скачать книгу бесплатно
«Тарас Григорович Шевченко, мандруючи Киiвською губернiею в 1845 р., заiхав у Потоки,[5 - За енциклопедичним словником Брокгауза i Ефрона, Потоки – село в Киiвськiй губернii Канiвського повiту – за 30 верст вiд Канева. Нинi входить до Миронiвського району Киiвськоi областi. Населення за переписом 2001 року – 1106 осiб. Засноване у 1500 роцi.] Киiвськоi губ., в маеток В. В. Тарновського, який, чувши про нього, адже Шевченко на той час встиг здобути велику славу, дуже зрадiв йому, познайомив його iз своею сiм’ею i просив залишитися на якийсь час погостювати. Тарас Григорович звичайно ж погодився. Полюбив мешканцiв Потiк, особливо ж сестру власника Н. В. Тарновську, з якою хрестив дитину в дяка i завжди ii потiм називав “дорога кумася”».
В. В. Тарновський
Було в Тараса Шевченка у тi часи ще одне захоплення, що подарувало йому сюжет для вiрша iз загадковою присвятою:
«Н. Т.».
…Тарновськi – украiнський помiщицький рiд, його члени були власниками чималих земельних володiнь у Чернiгiвськiй, Полтавськiй i Киiвськiй губернiях у XVIII – на початку XX столiття.
Походили з козацькоi старшини.
Василь Васильович (старший) Тарновський (1810–1866) закiнчив Московський унiверситет, був знайомий з М. Гоголем, Т. Шевченком. Вiн автор праць «Юридичний побут Украiни», «Про дiяльнiсть сiмейств в Малоросii». Василь Васильович Тарновський-молодший (1837–1899), син Василя Васильовича Тарновського-старшого, закiнчив Киiвський унiверситет. Листувався з Т. Шевченком. В його маетку в Качанiвцi[6 - Качанiвка – селище Ічнянського району Чернiгiвськоi областi. Палацово-парковий ансамбль – маеток Рум’янцева-Задунайського, згодом Тарновських. У Качанiвцi дiяла майстерня крiпацьких вишивальниць. У XIX ст. в маетку бували М. Гоголь, Т. Шевченко, В. Штернберг (написав тут картину «В Качанiвцi у Тарновських» i пейзажi). М. Глiнка написав тут романси «Гуде вiтер вельми в полi», «Не щебечи, соловейку» й першi частини опери «Руслан i Людмила». І. Репiн починав тут роботу над картинами «Запорожцi» та «Вечорницi». Пiсля смертi Т. Шевченка в Качанiвцi в його пам’ять насипано високу могилу, в якiй 1893 року поховано товариша поета – Г. Честахiвського. Було зiбрано багато пам’яток украiнськоi старовини, рiзних колекцiй, а також численнi особистi речi i документи, пов’язанi з життям i творчiстю Шевченка. Згодом цi матерiали передано до Чернiгiвського iсторичного музею. Нинi Качанiвка – клiматичний лiсовий курорт.] не раз гостювали Марко Вовчок, І. Репiн, М. Ге та iншi дiячi украiнськоi та росiйськоi культур, вiн збирав колекцiю старожитностей (нинi зберiгаеться в Чернiгiвському iсторичному музеi), рукописну та художню спадщину Т. Г. Шевченка, залишив спогади про Кобзаря, у яких i вiдкрив таемницю загадковоi присвяти «Н. Т.» у вiршi, що починався рядком «Великомученице кумо!». Вперше вони були опублiкованi в журналi «Киевская старина» (№ 2, 1897).
«Порой самые ничтожные факты из жизни людей, известных в литературе или науке, представляют интерес. В силу этого соображения мы и решились в данной заметке поделиться имеющимися мелочными фактами, касающимися Т. Г. Шевченка, быть может, читатели нашего гениального поэта найдут в ней что-нибудь новое и не лишенное некоторого интереса».
Василь Васильович, молодший Тарновський, був тодi веселим, жвавеньким i цiкавеньким до всього хлопчиком, але добре запам’ятав, як року 1845-го в батькiв маеток Потоки в Киiвськiй губернii приiздив Тарас.
«В. Тарновский (старший. – В. Ч.), уже слыхавши о нем, так как Шевченко в то время уже успел приобрести большую славу, очень обрадовался ему, познакомил его со своей семьей и просил остаться некоторое время погостить.
Тарас Григорьевич охотно согласился, полюбил обитателей Поток, в особенности же сестру владельца Н. В. Тарновскую, с которой крестил ребенка у дьяка и всегда ее потом называл «дорога кумасю».
Ще б пак! Таку кумасю – мрiя звабливо-ласкаву самотнiх чоловiкiв – та не полюбити.
Надiя Василiвна була жiночкою ще тiею… Яку, згадуючи, зiтхають: тепер таких жiночок, мовляв, уже немае…
А втiм, усе по порядку…
Василь Васильович Тарновський-молодший згадуе, що, гостюючи якийсь час у Потоках, Тарас Григорович писав i малював, i «много дарил своей “кумасе” стихотворений и рисунков, в том числе подарил ей свой портрет, рисованный им в зеркало».
Жаль, що безцiнний Шевченкiв дарунок з часом загубився.
«Впоследствии, когда его арестовали (Т. Шевченко. – В. Ч.), то все его знавшие, в особенности же те, у которых он проживал, были напуганы и ожидали обыска. В. В. Тарновский получил от правителя канцелярии генерал-губернатора Бибикова, Писарева, уведомление о могущем произойти обыске, и отдал все имевшиеся у него стихотворения Шевченко своей жене, которая ночью зашила их в тюфяк; кума же Тараса Григорьевича, желая сохранить все бумаги, полученные от него, уложила их в ящик и зарыла его в землю в саду. Прошло тревожное время; и когда все успокоилось, Н. В. Тарновская поехала в деревню и отрыла свой драгоценный ящик с произведениями Шевченко. Бумаги и рисунки оказались все целы и долго хранились у нее…»
Вже по смертi Н. В. Тарновськоi виявилося, що вона вiддала якось папери однiй своiй родичцi, «которая в настоящее время не может их отыскать у себя».
Про Надiю Василiвну (померла 1891 р.) майже нiчого не збереглося в iсторii, за винятком хiба того, що пiд час перебування Шевченка в Потоках в його честь було влаштовано iлюмiнацiю в саду: на верхiвцi великоi берези прикрiпили його вензель, власник Поток навiть склав вiршi, кожний куплет яких закiнчувався словами, що iх часто повторювала – як наспiвувала – Надiя Василiвна:
Серед нас, серед нас
Добрий Тарас…
Мемуарист згадуе, що улюбленим заняттям Тараса Григоровича в Потоках було катання на паромику на великому ставку, «в теплые летние вечера, при заходящем солнце, сопровождавшееся всегда пением народных украинских песен». І особливо його улюбленоi пiснi «Ой зiйди, зiйди, зiронько вечiрняя…» І мемуарист згадуе, що, проживаючи в Потоках, Тарас Григорович багато дарував своiй «кумасi» вiршiв.
З дорогою кумасею вiн охоче i часто гуляв вечорами серед розкiшноi природи Потокiв… У метричнiй книзi Киiвськоi духовноi консисторii, де рееструвалося новонароджене маля, вони записанi як його хрещенi батьки: Т. Г. Шевченко (кум) – художник С.-Петербурзькоi Академii мистецтв, i Н. В. Тарновська – «девица и дочь титулярного советника».
Надiя Василiвна, сестра господаря Потокiв, була не лише доброю кумасею, вона чи не з першоi митi знайомства припала Шевченку до душi й серця. Маленька, гарненька, в мiру повненька, з визрiлими i вже звабливими формами молодого дiвочого тiла; смiхотлива й веселоока, з рожевими губками бантиком.
– Величайте мене, любий куме, просто Надiйкою, – запропонувала Шевченковi. – А я вас зватиму кумом – от ми вже й нiби породичалися.
Вона полюбляла смiятись, i це в неi виходило вабно, з нею i Шевченку було хороше й весело, тож здавалося, що вiн знае свою кумасю давним-давно. Вiдчував, що… закохуеться в Надiйку. Якщо вже не закохався. Тож не став гаяти часу. Одного мiсячного надвечiр’я (ще тiльки звечорiло, а в небi над Потоками завис мiсяць уповнi, правда, ще блiдий, але мiрою того, як темнiло, наливався жовтим сяйвом), поет зважився, як кажуть, «дати волю рукам».
Кума легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обiймiв, зарожевiла i сказала вiдверто i прямо:
– Облиште, куме. Я – дiвиця, яка не крутить любов з першим встрiчним, i навiть з такими знаменитими, як ви, Тарасе Григоровичу. Я вiддамся лише тому, i в того обiймах утоплюся, кого покохаю i з ким вiзьму шлюб. Тож усе буде лише по шлюбi, в першу шлюбну нiч. Як i в наступнi – я на любов щедра.
У Шевченка – не звик до такоi вiдвертостi – й руки опустилися.
– Вибачайте, кумасю…
– Вибачаю, куме.
З того вечора, як вiн спробував був ii пригорнути, не все добре склалося, бо згодом Шевченко напише i iй присвятить не зовсiм… гм-гм… захопленого вiрша…
Н. Т.
Великомученице кумо!
Дурна еси та нерозумна!
В раю веселому зросла,
Рожевим цвiтом процвiла
І раю красного не зрiла,
Не бачила, бо не хотiла
Поглянути на божий день,
На ясний свiт животворящий!
Слiпа була еси, незряща,
Недвига серцем; спала день
І спала нiч. А кругом тебе
Творилося, росло, цвiло,
І процвiтало, i на небо
Хвалу творителю несло.
А ти, кумасю, спала, спала,
Пишалася та дiвувала,
Та ждала, ждала жениха,
Та цiломудрiе хранила,
Та страх боялася грiха
Прелюбодiйного.
А сила Сатурнова iде та йде,
І грiх той праведний плете,
У сивi коси заплiтае,
А ти нiби не добачаеш:
Дiвуеш, молишся, та спиш,
Та Матiр Божую гнiвиш
Своiм смиренiем лукавим.
Прокинься, кумо, пробудись
Та кругом себе подивись,
Начхай на ту дiвочу славу
Та щирим серцем нелукаво
Хоть раз, сердего, соблуди.
Складаеться враження вiд читання вiрша «Н. Т.», що автор… Даруйте, герой твору пiдбивав клинцi до героiнi твору, своеi кумасi, а вона вiдмовила у зближеннi, бо – «цiломудрiе хранила». Та «страх боялася грiха». Не якого-небудь, а – «прелюбодiйного». Стара дiва, вона не «пiшла на швидкоплинну любов» – надто старомодна i надто свято дотримувалася чистоти дiвочоi честi, що для неi була над усе. Волосся вже почало сивiти, а вона ще берегла свою цноту i нiяк не могла знайти собi пари.
Пiд кутом зору героя твору, це чи не вада: боятися грiха i незайманiсть («цiломудрiе») зберiгати… Тут усе – алегорiя. Як i порада героя кумасi хоч раз зайнятися блудом.
Начхай на ту дiвочу славу
Та щирим серцем не лукаво
Хоть раз, сердего, соблуди.
Себто согрiши, зайнявшись блудом.
Сприймати це як серйозну пораду грiшити не можна. Це, як уже мовилось, алегорiя. Автор поезii «Н. Т.» сам дивуеться i захоплюеться дiвочою чистотою своеi кумасi…
Так закiнчилося ще одне кохання молодого Тараса. Але все ще, як здавалося, несерйозне, коли парубок, переповнений молодечою снагою, просто залицяеться до гарненькоi дiвчини, ще не маючи намiру з нею побратися, а лише просто…
Просто пофлiртувати. А це всього лише любовна гра, кокетування чи залицяння. Щоправда, до цього Тарас уже захоплювався був – хоча б Амалiею. І захоплювався мовби серйозно, а потiм i розчарувався.
