скачать книгу бесплатно
Обiцялась i…
І зустрiвши молодшого за нього, за Сошенка, якому обiцяла вiддатися, парубка, перебiгла до нього. Ба навiть на квартиру до нового любчика потай почала бiгати, затiваючи там соромiцькi любощi. Бо ж навiть затримуючись у Тараса допiзна, залишалася в нього ночувати.
Любов – почуття, властиве людинi, глибока симпатiя до iншоi людини чи об’екта, почуття глибокоi приязнi… А втiм, хто сiеi премудростi не знае, хто цього не спiзнавав, бо як же людинi жити без неi, без любовi?
А ще любов розглядаеться як фiлософська категорiя, у виглядi суб’ектного вiдношення, iнтимного вибiркового почуття, спрямованого на предмет любовi, тому любов виступае найважливiшим суб’ективним iндикатором щастя.
Любов – одна з фундаментальних i загальних тем у свiтовiй культурi та мистецтвi. Давнi греки розрiзняли кiлька окремих типiв любовi:
«Ерос» – стихiйна, захоплююча закоханiсть у виглядi пошанування, спрямованого на об’ект любовi.
«Фiлiя» – любов-дружба чи любов-приязнь, обумовлена соцiальними зв’язками або особистим вибором.
«Сторге» – любов-нiжнiсть, особливо сiмейна.
«Агапе» – жертовна любов, безумовна любов, в християнствi – це любов Бога до людини.
Греки виокремили ще рiзновиди любовi:
«Людус» – любов-гра до перших ознак нудьги, заснована на статевому потяговi i спрямована на отримання задоволень.
«Манiя» – любов-одержимiсть, основа якоi – пристрасть i ревнiсть. Давнi греки називали манiю «безумством вiд богiв».
«Прагма» – помiркована любов, коли переживання цього почуття в людинi спричиняеться не сердечною прив’язанiстю, а тiльки заради вигоди.
В украiнцiв, окрiм любовi, iснуе ще й кохання. Це вважаеться одне й те ж, але… Любити можна всiх i вся (батькiвщину, край, людей, рiдних тощо), а кохають лише дiвчат i жiнок, бо кохання – це вже сексуальний iнтим.
Кохання – в уявленнях украiнцiв – це найкраще людське почуття, найвище щастя, свiтла доля, основа сiмейноi злагоди. Вочевидь, так воно i е.
Столiттями i навiть тисячолiттями кращi уми людства, фiлософи i поети намагалися розгадати таемницю найсвятiшого i незбагненного почуття – кохання. (У деяких народiв символом кохання була бджола, бо поеднувала (як i любов) «солод меду i гiркоту жала».)
І став Тарас коханцем, як називаеться чоловiк, що перебувае в позашлюбному зв’язку з жiнкою або дiвчиною, а вона, своею чергою такому чоловiковi стае коханкою… І вперше юний Тарас спiзнав – iз Амалiею, – що ж воно таке, те, що сьогоднi називаеться… гм-гм… сексом. Чи то пак, статевими зносинами, статевою любов’ю…
Далi фантазувати про те, що бувае мiж молодими, коли вони на нiчку залишаються удвох пiд одним дахом в однiй постелi, Сошенко вже не мав сили. Чортова нiмкенька! Здавалося, кiнець свiту, а не тiльки моралi.
– Шалава! Гуляща! Розпусниця! Зрадливиця!
Якими тiльки словесами не вибухав за згадки про Амалiю Сошенко, про ту Амалiю, з якою ще вчора збирався йти пiд вiнець. Слiпець! Як добре, що хоч своечасно прозрiв i побачив, хто така насправдi кралечка Амалiя. Тараса ж нi в чому не винив – не вiн ходив на побачення до Амалii. Амалiя, втративши стид i страм, сама до нього бiгала на квартиру, де невдовзi навiть почала залишатися й на нiченьку…
Жах, жах та ще й жахота! Невже такi дiвчата ще водяться на свiтi бiлому, вдаючи з себе невинних ягничок, а самi тим часом у гречку – стриб-стриб! От стерва! І вродиться ж така!
А де ж твоя дiвоча цнота, незайманiсть, де твоя честь дiвоча незаплямована? Не знаходячи вiдповiдi, зрештою накотився на Тараса:
– Як ти мiг… Ми ж друзi. Чи не побратими. А ти… Я збирався на нiй женитись, а вона… Тихцем до тебе бiгае. І навiть залишаеться у тебе на нiч. І ти ii не виштурхав у плечi?
– За вiщо?
– А вона ж зрадила мене, твого друга.
