скачать книгу бесплатно
Думи моi, думи моi,
Лихо менi з вами!
Нащо стали на паперi
Сумними рядами?
Чом вас вiтер не розвiяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
Стояв бiля вiкна, що його годилось би звати вiконцем, скромного помешкання i дивився на щедро всiяне – ким усiяне, от загадка! – зорями небо, що було вiрним другом його безсонних ночей.
Думи моi, думи моi,
Квiти моi, дiти!
Виростив вас, доглядав вас, —
Де ж менi вас дiти?
В Украiну iдiть, дiти!
В нашу Украiну,
Попiдтинню, сиротами,
А я – тут загину,
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привiтай же, моя ненько.
Моя Украiно,
Моiх дiток нерозумних,
Як свою дитину.
Ось i того разу, дивлячись на всiяну зорями небесну височiнь, замислено, але так щиро, на одному серцi, наспiвуючи, благав:
Ой зiйди, зiйди,
Ти, зiронько вечiрняя!
Ой вийди, вийди,
Дiвчинонько моя вiрная!
І вже як дiйшов до того мiсця, коли «зiронька зiйшла, усе поле освiтила», як раптом одна iз зiроньок i справдi… зiйшла.
До нього.
Чи то йому так здалося?
Але ж вiн бачив, як серед зоряного неба спалахнула свiтло-яскрава, найяскравiша в небеснiй височинi зоря i почала до нього мовби наближатися.
Принаймнi, вiн мав таке вiдчуття, що свiтло-яскрава, трохи зеленкувата зiронька на очах ставала чимраз ближчою, вона збiльшувалася, сяяла вже маленьким сонечком у його вiконечко.
І тодi вiн збагнув: зiронька та летить!
І летить, спускаючись з пiднебесся, до нього.
Принаймнi до його оселi в Петербурзi, що поринув у мрячливу пiтьму. І летить до його вiконця.
І вiн уже не здивувався тому чуду, наче зорi й ранiше прилiтали до нього, як думи обсiдали його… Лише замружився, але на душi стало так хороше-гарно й затишно i якось аж урочисто, коли зiронька своiм сяйвом освiтила i його вiконце, i крихiтне помешкання – десь аж пiд дахом – в Академii мистецтв.
Ой вийди, вийди,
Дiвчинонько моя вiрная…
Чи проспiвав вiн тихо для себе, для душi чи лише подумав, а вона, дiвчина, i з’явилася перед ним у свiтлi-сяйвi небесноi зорi – наче теж спустившись iз небесноi височини…
І звернулася до нього людською мовою, хоча була небесним створiнням:
– Тарасе, ти кликав мене i зорю мою, i ми спустилися до тебе з неба – я i зоря-зiронька. Прилинули ми до тебе вiд зорi на ймення Сирiус. Я на променях зiроньки вiрноi прилетiла за тобою, Тарасику. Ми заберемо тебе на свою планету у володiннях Сирiуса, що зветься Щаслива.
– Ща-слива, – одним подихом повторив Тарас. – Невже у свiтi бiлому чи на небесах ще е десь щастя?
– Є, Тарасику, е. На нашiй планетi, тому вона i зветься так незвично для вас – Щаслива. Для людей вона й справдi щаслива. А поетiв ми забираемо до себе в першу чергу – щоби вони щасливо творили на нашiй Щасливiй планетi пiд промiнням Сирiуса.[4 - Сирiус – 1,46 вiзуальноi зоряноi величини, найяскравiша зоря в сузiр’i Великого Пса i всього зоряного неба. Їi свiтнiсть у 28 разiв перевищуе свiтнiсть Сонця.]
Тарас чомусь не здивувався почутому i навiть не зрадiв, що нарештi вiн буде щасливим на Щасливiй планетi якогось там Сирiуса, а лише, зiтхнувши, сказав дiвчинi-зiроньцi з такими променистими очима:
– Якщо поет не страждае в цьому свiтi, не вболiвае за щось йому дороге i важливе, то його поезiя нiкого не хвилюватиме. Та й потiм… Ви мене заберете на свою Щасливу планету в промiннi Сирiуса, але я не буду у вас щасливим, знаючи, що моя Украiна i далi залишаеться зневаженою, розтерзаною i приниженою та пiдневiльною в царськiй iмперii. А без Украiни я не буду щасливим. Навiть на вашiй Щасливiй планетi. Та й поетом без батькiвщини я теж не буду. Якщо батькiвщина потерпае в пеклi, поет не може розкошувати в раю i цвiрiнчати про якесь там щастя.
