Дольська. Теж полячка-красуня аристократичного походження. Княгиня. Вiд першого шлюбу мала двох синiв. На час iхнього знайомства було iй 57 рокiв.
Але, попри вiк, була все ще звабною вродливицею i досить молодою на вигляд. Не даси бiльше тридцяти.
Мазепа навiть став – на ii прохання – хрещеним батьком ii онука.
До речi, Дольська чи не першою почала схиляти Мазепу до можливоi злуки з поляками та шведами… Розумiла, самiй Украiнi не вирватися з московського ярма… Але крiм полiтики у них така була любов, така! Хто зна, скiльки вона тривала б, якби Мазепi велелюбному не запала в серце юна, ще дiвчинка, Мотронька Кочубей, i Дольська вiдразу ж отримала вiдставку.
У бiографii Івана Степановича Мазепи е глава, названа iсториками «Європейська «мазепiана».
«Любовно-романтичнi пригоди» юного Мазепи почалися ось так. Коли Іван став покойовим у польського короля Яна Казимира й успiшно розпочав свою службу, то в декого своiм успiхом почав викликати заздрiсть. Зокрема й у пажа короля Яна Пасеки. На цьому грунтi останнiй законфлiктував з Іваном Мазепою, який до всього ж ще й насмiшкувато вiдгукнувся про юного пажа та його незграбне слугування. Ян Пасек пiдтримував у 1766 роцi таемнi стосунки iз конфедератами, котрi були чи не вороже налаштованi до короля. Яна Пасека арештували. І кинули до буцегарнi. Вже на судi вiн заявив, що його обмовив покойовий Іван Мазепа, адже давно з ним ворогуе. Пасеку вдалося переконати суд у своiй невинностi. Коли вiн вийшов на волю, то в них знову виникла сварка, що закiнчилася взаемними звинуваченнями й гучними ляпасами…
Пасек тодi вирiшив помститися Івану Мазепi, гоноровитому, як вiн казав, «з нiг до голови козаковi».
Ян Пасек мав деякий лiтературний хист, це й допомогло йому створити «любовно-романтичну iсторiю», у яку буцiмто потрапив Іван Мазепа. Для цього вiн вигадав роман Мазепи з дружиною шляхтича Станiслава Фальбовського. Запiдозривши зраду дружини, чоловiк зi своiми слугами пiдстерiг юного Мазепу десь у темному мiсцi, а далi…
Якщо вiрити Пасеку, все вiдбулося так:
«…Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кiнськоi голови на його власному конi, заздалегiдь знявши з нього сiдло. Руки зв’язали за спиною, а ноги пiдв’язали попiд черевом коня. На коня, з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зiрвавши йому з голови ковпак, i стрiлили над ним кiлька разiв. Перестрашений кiнь погнався додому, як шалений. А треба було iхати через густi корчi, глiд, лiщину, грушину, тернину, не простим шляхом, а стежками…
І треба було по дорозi часто схилятися, тримаючи вiжки в руках, обминати небезпечнi густi мiсця. Бувало, що гiлка вдарить часом по головi й роздере одежу.