– Та чи вона твоя власнiсть, Йване… Була твоею, стала моею… Що ж тут такого. А я з нею спiзнав – уперше! – рай! І вперше повiрив, що рай на землi е, якщо там е такi дiвчата. А женитись на нiй, на вiдмiну вiд тебе, я iй не обiцяв. У нас – вiльна любов!
– Що ти говориш? Хiба це любов? Це ж… це ж б-блуд! Бо як не женитись на дiвчинi, то для чого тодi з нею i кохання затiвати…
В iсторикiв збереглися данi, що Тарас i Амалiя ще досить довго зустрiчалися, але Шевченко з нiмкенею так i не одружився – хоча буцiмто й обiцяв iз нею побратися. (Прегарненька нiмкеня йому таки подобалась, принаймнi на початку iхнього знайомства). Та дiло далi флiрту так i не просунулося. Що ж до Сошенка, то вiн таки взяв би шлюб iз Амалiею, якби вона не виявилася шелихвiсткою. Чи, принаймнi, була б твердою у своiх намiрах; вона належала до тих красунечок, яким сьогоднi подобаеться один, а завтра iнший… Була вона сиротою, мешкала в Сошенка, якому так успiшно наставила роги, хоча вiн i збирався з нею побратися, але… Вiн був значно старший (Амалiя називала його позаочi «дiдом»), тож молодому та хвацькому Тарасу – i на вроду вiн був гарнiший од свого приятеля, – легко пофортунило вiдбити в Івана його нестiйку подругу. Шевченко – парубок удатний! – таки захопився Амалiею, але…
За спогадами Чужбинського[3 - Чужбинський Олександр (вiн же Афанасьев-Чужбинський) – украiнський письменник, етнограф. Знайомий з Т. Г. Шевченком. Автор роману «Петербурзькi картярi». Писав росiйською мовою. Написав цiкавi спогади про Т. Г. Шевченка, який свого часу намалював його портрет.] та Чалого, Шевченко в раннiй юностi хоч i упадав за дiвчатами, але не мав намiру – принаймнi, до заслання – женитися, тому й серйозних зв’язкiв iз жiнками у нього тодi не було, хоча жiноче товариство вiн таки любив. Та не все так виходило, як гадалося.
«Як молодi люди, – писав Чужбинський, – почнемо було з ним (iз Шевченком. – В. Ч.) розмову, i варто було лише нагадати йому якесь захоплення жiнками, вiн звичайно казав: “Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцiмто щось i ворушиться в серцi, а там i байдуже”».
Жiнок (як i дiвчат) вiн знав i далебi iнших…
Про красуню, яка дурила голови всiм, хто потрапляв у ii зачароване коло
Це Дмитро Чуб у своiй працi «Живий Шевченко» висловився так про одну вiдому в Киевi красуню, що нею навiть захопився був i Шевченко.
І ледве вирвався з ii чар. Та кралечка гулящою була. Простiше, повiею.
Як вiдомо, у першiй половинi свого життя – принаймнi, до заслання – Шевченко не збирався (начеб не збирався) одружуватись. Тож i не мав тривалих зв’язкiв з жiнками та серйозних намiрiв щодо них. Наприклад, щоби побратися. Але «будучи, як i всi» (чоловiки), полюбляв жiноче товариство.
І не тiльки товариство жiноче, а й самих жiнок, бо як же нам, чоловiкам, та без них жити? Де той рай шукати, якщо обминути жiнок?
А кожна жiнка – це рай. (Пардон, бувае, що й пекло, але раю все ж таки вони дарують нам бiльше.)
А жiнок Шевченко, за свiдченням свого друга-приятеля та бiографа Михайла Чалого, любив жвавих. Казав бувало:
«Щоб пiд нею земля горiла на три сажнi».
Утiм пропащi, хоч i милi, створiння не захоплювали Шевченка, – зазначив Д. Чуб у згадуванiй працi. – На продажну любов, на жiнку, що вiддавалася пристрастi (треба гадати за грошi. – В. Ч.), вiн казав: “Можна махнути рукою!”».