Десь лунко запiяли пiвнi.
Свiтало. А пiвнi пiяли й пiяли, начеб на далекiй звiдси Украiнi.
Вiн здригнувся, i вiдразу ж зникло те дiвча-зiронька, а Тарас нiяк не мiг збагнути: що то було? Сон химерний чи яв справжня? Як i сама дiвчина зi Щасливоi планети. Мара, наслання? Чи – фата-моргана? Яскраво-осяйна зоря, ледь зеленкувата, заливала казковим сяйвом його вiконце пiд горищем Академii мистецтв, де минали його днi та безсоннi ночi… «Мабуть, то менi приверзлося», – подумав вiн i тихо-тихо заспiвав – для себе, для своеi душi:
Ой зiйди, зiйди, зiронько вечiрняя,
Ой вийди, вийди, дiвчино моя вiрная…
А високо в ранковому пiднебессi так само яскраво сяяв Сирiус, бiля якого – диво з див! – була планета Щастя.
Дивом iз див була для поета i рiдна Украiна – поневолена чужим царем, безправна, позбавлена i волi, i навiть свого iменi – ii велено було звати якоюсь там Малоросiею, – вона все одно була прекрасна, адже нiчого прекраснiшого за рiдну батькiвщину у свiтi бiлому немае.
У 1847 р. на засланнi Тарас Шевченко напише на одному подиховi вiрша «Зоре моя вечiрняя» (уривок з поеми «Княжна»):
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою,
Поговоримо тихесенько,
В неволi з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сiдае,
Як у Днiпра веселочка
Воду позичае.
Як широка сокорина
Вiти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по водi розiслала
Зеленii вiти,
А на вiтах гойдаються
Нехрещенi дiти…
Благав:
…Зоре моя! Мiй друже единий!
Хто знае, що дiеться
В нас на Украiнi?
А я знаю. І розкажу
Тобi; й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Боговi розкажеш…
І в тяжкiй неволi, в лютiй пустелi за Аралом поет, рятуючи душу свою, подумки лине до Украiни, якою тiльки й жив у неволi та доля якоi йому була не байдужа, i вiрив, що зоря вечiрняя, вислухавши його, неодмiнно перекаже його благання Боговi…
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою…
А «нiму любов» Шевченко все ж таки мав. Чи то пак – спiзнав. Мимо своеi волi й бажання. Тiльки спiзнав «нiму любов» не з Варварою Репнiною, як обурювалася безпiдставним чуткам сама Варвара Миколаiвна, адже з нею була «жива-живiсiнька» любов. «Нiму любов» – такою вона згодом виявиться – Тарас Шевченко спiзнае у Киевi на Подолi, у 1859 роцi, де поселиться на Прiорцi по вулицi Вишгородськiй у будинку пiд п’ятим номером. І ось як вона, «нiма любов», до нього прийде.
«Виною» тому була славна подiльська молодичка Оришка. Пiшов Тарас Григорович на Подiл у пошуках пiдхожого помешкання, бодай для тимчасового проживання, в осереддi Киева щось йому не подобалось, пiшов на Подiл i опинився на Прiорцi. Потiм Тарас Григорович розказуватиме своему бiографу Чалому:
«Йшов я та йшов, бачу, хатина стоiть, не то панська, не то мужича, бiла-бiла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворi розвiшанi дитячi сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, нiби кличуть мене до себе; от я й зайшов умовитись про квартиру i попросив хазяйку нагодувати мене в борг».
Попросив погодувати його… в борг.
– Та хто ж ви такий? – з подивом запитала його господиня, – що я мушу вас годувати в борг? До мене ще нiхто з таким проханням не звертався. То хто ви, добрий чоловiче?
– А той, ким ви мене щойно й назвали – добрий чоловiк.
