скачать книгу бесплатно
Попiд гаем, мов ласочка,
Крадеться Оксана…
«…Чому дороги нашi не зiйшлися?» – спiвають Лiлiя Сандулеса та Іво Бобул, i пiсня iхня щемно вiдгукуеться не в однiй зворушенiй душi, яка теж не знаходить вiдповiдi.
Справдi, чому?
Чому, Оксаночко, чому, адже
Ми вкупочцi колись росли,
Маленькими собi любились…
Гм-гм… Любився Тарасик у Кирилiвцi – щоправда, вже трохи старшим, – не лише з Оксанкою, яку впродовж усього свого життя забути не мiг. Була в нього тодi – чи згодом, – ще одна маленька, але така, як здавалося, велика любов. Справжня-найсправжнiсiнька!
Із Феодосiею.
Тарасик ii звав i Тодосею-Тодоською, i Фесунею, i Дозькою. Те звабливеньке дiвча полонило Тарасика пiсля Оксанки, i вiн, хоч i не мiг Оксанки забути, але захопився ще й Феодосiею.
Ім’ячко ii походило вiд чоловiчого iменi Феодосiй, що означало Бог i дар. Себто Божий дар. Так йому старi люди казали, i Тарас iз ними погоджувався. Ще б пак. Була вона для нього i справдi як Божий дар, послання самих небес. З нею життя його, хоч вiн i був крiпаком панським, засяяло, наче сонечко в його душi зiйшло, наче сама воля-воленька омрiяна до нього нарештi прийшла. Дивувався: «Феодосiе! І як без тебе жив я досi?…»
Полетiла б я до тебе та крилець не маю:
Феодосiя
Народжений у сiм’i крiпакiв, Тарас у два роки був записаний ще одним iз 17 тисяч селян помiщика Василя Енгельгардта.
Бiографи зазначають, що iсторiя родини Шевченка – трагiчна й типова для покрiпаченого украiнського села – лишилася в рядках Тарасових поезiй: матiр ще «молодую у могилу нужда та праця положила», батько «не витерпiв лихоi долi, умер на панщинi», брати «на панщину ходили, поки лоби iм поголили», сестри «у наймах виросли чужii», сам вiн пiшов «до п’яного дячка в науку»…
«З раннього дитинства життя зустрiло бiдну дитину непривiтно, суворо. Матерi вiн майже не пам’ятав. До смертi неньки Шевченко не знав горя, але з ii передчасною кончиною у 1823 роцi для нього почалися життевi непереливки, тi незгоди, що переслiдуватимуть його все життя.
Пiсля смертi дружини у Шевченка-батька залишилося п’ятеро дiтей (Микита, Катерина, Тарас, Ірина та Йосип. – В. Ч.). На сьомому роцi життя, втративши батька, залишився Тарас на руках у мачухи разом з двома сестрами: Яриною i Марiйкою – слiпою. Тут уперше пiзнав вiн багато горя. В найнiжнiшому вiцi позбавлений любовi та материнських пестощiв, хлопчик звик зосереджуватись у собi самому, сторонився людей i зустрiчав недовiрливо будь-яке привiтне спiлкування з ним рiдних i сусiдiв. Мачуха, яка незлюбила Тараса за його потаемний i впертий норов, аби вiн не був на очах, доручала йому влiтку пасти телят i свиней в околицях Кирилiвки i Тарасiвки. Поля, що оточували цi села, являли собою не зовсiм рiвну мiсцевiсть, степова далина загороджувалась високими могилами, яких узагалi досить багато у Звенигородському повiтi.
Високii тi могили
Стоять та сумують…
Зi скибкою сухого хлiба хлопчик цiлими днями у полi. Улюбленим його мiсцем для вiдпочинку за великоi спеки була одна з таких могил. Вiн частенько сидiв пiд нею та пiдсвiдомо дивився вдалину. Вiдомо, що цi першi враження дитинства вiдiзвались у поета в перiод його зрiлостi, в його кращих творах».[2 - М. К. Чалий – украiнський громадсько-культурний дiяч, автор книги «Жизнь и произведения Тараса Шевченко», що стала однiею з перших бiографiй поета. Шевченко називав його своiм «великим приятелем». Михайло Чалий i розповiв про ранне дитинство Тараса Шевченка.]
Кругом його степ, як море
Широке, синiе;
За могилою могила,
А там – тiлько мрiе…
Згадуючи свое дитинство, поет у 1859 роцi напише одну з найзворушливiших своiх поезiй, присвячену пам’ятi любоi сестри Ярини:
Минаючи убогi села
Понадднiпрянськi невеселi,
Я думав: «Де ж я прихилюсь?
І де подiнуся на свiтi?»
І сниться сон менi: дивлюсь,
В садочку квiтами повита,
На пригорi собi стоiть,
Неначе дiвчина, хатина.
Днiпро геть-геть собi розкинувсь!
Сiяе батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Пiд вишнею у холодочку,
Моя единая сестра!
Многострадалиця святая!
Неначе в раi, спочивае
Та з-за широкого Днiпра
Мене, небога, виглядае.
І iй здаеться – виринае
З-за хвилi човен, доплива…
І в хвилi човен порина.
«Мiй братику! моя ти доле!»
І ми прокинулися. Ти…
На панщинi, а я в неволi!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живi,
То Бог поможе перейти.
Через свое тяжке сирiтство довелося Тарасику вже в ранньому дитинствi погибiти в наймах. Гнув вiн спину i в кирилiвського священика отця Григорiя Кошицi, в якого виконував обов’язки хлопця-погонича, котрий доглядав ще й худобу, запрягав булану широкохвосту кобилу отця – про це згадували згодом пiд час двох приiздiв Тараса Григоровича до Кирилiвки в 1845-му i 1859 роцi. Згадувала про те наймитування i жiнка о. Григорiя, звана простою мовою попадею, як, перебуваючи в ii домi, Тарас зимовими вечорами завжди в кухнi що-небудь читав про себе, як «грамотний хлопчик». А за свiдченням о. Григорiя, Тарас у його кухнi вивчив двi кафiзми з Псалтиря.
Як згадуе один з бiографiв поета, «в доме о. Григория Тарас Григорьевич не был ничем обижен, так как о. Григорий был человек весьма достаточный, имевший хорошее хозяйство и два больших сада при доме, а жена его была очень добрая женщина, оба же они вели жизнь довольно патриархальную, проводя дни и вечера вместе со своею прислугою в большой чистой кухне, занимавшей половину дома, и только для отдыха и приема гостей отделялись от своих слуг в свои светлицы, состоявшие из двух небольших комнат на другой половине дома…»
Щоправда, цей же iсторик (П. Г. Лебединцев) змушений зазначити, що «впрочем, отзывы о. Григория были не в пользу Тараса Григорьевича: он впоследствии называл его все-таки “ледащим”, т. е. неспособным к какому-либо хозяйственному делу…». І далi зазначав, що хоч i бував часто в домi о. Григорiя Кошицi, «сын которого Иван учился вместе со мною и моими братьями в богословском училище и ездил туда на оной буланой кобыле, но, к сожалению, не приметил я тогда погонича, в душе которого таился поэтический гений…»
Ще малим наймитчуком Тарас в о. Григорiя Кошицi був за «креденсового». Себто за буфетника – чистив, ховав до шафи ножi та виделки, перемивав тарiлки, ложки, топив грубку в покоях. А ще «состоял на мелких посылках по селу и в поле, по вечерам повторял Псалтырь и читал жития святых, в досужие часы рисовал углем по коморе и стайне петухов, людей, церковь и даже киевскую звонницу, а затем его стали употреблять и на всякие другие хозяйственные и полевые работы, и даже на самостоятельные и ответственные поездки с Ясем в школы и на ярмарки. Получал ли Тарас за свои труд и услуги какую-либо плату, не знаю: думаю, что сначала, будучи еще хлопцем, он не имел никакого денежного вознаграждения, как сирота, которого надо было одеть и прокормить, и как не приученный еще и малоспособный к работе. И впоследствии наемная плата его не могла быть сколько-нибудь значительна: в те годы дюжий парубок в хозяйской одежде получал 5 – 20 руб. асс. в год, а мальчик лет 6-ти, с шуточным названием “креденсового”, служил у нас приблизительно в то время за три руб. асс. в год» (Ф. Г. Лебединцев).
