скачать книгу бесплатно
А я стала жiнкою, яку не кохали.
Господи, Боже ти мiй, за вiщо? За якi грiхи? Я давним-давно мертва. І стала такою ще за свого земного життя, коли збагнула, що я – та жiнка, яку Вiн не кохае… А померла вже пiзнiше. І ще за свого земного життя я написала цi фатальнi для мене рядки: «Найжахливiше у мене те, що я дiйшла до такого стану, коли вигляд чужого щастя мене мучить, дратуе, тобто щастя, яке дае кохання… Полум’я кохання, що горить перед моiми очима, убивае мене i пече…»
Боже мiй, i це справдi я? І як це воно сталося, як це почалося… понад п’ятдесят рокiв тому, в ту липневу грозу…
Шевченко прибув до Яготина з вельми прозаiчною метою – заробити дещо на прожиття. Рiч у тiм, що знаний украiнський меценат i добра людина Тарновський замовив йому зробити копiю портрета князя Миколи Репнiна пензля швейцарського художника Горнунга. Прибув вiн у супроводi сина письменника Капнiста – Олексiя, оглянув галерею, познайомився з княжною Варварою, дочкою князя Миколи Репнiна.
Шевченку тодi було 29 рокiв, Варварi – 35.
«Їх зв’язувало щось сильнiше, нiж просто симпатiя чи приязнь – вони були потрiбнi одне одному…» – так i досi пишуть, i писатимуть ще довго i довго, бо так воно насправдi й було.
А який же вiн тодi був, у 1843 роцi? Ось що свiдчать очевидцi.
Афанасьев-Чужбинський: «Середнього зросту, дебелий, на перший погляд лице його здавалося звичайним, але очi свiтилися таким розумним i виразним свiтлом, що мимовiльно я звернув на нього увагу… Тримався вiн у товариствi вiльно, iз тактом, нiколи не вживав тривiальних виразiв…»
К. Юнге, дочка графа Ф. Толстого, вiце-президента Академii мистецтв: «Протягом двох рокiв, як я бачилась iз Шевченком, за рiдкими винятками, кожний день, я нi разу не бачила його п’яним, не чула вiд нього жодного непристойного слова i не помiчала, щоб вiн у поводженнi чим-небудь вiдрiзнявся вiд iнших добре вихованих людей…»
Ще свiдчення (Павло Зайцев): «Був середнього зросту, але мiцноi тiлесноi будови. Широкi плечi, широка талiя й легка сутулiсть надавали його постатi того особливого характеру, що його росiяни називали «угловатостью»… у рухах його не було гнучкостi, грацiозностi. На смуглявому лицi знати було легкi слiди вiспи. Був русявий. На перший погляд, обличчя його видавалося звичайним, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликi, але виразистi сiрi очi, що свiтилися незвичайним розумом i дивною добрiстю. Очима тими вiн пiдкорив собi вже не одне людське серце…»
А ось свiдчення про неi: «Княжна Варвара Миколаiвна, енергiйна дiвиця зрiлих рокiв, що легко захоплюеться, худа, тоненька, з великими, живими, виразливими очима… Добра, дотепна, мила, люб’язна, вона була провидiнням бiдних i нещасних, роздавала, що в неi було, i брала найактивнiшу участь у долi всiх, хто звертався до неi за допомогою i порадою».
А ще пишуть, що княжна Варвара ненавидiла крiпацтво i його, селянського сина, вчорашнього крiпака прийняла в княжому домi як рiдного. І Варвара, i старi князi, батько ii i мати. Адже в сiмействi Репнiних не було соцiальних забобонiв. Репнiни не комплексували вiд того, що вони титулованого роду, i Шевченко став у них своiм, як найближча людина князiв. Варвара вже тодi дивилась на нього, як на генiя, як на людину в ореолi, що нарештi вирвалася на волю. Варвара любила людей, любила контактувати з ними, спiлкуватися, особливо з неординарними. Життя в неi було спокiйне, монотонне, в клопотах за ближнiх, у молитвах Богу (вона була глибоко вiруючою людиною), i вiн, молодий поет i художник, увiрвався у ii життя, як буря, як яскраве явище. Так писатимуть. І так воно насправдi й було в 1843 роцi, в повiтовому мiстечку Яготинi, що тодi належав не до Киiвщини, як тепер, а до Полтавщини.
І блакитнiв Петрiв батiг, i деревiй бiлiв…
Яготин – мiсто Киiвськоi областi, райцентр на р. Супоi (прит. Днiпра). Залiзнична станцiя. З Киева ходить електричка: Киiв – Бориспiль – Баришiвка – Березань – Яготин. Заснований 1552 року.
В УРЕ можна прочитати, що в 1923 роцi створено Яготинський район на сходi Киiвськоi областi. Площа – 1,4 тис. кв. км. Населення – 60,5 тис. осiб (1984). У районi – 78 населених пунктiв, пiдпорядкованих мiськiй, селищанськiй та 28 сiльським Радам народних депутатiв.
Район рiвнинний, зi значною кiлькiстю улоговин i пологих пасмоподiбних пiдвищень. Кориснi копалини – торф, глина.
Рiчки – Супiй з водосховищем бiля Яготина та Перевiд (теж басейн Днiпра). Грунти чорноземнi, район розташований у лiсостеповiй зонi. Лiси (сосна, вiльха, дуб, береза, липа, граб, клен, бiла акацiя) займають 2 тис. га.
У районi рiзнi пiдприемства, птахофабрика, 17 колгоспiв, 7 радгоспiв, дослiдна станцiя, Украiнський НДІ землеробства. Є училища, 39 загальноосвiтнiх шкiл, 49 лiкарняних закладiв, 18 будинкiв культури, 29 клубiв, 3 кiнотеатри, 61 кiноустановка, 92 бiблiотеки, iсторичний музей та картинна галерея. Автомобiльних шляхiв 315 км, зокрема з твердим покриттям – 301.
Отож, шляхом з твердим покриттям iхав я до Яготина. Нi, не iхав, а наче на побачення летiв. Давно мрiяв побувати в краю Варвари Репнiноi, онуки Кирила Розумовського, i ось уже мчить машина асфальтiвкою годину, другу…
Було 26 липня 1995 року.
На пiд’iздi до Яготина – широка долина Супою, привiльна, зелена, гарна – все тут радуе око. В долинi – багатi городи, повнi рiзноманiтного зела, там i там на левадах верби позбиралися в купки – як на поетичне замовлення. А сама рiчка Супiй, як i бiльшiсть степових рiчок Украiни, не широка, довжиною 144 км, але вже в Яготинi перетворюеться на чимале – вiд обрiю до обрiю – озеро, офiцiйно зване водосховищем.
Першi згадки про власникiв Яготина належать до початку XVII ст. (У прадавнiшi часи Киiвськоi Русi, часи Володимира Мономаха, рiчка Супiй служила своерiдним кордоном, бiля якого кочували рiзнi ворожi слов’янам племена – печенiги, половцi. Багато iх щезло в пiтьмi iсторii, тiльки могили й лишилися, дослiдники нарахували лише вздовж Супою 224 могили.)
До монголо-татарського нашестя тут iснували городища, пiсля нашестя на 100–200 i навiть на 300–400 рокiв тi краi обезлюднiли. Лише де-де, в найзахищенiших мiсцях ще жеврiло життя. Але нашi люди, яким не звикати до лиха, винесли й це i вiдродили край. У 1620 роцi Яготином володiли украiнськi магнати. За часiв козаччини Яготинська сотня – центр Яготин – складалася з 24 сiл i входила до Переяславського полку. Пiсля Визвольноi вiйни 1648–1654 рокiв було впроваджено новий полiтично-адмiнiстративний устрiй, за яким територiя Украiни передiлилася на 17 полкiв, а тi своею чергою дiлилися на сотнi. Яготин став сотенним мiстечком i був таким аж до знищення Росiею украiнського гетьманства у 1764 роцi.
Одним з перших помiщикiв Яготина був Василь Танський – онук Семена Палiя, а вже в нього купив землi та став власником мiстечка Кирило Розумовський. Сталося те у 1757 р. І Яготин iз купленими i подарованими селами вiдiйшов до складу 8 (з 9) округу маеткiв К. Г. Розумовського – останнього гетьмана Украiни, який, намагаючись пiднести гетьманську владу, проводив полiтику змiцнення козацькоi старшини, а це йшло врозрiз з колонiальною полiтикою Росiйськоi iмперii. Тож гетьман i поплатився як посадою, так i званням. Позбавлений гетьманства, вiн приiхав до Яготина жити, тодi й зайнявся впорядкуванням маетку.
Того ж року за допомоги селян i найманих робiтникiв спорудив греблю, що утворила на рiчцi Супiй велике i гарне озеро – ось воно, розлилося степами на всю широчiнь! Нинi озеру виповнюеться 230 рокiв, i видаеться, що там воно було вiчно. Графу озеро обiйшлось у 22 тис. срiбних карбованцiв. Як зазначае Ю. Толкач у своiй збiрцi «Історiя Яготина»: «куплена Розумовським садиба мала лише невеликий будиночок та 29 десятин присадибноi землi. Поступово гетьман прикупив сусiднi садиби та землi, про що залишилися перекази та записи, збереглися навiть прiзвища колишнiх власникiв, цiни. Так, частину маетку слободи Лизогубiвки К. Розумовський вимiняв у полковника Лизогуба «за англiйського кровного жеребця». А село Кулябiвку його дружина (уроджена Наришкiна) «витанцювала» у полковника Куляби. Звiсно, не просто витанцювала, а своiм чудовим хистом до танцiв змусила «Кулябку», який мав до графинi неабиякi симпатii, продати село. Розширивши земельнi володiння, Розумовський почав розбудовувати маеток…»
Взагалi, останнiй гетьман Украiни – особа не тiльки вiдома з iсторii, а й легендарна. Можливо, завдяки саме йому, Кирилу Розумовському, Яготин згодом стане мiстечком iсторичним.
Із розповiдi князя Долгорукого про батуринську Воскресенську церкву, де поховано останнього гетьмана Украiни, дiзнаемося:
«Он умер по-философски и сам назначил место своего погребения. За несколько месяцев перед кончиной он поручил англичанину вырыть себе в церкви могилу… Он спросил иностранца: «Зробив менi хату?». Граф любил весьма наречие своей родины, – додае далi крiзь зуби князь Долгоруков. – Узнавши, что яма готова, сам ее осмотрел и одобрил. Не всякий вельможа так равнодушно опустится в землю» («Кiевская старина», № 4 за 1893 р.).
Помер Кирило Григорович Розумовський у 1803 роцi, не доживши п’яти рокiв до народження своеi онуки Варвари. Пiсля смертi гетьмана Яготин, як i всi iншi земельнi володiння небiжчика, дiстався його синовi Олексiю Кириловичу Розумовському, вiдомому дипломату. Очолюючи мiнiстерство народноi освiти, вiн сприяв збiльшенню в Украiнi початкових шкiл, але в питаннi викладання проводив (будучи геть зросiйщеним) реакцiйний курс, заборонив приймати до гiмназii дiтей крiпакiв i, що зовсiм жахливо, – син же ж украiнського гетьмана! – сприяв русифiкацii своеi поневоленоi батькiвщини – цим завжди була сильна i е сильною iмперська – самодержавна, червона i нинi мовби ж демократична – матушка Росiя!
Олексiй Розумовський перебудував яготинську садибу, насадив величезний парк, побудував лiтнi флiгелi та господарчi будiвлi. Один з мандрiвникiв у 1823 р. писав: «Самое расположение княжеского дома с флигелями и садом есть игра прихотливой фантазии архитектора. Дом отделяется от озера цветником и стоит против острова, покрытого густым лесом, – фасад маетку був до Супою. – Флигели, состоящие из отдельных домов, выдаются уступами на зеленую площадь двора, от них проведены через сад аллеи, направленные к тому же острову, как к центру и основанию всей перспективы».
Для створення парку запрошували як iноземцiв, так i мiсцевих майстрiв. За два роки до смертi (граф помер у Почепi 1822 р.) Олексiй Розумовський подарував яготинський палац своiй дочцi Варварi, яка вийшла замiж за князя Миколу Григоровича Волконського.
Весiлля святкували в Батуринi, в палацi дiда нареченоi Кирила Розумовського – так порiднилися два роди й увiйшли в iсторiю Украiни.
Зокрема, i в iсторiю Яготина.
М. Г. Репнiн вiв свiй родовiд вiд княжого роду Михайла Всеволодовича Чернiгiвського, який помер у 1246 р. Рiд припинився 1801 р. зi смертю генерал-фельдмаршала князя М. Б. Репнiна. Та в тому ж роцi за велiнням Олександра I онуку (по дочцi) останнього Репнiна, князю Миколi Григоровичу Волконському, який теж походив вiд Михайла Чернiгiвського, було дозволено носити прiзвище Репнiна-Волконського. Як пишуть дослiдники: «величезне озеро не тiльки прикрасило графський маеток, а й стало невiд’емною частиною Яготина. Ним захоплювалися й милувалися всi, хто приiздив до мiстечка. Мальовничi береги Супою не залишали без уваги i пензлi художникiв. Нинi вiдомi чудовi акварелi росiйського художника XVIII столiття Лазарева, на яких передано живописнi куточки Яготина, графського маетку, Супою». Мiсця тут i справдi гарнi – такi, де, як звичайно, вiдпочивае душа i де хочеться забути про життеву маету. Вiдвiдати Яготин i не побувати в парку Репнiних, що привiльно розкинувся на горбистих берегах Супою? Ми вiдразу ж зайшли до картинноi галереi (помешкання ii – то маленька часточка, що вцiлiла вiд колишнього палацу), гуляли в тiнистому парку. Був тихий i лагiдний липневий день. Ми йшли парком до озера i всюди, блакитнiючи, нас супроводжував петрiв батiг. Скiльки його було в Яготинi! Здавалось, що вiн, як зацвiв ще в часи Кирила Розумовського чи його нащадкiв Репнiних та правнучки його Варвари, так i цвiте досi i нiяк не може вiдцвiсти. А в парi з ним бiлiв деревiй. Над сухими горбами, над парком, що спускався до Супою, – небо голубе, по ньому пливуть лiнивi хмарки. Повiтря було сухим, степовим. Ми присiли на вигорiлому горбистому березi, а внизу, в зеленi – там волого, – плескалися хвилi графського озера, на берегах якого шумiв очерет, там i там виднiлися вудкарi.
