скачать книгу бесплатно
Психопортрет
(Олена Телiга)
Природно жива, мов потiк, балакуча,
Залюблена в ритмiку соняшних днiв.
Хоч пройдений шлях – це кряжi, навiть кручi,
Обличчя не знае: що смуток, що гнiв.
Глибоко в душi вся iржа, вся гiрчавiнь,
Вона ж молода i фiглярно-струнка!
І ось в елегантських, майстерних рядках
Прибоем хвилюе життя надпочате.
В очах ще дитинство i танцi, i сальта,
Так близько ще жарт i палкий калямбур…
Чекайте! Нi матерi вдома, нi тата. Закурим?
Психопортрет Олени Телiги буде неповним, якщо не згадати про ii дивовижний дар передбачення. Прогностичним даром, як вiдомо, володiють талановитi поети, багато хто з них передбачив свiй трагiчний кiнець. Але в поезiях Олени Телiги вражае те, що деякi подii свого життя, як, наприклад, повернення в Украiну, вона передбачила навiть у деталях. Коли ми тепер маемо змогу порiвняти ii поетичнi прогнози з фактами та подiями ii життя, особливо на останньому етапi, то не можемо не подивуватися iх глибинi.
Дмитро Донцов писав про Олену Телiгу, що «з неi говорить пророчиця-вiстуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличенiй, здурнiлiй людськостi, i яка знае своею великою iнтуiцiею – i свого народу, i свое власне призначення в цiй завiрюсi».
Дружба з Дмитром Донцовим, авторитетним iдеологом украiнського нацiоналiзму, в чиему журналi вона тодi друкувалася – надихала ii кидатися на барикади. Тiльки б не тлiти. А ще ж дружба з однодумцями-поетами Євгеном Маланюком, Леонiдом Мосендзом, Юрiем Кленом… Завжди багла працi, дружби, боротьби, такою вона тодi була – не жила, а горiла. Встигала й писати – статтi, рецензii, вiдгуки.
А найбiльше з неi лилася поезiя.
Моя душа й по темнiм трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радiсно i струнко
Бiжить пiд вiтер i пiд град.
Щоб, заховавши мудрий досвiд
У скриньцi без ключа i дна,
Знов зустрiчати сiрий розсвiт
Вогнем отрути чи вина.
Щоб власнiй вiрi непохитнiй
Палить лампаду в чорну нiч
І йти крiзь сiчнi в теплi квiтнi,
Крiзь бiль розлук – у радiсть стрiч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І дiставать новi вiд Бога,
Коли не вистачить старих.
Багла – для себе i для друзiв-побратимiв
Якогось вiтру, смiху чи злоби!
Щоб рвались душi крiзь iржавi грати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь i люби —
І варто буде жити чи вмирати!
У Варшавi вона очолила мистецьке товариство «Зарево», щодень готувала матерiали, що iх надiйнi люди будуть поширювати на пiдсоветських землях Украiни.
А потiм в ii невгамовне життя-горiння, у ii святу боротьбу за волю i кращу долю свого народу увiйшла хоч i загадкова, але вже тодi така знаменита ОУН…
Та ОУН, в незримих рядах якоi вона житиме i боротиметься аж до свого загину… І те – робота в рядах ОУН – буде чи не найкращою сторiнкою ii воiстину героiчного життя.
Бiографи писатимуть: на чужiй землi в Олени Шовгенiвоi, потiм Телiги, вiдбуваеться перелом, викликаний пережитим у Киевi та побаченим у Чехii. Вiдчувши себе украiнкою i непримиренним ворогом великодержавностi, молода поетеса вступае в ряди Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. Вона шукала лицарiв в реальному життi, тому й поступила в ОУН.
Усе – лише не це! Не цi спокiйнi днi,
Де всi слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмуханi вогнi,
Бажання – в запорошених оковах.
Якогось вiтру, смiху чи злоби!
Щоб рвались душi крiзь iржавi грати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь i люби —
І варто буде жити чи вмирати.
Не бiйся днiв, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманiлих ранкiв.
Хай рiже час лице добром i злом!
Хай палять серце найдрiбнiшi ранки!
Ти в тiнь не йди. Тривай в пекучiй грi.
В слiпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спецi гряне жданий грiм
І з хмар сковзне – багнетом – блискавиця.
Кiлька сторiнок про ОУН
«Поетесi Валентинi Чорнiй… виповнюеться 80 лiт. Валентина Миколаiвна – член НСПУ з 60-х рокiв, автор книг „Гарна внучка“, „У зеленому садку“, „Люблю ще й досi“. Спiвавтор збiрки невiльничоi поезii „З облоги ночi“.
Учасниця бойових дiй. Невинна жертва сталiнських репресiй, вiддала ГУЛАГу 10 рокiв свого життя. В кiнцi 50-х рокiв була реабiлiтована, але здоров’я непоправно пiдiрвала. Повiсть про ii тяжку героiчну долю написав В. Чемерис» («Лiтературна Украiна», 9 вересня 2004 р.).
Моя повiсть про поетесу й чудову людину Валентину Чорну «Державна коханка» свого часу друкувалася в журналi «Кентавр» (№ 5–6, 1992 р.) та в моiй книзi, що так i зветься – «Державна коханка» (Киiв, 2005).
Валентину – у повiстi вона виступае пiд iм’ям Катерина, – заарештували в Днiпропетровську за два днi до нового 1946 року. Дiвчина, повертаючись з роботи (вчорашня десятикласниця, кiлька мiсяцiв, як пiсля школи почала працювати), купила ялинку, але прибрати з матiр’ю не встигла – вдома ii чекала повiстка, у якiй ii, сiмнадцятилiтню, запрошували до обласного вiддiлу НКС, в таку-то кiмнату до такого-то слiдчого.
Катерина вирiшила «забiгти» до слiдчого (цiкаво, що йому вiд неi, недавньоi школярки, треба?), а тодi вже, повернувшись та повечерявши, займеться з матiр’ю прибиранням ялинки – адже Новий рiк ось-ось… Бiдолашна дiвчина й не пiдозрювала, що додому вона повернеться… аж через десять рокiв.
Ледве вона переступила порiг кабiнету слiдчого, як той злорадно вигукнув:
– Ну що… с-сука, попалася?..
Пiсля брутальних лайок i триповерхових матюкiв (Катерина аж отетерiла – офiцер, а отак лаеться!), а вiн, слiдчий…
А далi процитуемо власну повiсть:
«Вiн, здаеться, ошалiв! Схопився, трахкав кулаками по столу, потiм пiдбiг до неi, боляче ляснув ii по щоцi – аж голова вiдкинулась назад. А вiн вертiвся навколо, кричав, тупотiв ногами, штурхав ii кулаками то в плечi, то пiд бiк… Зрештою сiв до столу i деякий час важко дихав. Катерина все ще не могла отямитись – невже перед нею офiцер? Та ще радянський? Офiцер тiеi армii, яка звiльнила ii з нiмецького рабства? І в чому вiн ii звинувачуе?..
Та ось слiдчий взяв аркуш паперу, щось написав на ньому i простягнув аркуш iй.
– Що тут написано? – запитав погрозливо.
– ОУН… Якiсь три букви: О, У та Н.
– О, У та Н, – передражнив вiн ii. – Ти що? Дурочку з себе корчиш?.. ать… ать… ать. Ти менi розкажи, що означають цi букви?
– Не знаю… Букви як букви: О, У та Н…
– Ти знову заспiвала казочку про три букви? – схопився слiдчий. – Ось я пошлю тебе зараз на три букви! – Вiн i справдi послав ii туди, куди й обiцяв. – Ти, с-сука, не прикидайся дурочкою. Затям: з ворогами народу в нас мова коротка. Марш у кiмнату навпроти! Посидь там i добре подумай, як жити хочеш. Знай: чистосердечне зiзнання значно покращить твою долю, за яку я зараз i ламаного п’ятака не можу дати!
Була четверта година ранку…»
Але на цьому зловiснi пригоди вчорашньоi школярки в НКВС областi не скiнчилися. Це був лише початок того абсурду, що його Валентина не могла збагнути… До чого тут якiсь три букви – ОУН? І чого так шаленiе слiдчий? І в чому ii звинувачуе?
Лише бiля дев’ятоi ранку все нарештi стихло. Коридором почали ходити сюди й туди спiвробiтники, голосно розмовляли, смiялися, курили, але до неi нiхто не заходив, ii наче й не iснувало. Катерина нi iсти, нi пити не хотiла, хоч уже минула доба, як вона тут. Спливала година за годиною. Ось уже дванадцять, ось уже перша година дня, друга… третя… четверта… Катерина, наче заведена, ходила з кутка в куток, ноги гули, як чавуннi, все тiло тремтiло, але вона боялась присiсти на стiлець, бо, здавалось, тiльки сяде, як iз нею неодмiнно щось трапиться… Нарештi зважившись (дверi були нещiльно причиненi), Катерина виглянула – в коридорi анi душi. Навшпиньках прокралася в кiнець коридора, де був туалет, i так само навшпиньках повернулася назад. Пiсля тiеi подорожi трохи осмiлiла, i коли з’являлися спiвробiтники – у формi й без – виглядала з кiмнати i хрипло прохала:
– Товаришу… товаришу… до кого звернутися? Про мене забули, а менi ж на роботу треба… Вже другий день прогул…
Нiхто не зупинявся i навiть не дивився в ii бiк.
– Товаришу… товаришу…
Йшли мимо, жваво розмовляли мiж собою, на неi – нуль уваги.
Увечерi помiнялася бригада слiдчих (вона чула, як тi, що працювали вночi, передавали справи тим, котрi ще тiльки-но заступили на чергування), прощалися, щось говорили про Новий рiк… І збуджено потирали руки… Катерина довго не могла збагнути – при чому тут якийсь… Новий рiк? А вони поспiшали в кiмнату, що була в кiнцi коридора, бiля туалетноi, i виходили звiдти з пакунками та згортками в руках… Зрештою хтось пробiг коридором з ялинкою. Катерина згадала, що й вона купила ялинку – два днi тому. Чи три… Стривай, то, виходить, що вже Новий рiк? А вона тут… А мама вдома… Мiсця собi не знаходить…
До неi нiхто не заходив.
З пакунками перестали бiгати, всi розiйшлися по кабiнетах, на якусь мить все стихло, а тодi знову почулися лайки, крики, плачi.
Настала пiвнiч.
До Катерини нiхто не приходив.
Лише о третiй ночi ii повели в кабiнет.
Вона зайшла, ледь тягнучи ноги.
За столом сидiв все той же слiдчий, перед ним на столi стояла все та сама тарiлка з голубим обiдочком, а на нiй – варена курка, бiлий хлiб. На блюдечку – склянка з паруючим духмяним чаем. Катеринi здалося, що вона й не виходила з кабiнету. Як i перше, запросивши ii сiсти, слiдчий наче забув про неi, а увесь вiддався iжi. Їв вiн смачно, хрускотiв кiстками, сьорбав чай… Робив це шумно, явно намагаючись викликати в арештованоi почуття голоду чи бодай спраги. Але Катерина, хоч i минуло вже пiвтори доби, як вона востанне iла, голоду не вiдчувала. Навiть самiй дивно було. Втiм, у нiмецькому рабствi вона навчилася i голод гамувати, i спрагу. Там, хочеш не хочеш, а навчишся, бо по три днi, бувало, й крихти не давали, а робити змушували. Та й у карцерi не раз доводилося сидiти – звикла. Але в Нiмеччинi було трохи зрозумiлiше, адже там були вороги, а тут – своi, рiднi…
– Ну, згадала? – урвавши плин ii думок, з набитим ротом запитав слiдчий. – То що таке ОУН?
Знову слiдчий учепився за цi три букви! Хотiла б вона й сама знати, що то таке – ОУН. А вiн немилосердно плямкав, губи й пiдборiддя його маснiли вiд жиру – ii занудило.
– Коли знаете – скажiть самi…
У вiдповiдь – лайка, матюки.
– Я все, все знаю! – кричав вiн i, давлячись, квапно доiдав курку, запиваючи ii чаем. (Вона вже здогадалась, що курка – казенна, спецiально йому видана для «виробничих цiлей», щоб викликати в заарештованоi почуття голоду i таким чином зламати ii.) – Тi книжки тобi дав читати оунiвець Роман Блакитний. І ти теж оунiвка…
Переборюючи нудоту (порожнiй шлунок почав боляче стискуватись) i огиду, що вiн так плямкае, i в зубах у нього стирчить лико, Катерина все ж запитала, що таке оунiвець?
– А це означае, що ти за самостiйну Украiну. Ти – нацiоналiстка! І дiяла пiд керiвництвом оунiвця Блакитного.
Сама дивуючись своему спокою, вона сказала:
– Нi сiрого, нi зеленого, нi тим бiльше блакитного я не знала i не знаю. І взагалi я не нацiоналiстка.
– Не нацiоналiстка, кажеш? – зловiсно протягнув вiн. – А це ми легко доведемо. І просто.
– Я вже переконалась, що у вас все просто виходить.
– Почекай, ти зараз i не такоi заспiва-аеш!..
Дiстав з шухляди якiсь листи, i Катерина впiзнала свiй почерк. То були ii листи, що iх вона посилала матерi з Нiмеччини, вiдразу ж пiсля того, як ii звiльнила Радянська армiя.
– Ось твiй лист, написаний тобою з Ростока. Впiзнаеш?
– Мiй. Але що в ньому такого? Я писала не кому-небудь, а – рiднiй матерi.
– Але ти писала його украiнською мовою! – зловiсно, нiби то найбiльший у свiтi кримiнал, вигукнув слiдчий. – І цим ти себе повнiстю викрила!
– Ну й що ж, що украiнською? – все ще дивувалась дiвчина. – Я ж украiнка i мати моя украiнка, то чому маю iй писати iншою мовою?
Катерина пам’ятала, що було в тому листi. Писала матерi, що скучила за нею, за братиками, за сусiдами, за вулицею, за всiм своiм рiдним краем, що хочеться додому, на Вкраiну милу, почути бодай слово рiдне, бо нiмецьке вже у вухах застряе…
– Ось… ось… – шарудiв вiн листом, наче щось намагався з нього витрусити. – Перший доказ, що ти… – лайка, мат, – нацiоналiстка! Тебе не в СРСР тягло, а тiльки на Украiну. Нацiоналiстка! Цим листом ти себе викрила, сука бандерiвсько-оунiвська!
Вигукуючи образи, вiн розстебнув кобуру, дiстав пiстолет, бiгав навколо неi, розмахував пiстолетом i кричав:
– Уб’ю! Пiд стiнку! Ставай пiд стiнку, нiмецька шлюха! Прощайся з бiлим свiтом!..
Штовхаючи ii в плечi, вiдтрутив до стiни, а сам, вiдскочивши на кiлька крокiв, цiлився в неi з пiстолета й кричав… А вона його не чула i не бачила, кабiнет плив перед нею, як у туманi. Та ще почала допiкати спрага, в рот наче хто напхав клею, вiн згущувався, тужавiв, приклеюючи язик до пiднебiння… Залишивши ii стояти пiд стiною, вiн повернувся до столу. Тримаючи пiстолет в лiвiй руцi, правою схопив ручку i щось довго писав. Та ось вiн закiнчив, крикнув:
– Пiдiйди, сука, до столу!
Тягнучи неслухнянi ноги, вона пiдiйшла.
– Пiдпиши!
Катерина ще знайшла в собi сили прочитати, що там написано. Вiд ii iменi слiдчий вигадував, що вона, Катерина Ярошенко, зберiгала й розповсюджувала нацiоналiстичну лiтературу, що якийсь Роман Блакитний проводжав ii одного разу додому й завербував ii, Катерину Ярошенко, в обласний осередок ОУН, що з нею була ще якась дiвчина…
– Напиши ii прiзвище!
Пiсля жорстоких кiлькаденних (i кiльканiчних теж) тортур, вже напiвжива Катерина (в життi – поетеса Валентина Чорна) пiдписала (аби врятуватися) все, що iй пiдсунув слiдчий. Що вона, мовляв, була чи не зв’язковою в якомусь ОУН (чи в якiйсь ОУН – що означають тi три загадковi лiтери, дiвчина так i не збагнула – як i те, який стосунок вона до них мала).
Суд вiдбувся 16 сiчня 1946 року.
Катерину на те засiдання не запросили. Коли поцiкавилась: «Чому?» – вiдповiли коротко: «Не було в тому потреби!»