«Якось захопився Тарас Григорович у Киевi однiею вiдомою красунею, яка дурила голови всiм, хто потрапляв у ii зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював ii голiвку i кiлька разiв писав про це вiршi. «Я завжди радiв, коли йому хтось подобався, – писав Чужбинський, – благородна його натура робилася ще художнiшою, i вiн працював тодi з великим завзяттям». Проте у красунi тiй Шевченко хутко розчарувався. Запросила вона його якось уранцi прочитати iй одну поему i сказала, що в неi нiкого не буде, що вона бажала би зазнати насолоди вiд читання. Тарас Григорович пiшов до неi з якимсь тремтiнням, але ж яка чекала на нього несподiванка! Вiн застав красуню, що сидiла у вiтальнi на канапi, в товариствi трьох залицяльникiв… І майстерно маневрувала, по-своему дурячи всiх трьох, то тiшачи iх по черзi, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, знiяковiв, i хоч як чарiвна господиня атакувала його люб’язнiстю, пiшов iз твердим намiром нiколи бiльше не звертатися до красунi – i дотримав слова».
Щоправда, як свiдчив Чужбинський, Шевченко довго ii ще згадував i навiть написав такi рядки з приводу захоплення тiею красунею:
Не журюся, а не спиться,
Часом до пiвночi,
Усе свiтять тi блискучi
Твоi чорнi очi.
Мов говорять тихесенько:
«Хоч, небоже, раю?
Вiн у мене тут – у серцi».
А серця немае.
Й не було його нiколи,
Тiльки шматок м’яса.
Нащо ж хороше i пишно
Ти так розцвiлася?…
Не журюся, а не спиться
Часом i до свiта,
Усе думка побивае,
Як би так прожити,
Щоб нiколи такi очi
Серця не вразили?…
То що ж воно таке – любов?
Сказано ж бо: столiттями i навiть тисячолiттями кращi уми людства, фiлософи i поети намагалися розгадати таемницю найсвятiшого i незбагненного почуття кохання. Чи – любовi. І розгадуючи цей фантастичний феномен, завдяки якому людство iснуе й розвиваеться i люди залишаються людьми, а не, наприклад, тваринами, ось яке вже столiття тi, хто, здаеться, знае усе, намагаються розгадати таемницю, зокрема й Лаури де Новес.
…То був сонячний квiтневий день, коли поет Франческо Петрарка вперше побачив свою кохану. Той день вiн запам’ятав на все життя. Вони зустрiлися 6 квiтня 1327 року у Страсну п’ятницю в маленькiй церковцi Святоi Клари. На той час вiн уже був визнаним поетом двадцяти трьох рокiв, вона – замiжня двадцятишестилiтня жiнка, в якоi на той час уже було кiлька дiтей (всього Лаура народила своему чоловiковi одинадцятеро дiтей). Бiлявка з великими i добрими очима, вона здалася поету втiленням жiночностi й духовноi чистоти. Зачарований нею, Петрарка писатиме:
Благословен той день, мiсяць, лiто, година
І мить, коли мiй погляд тi очi зустрiв!
Благословен той край i далина та свiтла,
Де полоняником я став очей прекрасних!
І Лаура, яку вiн доти не знав, за мить стала музою Петрарки та його мрiею, що перейшла у вiчнiсть… Турботи i вiк дещо зiпсували ii прекрасне лице глибокими зморшками (в епоху середньовiччя дiвчатка виходили замiж i активно жили статевим життям у вiцi 10–11 рокiв, тож старiли вони досить швидко, ледве досягнувши 30 рокiв), волосся ii посивiло i втратило красу, а фiгура зiпсувалася пiсля багатьох пологiв, але Франческо Петрарка i тодi любив Лауру. І що бiльше вона старiла, то бiльше вiн захоплювався ii жiночнiстю i зачаруванням. Для нього вона i в старостi була все такою ж прекрасною, як у раннiй юностi… Вони зустрiчалися на вулицях мiстечка Авiньйона, в церквах на службах, i закоханий Петрарка, не смiючи вiдвести вiд своеi музи очей, дивився на неi закохано-захоплено-зачаровано, доки вона йшла пiд руку з чоловiком. За всi роки зустрiчей вони не обмовилися жодним словом. Але кожного разу, спiймавши звернений до нього теплий погляд Лаури, щасливий поет повертався додому i до ранку писав присвяченi iй сонети. І через столiття потомки називатимуть ii iм’я як символ неподiльноi любовi чоловiка до жiнки.
Як присягався поет, за довгi роки вiн не мав жодного помислу про «грiховне доторкання до цiеi святоi жiнки».
Доля Лаури залишилась у серпанку таемницi. Чи була вона щаслива у своему сiмейному життi? Чи кохала свого чоловiка? Чи завбачала вона тремтливий погляд, закоханий погляд поета, який зустрiчався з нею на вулицях мiстечка? Чи могла вона бодай здогадуватися про почуття чоловiка, який так i не вiдкрив iй свого серця? Цього вже нiхто й нiколи не знатиме.
Лаура померла 6 квiтня 1348 року – в Європi тодi лютувала чума, що й забрала ii з цього свiту. Довго i тяжко-боляче переживав поет смерть коханоi. Зачиняючись ночами в кiмнатi, вiн за тьмяного свiтла свiчки звеличував Лауру у своiх сонетах.
Я припадав до ii нiг у вiршах,
Сердечним жаром наповнюючи звуки,
І сам з собою перебував в розлуцi:
Сам – на землi, а думками – в хмарах.
Я спiвав про золотi ii кучерi,
Я оспiвував ii очi i руки,
Блаженством райським вшановуючи муки.
І ось тепер вона – холодний прах.
А я без маяка, в шкаралупi сирiй
Крiзь шторм, який для мене не новий,
Пливу по життю, правуючи навмання…
Пiсля смертi Лаури Петрарка написав сонети – «Вiршi на смерть мадонни Лаури», «Трiумф смертi», «Трiумф слави». Свою кохану вiн пережив на 26 рокiв. Але i пiсля ii кончини вiн кохав Лауру так само захоплено i нiжно, присвячуючи iй, вже давно мертвiй, прекраснi сонети, 365. Їх усiх було зiбрано в «Канцоньере» («Книзi пiсень»), що е найзнаменитiшим твором поета. Знетямлено люблячи Лауру, вiн одружився, мав сина й дочку, але так само пристрасно i незрадливо любив Лауру. Всi роки бiля нього була його улюблена дочка Франческа та ii дiти. Вона й поховала батька, який одного дня не дожив до свого 70-лiття. І останнiми його словами в цьому свiтi були слова про те, що вiн «нарештi йде до Лаури, щоб там… ТАМ уже бiльше нiколи не розлучатися з коханою»…
Справдi, якi, хоч i найпремудрiшi, фiлософи i поети зможуть розгадати таiну любовi-кохання…
То хто ж iм послав Амалiю?
Ось таким вiн виявився тодi, коли, упадаючи за прегарною нiмкенею, вiдбив ii в Сошенка: щось нiби ворухнулося в серцi та якийсь час там ворушилося, а потiм i стихло… Шевченко молодим був, безтурботним, легко i просто мiняв жiнок i дiвчат, i хоч би що iм не обiцяв, але тодi ще не збирався обзаводитися сiм’ею… Хоч iнодi захоплювався аж-аж…
Той же Чужбинський згадуе про одне таке захоплення Шевченка в Киевi. Змальовуючи лавру, Шевченко, як розповiдав Дмитро Чуб у своiй книзi «Живий Шевченко», познайомився з родиною богомольцiв, що приiхали до Киева. У цiй родинi була дуже гарна молода дiвчина. Вечорами Шевченко почав зникати i не казав, де просиджував до пiвночi, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звiту. Чужбинський не бачив Шевченка кiлька днiв i зрозумiв, що поет захопився дiвчиною. Справдi, якось на мальовничiй стежцi, що вела з Царського саду на Подiл, iдучи скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товариствi, що складалося з двох старих жiнок, кiлькох дiтей i гарненькоi дiвчини. Остання вiдхилила вуаль – ii розчервонiле личко, обрамлене свiтлим волоссям, було чудове. Смiючись чистим, майже дитячим смiхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповiдав iй, мабуть, щось цiкаве. Чужбинський у цей час сходив на гору. Тарас Григорович тiльки запитав його, куди вiн iде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монастир.
На третiй день вiн був дуже сумний i розповiв Чужбинському про свое захоплення. Та родина виiхала вже в село. Дiвчина ж була за когось засватана, i у вереснi мало бути весiлля. І Шевченко про неi скоро забув.
Але до однiеi особи поет повертався тричi. «Славна молодичка, – казав вiн приятелевi, – i така приемна, що, здаеться, й забудеш, а побачиш, то знову тебе тягне».
Шевченко, писав Чалий, любив жiнок жвавих. І вкотре повторював: «Щоб пiд нею земля горiла на три сажнi».
Що ж до Івана Сошенка, свого друга-приятеля, який стiльки зробив для нього, то Тарас Шевченко таки помирився з ним – щоправда, пiсля того, як покинув Амалiю, вони й далi залишилися щирими друзями.
Як склалася подальша доля прегарненькоi, щедроi на любов нiмкеньки Амалii – невiдомо.
Іван Сошенко невдовзi переiде до Нiжина учителем калiграфii та малювання в мiсцевiй гiмназii, а 1846 р. перебереться до Немирова на таку ж посаду. Малюватиме портрети вiдомих людей тамтешнього краю, врештi, закохаеться у свою ученицю Марцелiню Тимофiiвну. Щось там у нього не склалося в Немировi – тамтешнiй директор виявився самодуром, – Іван Максимович переiде до Киева i двадцять рокiв викладатиме у Другiй киiвськiй гiмназii.