– Бачу, бачу, що ви – добрий чоловiк. Шевченко здивувався:
– А як можна по менi побачити, що я… добрий?
– Дуже вже ви не такий, як iншi… – знизала господиня плечима, все ще дивуючись. – Погодувати вас у борг… Гм… А от я вiзьму й погодую вас. У борг…
Пропозицiя й справдi була дещо дивною – погодувати в борг, – i оригiнальною. Можливо через те «дивацтво» хазяйка й прийняла поета на квартиру.
– Іншого б не взяла, а цього – вiзьму, – казала посмiхаючись. – Бо не такий вiн, як iншi…
А далi почалося iхне взаемне знайомство. Хазяйка дiзналася, хто такий насправдi ii квартирант – «сам Тарас Шевченко», – а «сам Тарас Шевченко» дiзнався – не без приемностi, – що господиня е завзятою прихильницею його поезii. Ще й любила спiвати украiнськi пiснi. Невдовзi вони спiвали удвох – Шевченко i його нова хазяйка – i Шевченко був просто в захопленнi вiд своеi хазяйки, а хазяйка – вiд такого квартиранта. І невдовзi Тарас Шевченко в тiм будинку став своiм. І для дiтей господинi, i для самоi господинi, що ii Шевченко називав то тiткою, то дядиною. А бiлоголова дiтлашня тiтки-дядини називала Шевченка дядьком.
Дiтлашню бiлоголову доглядала найнята нянька Оришка, гарна молода-молодiсiнька молодичка, як називав ii Шевченко. Вона йому справдi сподобалась. Нянька – все та ж «гарна молода-молодiсiнька молодичка» – якось попрала квартиранту сорочки та носовi хустки i позичила для нього в господинi десять копiйок, бо квартиранту «дуже треба було». Перебираючи передану iй купу бiлизни пожильця, Оришка запримiтила два вузлики на кiнчиках носових хусток. Заiнтригована, що там може бути (жiнки так зав’язували в носовi хустки якiсь там грошi), Оришка порозв’язувала iх – так i е. Грошi! В одному вузлику було 25 карбованцiв асигнацiею, а в iншому – 3 карбованцi. Оце та-ак!.. Могла б i привласнити знахiдку, тим паче, то був для неi такий скарб, що становив суму бiльшу, нiж ii рiчний заробiток, але Оришка зi знахiдкою мерщiй метнулася до господинi. Тарас Шевченко не так зрадiв тим забутим грошам (зав’язав якось iх у вузлик та й забув), як страшенно подивувався чесностi Оришки, на яку вiн тепер дивився i геть закоханими очима – оце так жiнка! Йому б таку чесну. Могла би за ту знахiдку придбати собi цiлий гардероб, а вона… Принесла господинi. А господиня мерщiй до квартиранта – ось вашi грошi, добродiю! Ще й велiла Оришцi переглянути шевченкове добро у валiзi. І Оришка знайшла – без свiдкiв – за обгортками книжок ще 15 карбованцiв, що iх туди заховав Шевченко та й щасливо забув. І могла б Оришка iх привласнити, i нiхто б iй не дорiкнув, адже про той скарб i сам власник його з часом забув.
– Хоч це грошi й моi, забутi, але я не вiзьму iх, – вирiшив Тарас.
– Чому? – так гарно-мило посмiхалась Оришка.
– Бо якiсь дурнi грошi, – бовкнув Шевченко, – дурнi-дурнi, коли я забув про них. А дурному й дурна дорога!
І першоi ж недiлi купив на всi тi грошi дiтям гостинцiв. Дiти господинi похвасталися перед iншими, сусiдськими дiтьми, який у них добрий дядько поселився, гостинцiв iм накупив. І за Шевченком почали бiгати дiти з усього кутка, вигукуючи: «Дядьку, дядьку, дай i нам гостинцiв!» Тарасовi так сподобались дiти, що вiн, не довго думаючи, метнувся на базар i стiльки там накупив ласощiв, що ледве, як сам казав, «допер» до квартири.
