скачать книгу бесплатно
Тарас Шевченко: сто днiв кохання
Валентин Лукич Чемерис
Історiя Украiни в романах
Жiнок у життi Тараса Шевченка вистачало, ось тiльки щастя вони йому так i не дали: Оксанка, Феодосiя, Дуня, Амалiя, Анна, Варвара, Агата, Катруся, Марiя, Харита, Ликера – це лише тi, чиi iмена iсторiя зберегла.
Вiн майже до кожноi сватався свого часу – сватався з надiею створити сiм’ю, народити дiтей, жити в хатi над Днiпром, але жодна з них чомусь так i не стала йому вiрною дружиною, прирiкаючи поета на ще жахливiшу самотнiсть.
А вiн i далi залишався бурлакою, як називали в Украiнi одиноких, неодружених чоловiкiв, «вiчних» парубкiв, але все одно вiрив, що з котроюсь йому нарештi поталанить. Вiрив, аж доки насамкiнець життя у нього не лишилося сто днiв… усе того ж нещасливого кохання… Ось про це i йдеться в останньому романi Валентина Чемериса про Великого Кобзаря.
Текст подано в авторськiй редакцii.
Валентин Лукич Чемерис
Тарас Шевченко: Сто днiв кохання
Текст подано в авторськiй редакцii
Ой зiйди, зiйди, зiронько вечiрняя,
Ой вийди, вийди, дiвчино моя вiрная…
Тарас Шевченко полюбляв спiвати цю пiсню – i замолоду, i в зрiлих лiтах; спiвав, коли нестерпною ставала самотнiсть, спiвав, виглядаючи ii, едину, вiрную, а спiваючи, повторював, як заклинання: «Вийди, вийди, вийди-и…».
І вони до нього виходили (взагалi, жiнок у життi Шевченка вистачало, ось тiльки щастя вони йому так i не принесли): Оксанка, Феодосiя, Дуня, Амалiя, Анна, Варвара, Агата, Катруся, Марiя, Харита, Ликера – це лише тi, чиi iмена iсторiя зберегла.
Були серед них i зовсiм юнi дiвчатка, однолiтки поета, i трохи старшi за нього; й уже замiжнi жiнки, якi любили Тараса Шевченка. Бiльшiсть – простого роду, хоч траплялися серед них i знатнi, навiть одна княгиня.
Вiн майже до кожноi сватався свого часу, сватався з надiею створити сiм’ю, народити дiтей, жити в хатi над Днiпром, але жодна з них чомусь так i не стала йому вiрною дружиною, прирiкаючи поета на ще тяжчу самотнiсть. Так i життя його збiгало, i вiн iз сумом писатиме:
Минули лiта молодii,
Холодним вiтром од надii
Уже повiяло…
А вiн i далi залишався бурлакою, як називали в Украiнi одиноких, неодружених чоловiкiв, «вiчних» парубкiв, тож мусив мимо своеi волi бурлакувати, себто вести несiмейне життя, залишаючись без пари. Але все одно вiрив: ось… iз цiею йому нарештi поталанить. Вiрив, аж доки насамкiнець життя у нього не лишилося сто днiв. Все того ж нещасливого кохання.
«Тараса Григоровича можна назвати досить влюбливою людиною, – визначаеться в одному виданнi. – В життi у нього було багато жiнок. Найбiльш сильне захоплення поета це…»
Так ось про це i йдеться в iсторичному романi Валентина Чемериса «Тарас Шевченко: сто днiв кохання».
Та ще про його коханих: Оксанку, Феодосiю, Дуню, Амалiю, Анну, Варвару, Агату, Катрусю, Марiю, Хариту, Ликеру…
Частина перша
Ранок
«Хороша вона була, молода i свiжа, як ранок».
М. Вовчок
«Ми вкупочцi колись росли, маленькими собi любились…»
«Чому дороги нашi не зiйшлися?» – спiвають Лiлiя Сандулеса та Іво Бобул, i пiсня iхня щемно вiдлунюе не в однiй зворушенiй душi, яка, напевно, теж не знаходить вiдповiдi. Справдi, чому?
