скачать книгу бесплатно
– Коли б я стала жiнкою Шевченка, ви зi мною так не поводилися б!
Втеча з Варшави, або Дуня, чорноброва Гусiковська з далекоi чужини
Це через добрий вiк потому до Словника украiнськоi мови буде записано: «Обiймати – обхоплювати кого-небудь руками чи рукою, пестячи, виражаючи нiжнiсть, почуття дружби i т. iн.».
Дуня якось запитала його (як йому здалося, спiвчутливо):
– Ти хто, Тарасику?
Вiн зиркнув на неi, як завше усмiхнено-турботливу, зiтхнув гiрко – не було чим хвастатись, та ще перед дiвчиною, який вiн нещасний! – та буркнув, як начеб на когось сердився (а радше на свою недолю):
– Козачок…
– Ти-и-и? – чомусь вона перепитала не то з подиву, не то з розчарування.
– А то ж хто ще. Кажу, козачок…
Дуня заклiпала синiми очима (вiн за свое тодiшне шiстнадцятилiтне – вже шiстнадцятилiтне! – життя ще не бачив так близько бiля себе таких вiрних та вiдданих синiх оченят – небесно-весняно-синiх), у якi вiн не мiг чомусь спокiйно дивитися, бо вони його кудись – коби знав куди саме, не iнакше як у рай, – кликали-манили-вабили.
– Коза-ак?
– Нi, – ще з бiльшим жалем вiдповiв Тарас, усе ще сердячись, – який з нього козак, хiба вона не бачить? – Козак – вiльна людина, а я… я…
Вiн не встиг доказати, як вона радо-дзвiнко вигукнула:
– Збагнула, збагнула!.. Ти тому козачок, що ще – маленький козак. А ось як виростеш…
– Козачок – це слуга у пана. І я слуга свого пана Енгельгардта. Тому й козачок… А козаком… Як я можу стати козаком, коли я крiпак? Власнiсть пана. І крiпачити менi випадае все життя – до скону лiт.
…Згодом у його бiографii, – як вiн стане вже людиною з бiографiею, буде записано:
«У Вiльнi Шевченко разом iз своiм товаришем i земляком Іваном Нечипоренком почав виконувати обов’язки козачка – сидiти в передпокоi та чекати панського наказу…»
Дуня невiдь-чому вся аж сяяла – вона завжди така, бо не знае, що таке бути печальною чи сумною:
– Не горюй, любий, це сьогоднi ти козачок, бо хлопець ще, а як дасть пан Бiг, виростеш, то неодмiнно станеш справжнiм козаком.
Його вперше тодi було названо любим. І ким названо – такою дiвчиною! Названо самою Дунею-чорнобривкою, тож вiн вигукнув, аби хоч якось вирости в ii небесно-синiх весняних оченятах, таких завше теплих i ласкавих:
– Зате я вмiю танцювати козачок!.. Справдi-справдi, – додав, бо здалося, що в ii очах майнула легенька недовiра. – Ось глянь…
І дiйсно пустився перед нею в якийсь танок, в лад притупуючи та ляскаючи руками, i здалося, що в ту мить його, трохи аж вайлуватого, наче хто завiв.
Дуня була в захопленнi.
– Я й не вiдала, що ти такий танцюрист.
– Я ще й гопак умiю танцювати. Ось дивись…
Але тут вiн зробив не зовсiм зграбний рух, хитнувся i, не втримавши рiвноваги, упав iй на груди – своiми грудьми. А падаючи, схопив ii обiруч в обiйми, аби втриматись на ногах, тож обiйми у нього вийшли якiсь мимовiльнi i такi негадано-швидкi, що Дуня, аби вiн i справдi не впав, теж схопила його обiруч у своi обiйми.
І як вони обнялися й притислися одне до одного грудьми – вiн до неi своiми, вона до нього своiми, – то стояли так якусь мить сполошенi i зляканi од того, що лучилося, та бентежно слухаючи, як сполошено гупають iхнi серденька…
Такого з ним ще не траплялося – за всi його дотеперiшнi шiстнадцять лiтечок, а з нею – у ii чотирнадцять – i поготiв. Такого не лучалося, щоби з парубком, серед бiлого дня та ще й на очах у перехожих – о боги, який жах! – обiйматися…
Лучилося сiе – о, яка незвичайна й хвилююча подiя в життi юного Тараса! – у Вiльнi. У травнi 1828 року помер у Вiльшанi Тарасiв дiдич, дiйсний тайний радник, мальтiйський лицар i сенатор Росiйськоi iмперii Василь Енгельгардт. Три нешлюбнi його сини – полковники Василь i Андрiй та поручник лейб-гвардii Павло подiлили мiж собою 160 000 десятин землi, десь 50 000 крiпакiв «мужеска i женска пола», будинки в столицях та рiзнi коштовностi, яким у старого Енгельгардта, здавалося, не було лiку.
Поручику Павловi Енгельгардту дiсталися маетки на Звенигородщинi. Отримавши керелiвських крiпакiв, Павло Енгельгардт велiв управителевi своiх маеткiв «набрати хлопцiв» – для роботи фурманами, форейторами, кухарями, рахiвниками i навiть знайти одного здiбного до малювання, щоб «благословити його на покоевого маляра». І звичайно ж, набрати пiдлiткiв ще й у козачки.
Ось тодi син керелiвського крiпака Тарас Шевченко i потрапив у козачки. Сперше, щоправда, Тарас вертiвся на панськiй кухнi – чистив i мив рiзне начиння, носив дрова, виливав помиi – не тяжка праця, але дуже вже одноманiтна. Хотiлося малювати – те хотiння в Тараса було звiдколи себе й пам’ятав. Але поки що йому не таланило вiддатися улюбленому малюванню – кухар ганяв його то сюди, то туди. Не давав i присiсти. До всього ж Тарасiв пан Павло Енгельгардт мав iхати на службу до Вiльна, потiм до Варшави, де служив у лейб-гвардii уланського полку i де слуги мусили знати польську мову.
Козачка Тараса швидко навчили читати й говорити по-польському, i на тому його навчання й завершилося, i вiн вирушив у статусi козачка в чужi краi – восени 1829 року.
У Вiльнi чи у Варшавi, де пан служитиме, Тараса мали вiддати учнем до покоевого маляра – здiбностi до малювання козачка з Керелiвки вже були помiченi. А поки що вiн мав чистити панськi чоботи, набивати люльку своему пановi i завжди бути в передпокоi напохватi – коли його погукають на свiтлi очi пана чи куди-небудь по що-небудь пошлють.
Вирушили до Варшави, але по ходу пан Павло завернув до Вiльна i на якийсь час затримався в литовськiй столицi. Як i всi козачки та прислуга, Тарас перебував у панському обозi, iхали повiльно, i Тарас у дорозi надивився усякого. Але всюди, як згадуватиме, бачив «краiну смутку i печалi». Убогi то були краi – «голод, злиднi, розпуста…»
У Вiльнi вiн i зустрiне ii, другу свою любов, Дуню, чорноброву Гусiковську. Через роки та роки вiн запише до свого «Щоденника»: «Увi снi бачив церкву святоi Анни в Вiльнi та любу Дуню, чорнобриву Гусiковську, що молилась у тiй церквi». Згодом вiн назве цей спомин, сон цей, дорогим його серцю. Дуню, не в змозi ii забути, хоч iх i розлучать назавжди, вiн пам’ятатиме ще довго-довго, бо здавалось йому тодi: забути Дуню – це все одно, що забути самого себе.
Правда, з роками вiн щось нiби трохи забуде – чи йому по-iншому все буде бачитись i вiн повiрить тому – новому баченню, але художнику Сошенку розказуватиме, що чорнобривку Дуню вiн зустрiв у Варшавi, там мав з нею роман (можливо, Сошенко помилився у своiх спогадах i поселив Дуню, чорнобриву Гусiковську, у Варшавi). Та й скiльки Тарас побув у Вiльнi, – невдовзi Енгельгардти з Вiдня переiдуть до Варшави. У польськiй столицi дiдич вiддав Тараса в науку до маляра, знаного майстра малярноi справи, яким тодi у Варшавi славився Франц Лямпi, i пан замовив маляру непросте бажання зробити з його козачка, який мае кебету до малювання, теж знаного маляра для рiзних робiт у панських покоях. Тараса зодягли бiльш пристойнiше, адже вiн мав учитися разом з мiщанськими дiтьми, серед яких були й паничi. Тарас помiняв пiстряву куртку покоевого козачка, зодягнув виданий йому сурдут. А ще в нього з’явилися гарненькi манишки та краватки, тож вiн i став на вигляд, як хтось iз панськоi прислуги сказав, ще й нiчогеньким, «наче аж путнiм». Ось там, у Варшавi, пiд час навчання у Франца Лямпi Тарас i загледiв, i швидко запiзнався з молодою та гарненькою польською дiвчиною Дунею. (Щоправда, ii ще звали Дзюнею, зменшене вiд iм’я Ядвiга.) За фахом вона була, незважаючи на трохи менший, нiж у Тараса, вiк, швачкою, i вельми вправною – шила хiба ж так! Вона й заопiкувалася хлопцем, прала йому, сиротi варшавському – так його ласкаво називала – бiлизну, прасувала краватки й манишки. Розмовляла вона лише польською – iнших мов дiвчина не знала, тож Тарас був навiть вдячний своему пановi, який, збираючись на службу до Польщi, звелiв навчити своiх слуг польськоi мови. Тепер вона й знадобилася Тарасовi. Із Дунею-чорнобривкою вiн швидко зблизився, вона йому засимпатизувала, i хлопець незчувся, як i закохався – звичайно ж, «по вуха» – в юну полячку, з якою хiба ж так заговорив по-польському, наче й вiн був поляком.
Одне кепсько: Дуня належала до «вiльного стану», а Тарас був крiпаком. Розказуватиме згодом художнику Сошенку:
«Я вперше прийшов тодi до думки, чому й нам, нещасливим крiпакам, не бути такими ж людьми, як i iншi вiльнi стани».
«Шевченкова згадка про те, що рання любов зароджувала в ньому такi думки – факт надто важливий, – писатиме з цього приводу один з бiографiв поета (Павло Зайцев), – i зовсiм зрозумiлий: людськоi гiдностi скромноi швачки нiкому не вiльно було ображати, а його, закоханого в неi Тараса, вiльно було пановi бити, як пса, i цiеi рiзницi становищ хлопець не мiг на кожному кроцi не вiдчувати».
Але вивчитись у Франца Лямпi Тарасовi так i не судилося, хоч вiн i багнув здобути фах майстра-маляра в такого досвiдченого навчителя. Рiч у тiм, що 29 листопада 1830 року спалахнуло у Варшавi повстання.
Власне, у Польщi.
За польською iсторiографiею, це – Листопадове повстання, Росiйсько-польська вiйна 1830–1831 рокiв, нацiонально-визвольне повстання проти влади Росiйськоi iмперii на територii Царства Польського. Повстання вiдбувалося пiд гаслом вiдновлення незалежноi «iсторичноi Речi Посполитоi» в межах 1772 року.
17 листопада 1830-го повстанцi захопили Бельведерський палац – варшавську резиденцiю намiсника росiйського великого князя Костянтина Павловича. Вiн встиг утекти з палацу – у Варшавi почалося повстання, на чолi якого стояло таемне шляхетське офiцерське товариство.
Повстанцi захопили арсенал, чимало росiйських генералiв i офiцерiв, якi перебували у Варшавi, було вбито.
18 листопада 1830 року повстанцi заволодiли Варшавою. Росiйське окупацiйне вiйсько на чолi з намiсником великим князем Костянтином Павловичем втекло не лише з Варшави, воно залишило й Польщу. Потужнi вiйськовi фортецi Модлiн i Замостя було здано повстанцям без бою, а невдовзi пiсля втечi намiсника Царство Польське залишили, рятуючися втечею, всi росiйськi вiйська.
Адмiнiстративну раду Царства Польського було перетворено на Тимчасовий уряд – до влади доступився Нацiональний уряд на чолi з князем Чарторийським. Польща спiшно готувалася до вiйни з Росiйською iмперiею – за волю, за незалежнiсть. Польська армiя за кiлька днiв виросла з 35 тисяч до 130 тисяч воякiв i ринулася завойовувати волю… До якоi, як тодi здавалося, так близько… Ще один натиск, ще, ще i жадана воля прийде у Польщу. Всi росiяни, якi перебували тодi в Царствi Польському, спiшно брали ноги в руки… Павло Енгельгардт разом зi своiми вояками змушений був утiкати з Варшави. Та так спiшно, що не змiг забрати з собою слуг – багато з них залишились у Варшавi. І серед них у столицi на якийсь час зостався й Тарас. Повстання варшав’ян розгоралося на його очах. Зберiгся переказ, що хлопець пiд час стрiлянини «залiз на горище i вiдтiля, iз дахового вiкна дивився на вулицю, на бiйку мiж поляками й росiйським вiйськом» (iз спогадiв Федора Вовка, «Громада» за 1876 р.).
І довго потiм побачене стоятиме у нього перед очима, i хлопець захоплено згадуватиме: «Я бачив, як люди за волю б’ються, за кращу долю – нам би отак!..».
Варшав’яни так дружно тодi виступили проти москалiв, що всiм, «хто звався руським», довелося тiкати з Варшави – надто великою була ненависть до окупантiв. Втiкати мусив i Тарас. Що з того, що вiн був крiпаком, людиною пiдневiльною, а не окупантом, але… Вiн був росiйським пiдданим, тож мусив залишити Варшаву.
І вiн ii залишив, прочитавши перед тим вiдозву полякiв, звернену до пiдданих Росiйськоi iмперii:
«Ви, що страждаете в залiзних веригах самодержав’я, зiгнутi пiд тяжким i ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росiяни!».
Росiяни, ясна рiч, повставати разом з поляками проти… росiян, хоч i в ранзi окупантiв Польщi, не могли, а тому довелося спiшно тiкати.
Польський революцiйний уряд рiшуче виселяв iз Варшави росiйських пiдданих. Випровадив вiн i козачка Тараса Шевченка – разом iз його панами-росiянами. Павло Енгельгардт утiк одним з перших, кинувши на свого «комiсара» (управителя) слуг, а той… Той не мiг у тiй веремii революцiйнiй дiстати потрiбну кiлькiсть коней, тож багато хто з Енгельгардтових слуг мусили йти в обозi пiшки. І серед них – Тарас Шевченко.
Був кiнець лютого 1831 року, «дорога була тяжка, так що люди, а з ними разом i Шевченко, мусили часто йти пiшки i пiд час тiеi мандрiвки взуття у Т. Ш. подерлося, i вiн терпiв од холоду». На одному чоботi, й без того добре пiдтоптаному, вiдiрвалася пiдошва й швидко геть вiдпала. І Тарас, щоб не вiдморозити нiг, мусив раз по раз перемiняти чоботи, взуваючи цiлий на замерзлу ногу. Зрештою, це набридло солдатам-конвоiрам, якi супроводжували Енгельгардтових слуг, i один з них, заматюкавшись смачно, вдарив хлопця по шиi…
Дорогою довелося всього натерпiтися, навiть iнодi ночували по тюрмах на етапi, але гнали iх до росiйських володiнь (як казали, до Московщини) чи не пiдбiгом. Мандрiвка була довгою, виснажливою, крiм холодриги дошкуляв голод, i слуги вже ледве-ледве переставляли ноги, доки дiсталися Московщини. Деяких солдати кинули в дорозi напiвживих.
«На тiм свiтi дiйдете, – сказали iм. – А на цьому – давай, давай!.. Ми не хочемо через вас пiд лядськi кулi потрапляти!.. Женуться за нами ляхи, яко хорти…»
Про ту тяжку мандрiвку, втечу з Польщi до Московii, Тарас згадае у 1838 роцi в поемi «Катерина»:
…шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати!
Знаю його, знаю!
Помiряв i я колись —
Щоб його не мiрять!
Розказав би про це лихо,
Та чи то ж повiрять?
Слуги пана Енгельгарда, втiкаючи з повсталоi Варшави, долали ту тяжку зимову дорогу вже напiвживими. Пан утiкав у гринджолах з халабудою зверху, що захищала його од снiгу та вiтру, та ще й закутавшись у шубу, а ось тим перепадало, кому не вистачило мiсця на возах з панським добром чи й у санях. Як i Тарасу, iм випало втiкати на своiх двох за панським обозом, тож натерпiлися. Особливо Тарас, взутий в один чобiт. Другий швидко розпався, пiдошва вiдпала i десь загубилася в снiгу, тож чобiт довелося кинути в дорозi, а босу ногу замотувати ганчiр’ям…
Але як не намотуй те ганчiр’я на ногу, як не зв’язуй його мотуззям, воно – чи й багато встигнеш пройти, провалюючись в кучугурах, – сповзае з ноги, його знову i знову доводиться перемотувати. А доки перемотае, вiдстане вiд обозу, тодi надсилу доводиться, долаючи завiю, наганяти обоз, а доки наженеш, ганчiр’я з ноги знову розмотаеться – кату своему такого не побажаеш… А нога вже так змерзла, червоно-синя, що й не вiдчував ii, була наче дерев’яна, а треба було брести, провалюючись у снiг та долаючи спротив вiтру крижаного, брести й брести, аби не вiдстати вiд обозу й не загубитися в степу, де – чути було – сiроманцi вили… І Тарас брiв снiговими заметами у хвостi обозу панського, брiв iз такими, як i сам, бiдолахами, яким не дiсталося мiсця на санях чи на возах… Брiв, кваплячись i пiдганяючи себе, брiв, як наче куди поспiшав. А куди квапився, як попереду все та ж неволя панська. Але ж квапився. Як наче попереду змученого, напiвроздягненого, в одному чоботi чекало його щастя чи й воля-воленька. Брiв у снiгову хвищу, у якiй, здавалось, i свiт бiлий потонув, i бачив попереду в тiй хвищi, у снiговii тiм, ii, Дуню свою любу. Де й сили бралися, коли в тiй завiрюсi бачив попереду чорнобривку… Вiдвертаючись вiд поривiв вiтру зi снiгом, намугикував пiсню, що наче прилипла до нього в дорозi:
Козак од’iжджае,
Дiвчинонька плаче:
«Куди iдеш, козаче?
Козаче-соболю,
Вiзьми мене iз собою
На Вкраiну далеку!».
І здавалось йому, що вiн уже не козачок у пана, а – козак, вiльний воiн, який у похiд зiбрався. А за ним плаче Дуня, благаючи i ii взяти з собою… І вчувалось йому, що вiн питае ii:
Дiвчинонько мила,
Що ж будеш робити
На Вкраiнi далекiй?
А вона йому вiдповiдае:
Буду хустки прати,
Зеленого жита жати
На Вкраiнi далекiй.
…Дуня прибiгла до нього, як вiн уже ладнався втiкати з панським обозом iз Варшави. Прибiгла сама не своя, збуджена, розпашiла, оченята сяють. Вiн ледве впiзнав ii (вона теплою хусткою була закутана), бо ще не бачив ранiше такою Дунечку свою.
– Що з тобою? – стривожено вигукнув, забувши в ту мить, що нинi твориться у Варшавi, i що сам вiн з паном та його обозом збираеться втiкати в Московщину.
– Тарасику, вiтаю! Польща пiднялася з колiн! Польща йде за волю на битву святу i праведну! Геть руських окупантiв з Польщi!
І тут вона, збуджена не в мiру, придивившись до нього, нарештi все збагнула i наче аж згасла.
– Вибач, я забула, що ти руський i зiбрався тiкати зi своiми з Варшави.
– Я не руський, – буркнув вiн. – Я з Украiни.
– Що ii теж руськi поневолили. Кидай своiх панiв i йди до нас. Будемо разом за волю боротися – я для Польщi, ти для Украiни…
– Твоi ляхи, – сердито кидав iй у лице, ще мить тому таке йому любе i рiдне, – ще ранiше руських нас поневолювали. Не згiрш руського царя.
– Але нам все одно треба бути разом.
Через роки, вже на засланнi в Орськiй фортецi, вiн, згадавши останню свою зустрiч у Варшавi з Дунею, напише вiрша «Полякам»:
Ще як були ми козаками,
А унii не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвiли,
Неначе лiлii, дiвчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними… Росли,
Росли сини i веселили
Старii скорбнii лiта…
Аж поки iменем Христа
Прийшли ксьондзи i запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз i кровi,
А сирот iменем Христовим
Замордували, розп’яли…
Поникли голови козачi,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютуе,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алiлуя!..»
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситii ксьондзи, магнати
Нас порiзнили, розвели,
А ми б i досi так жили.
Подай же руку козаковi
І серце чистее подай!
І знову iменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
…На прощання вона припала до нього, зазирнула йому в очi, рвучко, зiтхнувши, вiдiрвалась од нього i миттево зникла у снiговiй завii…
Назавжди. Через роки до нього якось дiйдуть чутки, що буцiмто Дуня пристала до повстанцiв, якi виганяли з Варшави, а потiм i з усiеi Польщi руських окупантiв; у своему загонi була свiтлою зiронькою, спiвала повстанцям веселi пiсеньки, а здебiльшого готувала iжу, прала iм, латала одяг i казали, надихала iх на подвиги.