Щоб усе було схожим на свято, Шевченко найняв когось там, двiр застелили щойно скошеною травою, де дiти бавилися, стрибали-борюкалися i хрумали ласощi дядька. А по обiдi з’явилася перекупка з возом, а на тому возi чого тiльки не було: яблука, грушi, пряники, бублики тощо. Вона назвала суму, Тарас розплатився i гукнув:
– Ану, дiтки моi, збiгайтесь сюди, хапайте, що на возi лежить, воно тепер ваше, i смакуйте та душечки своi вiдводьте!
І таке зчинилося, таке! Галасливi ватаги здiйняли гучне гуляння, бiгали, метушилися. Разом з ними бiгав-метушився i сам квартирант та все пригощав малечу гостинцями…
– Такого дивного i доброго чоловiка ми ще не бачили, – заявила господиня.
А ii нянька Оришка, злегка рожевiючи, казала:
– От комусь буде добра пара – щасливою буде тая жiнка, якiй дiстанеться наш квартирант!
На Прiорцi Шевченку дуже подобалося жити. Завжди вставав рано, о четвертiй годинi – «щоб послухати, як пташки щебечуть», – загадково казав. А слухаючи пташок та як «свiт божий пробуджуеться», щось писав. Мабуть, вiршi. Молився i вмивався надворi, витягнувши з колодязя вiдро «погожоi» води.
По обiдi йшов у садок, «до своеi яблунi», туди до нього збiгалися дiти.
«Кого люблять дiти, – казав, – той, значить, ще не зовсiм поганий чоловiк».
Дiти гралися бiля нього, частенько й Тарас з ними грався, а коли його по обiдi почав долати сон, дiти його залишали – «бо дядько вже хропе», – казали i розбiгалися. Щоб пiд вечiр знову з’явитися. І тодi за ними приходила Оришка. А забираючи дiтей, обдаровувала Тараса такою щиросердечною посмiшкою, що в нього, казав, «наче крила за плечима виростали». І ще додавав: «Гарна-гарнюща, бiсова молодичка – менi б отаку!..»
У зорянi яснi ночi довго не заходив до хати, гуляв у дворi, кажучи, що «зiроньки не пускають до хати. Та й скiльки того життя в чоловiка, щоби таку красу гавити…»
У серпнi 1859 року Шевченко нарештi отримав довгоочiкуванi грошi, що прийшли йому за малярськi роботи, до дрiбниць розрахувався з молодицею, не забувши жодноi послуги, обдарував наймичок i особливо щедро, як казав, «дурну Оришку», бо не вмiе грошей утаiти. І додавав: «У жiнки бiльше серця, нiж розуму… Менi б отаку, багату серцем молодичку, жив би я з нею, як у раю…»
Запитував Оришку, яка вiд того й геть губилася:
– А, може, пiдеш за мене, молодичко, га? Заберу тебе до Петербурга, та й будемо жити на Васильевському островi. Я картини малюватиму та вiршi писатиму, а ти… Ти мене годуватимеш, ну i не забуватимеш любити…
Коли дiзнався, що в Оришки е чоловiк i що вiн кудись подався на заробiтки й ось-ось повернеться, горював щиро – так йому подобалася «молода-молодiсiнька молодичка».
Коли прощався, залишаючи гостинну Прiорку, принiс господинi та дiтям 15 фунтiв солодощiв – «щоб вони iли та не кашляли». Оришцi теж цiлу купу солодощiв надарував – «це крiм мого серця, – додав, – що ти його полонила…»
Оришка пустила сльозу.
– І де ти був ранiше, добрий Тарасе, як я одинакувала…
– А я й нинi одинакую, – зiтхнув. – Мабуть, така менi випала доля.
Як його проводжали, куховарка Федора казала: «Наче камiння навалилося на серце, коли поiхав дядько».
Оришка ж, згадуючи Шевченка, ще довго казатиме: «Приiхав Тарас до нас – i наче ясне сонечко зiйшло, а поiхав i наче те сонечко за хмару зайшло…»
А Шевченко теж довго згадуватиме Приорку та короткочасне свое життя в будинку номер 5 (там нинi меморiальна дошка) – як гарно йому там жилося… Якi там люди!.. А дiти!.. А Оришка… Оришку найдовше згадував, бо про таку жiнку все життя мрiяв. А вона – не дiсталася йому.
…Та целомудрiе хранила, та страх боялася грiха
«Дорога кумася»