Але хто вiдповiсть, чому – як тодi, так i тепер? І завтра-позавтра… Що вдiеш – це вiчна тема людства.
Була, е та буде.
Чому дороги нашi не зiйшлися?…
…Як побачу
Малого хлопчика в селi,
Мов одiрвалось од гiллi,
Одне-однiсiньке пiд тином
Сидить собi в старiй ряднинi.
Менi здаеться, що се я,
Що це ж та молодiсть моя…
Дiд Шевченка (по батьковi) за ремеслом був швець – звiдси походить i його прiзвище: швець – майстер, що шие i лагодить взуття; чоботар. Дiд Тараса був iз тих, про яких з пошанiвком казали: i швець, i жнець, i в дуду грець… Все життя вiн просидiв бiля шевськоi лапи, або ще кози – металевого плескатого iнструмента на довгiй нiжцi, що використовуеться в пошиттi та лагодженнi взуття. Дiд сидiв на ослiнчику, тримаючи мiж колiн шевську лапу, на нiй – чиiсь дранi черевики чи iнша якась бiдняцька взувачка, що геть розлiзлась, а швець рятував ii, стягуючи дратвою, добре просмоленою. Липка вона, тож i поговiрка була: прилип, як шевська смола. Так дiд i шевцював усе життя. Молодих шевцiв звали ласкаво: шевчики. Жiнка шевця звалася шевчихою, а учень його – шевчуком. Звiдси i прiзвище: Шевченко («Чий то хлопчик бiгае?» – «Та шевця…» – «А-а, шевченкiв…»).
Батьки Тараса були крiпаками. Батько, Григорiй Іванович (у нього було якийсь час подвiйне прiзвище: Грушевський-Шевченко[1 - Деякi iсторики свого часу запевняли – щоправда, бездоказово, – що Шевченко – це iхне вуличне прiзвисько, а родове iхне прiзвище – Грушевськi, по батьковi.]), родом походив з Керелiвки, мати, Катерина Якимiвна, – з села Моринцi, що, як i Керелiвка, теж було Звенигородського повiту.
Тарас жив на кутку, що в Керелiвцi iсторично звався Бондаревим (тодi там була околиця села), а Оксанка – на сусiдньому, Коваленкiвському. Мабуть, колись на одному жили бондарi, а на другому – ковалi. Напевне, i в ii роду були ковалi, звiдси вона й Коваленко – Коваленкiвна, як поетично називають ii деякi дослiдники його життя i творчостi.
Вiд його кутка до ii, горою, паралельно iхнiм обiйстям iшла вулиця, а внизу iх еднала спiльна толока.
За Шевченковою клунею був сад, стежка через сад вела круто вниз до зеленоi мальовничоi левади, а левадою в розкiшнiй долинi тихо дзюрiв-жебонiв «струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темно-зеленими лопухами», незрадливими друзями його дитинства. У струмку Тарас маленьким купався, слухав там соловейка чи зозулю, гуляв, мрiяв. Левадою попiд вербами та калиною бiгав на сусiднiй Коваленкiв куток на побачення до своеi дитячоi симпатii. Там Оксанка й зустрiчала сироту, якому теж симпатизувала. І якого нiжно звала Тарасиком. Втiшала, бувало, i сльози йому витирала, засвiчуючи в його душi ясне сонечко. І за те вiн iй вдячним буде все життя.
Якою вона була? Тiльки й знаемо достеменно, що – кучерявенька, з чорними бровенятами. Вродливенька. Вмiла так гарно спiвати, такий мала дзвiнкий голосочок, що коли вiн ii слухав (а спiвала вона йому. Йому!), то на очах у нього виступали свiтлi сльози.
Живi, карi ii оченята завжди були спiвчутливо-люблячими, а сама вона – маленька, стрункенька, у вишиванiй сорочцi – щебетливо-нiжна, з доброю душею i наче мальованим личком здоровоi сiльськоi дiвчинки.
Один з дослiдникiв його життя i творчостi слушно зауважить, що вона була «у безрадiсному життi сироти-пiдлiтка ясною зiркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрiйника й будили в нiй жагу нових, особливих почувань».
Чому дороги нашi не зiйшлися?…
Поет у багатьох творах згадував свое перше дитяче кохання, зокрема, звертався до неi, незабутньоi, i в поемi «Мар’яна-черниця»:
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь…
Мабуть, вони таки були однолiтками, хоча, можливо, Оксанка й була трохи старшою за нього. А втiм, дiвчатка порiвняно з хлопцями-однолiтками завжди видаються нiби дорослiшими – така вже природа.
Вершина iхнього дитячого роману припала на його тринадцятий рiк. Вiн любив ii з усiм запалом юного чисто-безгрiховного серця, i те почуття в нього залишилося на все життя i все життя зiгрiвало його. І вона, проста селянська дiвчина, навiки увiйшла в iсторiю украiнськоi лiтератури – навiть так! – як перша любов Його. В 1847 роцi, на засланнi в Орськiй фортецi, згадуючи свое дитинство, село, Поет напише рядки, що потiм стануть знаменитими:
Менi тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом…
(На в’iздi до села Шевченкового – колишня його Керелiвка, потiм Кирилiвка – вiн стоiть, бронзовий пастушок iз бронзовими ягнятами. Але чому скульптор не поставив i ii бiля нього, Оксаночку його? Господи, яка несправедливiсть!) Там, як вiн пас ягнята, i сталася з ним пригодонька, зав-дяки якiй вiн i спiзнав перший дiвочий поцiлунок.
Пiсля свiтлого, майже молитовного настрою, що раптово завiтав до нього, – «Менi так любо, любо стало…» – в душу маленького пастушка посунула похмура дiйснiсть. Зненацька з’явилися почуття самотностi, сирiтства, безпросвiтностi й безнадii… Хоч криком кричи! Вiн наче прокинувся вiд золотого сну i село йому здалося почорнiлим, а Боже небо голубее враз помарнiло… Глянув Тарас на ягнята – не його ягнята. Обернувся на хати – нема в нього хати.
Не дав менi Бог нiчого!..
І хлинули сльози,
Тяжкii сльози!..
А далi подii розвивалися так. «При самiй дорозi», недалеко вiд пастушка дiвчина «плоскiнь вибирала».
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привiтала,
Утерла моi сльози
І поцiлувала…
І – поцiлувала.
Мабуть, за все свое дитинство не був вiн таким щасливим, як у мить, коли спiзнав перший дiвочий поцiлунок. Через багато лiт зiзнаватиметься, що пiсля того поцiлунку все змiнилося – як за помахом чарiвноi палички.
Неначе сонце засiяло,
Неначе все на свiтi стало
Мое… лани, гаi, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужi ягнята до води…
І все-таки в Поета то було не просто дитяче захоплення бiдного хлопчика-сироти, який не мав нi ласки, нi затишку, то була в нього Любов. І дослiдники його творчостi справедливо назвуть те керелiвське дiвчатко Шевченковою Беатрiче, так часто вiн використовував у творчостi ii гарне iм’я. В дитинствi, справдi нужденнiм i горьованiм, вона була його зiркою.
Павло Зайцев у своiй працi «Життя Тараса Шевченка» слушно напише:
«Серед вражень раннього дитинства, що мiцно вирiзьбилися в душi прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пiзнiшими споминами й переживаннями: це була його нiжна приязнь iз сусiдчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленкiвною. Оксанка i Тарас ще маленькими дiтьми вкупi гралися й “любилися”, а потiм одне одного й покохали. Сторiнки iхнього дитячого роману розгорнуться перед нами трохи згодом, а поки Тарасовi мине восьмий рiк, ми бачимо цю пару малих перед очима iхнiх матерiв, що, дивлячись на спiльнi дитячi забави своiх мазунчикiв, жартома розмовляють про iхне одруження.