Кирилiвський священик отець Григорiй Кошиця нiколи не був бiдним, але нiколи не був i багатiем, щоб аж-аж. Середняк. Але, як кажуть, на свою вигоду. Мав чимале – хоч i не найбiльше в тих краях – господарство, наймав робiтникiв та й хазяйнував як мiцний селянин. Мав усе, що треба було для життя його родини – i хлiб, i до хлiба, тож встигав все робити – i в церквi служити, i господарством займатися. Був, казали, справедливим, але й вимогливим. Спуску не давав, але й не був жорстоким – попри все, мав доброту. І мовби ж не був скупердяем, годував своiх наймитiв тим, що сам iз сiмейством споживав.
«Все у волi Божiй», – незмiнно казав, а тому нiчого не брав близько до душi, нiчим не переймався i жив у спокоi та затишку. За свого наймитування в о. Григорiя Тарас кривди не знав, як i приниження, тож зберiг про кирилiвського священика добре враження. І коли в роцi 1859-му, вiдвiдавши Украiну, побував у Кирилiвцi, пiшов до отця Григорiя свататись, вiрячи, що йому не вiдмовлять, адже священик знав Тараса змалку i завжди був задоволений його роботою та характером. «Трохи, казав, ледачкуватий, як i всi хлопцi, яким би до дiвок гайнути, а не займатися занудливою роботою…»
Була в отця Григорiя дочка Феодосiя, що на довгi роки запала в душу i серце Тараса. Спершу хлопчика Тарасика, а тодi й парубка. Пiзнувато, щоправда, посватався, але заслання було тому перешкодою, неволя, в яку його загнав цар Микола. Та за всi роки неволi не забував поповоi дочки, що ii в селi звали попiвною. Маленька, ладненька i до бiса гарненька. А що вже стрункенька! Ноженята, статура, все як виточене. Не ходила, а лiтала. Завжди усмiхнена, над карими оченятами – крильця брiвок… Коли вона вперше запала Тарасовi в душу, не пам’ятав, бо здавалось, скiльки жив, стiльки й вона була поруч.
Янголятко в його злиденнiй долi. Як ще ранiше Оксанка. Вiд того, що в отця Григорiя була така квiточка, наймитував Тарас у нього чи не в радiсть. Схоплювався вранцi з радiстю – i сьогоднi бачитиме Феодосiю. І бiг до працi щось аж насвистуючи – ось-ось побачить свою Феодосiю. Просто подивиться на неi захоплено, а вона вiдповiсть йому усмiхненим поглядом променистих очей – i весь день Тарас не працюе, а наче на крилах лiтае.
Правда, матiнка, аж надто зiроока, все завбачала.
– Та-ара-асе, – там чи там чув вiн ii голос, бо попадя була така, що хоч i там, де ii не сiй, вона вродить. – Ти знову витрiщився на дiвку? Ану до працi! Ач, попова дочка припала йому до шмиги. Прудкий який! Це, як кажуть, квас та не для вас! Чи може ти забув, хто ти? Наймит! Так i шукай собi наймичку, а до попiвни тобi зась!
Хоча би де потiм Тараса носило – у Варшавi, в Петербурзi, у солдатчинi за Аралом, вiн нi-нi та й згадував подружку своiх хлоп’ячих лiт. І снилась йому Феодосiя, i навiть увi снi давала згоду за нього вийти.
– Тарасику, я буду тебе чекати, – це як пан Енгельгардт забрав його в козачки. – Чекатиму, чека-атиму-у…
Господи, скiльки звiдтодi часу збiгло, а Феодосiя його чекала.
Друзi постiйно клопоталися про засланого за Арал поета i, врештi-решт, по смертi Миколи I йому було даровано волю, а 10 лютого 1858 року Шевченко отримав дозвiл на в’iзд до Петербурга. Але з тим, щоб вiн «був пiдданий тут суворому полiцiйному нагляду i щоб начальство Академii мало належний нагляд, щоб вiн не обертав на зло свiй талант».
10 березня поет був уже в Москвi – у друга свого, знаменитого актора М. Щепкiна. Щодня було багато зустрiчей зi старими й новими друзями, всi вiтали Шевченка з поверненням на волю.
27 березня 1858 року вчорашнiй рядовий солдат прибув до Петербурга. Там його з теплою увагою i пошаною приймають у лiтературних салонах, вiн – постiйний учасник мистецьких вечорiв, де користуеться особливим успiхом. Його так гаряче вiтали, так щиро i радiсно, що Тарас Григорович якось зiзнався: «Боюсь, як би менi не стати модною фiгурою в Пiтерi».
Тодi ж Академiя мистецтв надала йому невелику двоповерхову майстерню, де поет i мешкав i займався гравiруванням (мiж iншим, у цiй галузi вiн досяг чималих успiхiв, ставши чи не новатором).
З ним охоче знайомляться видатнi люди, пiдтримують його в усьому. Його поезii нелегально поширюються в рукописах, iм’я переслiдуваного поета стае вiдомим i за межами iмперii. У Лейпцигу на початку 1859 року виходить збiрка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», у якiй вперше пiд назвою «Думка» було опублiковано «Заповiт».
Нарештi, наприкiнцi травня 1859 року поет пiсля довгих клопотiв одержуе дозвiл виiхати в Украiну. Але таемна полiцiя i тут не полишае свого нагляду. За поетом всюди слiдуе таемна пошта жандармського управлiння з iнструкцiями щодо нагляду. В той приiзд Шевченка на Батькiвщину – як час покаже, вiн виявиться останнiм, – майже кожен його крок занотовано у полiцiйних документах.
Детально зафiксована в них його мрiя купити в Украiнi землю, збудувати хату, одружитися, зокрема i про його поiздку до села Пекарi бiля Канева, де йому найбiльше сподобалася гора Чернеча. За доносом про розмови iз селянами Пекарiв, його схоплять i пiд пильним наглядом жандармiв доправлять до Киева, а там накажуть негайно повертатися до Петербурга.
Та перед арештом вiн встигне побувати в рiдних мiсцях, вiдвiдае сестру та братiв. І навiть встигне посвататись у рiдному селi до своеi давньоi симпатii, дiвчини на ймення Феодосiя.
Феодосiя все ще була незаймана, i Тарас пiшов до отця Григорiя свататись. І дiвчину на те сватання було покликано.
Тарас Шевченко почав урочисто:
– Отче Григорiю i ви, матiнко, прошу вас – вiддайте за мене свою Феодосiю.
Отець Григорiй зиркнув чомусь важко, з-пiд лоба, на дочку.
– Добiгалася, дiвко? Що тепер скажеш, дщер моя? Ось мiй колишнiй наймит (це неприемно рiзонуло Тараса) прибув тебе сватати. Чи згодна ти, дщер моя, за нашого наймита вiддатися?
Феодосiя – о боги, як вона погарнiла, розквiтла, наче макiвка на плесi, – поспiшно випалила:
– Згодна, таточку, згодна. Я всi цi роки чекала Тараса.
– Чув? – отець Григорiй повернувся до Тараса. – А тепер слухай, що скажу я. Так ось: я нiколи не вiддам дочку свою за колишнього крiпака, за того, хто пас моiх овець та був погоничем моеi буланоi кобили!
Помовчав i наче добивав Тараса далi:
– Наймит моiм зятем нiколи не буде! Та й Феодосiя достойна кращоi пари, як вчорашнiй розбiйник, якого сам цар запроторив у солдатчину на край свiту.
І отець Григорiй заходився наставляти на шлях iстини дочку.
– За кого ти хочеш пiти, нерозумна? За нашого наймита? Схаменися! Та вiн же… вiн же розбiйник, його сам цар заслав бозна-куди! Із забороною писати й малювати.
Штемпель на ньому такий поставив, як припечатав. За ним жандарми всюди сунуть. А я… я дочку за нього вiддам? Стане царевi вiдомо, крикне вiн: а подати сюди отця Григорiя, який розбiйнику штемпельованому дочку вiддав… Та од нас усi одвернуться. Ще й зневажатимуть мене, що дочку свою за наймита вiддав.
Феодосiя замiж так i не вийшла – нi за Тараса Шевченка, якого кохала з юних лiт своiх, нi за будь-кого iншого. Казали, о. Григорiй почав було пiдшукувати iй «достойного» жениха, але вона заявила, що ii суджений тiльки Тарас Шевченко i вона нi за кого iншого, крiм як за нього, не пiде.
І вмовкла, i бiльше нi до отця, нi до неньки не озивалася. Як замкнулась у собi. Щось iз нею таке почало коiтися. Майже не спала, ночами сидiла бiля вiкна в сорочечцi, з розпущеним волоссям, i хто проходив тодi мимо будинку о. Григорiя, з жахом казатиме, що з вiкна його визирае ночами вiдьмачка. Ще й виспiвуе, як нiч мiсячна:
Ой не свiти, мiсяченьку,
Не свiти нiкому,
Тiльки свiти миленькому,
Як iде додому!
Свiти йому ранесенько
Та й розганяй хмари,
А як же вiн iншу мае,
То й зайди за хмари!
І хто не чув у селi, як попiвна журно-журно виводила темними ночами i цим лякала забобонних селян, бо хто ж серед ночi, як хрещений люд спить, та спiвае:
Посiяла огiрочки
Близько над водою,
Сама буду поливати
Дрiбною сльозою…
Не спiвала, казали селяни i хрестилися, а ридала темноi ночi:
Де ти, милий, чорнобривий?
Де ти? Озовися!
Як я, бiдна, тут горюю,
Прийди подивися.
Полетiла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю…
А вдень Феодосiя – вже змарнiла i наче передчасно зiв’яла – мовчала, похиливши свою гарну голiвку. Інодi невiдомо до кого озивалася:
– Ага! А я за Тараса вiддалася. Вже й весiлля ось-ось. Тiльки Тарас приiде, як цар його вiдпустить, так i весiллячко згуляемо…
І часто, пiдперши плечем грубку в хатi, колупала ii.
– Мене ж сватають за Тараса, маю колупати пiч. Так усi дiвки при сватаннi мають робити, пiч колупати, тож i я колупаю. А ви приходьте до нас з Тарасиком на весiлля – ве-есело буде! Ой весело! Так весело, що я гiркими сльозами вмиюся.
Ой у гаю при Дунаю
Соловей щебече,
Вiн усю свою пташину
До гнiздечка кличе:
Ой тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох —
Соловей щебече.
Вiн усю свою пташину
До гнiздечка кличе.
Голос iще мала дзвiнкий, i коли спiвала – слухали ii чи не сумуючи, що такий голос i така дiвчина пропадае.
Ой у гаю при Дунаi
З тою самотою
Сиджу, тужу ще й ридаю,
Милий, за тобою.
Ох, ох, ох, ох, ох, ох —
З тою самотою
Сиджу, тужу, ще й ридаю,
Милий, за тобою…
…Яка ii подальша доля – невiдомо. Хоча долi в неi вже не було, була тiльки недоля. Своi днi Феодосiя закiнчила у психiатричнiй лiкарнi. Мабуть, там ii, всiма забуту (отця Григорiя вже не було в цьому свiтi), ображали санiтари, адже вона часом кричала:
