скачать книгу бесплатно
Буцiмто вона й наклала головою в одному з походiв, але Тарас тому не повiрив. Такого – щоб Дуня пiшла з цього свiту передчасно – бути не могло. Такi, як Дуня, невмирущi. Це ж любов його, а любов – завжди вiчна.
І скiльки вiн тодi, спотикаючись i падаючи, брiв у панському обозi, стiльки й бачив попереду Дуню, яка зiронькою ясною йому свiтила i манила його. То як вона могла загинути? І Тарас вiрив, що вона з ним. Завжди з ним.
І в снiговiй завii вiн питав ii:
Дiвчинонько мила,
Де ж будеш спати
На Вкраiнi далекiй?
А вона йому в тiй завii вiдповiдала:
В степу пiд вербою,
Аби, серце, iз тобою
На Вкраiнi далекiй.
І що з того, що бiльше вiн ii не зустрiне у свiтi цьому, що з того, як вона, Дуня чорнобрива, завжди з ним…
Сошенко, посланий долею, та Амалия, послана бiсом
(Але ж вiн саме з нею спiзнав ту любов, що зветься… Так, так – сексуальною)
«Та все ж найбiльшим дарунком долi для Шевченка стали зустрiчi у Лiтньому саду в липнi 1835 року з учнем Академii мистецтв Іваном Сошенком…»
«100 найвизначнiших украiнцiв»
«…Летом, в один из лунных петербургских вечеров, прогуливаясь в Летнем саду, Сошенко заметил, что какой-то оборвыш в затрапезном пестрядинном халате, босой и без шапки копирует карандашом одну из статуй, украшавших аллею сада. Заметив южный тип физиономии, Сошенко полюбопытствовал взглянуть на его работу. Зайдя сзади, он увидел, что рисунок весьма не дурен, ударив юного художника по плечу, Сошенко спросил: «Звiдкiль, земляче?». «З Вiльшаноi», – ответил халатник. «Як – з Вiльшаноi? Я сам з Вiльшаноi!», – сказал Сошенко, и заинтересовавшись земляком, узнал в этом халатнике Тараса Шевченко, крепостного Павла Енгельгардта…»
П. Г. Лебединцев
«Мiй помiщик, – писатиме Шевченко про Павла Енгельгардта, – ставив менi в обов’язок тiльки мовчанку i нерухомiсть в кутку передпокою, поки не пролунае його голос, наказуючи подати люльку, яка стоiть тут же поруч з ним, або налити у нього перед носом склянку води».
«При властивiй менi смiливостi характеру, – згадуватиме Шевченко свое козакування в дiдича, – я порушив панський наказ, наспiвуючи ледь чутним голосом сумнi пiснi й змальовуючи крадькома картини суздальськоi школи, що прикрашали панськi покоi».
Пан хоч i карав за таку сваволю свого козачка, але запримiтив – око вiн мав гостре, – що його козачок проявляе чималi здiбностi до малювання. І вирiшив це використати, щоб мати свого дворового живописця.
На початку 1831 року Енгельгардти переiхали до Петербурга, а вже наступного року, згадавши про неабиякi здiбностi свого козачка до малювання, полковник Павло Енгельгардт на чотири роки вiддав свого «домашнього маляра» до цехового майстра Василя Ширяева в науку. На той час Ширяев був досить вiдомим у вузькому колi майстром декоративного живопису, вiн виконував внутрiшнi розписи у приватних i громадських спорудах. У нього були вже учнi, теж здiбнi. Разом з ними енгельгардтiв козачок брав участь у розписi Великого, Олександринського та Михайлiвського театрiв Петербурга.
Буцiмто Ширяев за натурою своею був деспотом, – принаймнi, так титулував його сам Шевченко, – але попри свiй свавiльний характер дозволяв козачку Енгельгардта користуватися своею чималою бiблiотекою, де Тарас вперше познайомився з творами росiйськоi та свiтовоi класики, видатними зразками живопису, не кажучи вже, що саме тодi вiн вперше побував у театрах.
Отож, Павло Енгельгардт законтрактував свого козачка Тараса на чотири роки «разныхъ живописныхъ д?лъ цеховому мастеру Ширяеву».
Панько Кулiш, спiвчуваючи хлопчикам, яких «батько або iнша яка влада вiддають у науку до ремiсникiв», писав:
«Права майстра над ними не мають нiяких окреслених меж; вони його повнi раби. Виконувати всi домовi роботи та всi можливi забаганки самого господаря та членiв його родини – це iх безумовний “обов’язок”».
Як згадуе сам Шевченко, Ширяев «тримав постiйно трьох, а iнодi й бiльше невмивак у пiстрових халатах пiд назвою учнiв та, як треба було, ще наймав поденно й помiсячно вiд одного до десяти костромських селян – малярiв i склярiв, так що в своему цеху вiн був i мистецтвом i капiталом не останнiй майстер».
Ширяев, за свiдченням тих, хто його знав, був людиною скупою, «неотесаною i жорстокою». Його «злиденна молодiсть» минула в «брудi та скрутi», тож вiн уважав, що це звичайна дорога до добробуту, до свого мiсця в життi, до якого вiн насилу сам дiйшов. А тому учням своiм нiколи не давав спуску, не щадив iх, а тих, хто в чомусь винилися, охоче й жорстоко бив. Кажучи при цьому: «Мене не гладили по голiвцi, за що ж я буду когось гладити?». За словами Шевченка, майстер Ширяев, хазяiн i повелитель його, «був загрозливiший за всякого дяка-спартанця».
У Ширяева Шевченко вчився росiйськоi мови – до того вiн ii чув лише од пана Енгельгардта та його гостей, тож знав якусь там обмежену кiлькiсть росiйських слiв та виразiв, а вже в Ширяева надолужив прогаяне. Та й жити в Петербурзi, не знаючи державноi мови iмперii, було собi ж на гiрше. Хутко опанувавши росiйську мову, Шевченко брав книги з бiблiотеки Ширяева i потай, ночами, при огарку свiчки читав. Як проковтнув шеститомний росiйський переклад популярноi енциклопедii античного свiту – твiр абата Бартелемi «Подорож Анахарсiса молодшого», що збагатив його знання й розширив свiтогляд.
А вже читаючи – бодай i прихватком, боячись, щоб його не заскочили при цьому, при кволому свiтлi чадного згарка, – Пушкiна, Шевченко просто раював – до поезii вiн iз малих лiт мав непереборний потяг. Поезiя для нього була другим його життям – неймовiрно прекрасним.
У будинку Ширяева часто вiдбувалися лiтературнi вечiрки, що iх влаштовували учнi Академii мистецтв. Тарас тодi вперше почув вiршi В. Жуковського, К. Рилеева, ще i ще насолоджувався О. Пушкiним – поетiв, що iх з таким натхненням читав на тих зiбраннях художник-портретист i великий знавець i шанувальник поезii Іван Зайцев, син, до речi, украiнця-крiпака. А лiтнiми ночами, коли було тепло i видно, «як удень», Тарас бiгав у Лiтнiй сад малювати статуi. Там вiн однiеi ночi й здибав Івана Сошенка – чи Іван Сошенко здибав Тараса Шевченка, крiпака-художника. Був вiн старшим за Тараса на сiм рокiв, досвiдченим, тож угледiв у крiпаковi пана Енгельгардта чималий талант i став його, як писатимуть, мистецьким проводирем. І згодом увiв крiпака до «малоросiйського» товариства столицi, що складалося з досить вiдомих – талановитих, певна рiч, людей, зокрема, в науковiй та мистецькiй сферах. Душею товариства був письменник Євген Гребiнка. На лiтературних вечорах Шевченко познайомився з iсториком мистецтв Василем Григоровичем – секретарем Товариства заохочування художникiв у Петербурзi та конференц-секретарем Імператорськоi Академii мистецтв – згодом це знайомство стане вирiшальним у долi Тараса Шевченка. Але привiв його у вищий свiт землякiв у Петербурзi вiн, Сошенко.
Хоч що не кажiть, а знайомство з ним стало дарунком долi для Шевченка, починаючи вiд тiеi, такоi свiтлоi, такоi прекрасноi липневоi ночi 1835 року, коли доля звела Тараса Шевченка з Іваном Сошенком. Пiсля зустрiчi з ним життя Шевченка можна було передiлити на два перiоди: «до Сошенка» i «пiсля Сошенка»…
Сошенко…
Родом вiн був з Богуслава, дуже любив звивисту бурхливу рiчку Рось, на березi якоi i стояв Богуслав – давне мiстечко Киiвщини, що згадуеться в лiтопису пiд 1195 роком. Був загарбаний феодальною Литвою, потiм, з 1569-го – феодальною Польщею. Непокiрними були богуславцi, постiйно боролися за волю – то беручи участь у повстаннi К. Косинського, то С. Наливайка, то П. Павлюка i К. Скидана, Д. Гунi, Я. Острянина. З 1685 року Богуслав – полкове мiсто Богуславського полку, чим дуже пишався Іван Сошенко, всюди – при нагодi, а часто й без, пiдкреслював: ми – богуславськi козаки…
Народився вiн у сiм’i мiщанина княгинi Браницькоi Максима Сошенка, теж богуславського козака. Принаймнi, так себе величав Іванiв батько.
Спершу його навчала грамоти бабуся, згодом – мiсцевий дяк, який посадив його за Псалтир. У 13 рокiв, угледiвши у хлопця здiбностi, його вiдвезли навчатися до вiдомого в тих краях маляра Преволоцького в мiстечко Вiльшану. Іванова бабуся була далекою родичкою тому майстровi, тож вiн узяв ii онука в науку «за так». А втiм, Іван плату за навчання вiдробляв: пас худобу маляра, в його помешканнi топив груби, чистив хлiви тощо… Лише по п’яти роках майстер призначив здiбному i старанному учневi невелику платню. Роботи було так багато по господарству, що малюванням Іван займався прихватком, лише у вiльнi вiд роботи години.
З 1828 року Іван Сошенко йде на власнi хлiби – розписуючи iконостаси в монастирi та в церквах, а заробленi грошi вiддае батьковi на купiвлю землi у Звенигородцi. В той час його мали забрати до солдатчини, але за нього дав згоду пiти до вiйська молодший брат.
Дещо Сошенко заробляв i для себе, тож вирiшив – йому тодi йшов 24-й рiк – купити будинок, одружитися – вже якусь там кралечку назнав, але… Саме тодi приiздив якийсь чиновник iз Петербурга – щось купувати, а побачивши неабиякi здiбностi молодого Сошенка в малюваннi, розповiв йому про петербурзьку Академiю мистецтв, де навчаються такi, як i вiн, талановитi молодi художники.
Іван почав марити Петербургом, забувши про свою мрiю купити будинок та одружитися з кралечкою… І вирiшив будь-що дiстатися Петербурга i вступити до Академii мистецтв, аби не залишитися «пачкуном-богомазом», а присвятити всього себе мистецтву.
І мрiя Івана Сошенка збулася – у 1834 роцi вiн у Петербурзi стае учнем Академii мистецтв. Його навчали мистецьким премудростями професори Венецiанов i Єгоров, вони порадили здiбному юнаковi, крiм усього, зайнятися ще й самоосвiтою. І Сошенко кинувся «гризти гранiт науки». І – малював, малював, малював… Чи не кожну вiльну годину дня i… І – ночi. Теплими i свiтлими лiтнiми ночами ходив до Лiтнього саду змальовувати скульптури. Там однiеi ночi доля i звела його з крiпаком пана Енгельгардта Тарасом Шевченком. Глянувши на його роботу – Шевченко саме малював скульптуру, Сошенко захопився юнаком, збагнувши, який вiн здiбний, цей безправний крiпак.
Будiвництво Лiтнього саду в Санкт-Петербурзi розпочав майстер Іван Угрюмов пiд керiвництвом Петра І у 1704 роцi. Цар мрiяв про свiй Версаль, тож початковий план його намалював особисто, задумавши створити незвичайний архiтектурний парк з чiтко визначеним плануванням i прямими алеями, акуратно пiдрiзаними деревами та кущами. Було звезено величезну кiлькiсть землi, здiйснювались роботи зi змiцнення грунту, у створеннi парка брали участь видатнi архiтектори та майстри-садiвники. Парк попервах створювавсь як лiтня царська резиденцiя, вiн мав стати мiсцем вiдпочинку, поеднуючи в собi ознаки як мiста, так i замiського маетку.
Зусiбiч сад був оточений водою: з пiвночi та сходу його обмежували рiки Нева i Фонтанка, з пiвденного i захiдного бокiв – Мойка та Леб’яжа канавка. Вiд Неви у глиб парку йдуть три прямi алеi, розташованi паралельно, iх перетинають дорiжки.
Центральну галерею прикрасили двадцятьма парними мармуровими колонами, а дорiжку було покрито бiлими i чорними мармуровими плитами. Там була встановлена антична статуя Венери, що стала першою античною скульптурою оголеноi жiнки в Росii. До речi, до скульптури довелося приставити солдата з рушницею – для цiлодобовоi охорони. Петербуржцiв «смущала голая баба с белым лицом», тож кожний намагався ii у що-небудь зодягти. (Нинi та Венера зберiгаеться в Державному Ермiтажi).
На чотирьох майданчиках саду було влаштовано фонтани, вельми мальовничi, якi стали першими фонтанами в Росii. Щоб вони працювали, було прорито канал, а парова машина качала воду з Фонтанки. На березi тiеi Фонтанки спорудили ще й грот, що нагадував казкову печеру. Стiни грота-павiльйону прикрашали колони i скульптури, а три зали було викладено кольоровим камiнням i товченим склом з молюсками. Того, хто заходив до гроту, зустрiчала позолочена колiсниця Нептуна на горi, а в печерi пiд горою «томился лев». (Нептун уособлював собою Петра I, а лев – Швецiю.) Був там i пташник, де утримувалися орли, чорнi лелеки та iншi дивовижнi птахи. (На його мiсцi нинi стоять Кавовий та Чайний будиночки.)
Дуже швидко Лiтнiй сад став популярним i навiть улюбленим мiсцем вiдпочинку петербуржцiв. Чого в ньому налiчувалося найбiльше, так це скульптур. Їх iз Італii привiз ще Петро Перший. Було iх бiльше двох сотень, хоч з часом частину було зруйновано весняними повенями. Скульптури та бюсти були виконанi майстрами венецiанськоi школи. Це – бюсти Александра Македонського та Юлiя Цезаря, римського iмператора Траяна, шведськоi королеви Христини, а також статуi героiв античноi мiфологii та алегоричнi зображення природних явищ i вiдсторонених понять – «Нiч», «Полудень», «Ранок», «Захiд», «Навiгацiя», «Астрономiя», «Свiт i достаток», одна з найкращих статуй – «Амур i Психея». Спершу в парк можна було потрапити тiльки на запрошення самого царя, але згодом вже дозволяли гуляти без запрошення Петра I, але «пристойно зодягненiй публiцi». Згодом парк став улюбленим мiсцем гулянь i розваг, де навiть влаштовували оглядини купецьких дiвок на виданнi. З обох бокiв алей вишикувалися купчихи з дочками, а повз них проходжувалися молодi купчики, вибираючи собi наречених. Звiсно ж, «каждая мамаша старалась разодеть свое чадо». У галереях на березi Неви пiд час урочистостей накривали столи i влаштовували танцi. А знаменитi решiтки почали з’являтись у Лiтньому саду починаючи з 1771 року. Огорожу називали «изумительной по совершенству пропорций» i взагалi – «лучшей в мире». 36 гранiтних колон, на яких установлено вази та урни, з’еднуе фiгурна решiтка, прикрашена позолоченими деталями…
«Лiто й рання осiнь – малярський сезон, сезон будiвельних праць i ремонтiв. Тарас тодi працював у мiстi вiд самого рання до пiзнього вечора. Ночував вiн на горищi. Чи це було горище-пiддашшя, де можна було жити лише влiтi, чи якась комiрчина-мансарда, – невiдомо. Але в кожному разi можна було звiдти непомiтно вийти, не рипаючи дверима хазяйського помешкання. Пiд час «бiлих» лiтнiх петербурзьких ночей, коли надворi без свiтла навiть читати можна, Шевченко ще перед свiтанком виходив iз дому до мiста на працю, i поки настане година тiеi працi, заходив до Лiтнього саду i там зрисовував статуi богинь i богiв, що прикрашали його алеi. Знав, що вiд зрисовування фiгур i статуй починають свою науку всi митцi; сам ii почав вiд того у Лямпi в Варшавi, цiкавi ширяевськi гостi з Академii теж ii вiд того самого починали, i Тарас в алеях Лiтнього саду знайшов собi безплатну студiю-майстерню, «фiгурну клясу», але вчився в нiй самотужки, без учителя. Сiдав на вiдро з фарбою i зрисовував «солодко усмiхнених богинь» i суворих богiв. У цих його рисунках впадала в вiчi «надзвичайна схожiсть з оригiналом», але вони не були вiдтушованi, не було на них свiтлотiней: у блiдому освiтленнi бiлих ночей, мало чим яскравiшому за свiтло мiсяця, так само як i в опалево-млистому свiтлi пiвнiчних ранкiв, не було виразних тiней, i можна було зрисовувати лише самi контури» (Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка. – К., 1994).
«Влiтку 1835 року в життi Тараса настала подiя, що внесла в його душу i промiнь надii на краще, i цiлу гаму незнаних йому доти радощiв, а разом iз ними й нових, ще глибших, смуткiв i ще болiснiших за давнi переживань. Пiд час одного iз звичайних своiх рисувальних «сеансiв» у Лiтньому саду звернув вiн на себе увагу якогось незнаного пана, що поцiкавився поглянути, як хлопець рисуе. У розмовi виявилося, що пан цей – мистець-маляр Іван Сошенко, учень Академii й земляк Шевченка, родом iз близького до Вiльшаноi й Керелiвки Богуслава, де Тарас, як ми знаемо, не раз бував. Сошенко якийсь час навiть жив у Вiльшанiй, де вчився у мистця-маляра С. Преволоцького. Земляк зацiкавився долею замурзаного малярського челядника i, поглянувши досвiдченим оком на його рисунки, одразу побачив, що хлопець мае здiбностi рисувальника».
Щоправда, згодом Іван Сошенко дещо iнакше розповiсть про свое перше знайомство з Шевченком.
«Коли я був у «гiпсових головах» чи, здаеться, уже в «фiгурах», разом зi мною малював брат дружини Ширяева, вiд якого я довiдався, що у швагера служить козачком мiй земляк Шевченко, про якого дещо чув ще у Вiльшанiй, будучи у свого першого вчителя Преволоцького. Я дуже просив родича Ширяева, щоб вiн прислав до мене Тараса на квартиру. На другий день вiн з’явився до мене у такому виглядi: на ньому чуб засалений, полотняний халат, сорочка i штани з товстого домашнього полотна, якi були замазанi у фарбу, без шапки, босий i розхристаний».
Звiдтодi Тарас часто забiгав до Сошенка, гомонiли про се i те, а головно про малярськi справи, що обох найбiльше цiкавили та були сенсом iхнього тодiшнього життя. Розповiдав Тарас i про свое життя, минуле й теперiшне – безрадiсне iснування в ролi крiпака. Тож нарiкав на свою долю гiрко та безнадiйно, лише мрiючи про волю, але не знаючи, як ii здобути. Сошенко мав вразливе серце, журився з його долi й почав задумуватись над тим, як би допомогти такому здiбному хлопцевi вирватися з неволi. Повiв Тараса до Євгена Гребiнки, прохав у нього ради.
Євген Гребiнка прожив мало – 36 годочкiв усього, – але встиг стiльки зробити, що iншим для цього знадобилось би чи не два життя.
Украiнський письменник, педагог, видавець народився на хуторi Убiжище Пирятинського повiту, що на Полтавщинi (тепер село Мар’янiвка Гребiнкiвського району) в сiм’i вiдставного штабс-ротмiстра Павла Гребiнки; початкову освiту здобув удома, потiм навчався в Нiжинськiй гiмназii вищих наук, де й почав писати вiршi та перекладав украiнською мовою поему Пушкiна «Полтава». Перший друкований твiр його росiйською мовою «Рогдаев пир» з’явився на сторiнках «Украинского альманаха» в Харковi.
Служив у званнi обер-офiцера. Вийшовши у вiдставку, переiхав до Петербурга, де того ж року вийшла збiрка його байок «Малороссийские приказки».
З iнтернет-видання:
Украiнське суспiльство у 20 – 30-х роках, коли зростав талант Євгена Гребiнки, розвивалося в умовах загострення суспiльно-полiтичних вiдносин, зростання лiберальних i радикальних настроiв. Пiсля наполеонiвськоi вiйни 1812 року, коли багато громадян Росii та Украiни ознайомилися з життям Європи й порiвняли його зi своiм середньовiчним крiпацтвом, почали виникати таемнi полiтичнi товариства, з яких 14 грудня 1825 року виросло декабристське повстання в Петербурзi. 28 грудня це повстання повторилося в Украiнi пiд Васильковом, де збунтувався пiхотний полк, загiтований декабристами. Новий спалах нацiональноi самосвiдомостi пiсля придушення декабристського руху стався пiд час польського повстання 1835 року, яке знайшло жвавий вiдгук у середовищi радикально налаштованого украiнського громадянства. Прояви украiнського нацiонального вiдродження, зiнiцiйованi польським визвольним антиросiйським рухом, ширилися на Лiвобережнiй Украiнi. У тi часи починали свою дiяльнiсть Микола Костомаров, Пантелеймон Кулiш, Микола Гулак, Опанас Маркович. Уже було видано славнозвiсний збiрник украiнських пiсень Михайла Максимовича. Надзвичайною популярнiстю користувалася «Енеiда» Івана Котляревського, яка започаткувала нову украiнську лiтературу, писану живою народною мовою. Цi прояви нацiонального вiдродження в часи царювання Миколи I викликали непримиренну ворожiсть. Царизм у всiх проявах нацiонального життя вбачав сепаратизм i вживав заходiв iз остаточноi асимiляцii украiнських провiнцiй.
У таких умовах виник романтичний напрям украiнськоi лiтератури дошевченкiвського перiоду, яка живилася подiями народного життя й надихалася iдеями нацiонального вiдродження. Євген Гребiнка, як i багато хто в украiнськiй, росiйськiй та польськiй лiтературi вдавався в умовах миколаiвськоi реакцii до жанру байки, яка мала в Украiнi давнi традицii й досягла найвищого рiвня у XVIII ст. в «Баснях Харьковских» Григорiя Сковороди та в росiйських байках Івана Крилова. Гребiнка творчо переусвiдомив здобутки попередникiв у жанрi байки та надав iм ширшого жанрового звучання, ввiвши в них украiнськi реалii та думки, що вiдображали свiтогляд украiнського селянина. У байках Гребiнки викрито соцiальнi суперечностi тогочасноi дiйсностi. Езопiвською, сповненою алегорiй мовою вiн, бачачи соцiальну й нацiональну несправедливiсть тогочасноi царськоi Росii, наважувався казати сувору i смiливу правду. Майже в усiх його байках простий чоловiк, який мае здоровий глузд i мораль, протиставляеться хижакам i гнобителям, багатiям, крутiям, здирникам, чинодралам. Наприклад, у байцi «Ведмежий суд» вiн викривае тогочаснi порядки, продажнiсть i корупцiю в судових установах миколаiвськоi Росii, де суддi, Ведмедi та Вовки, за доносом Лисицi готовi розтерзати жертву, бiдолашного Вола, за те, що той лиш «iв сiно, i овес, i сiль». Вола за скоенi злочини «справедливий» суд постановив «четвертувать i м’ясо розiдрать суддям на рiвнi частi, Лисичцi ж ратицi оддать».
Бiльшiсть байок Гребiнки – «Зозуля та Снiгур», «Сонце та Хмари», «Рожа та Хмiль», «Школяр Денис», «Грiшник», «Ворона i Ягня», «Вовк i Огонь» та iншi – своiм корiнням сягають у народну творчiсть i побудованi на зiставленнi двох моралей – панськоi та народноi, хижацькоi та гуманноi. Для своiх байок Гребiнка використовуе традицiйнi в народнiй творчостi персонажi Ведмедя, Вовка, Лисицi, Орла, а з iншого боку постають Вiл, Зозуля, Снiгур, Ягня, Конопляночка. Завдяки цьому образи та iдеi його творiв були зрозумiлими для народу й виконували свою моралiзаторську та повчальну роль. В однiй з найкращих своiх байок «Вовк i Огонь» Гребiнка у досить смiливiй критичнiй формi так висловлюе характер взаемовiдносин мiж багатими та бiдними:
З панами добре жить,
Водиться з ними хай тобi
Господь поможе,
Із ними можна iсти й пить,
А цiлувать iх – крий нас Боже!
У своiх байках, коротких мiнiатюрах, побудованих, як у драматичних творах, на протиставленнi й зiткненнi характерiв, добра i зла, Гребiнка досяг простоти й легкостi стилю, влучностi характеристики персонажiв, завдяки чому його твори стали явищем в украiнськiй лiтературi того часу. Євген Гребiнка успiшно виступав i як прозаiк, автор iсторичних повiстей, нарисiв та роману «Чайковський», присвяченого подiям визвольноi вiйни 1648–1654 рокiв. Цей роман Іван Франко називав улюбленим твором галицько-руськоi молодi 60 – 70-х рокiв. Створено його на основi родинних переказiв, оскiльки мати Гребiнки походила з роду Чайковських. У «Чайковському» Гребiнка, продовжуючи лiнiю М. Гоголя, творами якого тодi зачитувалися Росiя та Украiна, створив широке епiчне полотно, зобразив суворе життя козакiв, iхню мужнiсть i вiрнiсть у дружбi. Гребiнка звертався й до злободенних тем, дуже гостро вирiшуючи тему маленькоi людини у жорстокому суспiльствi. Недарма його роман «Доктор» майже по пiвстолiттю пiсля смертi Гребiнки А. Чехов називав серед найкращих творiв тогочасноi лiтератури, гiдних для перевидання й народного читання. Велику популярнiсть у другiй половинi XIX столiття мали також повiстi Гребiнки «Приключения синей ассигнации» та «Кулик», в яких вiн у традицiях гоголiвських творiв показав жорстоку владу грошей у тогочасному суспiльствi. Окремою, а може, з сьогоднiшнього погляду, найяскравiшою гранню творчостi Гребiнки е його лiрична поезiя украiнською та росiйською мовами. Найкращi з-помiж украiнських поетичних мiнiатюр – «Украiнська мелодiя» («Нi, мамо, не можна нелюба любить») стала народною пiснею. А росiйський романс на слова Гребiнки «Очи черные, очи страстные» принiс Гребiнцi ще й свiтову славу. В iсторii украiнськоi культури Гребiнка залишився навiчно ще й як щирий учасник у вирiшеннi Шевченковоi долi, коли брав участь у викупленнi його з крiпацтва та допомiг видати «Кобзар» 1840 року.
Так було Долi бажано, щоб саме Іван Сошенко звернувся до Євгена Гребiнки з проханням допомогти «звiльнити його – Шевченка – вiд жалюгiдноi долi крiпака». І доклав усiх можливих i неможливих зусиль, тiльки-но справа зайшла про викуп Тараса Шевченка з крiпацтва.
Починаючи з жовтня 1838 року Шевченко оселився в Сошенка i жив разом з ним на 4-й лiнii Васильевського острова, неподалiк Академii. Житло друзi сплачували порiвну. І Тарас несподiвано рiзко змiнився. До того Сошенко звик бачити пригнiченого тяжкою долею хлопця, а пiсля здобутоi волi раптом побачив у Шевченковi iншу людину. Тепер то був безтурботний юнак, якого манили до себе розваги та спокуси столичного життя i вiн ладен був тiльки те й робити, що веселитися i навiть просто пустувати, б’ючи байдики.
Іван Сошенко вже тодi дорiкав Шевченку за надто веселе, на його розумiння, життя. Його навiть почала дратувати деяка роздвоенiсть поета i художника в особi Тараса. «Мистецтво вимагае всю людину безроздiльно», – напоумлював вiн Тараса, шпетив його, що Тарас не сповна вiддаеться мистецтву, ставлячись до нього – на думку Сошенка, – дещо легковажно. А треба вiддавати мистецтву всього себе, тiльки тодi можна щось варте уваги створити. Десь близько чотирьох мiсяцiв вони жили на однiй квартирi. Жили i…
І не могли вжитися. Тарас Шевченко був вельми пристрасним, темпераментним та експансивним, часто був людиною настрою, щось починав i кидав, не доводячи до пуття задумане; а Сошенко вiд природи був спокiйний та врiвноважений.
«У той час вiн зовсiм змiнився, – згадуватиме згодом Сошенко. – Познайомившись через Брюллова з найкращими петербурзькими домами, вiн часто iздив то сюди, то туди вечорами, гарно вдягався, навiть iз претензiею на комiльфотнiсть. Словом, у нього на деякий час вселився свiтський бiс. Досадно й боляче менi було дивитися на його розкидливе життя, невластиве нашому братовi-мистцевi, що живе лише для одного мистецтва. Так ось як, думав собi, зрозумiв вiн свободу, що коштувала йому такоi боротьби, таких страшних зусиль».
Про це свiдчать i бiографи Шевченка. Тарас тодi купував собi то енотове хутро, то годинник iз ланцюжком (грошi заробляв малюванням портретiв для багатiiв). Їздив на шикарних вiзниках; часто у кого-небудь гостював, додому повертався пiзно, не без веселого хмелю. Сошенко вже вiдкрито йому дорiкав, що вiн веде життя гуляки, а не митця, благав схаменутися, кинути гульки i сповна вiддатися творчiй працi… Але Тарас не хотiв i слухати приятеля та його поради «схаменутися»… Інодi у них виникали навiть розмови на пiдвищених тонах. Братовi Микитi Тарас писав: «Велике щастя бути вiльним чоловiком: робиш, що хочеш, нiхто тебе не спинить». До всього ж Іван Сошенко i Тарас Шевченко мали рiзнi погляди, тож не просто iм було ужитися разом. А втiм, хоч i з натугою, а могли би ужитися, якби не трапилася одна рахуба, коли мiж ними опинилося одне гарненьке дiвча на ймення Амалiя…
Процитуемо ще раз розповiдь Івана Сошенка про його першу зустрiч з Шевченком:
«У недiлю Тарас з’явився до мене у такому виглядi: на ньому був замаслений тiковий халат i штани з товстого сiльського полотна, забрудненi фарбою. Вiн був босий, розхристаний i без шапки… Дивився понуро i соромливо…» Зустрiлися земляки-украiнцi в Петербурзi 1836 року.
Шевченку тодi йшов двадцять другий рiк, вiн був крiпаком полковника Павла Енгельгардта, який забагнув з талановитого хлопця зробити домашнього художника, тож послав його на навчання до майстра Ширяева. Сошенко познайомив талановитого крiпака iз вицвiтом петербурзькоi малоросiйськоi громади. І заходився клопотатися про викуп Шевченка з неволi. Художники Брюллов та Венецiанов просили Енгельгардта звiльнити Шевченка. Але крiпосник раптом загнув за нього майже неймовiрну цiну – двi з половиною тисячi рублiв. Дуже велика на той час сума. Але хазяiн – барин.
І ось який було знайдено вихiд.
«Домовившись попередньо з моiм помiщиком, Жуковський упросив Брюллова написати з нього портрет з метою розiграти його в приватнiй лотереi, – згадуватиме згодом Шевченко. – Великий Брюллов вiдразу ж погодився. Жуковський з допомогою графа Вiельгорського влаштував лотерею в 2500 рублiв i цiею цiною була куплена моя воля 22 квiтня 1838 року».
Лотерея вiдбулася в Аничковому палацi, резиденцii iмператора Миколи I. Члени царськоi сiм’i внесли тисячу рублiв i портрет Жуковського став власнiстю дружини Миколи I, iмператрицi Олександри Федорiвни.
І ось вiн настав, неймовiрно щасливий у життi Тараса Шевченка день 22 квiтня 1838 року, коли йому вручили «отпускную» – документ з пiдписом помiщика Енгельгардта про те, що крiпак Шевченко одержав од нього волю. Як згадуватиме Сошенко, того дня Тарас крiзь вiдчинене вiкно вскочив до кiмнати просто з тротуару, звалив мольберт i кинувся Сошенковi на шию, вигукуючи: «Свобода! Свобода!». Сошенко гаряче обiйняв друга, i вони, наче дiти, обое на радощах розплакалися, разом вигукуючи: «Свобода! Свобода!».
І Тарас Шевченко, вже не крiпак, а вiльний, почав навчатися живопису в класi Карла Брюллова.
«Самому тепер не вiриться, – записував до щоденника, – а насправдi так було. Я з брудного горища, я – нiкчемний замарзуха – на крилах перелетiв у чарiвнi зали Академii мистецтв!»
Янгол з гусячими крилами
Мов янголи яснi,
Лiтають мрii тi
І будять у людей надii золотi.
М. Рильський
Янгол (ангел) за релiгiйним культом – надприродна iстота, посланець, вiсник Бога, завжди зображуеться у виглядi юнака з незмiнними крилами за плечима, що часто завдавали клопоту художникам. «Справжнiх» янголiв вони, звiсно, не бачили, малювали iх такими, якими уявляли. А ось iз зображенням крил була проблема. Якими iх зображувати? З чого iх малювати? Така проблема виникла й перед молодим художником Петровським, коли вони мешкали на Васильевському островi в Петербурзi.
Якось приятель поскаржився Шевченку: де б дiстати великого птаха, аби вiн мiг скопiювати крила янгола-хоронителя для картини «Агар у пустелi», що ii тодi малював?…
– Великого i, звичайно ж, крилатого птаха? – ковтнувши слину – вони тодi перебували на грошовiй мiлинi та днями, бувало, голодували, – перепитав Тарас.
– Так, такечки, з великими крилами, щоби я iх мiг скопiювати.
Подумавши, Тарас пригадав: неподалiк мешкав помiчник полiцмейстера Академii Соколов, на задньому дворi в якого були гуси.
– Чималi гуси, – шепнув Тарас художнику. – А крила якi в них! Як перемалюеш – за янгольськi зiйдуть.
Помiркувавши так i сяк, приятелi одного надвечiр’я проникли на заднiй двiр помiчника полiцмейстера i, пiдкравшись, накрили там найбiльшого гусака шинелею. А щоби вiн не здiйняв гвалту, мiцно затиснули йому дзьоба. Та й понесли свiй трофей до майстернi Петровського.
– Крила в нього i справдi видатнi, – радiв дорогою художник, як вони поверталися додому з гусаком. Тарас нiс птаха, а Петровський поруч дрiботiв (вiн був маленький, з короткими ногами, тож не ходив, а дрiботiв), затискуючи гусаковi дзьоба, аби той, бува, не здiйняв обурливого гвалту, не зчинив тривоги…
Крила в нього i справдi виявилися чималi, i Петровський iх хутко перемалював – для вмiлого скiльки тоi роботи! І обое – i Петровський, i Шевченко – залишилися задоволенi: крила гусака, на iхне переконання, були схожими на янгольськi… (Щоправда, жодного янгола вони за свого життя не бачили, але були певнi, що гусячi крила схожi з янгольськими.)
А от самого власника тих крил – чималого гусака – шкода було вiдпускати. Тим паче що i Петровський, i Шевченко вже який день голодували. Скiльки дармового м’яса! Не вагаючись, попрохали сторожа Академii мистецтв, i той зварив для них гусака в самоварi. (Звiсно, перед цим позбавивши його голови та обскубавши пiр’я.)
Звареного в самоварi гусака (дещо перепало i сторожу) як за себе кинули. Лежали потiм ситi й задоволенi – ще нiколи iхнiй обiд не був таким щедрим i ситним… Ось тiльки непокоiла думка: а раптом помiчник полiцмейстера виявить пропажу в загородi для своiх гусей i якимось робом дiзнаеться хто гусака поцупив? Та й совiсть – нiколи не вдавалися до крадiжок – почала iх непокоiти. На щастя, трапилося так, що Шевченко щось там комусь намалював i отримав за роботу аж два рублi – одного рубля й вiднiс помiчнику полiцмейстера за викраденого в нього гусака. Помiчник полiцмейстера не розгнiвався, а навiть зрадiв: рубль за гусака – то була щедра плата…
Їхнiй вчитель Карл Брюллов весело смiявся, коли дiзнався про витiвку молодих художникiв. Подивився картину Петровського i янгола з крилами, зображеного на нiй, все ще смiючись, визнав «справжнiм». Особливо його крила. Щоправда, зауважив, що традицiйно янгола хоч i зображували у виглядi юнака, але для нього справжнiми янголами були, е та будуть жiнки.
І в першу чергу, уточнив Брюллов, вродливi дiвчата (а всi дiвчата у нас – вродливицi, додавав вiн), якi вiдзначаються добротою, лагiднiстю, невиннiстю та нiжнiстю i вiд присутностi яких у свiтi бiлому стае ще краще…
Для житла Шевченко пiдшукав собi дешевеньку кiмнатку. Це житло виявилося таким убогим, що Іван Сошенко, як побачив його, носом закрутив. І вiдразу ж запропонував друговi поселитися разом з ним у квартирi, що ii вiн наймав у нiмкенi Марii Іванiвни Клоберг.
Тарас Шевченко, згрiбши в оберемок своi нехитрi пожитки, босий i розхристаний, прибiг до Сошенка.
Як водиться, обмили се дiло, i Тарас почав жити в Сошенка.
І все було добре, мiсця iм обом вистачало, але тут… Тут спалахнула любовна драма.
Про ту негадану рахубу сам Сошенко так розповiв:
«У Марii Іванiвни мешкала племiнниця, сирота, дочка виборзького бургомiстра Амалiя, прегарненька нiмкенька. Нашому брату художнику закохатися не важко i я покохав ii вiд душi i навiть, грiшна людина, подумував було на нiй женитись. Але Тарас розладнав всi моi плани. Вiн швидко провiв атаку проти Амалii (очевидно, за Амалiю. – В. Ч.) i вiдбив ii у мене. Довго я приховував свое невдоволення на iхнi близькi вiдносини, зрештою не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Але тим не допомiг своему горю: Амалiя стала ходити до нього на квартиру».
«Амалiя стала ходити до нього на квартиру…»
Дiвчина до хлопця! Власне, не ходила, а, як розповiдали Сошенковi очевидцi, крадькома бiгала – хитрою лисичкою. Як називають тих, хто не рахуеться з народною мораллю, веде аморальний спосiб життя?… Так, так, розпусниками. І Амалiя, виходить, розпусниця. Гуляща дiвка! А така за людськими звичаями не заслуговуе на пощаду. Бо де це бачено, де це чувано, щоб незамiжня дiвчина бiгала додому до парубка – гм…
Дiзнавшись про це, Сошенко ладен був розтерзати Амалiю, яку ще вчора кохав i яка ще вчора обiцялась йому вiддатися…
