скачать книгу бесплатно
Свою поему мук i втiх…
І трудно збагнути, чого було бiльше в справжнiй його любовi: мук чи втiх?
Але одне ясно-ясненько: Мазепа кохав i коханим був…
А щодо мук i втiх, то вони будуть – якщо любов справжня…
Частина перша
І такоi чарiвноi ночi забевкав у Батуринi дзвiн…
Як я чув… гетьман Мазепа, поза iншими своiми чеснотами, приваблюе легко до себе своiм чаром жiнок, як хоче.
Із донесення французького посла месье Бонака.
Не поможуть i чари, як хто кому не до пари!
Із кредо панi Кочубеiхи, що його вона затято дотримувалася в iсторii, про яку й пiде мова у цiй повiстi.
Однiеi чудовоi, просто-таки чарiвноi травневоi ночi, коли так i хотiлося захоплено процитувати Миколу Васильовича Гоголя, – пам’ятаете: «Чи знаете ви украiнську нiч? О, ви не знаете украiнськоi ночi! Пригляньтесь до неi: з середини неба дивиться мiсяць. Безмежне склепiння небесне розiйшлося…» Ну i так далi, i так далi; так ось, такоi чарiвноi травневоi ночi… Нi, чорт забирай, це була саме та нiч, про яку пiзнiше, через сто з лишком рокiв, зачаровано писатиме Михайло Петрович Старицький:
Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Чи Олександра Сергiйовича Пушкiна хутчiй процитувати класичнi рядки:
Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Луна спокойно с высоты…
І так далi… (Любителi украiнськоi – незвичайноi! – ночi можуть самi прочитати поему Пушкiна «Полтава», про яку в нас ще буде мова.)
А щодо згаданих у Пушкiна тополь, то… Нi, нi, це просто необхiдно вам розповiсти, бодай i у виглядi вставноi новели. Так ось… В Украiнi росте одинадцять видiв тополь. Наприклад, тополя тремтяча, або осика, тополя чорна, або осокiр, тополя бiла, тополя пiрамiдальна, тополя дельтолиста, або канадська, тополя бальзамiчна, тополя сiрувата – гiбрид бiлоi i тремтячоi…
Уявити Украiну без тополi аж нiяк не можна. Це мiфiчний образ-тотем давнiх слов’ян, а з ХIV столiття – украiнцiв, персонаж фольклору, символ сумноi дiвчини.
Наприкiнцi весни в Украiнi неодмiнно влаштовувалося пишне свято Тополi. У селi обирали найвродливiшу струнку дiвчиноньку, якiй зв’язували над головою руки. Потiм iх прикрашали рiзнобарвними стрiчками, хустками, намистом тощо. Дiвчину водили селом, полем, лугом, спiваючи ритуальних пiсень:
Стояла тополя край чистого поля,
Стiй, тополенько, стiй, не розвивайся,
Буйному вiтроньку не пiддавайся…
Тополя вважалася сакральним, священним деревом, i рубали ii лише для жертовних вогнищ. В украiнському фольклорi це символ засмученоi безталанноi дiвчини. Висаджувалися тополi здебiльшого на узбiччях дорiг, бiля господи, тож украiнську хату, як i село, без неi не уявити. В поемi Т. Шевченка «Тополя» – персонiфiкований образ тополi-дiвчини, яка так i не дочекалася коханого.
Таку пiсню чорноброва
В степу заспiвала.
Зiлля дива наробило —
Тополею стала.
Андрiй Малишко переосмислив народнопоетичнi символи тополi. В його поезii вона уособлюе рiдну землю, ii багатостраждальну iсторiю
.
Украiно моя, далi, грозами свiжо пропахлi,
Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла.
Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.
Так ось такоi чарiвноi травневоi ночi числа десь так двадцять п’ятого, року 1704-го, коли в Батуринi квiтли вишнi, неймовiрно тьохкали-лящали соловейки й трiщали перелази (чи козаки до дiвчат через тi перелази стрибали, чи навпаки, дiвчата до козакiв – хто iх розбере), близько пiвночi, як у небi над Батурином пiднявся i золотим сяйвом спалахнув мiсяць уповнi, отодi зненацька над Батурином тривожно, як на сполох – так воно, вочевидь, i було, – раптом бевкнув дзвiн.
Властиво, не бевкнув, а хтось на дзвiницi вдарив у набат: бим-бим-бим!..
Але народ, зачувши дзвiн генерального суддi, сипонув на вулицi, вертячись та озираючись навсiбiч: де бiда? Де лихо?
Чого вiн бевкае, як несамовитий? Чого народ баламутить?!
А нiч яка була, яка нiч! Так i хотiлося ще i ще цитувати славетного сорочинця: «Божественна нiч! Чарiвлива нiч!.. А вгорi все дише, все чудове, все урочисте.
А на душi i безмежно, i дивно, i роi срiбних видiнь зграйками виникають у ii глибинi.
Божественна нiч! Чарiвлива нiч!.. Пiснi заспiвують скрiзь тихо. Благочестивi люди вже сплять…»
Але в Батуринi такоi ночi вже не спали – нi благочестивi, нi якi iншi люди. І пiдняв iх набат iз дзвiницi домашньоi церковки пана генерального суддi Кочубея. Церковний дзвiн – приналежнiсть деяких релiгiйних культiв: християнства, синтоiзму (синто японською – шлях богiв) та iнших. Використовують у православних i католицьких релiгiях головно для ритуального оповiщення вiрян про церковнi служби. (Яка служба опiвночi?) А звичай дзвонити у дзвони зародився ще в древнiх культах – шум-гам та гучне бевкання вважалися магiчними, що вiдлякують нечисту силу, злих духiв, чортiв та iншу нечисть. Але яка нечисть напала на садибу пана генерального суддi, що ii доводиться вiдганяти дзвонами?
А набат не вгавав. То, може, правий був той самий Гоголь: мордуються люди. А чого? З якоi лихоi причини?
Якесь птаство, що за звичкою влаштувалося пiд крiвлею дзвiницi тихо-мирно переночувати, як то траплялося ранiше не раз, цього разу змушене було фуркнути навсiбiч. А глухий дзвонар Микита Голуб (того й глухий, що все життя свое бевкае у дзвiн), вже не чуючи дзвону, калатав i калатав: чи на пожежу, чи на яку бiду, не iнакше, як чортiв розганяючи, що тiеi ночi напали на обiйстя пана генерального суддi, чи православний люд згукуючи, чи, зрештою, застерiгав мешканцiв про напад на мiсто кочових людоловiв, як то в тих краях ранiше траплялося не раз…
Бовкання неслося з боку урочища Чорна Рiчка (це за межами мiськоi фортецi), де в тi часи знаходився (та вiн i нинi там, правда, вже дещо переобладнаний) мурований будинок – резиденцiя генерального суддi. Там на першому поверсi мiстилися тодi судовi примiщення, а в двокамерному пiдвалi була в’язниця, звана ще хурдигою.
У 1700 роцi будинок iз 130 десятинами землi став власнiстю пана генерального суддi Василя Кочубея.
Поблизу тiеi кам’яницi в садибi Кочубея, крiм численних дворових та господарських будiвель, посеред чималого парку iз старими деревами – коли по веснi вкривалися буйноквiттям розкiшнi липи – а старi липи квiтли щовесни мовби востанне, – роi бджiл вилися над ними, i тодi все навколо пахло медом (який-небудь дотепник нюхнувши тих пахощiв, бувало, вверне: пахнуть, мовляв, медом, як i речi пана генерального суддi), i де був чималий став, створений на перегаченiй Чорнiй рiчцi (того й Чорна, що вода в нiй така; буцiмто в тому урочищi колись розбiйники чатували на мандрiвникiв – людей убивали, а в рiчцi, в ii ковбанях добро награбоване ховали – от вода й почорнiла, i люди стали рiчку Чорною звати), але, попри колiр, вода в рiчцi мiсячноi ночi вiдливала срiблом – може, навiть чорненим, i де-де на плесi чувся плескiт – вистрибували чималi коропи, що iх пан генеральний суддя так любив, звичайно ж, смажених; так ось неподалiк панського будинку стояла Введенська дерев’яна церква – мiдний хрест на ii банi золотом вiдбивався у водi ставка, тож такоi чарiвноi ночi, коли безгучно лiтали кажани й сюрчали-тюрлюкали коники, iз дзвiницi домашньоi церковки пана генерального суддi, раптом опiвночi, як Батурин вже влiгся i заходився дивитися першi сни, такi ж золотi, як i мiсяць над мiстом, на сполох тривожно забевкав набатом чималий i досить таки лункий дзвiн (язикатий, казали про нього батуринцi), що його городяни вiдразу ж розпiзнавали серед iнших дзвонiв.
Якусь мить у вухах батуринцiв ще вiдлунював набат, а тодi – теж раптово – почувся несамовитий жiночий крик. Чи – вереск. Високий, пронизливий, неприемний, що роздирав i вуха, i душу.
Якась нещасна кричала й побивалася. І спершу невтямки було збагнути ii верескотню – яке ж лихо з нею лучилося? А тодi до батуринцiв дiйшло: нестямно кричала-волала панi Кочубеiха, жiнка взагалi нiби ж статечна, поважна, як матрона. То яке лихо прийшло до пана генерального суддi, що жона його Любов Федорiвна так побиваеться серед ночi? Та Любов Федорiвна, яку пан генеральний суддя дуже кохав, у всьому iй потурав i навiть сам слухався ii. «Це ти в себе, у судi генеральний старшина, а вдома пiд моею орудою, ти – козачок!..» – так частенько панi Кочубеiха повчала пана Кочубея. І що таке з нею нагальне лучилося, що панi так репетуе опiвночi, i репетуе чи не на все мiсто. Це тiльки вона, панi Кочубеiха, могла велiти серед ночi – накипiло в жiнки чи що? – вдарити в набат, а тепер, пiсля своерiдного музикального вступу, дала волю своiм почуттям i заодно й голосовим зв’язкам.
Бiля садиби пана генерального суддi у свiтлi мiсяця уповнi вже зiбравшись – ба збiгшись, як на пожежу! – тупцювалося чимало батуринцiв.
Любов Федорiвна, погрожуючи комусь угорi, аж у районi мiсяця, стисненими кулаками (пристойнi в жiнки кулаки, як у доброго дядька), кричала, як кажуть, вiд душi:
– Люди-и-и!!! Православнi!!! Та що ж це коiться?! Бiдство несусвiтне! Дщерь мою вночi похитив, – о, Господи, спаси й помилуй милостивий!
Хто «похитив»? Яку «дщерь»?
– А той, що при владi. Думае, як з булавою, дак йому вже й море по колiна. Дiвиць уже може похитить. Але е i над ним цар – у самому Петербурзi. От вiн йому покаже, як дiвоньок невинних серед ночi красти!
Батуринцi все ще не могли збагнути. Яку дiвицю?
Тож тiлько в пiснi спiваеться, що якусь там Галю, Галю-роззяву викрали отi самi… Пригадуете:
Їхали козаки
Із Дону додому,
Пiдманули Галю —
Забрали з собою.
Дiвчинi, може, клопiт, а вони ще й виспiвують:
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Пiдманули Галю —
Забрали з собою.
«Поiдемо з нами,
З нами, козаками,
Лучче тобi буде,
Як в рiдноi мами…»
Га? Ви чули про таке? Щоби в козакiв-гультяiв та було лучче, як в рiдноi мами! Галя й повiрила – дурне дiвчисько, «покозакувати» iй, бачте, закортiло. А чим скiнчилося? Гемонськi та анахтемськi козаки-гультяi повезли викрадену дiвчину темними лiсами, а тодi, нiчого кращого не придумавши, «прив’язали Галю до сосни косами…» Назбирали хмизу й пiдпалили сосну. От гемонськi iроди!
Сосна палае, а Галя, певно, поумнiвши, кричить-промовляе:
«Ой хто в лiсi чуе,
Нехай той рятуе,
Ой хто дочок мае,
Нехай научае…»
Та ще темненькоi ночi гулять не пускае… І правильно. Нiчого з козаками темними ночами i лiсами темними колобродить.
А бiльше дiвчат мовби й не викрадали. Може, деiнде, але не в Батуринi. То чого ж панi Кочубеiха репетуе, що хтось «похитив» ii дщерь? Хай краще вдома тримае та гуляти до козакiв не пускае оту дщерь, тодi й бевкати серед ночi у дзвiн вiдпаде потреба.
Хтось, занепокоений раптовим бовканням дзвону, бабу згадав… Оту, що якось до Батурина приперлася, нiким не кликана, не звана. Та й почала лякати люд православний, бiду вiщувати, лихо накликати:
– Спасайтеся, люди, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозi воно. Живе серед вас чоловiк, котрий потай темноi ночi пустить у дiм ваш гада, i гад той вас усiх пожере, а дiм ваш спопелить i в руiну його перетворить… Стережiться того лиходiя! Вiн живе серед вас, чоловiк той зовнi, а в серединi – диявол. Не дайте йому вас погубити!
Було й таке.
Не iнакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навiщувала три короби жахiв. Баба та… У батуринцiв тодi й волосся сторч на головi стало. А вона й щезла, баба та…
Стали батуринцi гадати – хто ж вона така? З часом i забули. Дарма. Не iнакше як вiдьма. Буцiмто з Конотопа [4 - Недарма ж Грицько Квiтка-Основ’яненко для своеi повiстi – правда, це станеться пiзнiше, – вiдьму з Конотопа взяв. Так i книжку свою назвав: «Конотопська вiдьма».], бо там осiдок вiдьомський та чаклунський.
А вiдьми, щоб ви знали – чаклунки, чародiйки, чарiвницi, обавницi, босоркинi-потворницi – бувають родимi i вченi. Останнi найбiльше шкодять, бо своi знання набувають вiд старих чарiвниць. Або й вiд самого чорта. Кому лихо пiднесуть, а кого й застережуть вiд лиха. От i вiдьма, що в Батурин заникнула, зело вчена була. Правда, ii роздивитися гаразд не встигли. Та i як ii, лиху чарiвницю, яка iнодi й доброю бувае, роздивишся, як вона на позiр нi баба, нi дiвка, нi жiнка. А таке щось… Хоча може бути i бабою, i дiвкою, i жiнкою водночас. Як це iй удаеться? А дiдько те знае! Вiдьми – вони на все здатнi i все тямлять. Може бути така босоркиня i кралечкою, i потворою, може людиною бути, а може прибрати вигляд якоiсь тварi чи й речi iз хатнього вжитку… А виявити вiдьму можна лише пiдсмажуючи молоко на сковородi. Чи поклавши на порiг розжарену пiдкову. Або й вiдварити у водi шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками… А найпростiше вiдьму так можна викрити. Спiймати ii, до нiг каменюку важенну прив’язати та у воду ii на глибоке й кинути… Втопиться, значить не винна, а випливе – вона, бiсiвка! Вiдьма клята… Але тодi, як вона, чортiвка, з’явилася в Батуринi, люди не встигли так зробити. А була вона нi баба, нi дiвка, нi жiнка… І краля, i потвора водночас… Та й почала пасталакати i своiм просторiкуванням люд хрещений страхати. Про того чоловiка, який серед батуринцiв живе, та якось комусь дiм вiдчинить i гада до нього впустить, а гад той усiх у домi тiм пожере, дiм спопелить i на руiну його перетворить… І всi-всi загинуть – i малi, i старi…
– Який чоловiк? – встигли ii запитати, а вона:
– От як гада у вашу хату впустить, так i взнаете, який… Лихий та поганий, хоч i людськоi породи, а гiрше бiса…
Навiщувала таке, напророчила сiм кiп лиха i зникла. Як зникла? А дiдько його вiдае як… Вiдьми, щоби ви знали, можуть i невидимими ставати. А ще вони можуть ходити крiзь стiну та воду, крiзь дерево i в землю провалюватись, i в небо злетiти… А можуть на очах у якусь кiшку перевтiлитись – няв-няв, i щезла. А ще й туману можуть напускати… Або комусь на плечi – дядьковi чи жiнцi – стриб! Перетворять такого й таку на коняку, коняка заiрже i помчить геть з вiдьмою на собi… Ось так i в Батуринi сталося. Настрахала бiдний люд i зникла. Наче в повiтрi, анахтема, розчинилася.
А в Батуринi тiеi ночi дак i не спали. Та i як ти заснеш, як вона лихо наврочила…
І зникла, як ii й не було, дiдько б ii забрав!
Отаке якось у Батуринi зчинилося, всi довго про ту вiдьму та ii вiщування згадували… А може, вiдьми – це вже потiм засумнiвалися, – не було, а все те… Все те чутки-плiтки, пасталакання чиесь?…
Але як забевкав тiеi ночi знагла дзвiн, переполошилися: а раптом то пророкування вiдьми з Конотопа збуваеться, га? Заходилися так i сяк гадати – чого це серед ночi, як на пожежу, на бiду яку, дзвiн забевкав? А раптом той чоловiк лихий до когось уже гада впускае?
Гадали, гадали, а коли вже до Кочубеiв збiглися – розiбралися, чого це дзвiн бевкае. Виявляеться, пан гетьман Мазепа, ловелас ще той, викрав серед ночi доньку Василя та Люби Кочубеiв, юну Мотроньку – дiвча ще, як курча. А вiн, як той шулiка – налетiв, схопив… Де таке чувано, де таке бачено! Калавур та й годi! А ще гетьман!
От панi Кочубеiха i велiла пановi Кочубею, не чекаючи ранку – а раптом тодi вже пiзно буде, пан гетьман встигне «пошкодити дщерь», – вдарити у дзвiн у домашнiй церквi «на гвалт», щоби всякий дiзнався про iхне «бiдство».
Чарiвник вiн лихий, Мазепа! Змiй-спокусник!!!
Любов Федорiвна, щораз сапаючи побiльше повiтря в легенi – а воно в Батуринi цiлюще, – кричала й кричала про свое «бiдство», гвалтуючи народ, а на несмiливе зауваження пана Кочубея: «Тихiше, рибонько, ще люди почують!» – вiдповiдала: «А я й гвалт для того зчиняю, щоби люди, хрещенi та молитовнi, чули, як пан гетьман свавiльничае, здурiвши на старостi своiх лiт! Та чужих дiвиць викрадае серед ночi!..»
Батуринцi були вкрай розгубленi й добряче спантеличенi. Однi не вiрили, що таке можливе у свiтi бiлому, аби гетьман, сам гетьман, викрав серед ночi «дщерь» генерального суддi, iншi вже кляли пана гетьмана на чiм свiт стоiть! Та вiн же… Гетьман! А пан Кочубей – генеральний суддя. Разом з генеральним бунчужним, генеральним обозним, генеральним осавулом, генеральним писарем, генеральним хорунжим, належачи до генеральноi старшини, входить до козацького уряду; пiсля гетьмана вiн – ого-го який чин! Та де це чувано, де це бачено, щоб у такоi особи вночi пан гетьман викрав доньку?
Іншi вiрили. Бо вiн, як той, як його… Ага, згадав: як змiулан – демон змiевидний. Є, е i така потвора у свiтi нечистi, порядних та святих там не бувае. Змiулан вiн, справжнiй змiулан! Любить побратися з жiнкою, бо любов iй, нещаснiй, навiе, наврочить iй, чарами своiми злими зачаруе, та ще заслiпить ii багатством, що приносить його зi скарбiв, схованих у землi. Дурепа й повiрить його клятвам любовi – а вiн перед нею хiба ж таким бравим молодиком вигулькне, Іваном, котрий царевич, намалюеться – а чи ж багато жiнкам треба?! От i кинеться в обiйми такому, од якого й очей не вiдведеш. Бiдолашна й повiрить, що вiн князь, i почне жити з тим писаним красенем, не пiдозрюючи, хто вiн насправдi, чортяка той, що змiуланом зветься. А що потiм? Вiд такого шлюбу й народжуються iстоти змiiноi породи, а тому гаддю не було й немае переводу. Бо ж ми, жiнки, вiримо, любимо, коли нам туману напускають…
І Любов Федорiвну, що все ще невтомне репетуе, можна зрозумiти – як матiр викраденоi дщерi. Хай репетуе, хай верещить. До кого ж iй за помiччю та рятунком звертатися, як не до люду хрещеного та молитовного. Європейських всяких органiзацiй з прав людини тодi ще не було. Як i Верховного суду. Хоча… Батько викраденоi дщерi – сам суд. Генеральний до того ж. А бач… Проти свавiлля гетьмана (а вони ж з гетьманом мовби друзями були) i вiн не може чинити спротив – суду, навiть генеральному, гетьман не пiдлягае.
У Церквi святiй треба порятунку шукати, до епископа кланятись, до святих отцiв. Бо де це чуване, де це бачене, щоби хрещений батько та з хрещеницею своею шури-мури крутив, любощi грiховнi розводив.
А пiсля епископа – хай хутчiй забороняе Мазепi на хрещеницi своiй женитися, хай сувору епитимiю на нього накладае – до царя в Москву суплiку таемну послати. Мазепа хоч i гетьман, але, слава богу, не самостiйний, цар над ним, як той Кощiй Безсмертний нависае. Вiн його й закличе до порядку. Та ще такий, як Петро, гарячий та дурний! А вона вже з Мотрею, з блудницею та гетьманською наложницею сама зволодае. Хай i не думае, хай не сподiваеться дiвка в постiль до гетьмана перебратися. Ич, чого забагла, грiховодниця молода. Гетьмана iй подавай. А в монастир ти не хочеш, га? Як будеш супротивиться, аж загуркочеш у монастир i будеш там у любовi до Бога клястися та грiхи своi спокутувати. Там iгуменша тебе приборкае, лошиця, яка розгулялася на луках! Хвицяе, брикаеться та iржить: до гетьмана хочу! Буде тобi гетьман! Ой буде! Чуеш, як дзвiн бевкае?… О, а чого це вiн вмовк, чого це йому зацiпило? Василю, чуеш, Василю, – побiгла до чоловiка, сонного його стягла з постелi: ану вели, щоби знову у дзвiн бевкали… Та протри своi баньки. Як дзвiн ще трохи помовчить, то я тобi так побевкаю, та-ак…
Знову пiсля короткого перепочинку забевкав дзвiн.
Та ледве вiн по якомусь часi, певно, стомившись, – не дзвiн, а дзвонар, старий i глухий Микита Голуб, – урвав свое бовкання, як знову заголосила – от же невтомна! – панi генерального суддi жона:
– Украв!.. Мазепа чортiв! Доньку нашу Мотрю, дщерь нашу незайману. Побiгла вона до нього, старого ловеласа, серед ночi. Бодай i мiсячноi, але ж ночi!..
Батуринцi хоч i звикли – таке життя – нiчому вже не дивуватися, а тут – дивувалися:
– Як вiн ii викрав, коли вона, дщерь твоя, як ти голосиш, до нього сама серед ночi лошицею гайнула?!
Але збити з пантелику панi Кочубеiху було не просто – навiть батуринцям. Роз’яснила люду, що вже пiд мiсяцем клекотiв i вирував бiля ii обiйстя:
– Того й побiгла дщерь до нього, старого корча, що вiн ii викрав…
– Дак викрав чи сама дщерь до нього побiгла? – доскiпувались.
– І викрав, i… побiгла. Сердешна моя Мотря… Побiгла, бо вiн ii викрав – як не побiгти, коли ти… викрадена.
Голосила, як тiльки не називаючи свою дщерь, та ще нiжними iменами: Мотря, Мотрона, Мотрононька, Мотронка, Мотречка, Мотруся, Мотрушка, Мотя…