Ми вкупочцi колись росли,
Маленькими собi любились,
А матерi на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо iх…
До одруження, як вiдомо, не дiйшло (Тарас, на вiдмiну вiд Оксани, взагалi до смертi залишався бурлакою-одинаком). А втiм, якби Тарас ще пiдлiтком не подався у свiт широкий, якби лишився в селi, якби став селянином, якби… То, можливо б, вони й побралися. Але знову ж таки – якби…»
А ось чи згадувала Оксана в своему подальшому життi сусiдського хлопчика Тараса, якого любила, – невiдомо. Хто тепер скаже? То вже вiчна таiна iсторii. А Поет, пишучи про свою юнiсть, згадуватиме ii наче наприкiнцi свого життя, наче прощаючись iз бiлим свiтом, а йому тодi виповнилося лишень 27 рокiв (очевидно, на той час – i вiн це знав – ii в Керелiвцi вже не було), а в такому вiцi, здавалось би, дивно плакати за своiм дитячим захопленням. Але на той час вона вже була чужою, i це його гнiтило i тяжко ранило. «Жодних надiй на те, що його колишня любов буде дiвувати, аж поки вiн з’явиться, щоб повести ii до вiнця, не мав i не мiг мати, але у вдячному серцi носив ii образ, як святощi днiв ранньоi молодостi. Сказав собi давно: «Минулося, розiйшлося i слiду не стало» – слiду реального, – пише у згадуванiй працi Павло Зайцев, – але слiд iдеальний був глибокий. Адже вона, ця кучерява дiвчина, колись «…без слова, без мови навчила душею, серцем розмовлять» (ось звiдки враження, що Оксанка ще будучи пiддiвком, потiм дiвчиною була водночас як маленька доросла жiнка! – В. Ч.), вона з ним «…усмiхалась, плакала, журилась…».
Збiгло п’ятнадцять рокiв, як Шевченко не був у рiдному краi. І ось вiн уперше пiсля тривалоi перерви, повернувшись у село («…в селi… убогiм нiчого не виросло i не згнило»), вiдвiдав могилки батькiв i запитав якось у брата:
«Чи жива
Ота Оксаночка?» – питаю
У брата тихо я. – «Яка?» —
«Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись…»
Брат розповiв звичайну для крiпацькоi дiвчини, – але в тiй звичайностi й страшну – iсторiю Оксаночки:
…Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала,
Вернулась, правда, через год,
Та що з того.
З байстрям вернулась.
Острижена.
На Коваленкiвському кутку, де жила в дитинствi Оксана, було також обiйстя Тарасового дiда по батьковiй лiнii Івана. То був мiцний чолов’яга, дiдуган ще – ого-го! (До речi, втрете старий одружився, як уже мав близько 80 лiт!). Був вiн письменний, а що вже оповiдач вдатний – заслухаешся! Учасник Колiiвщини, повстання селян-крiпакiв проти польських магнатiв у 1768 роцi. Про те охоче розповiдав, i тодi в нього
Столiтнii очi, як зорi, сяяли.
А слово за словом смiялось, лилось…
Тарасiв дiд i Оксанка з батьками жили на кутку двiр у двiр. І коли Тарас бiгав до дiда (а бiгав вiн щодня, чи й по кiлька разiв на день), то неодмiнно зустрiчався i з Оксанкою – iнодi вони удвох слухали дiдовi розповiдi про минуле… Потiм дiвчина проводжала хлопця до левади, потiм вiн ii – назад, до хати. Розiйтися молодята нiяк не могли. Несила було. А на левадi, на вербi чи калинi спiвав iм соловейко чи зозуля кувала щаснi довгi лiта. Вона його вже й у щоку на прощання соромливо цмокала, а вiн все ii не мiг вiдпустити, бо тодi кiнчалося його щастя…
Вуличцi тiй сьогоднi годилося б зватися… Так, так, вулицею iменi Оксани Коваленко. Але ж нi, вона в селi мае iнше, чуже ймення i при чiм воно до тiеi вулицi – того нiхто не знае, але справедливостi в селi Шевченковому (а може, навiть простого, звичайного, елементарного такту) й досi немае. (Щоправда, односельцi ту вулицю називають точнiше – Коваленкiвською.)
Вуличка коротенька, звивисто спускаеться вниз до все тiеi ж левади, де й досi ще плещеться панський ставок. Не широка, скорiше вузька – наш мiкроавтобус тiльки й умiстився на нiй.
Тягнуться вниз двi наiждженi пiщанi колii, обабiч iх – iстинно патрiархальний спориш, улюбленець селянських дворiв i тодi, й тепер.
Тиша. Сонце. Зелень.
Анi душi. І в подвiр’ях, i на вуличцi.
Ось i колишня садиба дiда Івана, Івана Андрiйовича (1761–1849). Сьогоднi тут живуть iншi люди, за високим парканом здiймаеться добротний новий будинок.
А навпроти через вуличку – здаеться, вiд одних ворiт до iнших шапкою докинути – колишне обiйстя Оксаниних батькiв, Коваленкiв.
І тут, ясна рiч, iншi люди живуть, тож новий будинок дивиться привiтними вiкнами на вуличку…
Постояли ми на осоннi, впиваючись благодатними сонцем i тишею. Бiля обох садиб, понад парканами ростуть, як двi сестри, шовковицi: тiльки бiля колишнього обiйстя дiда Івана чорна, а бiля колишнього Оксанчиного – бiла. Зiрвали ми по кiлька ягiдок, пригощалися-смакували… Нiколи не думав, що менi так пощастить у життi – iсти шовковицю в колишнiх подвiр’ях Шевченкового дiда Івана та Оксани Коваленко. I все нам здавалося, що ось-ось у тишi, яка панувала навколо, вийде з хати маленька кучерявенька чорнобривка Оксанка…
Не вийшла…
…Не одне поколiння Шевченкових читачiв плакало над долею Оксани Коваленко. Як вона, зневажена москалями (солдатами!), повернулася додому з байстрям, остриженою сидiла пiд тином, кукукала зозулею, кричала чи тихесенько спiвала…
Нiхто не знае, де подiлась,
Занапастилась, одурiла.
А що за дiвчина була,
Так-так, що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав…
Але правда в тiм, що справжня Оксана Коваленко, не лiтературна, а та, що колись любила й цiлувала Тараса, за свого життя навiть i не пiдозрювала, що приписав iй поет, друг дитинства, – яку створив iй долю з байстрям та божевiллям. Насправдi ж нi з якими москалями нiкуди подруга далекого Шевченкового дитинства, керелiвська Оксана Коваленко, не ходила i пiд тином острижена з байстрям не кукукала. Це – поетична Оксана, створена уявою поета (щоправда, з украiнськими дiвчатами тих лихих пiдневiльних рокiв таке траплялося часто, згадаймо хоча б Шевченкову «Катерину»). Реальна Оксана Коваленко iз села Керелiвки, та, що була його першим-щонайпершим захопленням i якiй вiн стiльки присвятив хвилюючих, щемних рядкiв, мала зовсiм-зовсiм iншу долю. У принципi, щасну, а тому для творчостi невиграшну. Тарас i Оксана розлучилися – як час покаже, навiчно! – у 1829 роцi, коли вiн з паном поiде до Вiльна, а в 1840 р. Оксану висватають у сусiдне село. Пiшла. Чи мала згоду, чи нi (тодi згоди у дiвчат нiхто не питав) – не знаемо. Чекати Тараса, якого невiдь-де носило свiтами, не було сенсу. Ще знаемо, що вона одружилась з крiпаком М. (Миколою? Микитою?
Макаром? Марком? Мартином? Матвiем? Миною? Мотiем? Михеем?) Сорокою. І, нiчого не вiдаючи про ту трагiчну долю, яку у своiй творчостi припише iй Шевченко, житиме з чоловiком у сусiдньому селi Пединiвцi, матиме двох дочечок – Параску та Варвару… А бiльше про неi, про чорноброву, кучеряву Оксаночку, iсторiя нiчого не збереже.
В Пединiвцi закiнчиться ii земний шлях простоi селянки – десь там, на забутому нинi кладовищi загубилася ii безiменна могилка i зникла з лиця землi.
Та навiки вона зосталась у творчостi Поета.
Але все ж нам увижалося, як стояли ми на тихiй сонячнiй вуличцi ii дитинства й смакували шовковицею, що не в «Гайдамаках», а о-он там.