Сошенко був щасливим чоловiком i гарним батьком. Але роки тихо й непомiтно брали свое. У 1876 роцi вiн повiз своiх онукiв до Черкас, звiдти збирався заiхати в Богуслав, але, дiставшись до Корсуня, вiдчув свiй кiнець. Впав на ходу i на сiмдесятому роцi життя вiддав Богу душу – це трапилося на березi рiчки його дитинства Росi.
Умер проiздом.
Корсунь – спав байдужий,
що десь сьогоднi, вчора чи торiк
умер проiздом сивий i недужий
якийсь старий, самотнiй чоловiк.
Так написала Лiна Костенко про кiнець цiеi незвичайноi людини, доброi та святоi.
Крiм усього, вiн був талановитим живописцем, автором портретiв, жанрових картин з життя украiнських селян, а також пейзажiв.
Був таким же талановитим педагогом. Його твори зберiгаються в Киевi, зокрема в Киiвському музеi Т. Г. Шевченка. Але найбiльшим подвигом його життя, що зберiг його iм’я для нащадкiв, була зустрiч у Лiтньому саду з Т. Г. Шевченком. Вiн увiв його в петербурзьку Академiю мистецтв (про це навiчно зафiксовано в енциклопедiях) i сприяв викуповi з крiпацтва, допомiгши йому здобути волю, а це чи не найзначнiше, найвеличнiше, що може людина принести iншiй людинi.
До кiнця своiх днiв у цьому свiтi Іван Сошенко зберiгатиме в душi як найбiльший свiй скарб слова Тараса Шевченка, мовленi до нього, коли вони пiсля деякого непорозумiння (як мiж ними пробiгла чорна кiшка), що ледь було не переросло у чвари, та вони помирилися з iнiцiативи Тараса Шевченка.
«Тебе, Йване, – скаже йому тодi Шевченко, – менi послала сама Добра Доля, а нiмкеню Амалiю послав нам вiн, рогатий. Бiс, одне слово. От чому ми й посварилися на якийсь час. Я, охолонувши до неi та прозрiвши, викинув ii зi свого свiту, в ньому залишився лише ти, брате мiй, посланий менi самою долею. Таких, як Амалiя, зваблива кралечка-пустунка, багацько, а таких, як ти, Йване Сошенку, один-единий. І завжди перед моiми очима буде Лiтнiй сад у Петербурзi, свiтла нiч i ти бiля мене…»
«Виходить, я недарма жив, якщо Доля, сама Доля послала мене Тарасовi», – так пiдсумуе свое життя Сошенко на шiстдесят дев’ятому роцi свого буття.
– Така зваблива Амалiя – мрiя кожного парубка, хто заперечить. Але чоловiче братство – вище коханок. Тож будьмо братами, Йване.
– Будьмо братами, Тарасе!..
І вони обнялися, наче зустрiлися пiсля довгоi-довгоi розлуки…
І все було би добре, що так добре скiнчилося, i Тарас не втратив свого старшого друга, побратима-наставника, але… Але все одно мав якийсь неспокiй у душi, наче порожнечу, що там раптово виникла. Наче зi зникненням Амалii щось обiрвалося, наче вiн, вiдцуравшись нiмкеньки, щось таки втратив, i втратив близьке й значне, що бринiло в його душi цiлющою снагою. І дедалi частiше в тi днi вiн намугикував-наспiвував свою улюблену пiсню, наче когось невидимого прохав-благав. Мабуть, так воно й було.
Ой зiйди, зiйди,
Зiронько вечiрняя,
Ой вийди, вийди,
Дiвчино моя вiрная…
Нi-нi та й зiтхав, що не все так добре скiнчилося з Амалiею, чи не поквапився вiн, вiдцуравшись од неi, бо де вiн ще знайде таку звабну i щедру на любов подругу?
Але душа вперто багла iншоi, iншоi, а не такоi, як Амалiя, i вiн замислено намугикував про себе, звертаючись до тiеi, iншоi, ще не знаноi йому:
Ой зiйди, зiйди,
Зiронько вечiрняя,
Ой вийди, вийди,
Дiвчино моя вiрная…
Було тiеi ночi вже далеко за пiвнiч – а може, ближче до ранку, – а вiн усе ще не мiг заснути. Думи-думоньки не вiдпускали. Отi, про якi вiн писав:
