скачать книгу бесплатно
Судила «трiйця» – знаменита антизаконна «трiйця». За одне засiдання вона розглядала десятки й десятки справ, видiляючи на кожну по однiй-двi хвилини. Катерину визнали винною за статтею 54-1А – зрада Батькiвщини, а також за статтею 54–11 – нацiоналiзм.
Вирок: 10 рокiв позбавлення волi в таборах суворого режиму i позбавлення прав на 5 рокiв.
Катерина – вона ж у життi Валентина Чорна – вiдбула тi 10 рокiв каторги в Сибiру вiд дзвiнка до дзвiнка. Вiдбула, так гаразд i не збагнувши, що означають тi три незрозумiлi iй лiтери ОУН, що то за органiзацiя i яке вона до неi мала вiдношення…
Так ось про загадкову ОУН.
(За Інтернет-сайтом)
Органiзацiя украiнських нацiоналiстiв (ОУН) – украiнський громадсько-полiтичний рух, що ставить собi за мету встановлення Украiнськоi соборноi самостiйноi держави, ii збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партiя, ОУН засуджувала всi легальнi украiнськi партii Галичини як колаборацiонiстськi. Заснована 3 лютого 1929 року, легалiзована в Украiнi у 1993 роцi.
ОУН виникла внаслiдок об’еднання Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО) та студентських нацiоналiстичних спiлок: Групи украiнськоi нацiональноi молодi, Легii украiнських нацiоналiстiв, Спiлки украiнськоi нацiоналiстичноi молодi.
У 1940 роцi ОУН роздiлилася на двi частини: старшi, бiльш помiркованi члени, пiдтримали Андрiя Мельника (ОУН-м), тодi як молодшi i радикальнiшi члени – Степана Бандеру (ОУН-б). Остання група отримала контроль над нацiоналiстичним рухом на Захiднiй Украiнi, у тому числi над вiйськовим крилом ОУН – Украiнськоi повстанськоi армii (УПА), яка була найбiльшим украiнським збройним рухом опору.
В 2013 роцi ОУН(б) та ОУН(м) оприлюднили спiльну заяву про бажання «консолiдувати украiнський нацiоналiстичний рух i передусiм вiдновити еднiсть ОУН», яку пiдписали голови органiзацiй – Стефан Романiв i Богдан Червак.
Головною метою ОУН було встановлення незалежноi соборноi нацiональноi держави на всiй украiнськiй етнiчнiй територii.
Ця мета мала досягатися через нацiональну революцiю та встановлення диктатури.
Економiка держави планувалася як поеднання приватноi, нацiоналiзованоi та кооперативноi форм власностi. ОУН вiдкидала будь-який партiйний чи класовий подiл та представляла себе як домiнуючу силу украiнського суспiльного життя як вдома, так i за кордоном.
Звинувачуючи соцiалiстичний та лiберальний табори у поразцi Украiнськоi Народноi Республiки 1917–1920 рокiв, ОУН наголошувала на важливостi формування сильноi полiтичноi елiти, нацiональноi солiдарностi та опори на «своi сили».
Для iдеологiчного обгрунтування своеi дiяльностi ОУН використовувала iдеологiю нацiоналiзму Дмитра Донцова, основнi положення якоi були викладенi ним у його працi «Нацiоналiзм».
Гострi очi розкритi в морок
Б’е годинник: чотири, п’ять…
Мое серце в гарячих зморах,
Я й сьогоднi не можу спать.
Але завтра спокiйно встану,
Так, як завжди, без жодних змiн,
І в життя, як в безжурний танок,
Увiйду до нiчних годин.
Придушу свiй невпинний спогад.
Буду радiсть давати й смiх.
Тiльки тим дана перемога,
Хто й у болi смiятись змiг!
3 грудня 1939 року Олена Телiга назавжди пов’язала себе з Органiзацiею украiнських нацiоналiстiв. Була поставлена й чiтко окреслена мета: виборення незалежностi Украiни, а ii призначення – в боротьбi. Подiляла думку членiв ОУН про те, що нiхто не пiднесе Украiну на золотiй – чи якiй там? – тацi. Украiнську державу треба вибороти, а для цього збудувати ii у свiдомостi кожного украiнця, запалити кожного вiрою в неминучiсть нашоi перемоги, а отже, й у те, що незалежна Украiна постане в тiй боротьбi.
Друг ii, поет i товариш по працi в ОУН Олег Ольжич сповiдував – i вона його гаряче пiдтримувала – культ героiчноi людини, яка готова на самопожертву в iм’я прийдешнього для Украiни, для ii свiтлоi будучини.
Олег Ольжич пов’язав свою долю з ОУН, називав ii «вiйськом незримим поневоленоi нацii».
Олег Кандиба, вiн же Ольжич, вiн же Лелека…
Ой, лелечко, лелечко, болить мое сердечко.
П. Чубинський
…Телiга була моральною максималiсткою, як зазначають тi, хто дослiджував ii життя i творчiсть, для неi головним було непорушне (в ранзi сакральностi) слово, яке не розходиться з дiлом.
І не повинне слово розходитись з дiлом, бо це для творця – катастрофа. Вважала: письменник не може у творчостi проповiдувати одне, а в життi чинити i поводитись по-iншому.
Тож не дивно, що коли в 1941 роцi друзi й соратники вiдмовляли ii вiд поiздки в окупований гiтлерiвцями Киiв, вiдповiдала:
«Як я можу пiти проти своеi поезii?»
На той час вона була не лише талановитою поетесою, але ii знали як дiячку культурноi референцii Органiзацii украiнських нацiоналiстiв (ОУН).
І вона зi святим нетерпiнням мчала до Киева, навстрiч своiй загибелi, мчала, бо все життя чекала цього дня, коли попереду в неi буде не тихе, бодай i поетичне, буття, а життя-грiм, життя, як гостра слiпуча блискавка, такою спружиненою була ii воля, як для жiнки – крицева. Вона мчала навстрiч смертельному ризику, але мчала до рiдного люду. Бо:
Усе – лише не це!
Не цi спокiйнi днi,
Де всi слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмуханi вогнi,
Бажання – в запорошених оковах.
«…разом з поетом О. Ольжичем активно працювала в Культурнiй референтурi ОУН» – iз статтi.
Олег Ольжич…
Це вiн писав:
Господь багатий нас благословив
Дарами, що нiкому не вiдняти:
Любов i творчiсть, туга i порив,
Вiдвага i вогонь самопосвяти!
Це завдяки йому у XX ст. украiнська лiтература сягнула свiтових вершин.
Справжне його прiзвище – Олег Кандиба. Батькове, родове.
Родом iз Житомира.
Батько його – вiдомий украiнський поет Олександр Кандиба, який виступав пiд творчим псевдонiмом, що став його другим прiзвищем – Олесь. На нивi украiнськоi лiтератури працював в однiм руслi з Іваном Франком, Лесею Украiнкою, Михайлом Коцюбинським. На небосхилi украiнськоi поезii його творчiсть спалахнула й засяяла яскравою зорею.
У нашiй лiтературi це третя сiмейна пара, де батько – поет i син поет. (Першi двi – батько й син Воронi, другi – батько й син Крушельницькi.)
Олег Ольжич змалечку вiдзначався талантами, котрими його щедро нагородила природа – чудово малював ще в ранньому дитинствi, прекрасно грав на фортепiано, писав талановитi вiршi, навiть п’есу – ще дитиною! – на три дii (з козацьких часiв) i сам ii проiлюстрував… Згодом був блискучим ученим-археологом (це його головний фах), але передовсiм – видатним украiнським поетом, незламним борцем за кращу долю незалежноi Украiни.
До 16 рокiв Олег жив в Украiнi.
П’ятнадцятирiчним хлопцем вiн iз матiр’ю вирушив до Берлiна, де перебував батько, який тодi був повпредом УНР в Будапештi. Невдовзi родина Кандиб переiхала до Праги.
Успiшно склавши iспит на атестат зрiлостi, Олег вступае на фiлософський факультет Карлового унiверситету, головними предметами його навчання стала археологiя та мистецтво. Навчався ще й в Украiнському Вiльному Унiверситетi у Празi… Любив мандрувати. Разом з приятелями на велосипедах об’iздили мало не всю Нiмеччину, а Карпати знав, як свою домiвку.
Захистив докторську дисертацiю з археологii i був прийнятий на кафедру археологii Украiнського Вiльного Унiверситету – асистентом. Постiйно iздив на археологiчнi розкопки, працював у музеях Чехословаччини, Галичини, Югославii, Австрii, брав участь в мiжнародних симпозiумах i конференцiях i здобув заслужену славу спецiалiста в галузi слов’янськоi археологii. Читав лекцii в Гарвардському унiверситетi, один iз засновникiв Украiнського Наукового Інституту в США. Видав збiрку наукових праць. Публiкувався в украiнських, чеських, нiмецьких, югославських та англiйських виданнях. Тож i виходить: перш нiж стати поетом, вiн став видатним ученим археологом, доктором наук.
Свою першу збiрку та дитяче оповiдання «Рудько» пiдписав псевдонiмом О. Лелека. Його поезiя – це не замиловане оспiвування традицiйноi атрибутики: квiточки, ясне сонечко, банальне кохання i т. п., його поезiя вiдповiдала його вольовiй натурi, це поезiя дii, наступу i борiння, iнтелектуальна i вольова, вона виховувала цiлiсну натуру.
Тож i не дивно, що вчений i поет Олександр Кандиба-Ольжич у 1929 роцi стае членом Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. Особисто познайомившись у 1936 роцi з головою проводу Євгеном Коновальцем, вiн iдеологiчно та фiлософськи обгрунтував роль героiчноi свiдомостi у нацiонально-визвольнiй боротьбi за свободу i незалежнiсть Украiни. Украiнський народ мае стати повноправним i единим господарем своеi землi, а для цього йому треба створити самостiйну державу, яка визволить украiнцiв з чужих лабет, i щоб вiн став повноправною нацiею.
Поет Ольжич стае одним з найактивнiших членiв ОУН, пiзнiше – заступником голови проводу. За дорученням ОУН бере участь у проголошеннi демократичноi Карпатськоi Украiни, що була знищена згодом угорськими фашистами, якi дiяли у змовi з Гiтлером.
Паралельно з роботою в ОУН i поетичною творчiстю завзято займаеться улюбленою археологiею, публiкуе своi працi iноземними мовами. На запрошення Мiжунiверситетського iнституту в Римi проводить археологiчнi дослiдження i в той же час встигае брати активну участь у боротьбi за незалежнiсть Закарпатськоi Украiни. Пiсля загарбання Закарпаття Угорщиною побував у хортистськiй в’язницi.
Влiтку 1943 року одружуеться з Катериною Бiлецькою, старшою донькою професора Бiлецького, яка пiзнiше напише про нього цiннi спогади.
Устиг видати лише три збiрки власних вiршiв, але якi! Вихiд кожноi його збiрки ставав подiею в украiнськiй лiтературi. Тож цiлком заслужено до нього прийшло визнання – уже як видатного поета, досi – вiдомого на той час ученого. Вiра в iдею – головне кредо Ольжича. А iдея його – незалежна Украiна. Ця вiра й пульсуе у всiй творчостi Олега Ольжича. До слова, сам вiн не надавав особливого значення власнiй поезii, бо головною справою власного життя вважав не поезiю i навiть не науку, – боротьбу. Дiяльнiсть професiйного революцiонера. Пiд кiнець тридцятих рокiв у життi Олега Кандиби-Ольжича сталася рiзка змiна, перелом. Його лiтературна й наукова дiяльнiсть вiдiйшла на другий план, на перший виходить революцiя, служiння Украiнi. Навiть лiтературний псевдонiм його змiнюеться на пiдпiльну кличку – Кардаш.
Держава не твориться в будучинi,
Держава будуеться нинi.
Олег вирiшуе: настав час залишити затишний кабiнет ученого i йти в похiд за кращу долю Украiни. У той похiд – тут вiн виявився пророком, – де доведеться «в шинелi сiрiй вмерти вiд гранати».
Доведеться…
Йому доведеться, але вiн не одступиться з обраного шляху борця.
Пiд час Другоi свiтовоi вiйни Ольжич очолив вiддiли ОУН на Правобережнiй Украiнi, зокрема в Киевi. Був одним iз фундаторiв Украiнськоi Нацiональноi Ради. Коли ж рейхскомiсарiат нацистiв наприкiнцi 1941 року заборонив дiяльнiсть ОУН, органiзацiя пiшла в пiдпiлля, переiхавши до Львова.
1941 року Ольжич разом з Оленою Телiгою та iншими оунiвцями прибули до Киева з патрiотичною мiсiею ОУН. Ольжич налагодив випуск газети «Наше слово», журналу «Лiтаври» (чию редакцiю очолила Телiга), керуе пiдпiльною боротьбою украiнських патрiотiв проти фашистiв. Це була боротьба не на життя, а на смерть, боротьба-самопожертва, коли надii на перемогу майже не було, але украiнцi все одно не вiдступилися. Гiтлерiвцi першими в Киевi схопили i порозстрiлювали оунiвцiв, зокрема й Телiгу, яку Ольжич умовляв залишити Киiв, однак вона вiдмовилась. Ольжич перебрався (вже пiсля загибелi побратимiв з ОУН) до Львова, там був схоплений нацистами. Його вiдконвоювали до жахливого табору смертi Заксенгаузен за 50 км вiд Берлiна. Табiр мав 60 вiддiлкiв, через якi пройшло загалом близько 200 000 чоловiк. У фабрицi смертi було закатовано понад сто тисяч антифашистiв з рiзних краiн Європи.
Вiдгороджений високими мурами, в Заксенгаузенi iснував особливий об’ект Целенбау – барак, у якому фашисти тримали особливо небезпечних «злочинцiв». Там перебував син Сталiна Якiв Джугашвiлi, французький мiнiстр Рiбо, колишнiй прем’ер-мiнiстр Нiмеччини Лютер, головнокомандувач пiдпiльною польською Армiею Крайовою генерал Стефан Ровецькi-Грот, польський епископ Владислав Гораль та багато iнших вiдомих осiб. Там перебували майже всi члени проводу ОУН з лiдерами двох непримиренних крил – С. Бандерою та А. Мельником.
У Целенбау Ольжич сидiв у камерi 14, де в’язнi були в кайданах, себто приреченi на скору смерть. Кайдани були прикутi ланцюгами до цементноi пiдлоги. Тiльки Ольжича не приковували, бо його раз по раз брали на тортури та допити. Яким дивом тримався поет iз потрощеними кiстками, пробитою головою i повiдбиваними нутрощами – одному Богу вiдомо. Але як з нього не знущалися кати, та не почули анi слова, анi стогону з його запечених кров’ю губ… 9 червня 1944 року його притягли до камери i кинули на цементну пiдлогу, а коли по якомусь часi кати повернулися, щоб знову тягти його на допити, Олег Ольжич уже був мертвим…
Коли стало вiдомо про його загибель, в’язнi у всiх камерах молилися за упокiй його душi…
У незалежнiй нинi Украiнi виходять твори Олега Ольжича, про нього за сценарiем письменника Леонiда Череватенка знято фiльм «Я камiнь з Божоi пращi». Його iменем названо вулицю. Вiн нарештi повернувся до краiни й народу, за яких вiддав свое життя, прийнявши лютi муки…
Такоi ж готовностi до самопожертви була й Олена Телiга.
Вона суворо пiдпорядкувала себе «безсмертним i невмолимим вимогам нацii», бо була переконана, що тiльки повне пiдпорядкування себе iнтересам нацii й «дозволить iй стати перед свiтом на весь свiй потужний зрiст!» Про це Олена Телiга писала в статтi «Братерство в народi», рiзко застерiгаючи своiх однодумцiв вiд використання «трiскучих слiв i блискучих гасел», якими двадцять рокiв бiльшовицька Москва засипала украiнську свiдомiсть: «І коли ми несемо iдею украiнського нацiоналiзму на своi землi, не смiе бути нi одного порожнього слова. Кожне гасло мае вростати в нашу землю, а не засмiчувати ii порожньою лускою. Коли говоримо про нацiональну спiльноту, мусимо ii вiдчувати. Так, як тепер, понад усе мусимо вiдчувати нерозривний зв’язок кровi – братерство в народi».
Надзвичайно болiсно поетеса переживала розкол з друзями, якi пiдтримували уряд УНР в екзилi i не розумiли ii переходу до Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, яка була в опозицii до нього. Свiдомiсть, почуття не могли сприйняти роз’еднання недавнiх друзiв, побратимiв, вона намагалася стулити цi двi половинки единого украiнського органiзму, але ii вiдштовхували друзi, ображали й судили. Як пережити це страшенне напруження думки i почуттiв?
Пiдгинаються, в’язнуть ноги,
Очi п’ють безпросвiтну тьму;
Мить одна – i безсилий стогiн
Розколише застиглу муть.
Та це був лише початок болiсних переживань. У 1940 роцi вiдбувся розкол ОУН на два крила – бандерiвцiв i мельникiвцiв. Сповiдуючи святу iдею братерства в народi, органiчного вiдчуття нерозривного зв’язку кровi, Олена Телiга не могла змиритися з абсурдною позицiею тих, хто в iм’я прiоритету партiйних програмових засад наважуеться на братовбивство.
Убивство пострiлом у спину 30 серпня 1941 року на вулицi Житомира двох багатолiтнiх членiв Проводу ОУН Миколи Сцiборського i Омеляна Сеника-Грибiвського потрясло Олену Телiгу. Важко в це було повiрити, важко пережити, але вона закликае «не допустити до створення атмосфери для найбiльшого прокляття, найбiльшоi згуби нацii – братовбивчоi вiйни».
Отож – на поклик душi – до Киева, в столицю Украiни, де вона «мусiла вже бути давно», як писала 17 жовтня 1941 року з Рiвного своему чоловiковi: «Мое ти золотко рiдне, мiй найлiпший у свiтi Михайлику! Любий мiй!.. Про Киiв ходять тривожнi чутки, хоч Ольжич шле радiснi вiстки з лейтмотивом – перемога за нами… Що буде в Киевi? Як? Не знаю! І сумно менi, що ти не iдеш зi мною, хоч хочу вiрити, що швидко тебе у Киевi побачу.
Рушай, рiдний! Як тiльки зможеш…» (М. Жулинський). «Пiшла, бо знала: повернеться».
Вона була (i такою залишилася назавжди) чиста i непорочна, бо тiльки такi мали (i мають) право на священну боротьбу за волю i кращу долю свого народу – незаплямованi анi словом, анi вчинком.
Вiтрами й сонцем Бог мiй шлях намiтив,
Та там, де треба, —
я тверда й сувора.
О краю мiй, моiх ясних привiтiв
Не дiставав вiд мене жодний ворог.
Частина третя
Перейдемо убрiд бурхливi води…
Це буде так: в осiннiй день прозорий
Перейдемо ми на своi дороги.
Тяжке змагання нашi душi зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрiею було роками,
Все обернеться в дiйснiсть i можливiсть,
Нам буде сонцем кожний кущ i камiнь
У цi хвилини – гострi i щасливi!
Подумать тiльки: нашi села й люди,
А завтра прийдемо – до свого мiста!
Захоплять владно зголоднiлi груди
Свое повiтря – тепле та iскристе!
Та звiдкись сум зловiщий вiтер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до староi вишнi
Не вийде мати радiсно напроти…
Душа з розбiгу стане на сторожi,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всi iншi душi – зимнi чи ворожi —
І всi глибокi помiж ними межi.
І часто серце запалае болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рiдним, тим же самим полем
Зависне iнша, незнайома пiсня.
Чекае все: i розпач, i образа,
А рiдний край нам буде – чужиною.