Таке ж лучиться i з «дорогою кумасею».
Хоча… Ще довго вiн не мiг забути, як вона легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обiймiв, зарожевiла i, поправляючи кохтину на пишненьких груденятах, сказала вiдверто i прямо:
– Облиште, куме. Я – дiвиця…
Не погодитися з ii словами вiн не мiг i зiтхнув чи не з жалем. І навiть пошкодував, що не з ним вона проведе своi нiченьки шлюбнi i не йому вiддасться… Який жаль… А раптом… Раптом це його щастя, а вiн так легковажно вiдштовхнув його вiд себе… Та що тепер. Пiсля бiйки руками не махають. Бiльше йому не судитиметься побувати в Потоках.
А ось у маетку Тарновських у Качанiвцi вiн ще побувае (потай, щоправда, зiтхне, що там не виявиться його «дорогоi кумасi» з Поток). Але думатиме про неi. І на прохання написати що-небудь на згадку про його вiдвiдини Качанiвки Тарас Григорович, попросивши альбом, напише в ньому всього лише два рядки:
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла…
Перевiрки часом його тодiшне кохання не витримало. Та й обзаводитись жiнкою вiн тодi теж ще не збирався, хотiлося ще i ще погуляти та спiзнати побiльше крадених – а вiдтак i солодких – любощiв. Але до краденоi любовi «дорога кумася» була не готова. Ну що ж, хай буде вона щаслива!
А його чекають iншi жiночки… Тодi наче й справдi вiдчував, що попереду його чекае найсерйознiше, найзначнiше кохання, коли вiн ледь не побрався з любою Варварою…
Частина друга
Я любила Шевченка
…У Шевченка виникла думка купити садибу над Днiпром. Вiн навiть вибрав мальовниче мiсце пiд Каневом, бажаючи поселитися там з коханою жiнкою, про яку вiн так сильно мрiяв в останнi роки свого життя. Мрiям цим, на жаль, так i не судилося збутися… Будучи натурою чуттевою i емоцiйною, Шевченко, як i кожний поет, закохувався часто. Але щастя сiмейного життя вiн так i не спiзнав. Дворянки i княжни, якi обдаровували його своею близькiстю, не спiшили ввiрити поету свою долю. Про любовнi почуття Шевченка бiографи пишуть дуже мало, придiляючи бiльше уваги його творчостi. Але в життi поета було чимало муз, що надихали його, дарували йому радiсть i навiювали смуток, якi любили його i були любимi ним самим. Однiею з них була княжна Варвара Репнiна, якiй поет присвятив такi рядки:
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…
«100 знаменитых людей Украины» (Харьков: Фолио, 2004)
Із записок таемного наглядача за Шевченком
Це – Селецький Петро Дмитрович, помiщик, власник села Малютинцi Пирятинського повiту Полтавськоi губернii. В 1858–1866 роках – киiвський вiце-губернатор. Із Шевченком познайомився у 1843-му. Вiдав таемним наглядом за поетом пiд час перебування того в Киевi у 1859 роцi.
Його спогади про Яготин i Репнiних вперше з’явилися друком в «Киевской старине» за 1884 рiк, № 8.
«На праздниках (маються на увазi рiздвянi. – В. Ч.) мы все поехали в Яготин к князю Николаю Григорьевичу Репнину. Мои воротились в тот же день, а я провел там несколько дней.
После долговременного пребывания за границей Репнины, князь с княгиней и дочерью, княжной Варварой Николаевной и сын князя Василий Николаевич поселились в Яготине…
Княгиня, рожденная Разумовская, была телом стара, но приветлива и любезна. Князь Николай Григорьевич (Волконский), внук знаменитого фельдмаршала князя Николая Васильевича Репнина, принявший в роде по женскому колену фамилию Репниных, был еще очень бодр и обладал необыкновенной памятью. Отлично образованный, замечательно умный, приветливый и гостеприимный, он занимал важный пост вице-короля Саксонии после Отечественной войны, и потом долгое время был генерал-губернатором малороссийским.
…В царствование государя Николая Павловича, в тридцатых годах, по доносу… Репнин был удален от должности малороссийского генерал-губернатора, на имение его наложено запрещение, назначено следствие, обвиняли князя в незаконном расходовании казенных денег – … князь был виновен в неправильном позаимствовании из полтавского приказа общественного призрения девятнадцати тысяч рублей для окончания постройки полтавского института… Князь Николай Григорьевич, знавший меня еще ребенком, принял меня в высшей степени любезно, и я провел у него два дня в постоянных разговорах, по большей части с стариком князем в кабинете. Не было новой книги, мало-мальски замечательной, которую князь не прочел бы, разговор его бывал интересен и поучителен. Любил вспоминать и старину, но ни слова о несправедливостях, которых был жертвой…
Княжна Варвара Николаевна, энергичная, легко увлекавшаяся девица зрелых лет, худая, тоненькая, с большими живыми, выразительными глазами, не могла скрывать своего негодования на неблагодарность к заслугам ее отца.
Вспыхивала, как порох, при малейшем намеке на дела минувших лет, но, добрая, остроумная, милая и любезная, она была провидением бедных и несчастных, раздавала, что у ней было, и принимала самое теплое участие во всех, прибегавших к ее помощи и совету.
Из посторонних в то время жили в Яготине две личности, обращавшие на себя внимание. В качестве домашнего доктора находился постоянно Фишер, вывезенный князем из Саксонии, очень умный, образованный, симпатичный человек и отличный медик. Проживал временно в Яготине в одном из многочисленных флигелей Шевченко, живописец по профессии и поэт по призванию… Как живописец он мало известен: рисовал довольно посредственно; как поэт был замечателен чистотою малороссийского языка, плавным, мерным стихом, звучными строфами, задушевным чувством, мягкою сердечностью; его «Кобзарь», в особенности его «Катерина», может считаться одним из лучших произведений в этом роде…
Старые князь и княгиня удалялись тотчас после вечернего чая в свои комнаты; мы, оставшись с молодыми Репниными, с княжной, заставляли Шевченка читать «Катерину» и неизданные им стихотворения; расходились рано. Ко мне обыкновенно приходил Фишер и Шевченко, болтали до поздней ночи. Рассказы Фишера были очень интересны; он ездил в Египет, на мыс Доброй Надежды и знакомил нас с этими отдаленными странами.
Шевченко говорил о своем прошедшем и, казалось, был совершенно доволен настоящим…
Несколько раз играл я на фортепьяно в Яготине, и музыка моя очень нравилась; Варвара Николаевна предложила мне написать оперу, либретто взялся составить Шевченко, сюжетом избрали Мазепу. Сюжет для оперы действительно богатый. Много драматизма, действия, разнородные элементы: велико- и малорусский, шведский, польский. Но в разработке драмы и в языке либретто мы расходились… Варвара Николаевна и Шевченко хотели, чтобы либретто было написано на малорусском языке, я был противоположного мнения и уверял, что Шевченко владел настолько русским языком, что хорошо напишет либретто; если писать оперу, говорил я, так писать оперу серьезную и на языке общедоступном, а не какую-нибудь «Наталку Полтавку». Каждый остался при своем мнении, тем дело и кончилось в Яготине.
Огромный деревянный яготинский дом, окруженный парком в полтораста десятин, с закругленною рекой, представлял удобное и вполне барское помещение».
Так, це я – княжна Варвара
«Я дуже прив’язалась до нього i не заперечую, що якби я бачила з його боку любов, я, мабуть би, вiдповiла пристрастю…»
– Це я – княжна Варвара.
27 сiчня 1844 року я писала з Яготина у Швейцарiю Шарлю Ейнару: «Дорогий учителю…» А втiм, я зараз зачитаю вам лише фрагмент з листа: «Тепер я повинна вам сказати, що Капнiст переконаний, що я люблю Шевченка i що я втратила голову. Я ж симпатизую йому i не заперечую, що якби я бачила з його боку любов, то, мабуть, вiдповiла б йому пристрастю…»
– Якби я бачила з його боку любов… О, як багато в нашому життi залежить вiд отого малопримiтного слова «якби»… Але не буду, бо зразу напрошуеться вiдома приказка, якби та в ротi виросли гриби… Здаеться, у великоросiв така поговiрка е… Жаль, я не так добре знаю украiнську мову, як росiйську чи французьку. Та, зрештою, я народилася i виросла в Москвi, в сiм’i росiйського вiйськового i державного дiяча i була – навiть була! – росiйською письменницею.
«Малый энциклопедический словарь» (том III, С.-Петербург, 1902 рiк) запевняе, що я, «Репнина-Волконская, княжна Варвара Николаевна, писательница – псевд. Ливьерская». Та й у вашiй енциклопедii (УРЕ, том 9, стор. 359) теж написано, що я – «рос. письменниця». Але як письменниця я нинi мiцно забута. А ось як княжна Варвара Репнiна iз Яготина я ще й досi вiдома. Є в моiй бiографii рядок (та який рядок! Половина мого життя! Краща половина! Та, що й зберегла мене в iсторii, завдячуючи якiй я оце й розмовляю з вами):
«В 40-х рр. жила в Украiнi, в мiстечку Яготинi, де 1843 зустрiчалася з Т. Шевченком. Їй поет присвятив поему «Тризна». Була другом Шевченка, високо цiнувала його талант, клопоталася про полегшення його становища пiд час заслання, листувалася з ним». Хiба цього мало? Та цього вистачить на все життя i навiки пiсля нього. До всього ж, я – правнучка украiнського гетьмана Кирила Розумовського i Украiна для мене рiдна. І хоч я померла у Москвi, у 1891 роцi, та звiдтодi все повертаюсь i повертаюсь на Украiну. Є таке слово: репатрiацiя. Вiд одного мудрого латинського слова, що означае: повертаюся на батькiвщину. Так i я повертаюся на батькiвщину, повертаюся в iменi його… Всi цi роки, за мого життя i пiсля смертi, я завжди з Украiною, з Ним. Бо тут мое кохання. Лелека хоч i лiтае в Африку, але дiтей своiх виходжуе лише на Украiнi, на батькiвщинi, там, де вiн спiзнав любов… А моя любов тут, в Украiнi.
Так ось в Яготин прийшла моя велика любов, по-украiнському – кохання. Я вчила украiнську мову, його мову, мову моiх пращурiв. Вчила i знаю, що любов – це те ж саме, що й кохання. А кохання – це почуття глибокоi сердечноi прихильностi до особи iншоi статi, закохання… Гм… Не дивуйтесь, це зi словника. А втiм, у словнику воно, може й так, а ось у серцi… Але я не гiдна те передати словами. Словами будь-якоi мови. Украiнська ж мова е наймилiшою, наймилозвучнiшою, найдорожчою менi, адже нею творив Вiн. Так ось украiнська серед своiх нелiчених скарбiв мае таке чарiвне слово, як коханнячко.
А жiнка в украiнцiв, це – КОХАНА.
Жiнка, що кохае, жiнка, яку кохають. Те ж саме, що пестуха, пестунка… Воно й справдi так: коли тебе кохають, ти неодмiнно будеш – мало тобi самого кохання! – ще й пестункою!
Боже мiй, як я хотiла бути жiнкою, яку кохають! Жiнкою я стала – так вирiшив Господь.
Але я була жiнкою, яка не була пестункою, не була коханою, а була такою, яку пекло чуже кохання.
Невже я була заздрiсною i ревнивою? Господи, який сором! А втiм, хiба нещаслива жiнка може вiдчувати сором? Є ревнiсть до чужого щастя. Адже жiнка з’являеться у свiтi бiлому лише для кохання.
