скачать книгу бесплатно
Там, за лiсами, неспокiйно спить
В боях ранений, мiй трагiчний Киiв…
Ось чому Улас Самчук мав усi пiдстави заявити i твердити, що вона готувалася до зустрiчi з Киевом, як наречена до шлюбу…
Спочатку все було нiби добре, адже Киiв зустрiв ii «жовтогарячим палахкотiнням скверiв i паркiв. Але й руiнами, чергами за водою, завiшеними чорними вiкнами…» Такi були суворi реалii, а в ii душi буяв iнший Киiв, – рiдний, любий, дорогий, единий… І хай iй було напророчено вмерти у ньому, але вона мчала у Киiв, справдi, як наречена до шлюбу…
Отож ще раз: з початком вiйни 1941 року Телiга переiздить до Львова, бере участь, як дiева оунiвка, в похiдних групах ОУН – вони йшли на самопожертву, разом з ними йшла й Олена. І не просто разом, вона завжди йшла трохи попереду, ведучи за собою братiв i сестер по органiзацii.
Встигла зробити у Львовi багато, але наче прихватцем, чекаючи тiеi митi, коли нарештi вирушить до столицi Украiни.
І ось вона з групою Олега Ольжича переiздить до Рiвного, а вже 29 жовтня Олена Телiга там, куди поривалася ii душа, все ii ество – в напiвзруйнованому Киевi, мчить машиною по Брест-Литовському шосе, подумки пiдганяючи авто: швидше, швидше, швидше! Нетерпiння дiстатися Киева було таким великим, що всю ii заполонило. Але заполонило щастям i радiстю зустрiчi. У Киевi ii чекав поет i дiяльний член ОУН, ii наставник по боротьбi Олег Ольжич.
Привiтавши Олену з поверненням до Золотоверхого Киева:
«Вiн нинi переживае не кращi своi часи, боюсь, коли б не найгiршi, але ми iх маемо перевтiлити у кращi. Як треба, то й життям своiм».
І одразу повiдомляе, що iй доручено – вiд iменi, звичайно, ОУН – очолити Спiлку украiнських письменникiв. А також…
– Також… – промовив Ольжич, мить подумавши: – Про все iнше – потiм. А нинi вже час ставати до працi.
Олена й сама була такоi думки: менше слiв – та ще таких гарних i пiднесено-урочистих (скiльки iх вже наговорили, навиголошували украiнцi!), пора переходити до дiла. І справа повинна бути свiтлою i радiсною – праця для душi, для народу, для рiдноi Украiни. Щирою була i любов-кохання. Спочатку Олена писала Михайловi Телiзi: «Любов свободна, Михайлику, i я нiколи не вiзьму нiяких обiцянок i нiчого подiбного. (Це вона писала за рiк до весiлля.) Робiть, любий, як знаходите краще, ходiть всюди, знайомтесь, танцюйте, „флiртуйте“. І менi Ви нiколи не зробите неприемности. Тiльки така любов хороша, як у нас, коли вона не обов’язок, а свiтле, радiсне, вiльне щастя…. Тiльки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА!»
Ось такоi й працi вона багла, – не з принуки, не з обов’язку – а за покликом серця.
І таку працю вона й розпочала в Киевi. Вiльну, але на гранi смертельного ризику. Хтось зауважив: у неi була натура Кармен. А Кармен – це азартна гра зi смертю.
Прибувши в окупований фашистами Киiв, очоливши Спiлку письменникiв i журнал «Лiтаври», Олена вiрила, що пiсля вiйни Украiна буде суверенна. Та окупанти планували iнакше, а тих, хто думав не так, як вони, i не пiдкорявся iм, вiдправляли до Бабиного Яру.
Їй тодi йшов 35-й рiк.
Один з гестапiвцiв потiм зiзнаеться: вiн i з-помiж чоловiкiв не бачив таких мужнiх, як ця жiнка.
Але про мужнiсть вона тодi не думала (чи думала менше всього) – жила для працi в iм’я волi i кращоi долi своеi Украiни. Про те й писала у вiршi.
Це буде так: в осiннiй день прозорий
Перейдемо ми на своi дороги.
Тяжке змагання лютi душi зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
Ілюзii, якщо вони й були, зникли й розвiялись в один день. І вiд того на душi стало ще тяжкiше, нiби втратила те, чим жила останнi днi. Та духом не падала. Треба було тверезо оцiнити ситуацiю i починати свою нелегку працю з вiдновлення в душах украiнських нацiонального почуття. У статтi за 5 жовтня у «Волинi», що мала промовисту назву «Розсипаються мури», писала:
«Питання нацiональноi самосвiдомости на Схiднiй Украiнi е тепер дуже можним. Рожевi оптимiсти твердять, що 98 % украiнського населення почувають себе свiдомими украiнцями в нашому розумiннi цього слова. Чорнi песимiсти понуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося сталiнське „братерство народiв“, нацiональний свiтогляд буде видаватися диким божевiллям, а тi, що його несуть, будуть цiлковито чужi на схiдних землях. Правда е безперечно десь посерединi, i наразi – мабуть, ближча до поглядiв песимiстiв.
20 рокiв московськоi завзятоi пропаганди не могли лишитися безслiдно».
Треба було починати цю тяжку, але вкрай необхiдну працю – збудити в душах украiнцiв нацiональнi почуття, що ледь-ледь там ще тлiли – якщо тлiли. Цим мали зайнятися украiнцi iз захiдних земель, вони мали кращi умови для формування свого нацiонального свiтогляду. Настав час допомогти своiм братам зi Сходу. Олена ще вiрила в успiх, писала:
«Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову iдею чужому середовищу, лише зливаемося зi своiм народом, щоб спiльними силами, великим вогнем любови розпалити знов всi тi почування, якi нiколи не згасали: почуття нацiональноi спiльноти i гостроi окремiшности».
За роботу, прибувши до Киева, взялася, не гаючи й дня. Та й зайвих днiв – це вона розумiла – вже не було.
Менше слiв – бiльше дiла.
5 жовтня 1941 року з iнiцiативи Олега Ольжича в Киевi була створена Украiнська Нацiональна Рада (УНР), до якоi увели й Олену Телiгу. УНРада мала стати представницьким органом, який би перебрав на себе цивiльну владу на всiй територii Украiни, окупованiй нiмцями. Гадалося: за допомогою легальних (а де й нелегальних) заходiв згуртувати нацiю для вiдбудови зруйнованого вiйною господарства, вiдродження украiнськоi мови та культури, а в подальшому, скориставшись зручним моментом – знесиленням обох тоталiтарних режимiв – гiтлерiвського та бiльшовицького у взаемнiй боротьбi за пануванням над свiтом, – взяти всю повноту влади i утвердити нарештi – нарештi! – незалежну Украiнську державу. А поки що сподiвалися, що украiнська цивiльна влада буде дiяти паралельно з нiмецькою вiйськовою владою… Але вiдразу ж не так почалося, як гадалося наiвним керiвникам УНРади. З перших днiв вони змушенi були декларувати перед нiмцями свою лояльнiсть та меншiсть. І ще змушенi були – нiмцi вже позирали на них косо, – наголошувати на тому, що першочергове iхне завдання е «допомога всiма силами нiмецькому вермахту аж до кiнцевоi перемоги над ворогом Украiни i всього людства – над бiльшовизмом». У зверненнi УНРади до украiнського народу були такi слова:
«Наступним по важливостi завданням е вiдбудова нашого суспiльного i громадського життя в усiх секторах. Наш дух i сила наших рук мають здiйснити величезну роботу. Ми мусимо виконати цю роботу, пам’ятаючи про те, що майбутня доля украiнського народу i Украiни знаходиться в наших руках.
Цю роботу ми повиннi виконувати згуртовано, усуваючи будь-якi неузгодження. Це повинна бути еднiсть на всiх рiвнях – церковно-релiгiйна еднiсть, еднiсть села i мiста. Ми повиннi йти згуртованими рядами, як органiчне цiле, як монолiт.
До такоi едностi i роботи, до послуху, дисциплiни i порядку закликае всiх украiнцiв Украiнська Нацiональна Рада, яка була утворена зразу ж пiсля вступу нiмецьких вiйськ у столицю Киiв для мобiлiзацii всiх украiнських сил, для вiдбудови нашоi зруйнованоi держави, суспiльного та громадського життя».
Оленi Телiзi, як вiдомiй на той час поетесi, громадськiй дiячцi та члену Культурноi референтури ОУН було доручено в Киевi створити Спiлку украiнських письменникiв. Треба було починати мало не з нуля, хоча Спiлка украiнських радянських письменникiв iснувала до окупацii Киева i була вона чималою й вельми впливовою та авторитетною.
Ось що писатиметься в бiобiблiографiчному довiднику «Письменники Радянськоi (тодi неодмiнно – радянськоi!) Украiни», у ювiлейному виданнi, випущеному в 1988 роцi з нагоди сiмдесятирiччя республiканськоi письменницькоi органiзацii.
Спiлка письменникiв Радянського Союзу – добровiльна громадська творча органiзацiя, що об’еднуе професiйних лiтераторiв. Створена в 1934 роцi на Першому Всесоюзному з’iздi радянських письменникiв (Москва, 17 серпня – 1 вересня). Максим Горький говорив тодi: «Спiлка письменникiв утворюеться не для того, щоб тiльки фiзично об’еднати художникiв слова, але щоб професiйне об’еднання дало iм змогу зрозумiти свою колективну силу, визначити з можливою яснiстю рiзноманiтнiсть напрямiв ii творчостi, ii цiльовi настанови i гармонiйно об’еднати всi цiлi в тiй едностi, яка керуе всiею трудотворчою енергiею краiни.
Ідеться, певна рiч, не про те, щоб обмежити iндивiдуальну творчiсть, але щоб дати для неi найширшi можливостi подальшого могутнього розвитку».
Тодi ж, у 1934 роцi, була створена i Спiлка радянських письменникiв Украiни, яка об’еднувала сто двадцять членiв та сiмдесят три кандидати в члени Спiлки письменникiв.
Нинi Спiлка письменникiв Украiни налiчуе понад тисячу сто членiв. В нiй працюють прозаiки, поети, критики, драматурги, перекладачi, якi пишуть украiнською, росiйською, еврейською, бiлоруською, молдавською, грузинською, грецькою, французькою, чуваською та iншими мовами. Найвищим органом ii е з’iзд, а в перiод мiж з’iздами – обране таемним голосуванням правлiння, яке в свою чергу обирае Президiю та Секретарiат. Постiйно працюють творчi об’еднання прозаiкiв i поетiв, комiсii критики й теорii лiтератури, нарису i публiцистики, драматургii, гумору та сатири, художнього перекладу, вiйськово-художньоi лiтератури, дитячоi та юнацькоi, пригодницькоi та науково-фантастичноi лiтератури, по роботi з молодими авторами, по зв’язках з братнiми лiтературами, iноземна та приймальна комiсii. В усiх областях республiки дiють обласнi письменницькi органiзацii.
Тодi, восени сорок першого i наприкiнцi його червонi пiд ударами нiмецьких армiй, терплячи жахливi поразки, стрiмко вiдкочувались вiд захiдних кордонiв на Схiд, аж до Волги, i здавалось, будуть тiкати далi й далi i навiть Москва ось-ось буде взята Гiтлером i перетворена на руiни й пустку, що iх потiм з наказу фюрера заллють водами штучного моря; так ось тодi здавалося, що вже не воскреснути бiльшовицькому царству, йому надходить стрiмкий i нищiвний крах i на «обломках самовластья» бiльшовицького настав час створювати Украiнську незалежну державу. Що нiмцi з цього приводу – побудова якоiсь там незалежноi держави, – думали iнакше, зовсiм-зовсiм iнакше, ще не вiрилось. А вiрилось членам ОУН – iншоi нацiоналiстичноi сили тодi не було, – що нiмцi допоможуть створити самостiйну Украiну. Тож оунiвцi з похiдних груп гаряче взялися до роботи, якоi був ще непочатий край. Оленi доручили культуру, себто створити нову Спiлку украiнських письменникiв. Олена взялася до працi. І тут виявилось, що створювати у Киевi Спiлку украiнських письменникiв нi з чого. Майже нi з чого. Чи – нi з кого. Де вони подiлися, «iнженери людських душ», як iх ще недавно величали в бiльшовицькiй iмперii? А було ж iх за двi з чимось сотнi – перед початком вiйни.
Другий з’iзд письменникiв Украiни (радянськоi!) вiдбудеться вже по вiйнi, у 1948 роцi, i письменникiв виявиться загальним числом 263. В окупованому ж Киевi нiяких письменникiв – не кажучи вже про iхню спiлку, – не виявилось.
Частина письменникiв, як загримiли тяжкi боi за Киiв, самоевакуювалась за принципом «хто куди», але переважна iх бiльшiсть була органiзовано вивезена. В евакуацiю. Разом iз сiм’ями. Було подано залiзничний ешелон з великоi низки вагонiв, всiм творцям красного письменства та членам iхнiх сiмей визначено у вагонах мiсця, i спецешелон, тихо й нечутно вiдчаливши вiд перону вокзалу Киева, вирушив на Схiд, до Волги – в Саратов та iншi мiста Росii, де украiнськi письменники – в основному цвiт спiлки – i перебуватимуть аж до звiльнення Киева.
Отож, констатувала Телiга, у Киевi, в окупованому Киевi украiнських письменникiв не виявилося – треба було заново створювати Спiлку украiнських письменникiв.
Велено – цим клопотався вiд iменi проводу ОУН Олег Ольжич – зроблено.
15 листопада 1941 року вiдбулися загальнi збори новоутвореноi Спiлки украiнських письменникiв. Класикiв у ii рядах не було, як i видатних та визначних, все молодi, ще нiкому не вiдомi, а то й початкiвцi… (Як пiзнiше виявиться, i графомани теж, а цих де й не сiй, а вони вродять рясно.)
Загальнi збори затвердили тимчасовий статут Спiлки. Новоутворена Спiлка повинна була стати, по сутi, клубом за iнтересами, де мало зосереджуватися творче життя, i систематично – раз на тиждень – творцi мали збиратися для обговорення творiв своiх усiх жанрiв та лiтературнi й лiтературно-фiлософськi питання. У роботi мали брати участь всi члени Спiлки, запрошувалися працiвники сумiжних галузей мистецтва. Було обрано правлiння Спiлки у складi: голова – Олена Телiга, заступник голови – Борис Вiнницький, секретар – Іван Ірлявський. Задумано було органiзувати при Спiлцi видавництво «Культура» та журнал з тiею ж назвою, готувалися випускати лiтературно-критичний альманах (в подальших планах було видання творiв тих письменникiв, якi за бiльшовикiв були репресованi й знищенi, зокрема, в першу чергу видання поезiй Євгена Плужника).
Також при редакцii газети «Украiнське слово» вирiшено було випускати журнал «Лiтаври», редактором якого призначили Олену Телiгу.
Лiтературна молодь, що набiгла до Спiлки, була рiзна. Однi здiбнi, як кажуть, подавали надii, iншi – так собi. Сiренькi до безнадiйностi, але дуже хотiли «творити». Однi усвiдомлювали себе украiнцями, тож прислухалися до порад вiдомоi поетеси й голови Спiлки i разом з нею намагалися створити правдиве украiнське мистецтво. Іншi, «вихованi бiльшовицькою пропагандою», нацiоналiстичних iдей не сприймали, хоча… Один поперед одного спiшили пристосуватися до нових реалiй, «переорiентовувалися», а це значить, що однi iмена замiняли iншими. Ранiше писали про Сталiна, тепер про Гiтлера. І бiгом несли своi писання до «Лiтаврiв»: друкуйте пошвидше, це ж про самого фюрера великого нiмецького народу! Посипались славослiв’я на адресу «визволителiв». Телiга такi римованi вправи не приймала i друкувати категорично вiдмовлялася – ображенi «творцi» бiгли з доносами на неi до гестапо.
Доноси множилися жахливо швидко, над головою Олени Телiги почали згущуватися чорнi хмари.
Про роботу Олени Телiги на посадi редактора «Лiтаврiв» один з авторiв так пiсля вiйни згадуватиме:
«Я передав редакцiйну теку „Лiтературного додатку“ панi Телiзi. Вирiшено випускати окремо вiд „Украiнського Слова“ лiтературний часопис, якому панi Телiга дала назву – „Лiтаври“. Така назва всiм нам, редакцiйним працiвникам, була до вподоби. І нiхто з нас ii не заперечував – така свiжа i головне бойова, що вiдповiдала духовi наших революцiйних буднiв i свят.
– Нехай гримлять нашi „Лiтаври“, щоб аж свiт почув, – сказав хтось iз нас iз пiднесенням.
Олена Телiга уважно перечитувала кожен матерiял, деякий позначала червоним олiвцем i вiдкладала окремо. Іншi клала, вже без порядку, в одну купу, а потiм подала iх менi:
– Прошу цей мотлох кинути до коша, – сказала менi, – це фольксдойчiвська графоманiя. Це, мабуть, тi ж самi писаки, що й Сталiновi так щедрували. Як по-вашому? А гляньте ось на цю нiсенiтницю – „Серце нiмецького вояка“. Це писала панi Н. К. Яка швидка, вже встигла розкусити й серце нiмецького вояка! Бiдна жiнка, я можу iй тiльки спiвчувати, але не можу помогти. Хай береже в своему альбомi. „Лiтаври“ – тiльки для украiнського серця».
Ще зiшлемось на конкретнi факти, що iх наводить Надiя Миронець у своiй працi «І злитись знову зi своiм народом»:
«Яр Славутич, який у роки вiйни сам був пiдпiльником, за дорученням Чернiгiвськоi Сiчi вiдвiдував столицю i як молодий поет спiлкувався з Оленою Телiгою, також свiдчив, що вона засуджувала некритичне ставлення деяких авторiв до нiмецького фашизму. Вiн не раз чув ii блискучi промови на нелегальних зiбраннях. „О. Телiга, – писав вiн, – палко викривала полiтику Гiтлера щодо Украiни, називаючи нiмецьких фашистiв i всiх росiйських комунiстiв колонiзаторами, загарбниками, ворогами украiнськоi самостiйности“. Про своi враження вiд зустрiчi з нею Яр Славутич розповiв у бiографiчнiй поемi „Моя доба“, де е спецiальний роздiл „Телiга в Киевi“. У ньому вiдображенi жахливi картини окупованого фашистами Киева, коли на змiну московським зайдам наринули нiмецькi орди й „несуть неволю, нищення i гнiт“.»
Нараз, як грiм iз темрявих небес,
Лiтаври б’ють на радiсть Украiнi;
Похiдна група розгортае скрес.
Телiга, Ольжич, Рогач солов’iнi
Пускають поклики на свiт увесь —
І по безкраiй, по страшнiй руiнi
Дзвенить оунiвський, вiдважний клич
Надii, вiри – мов луна сторiч!
«Крiпись, народе! В цю пекельну пору
Жени вiд себе навiсний кiнець.
Полiську Сiч, посвятну i сувору,
Веде з пiдпiлля Бульба-Боровець.
Крiпись, народе, не ховайся в нору,
Куди втiкае лиш партацький мрець.
Простуй до волi серед бiд i лиха!» —
Голосить гасло бойове Телiга.
На сторiнках «Лiтаврiв», перше число яких вийшло в свiт 16 листопада 1941 року, проповiдувалися нацiоналiстичнi iдеi, друкувалися кращi зразки украiнськоi лiтератури, читачi мали змогу ознайомитися iз творами Є. Маланюка, О. Олеся, О. Ольжича, О. Стефановича та iнших, якi були забороненi для друку в радянськiй Украiнi, а також з творами письменникiв, знищених бiльшовицьким режимом, – Є. Плужника, О. Влизька, Г. Косинки, улюбленого письменника Олени Телiги М. Хвильового та iнших.
Недовго судилося гримiти «Лiтаврам», 7 грудня вийшло останне, четверте число. У неймовiрно тяжких умовах працювала Спiлка украiнських письменникiв. Але за короткий час Оленi Телiзi вдалося згуртувати навколо себе чимало талантiв. 15 сiчня 1942 року вона писала Олеговi Лащенковi до Праги: «Боже мiй, який цiкавий журнал можна би видавати тепер у Празi, коли б я передавала звiдси матерiял!» Безумовно, це було результатом невтомноi дiяльностi Олени Телiги, великоi притягальноi сили ii особистостi.
Днi Олени Телiги були вщерть заповненi роботою. Їi бачили то в редакцii «Украiнського Слова» на вулицi Бульварно-Кудрявськiй, 24, то в примiщеннi Спiлки украiнських письменникiв на Трьохсвятительськiй, 23, то на Короленка, 54 (тепер – Володимирська), де розмiстилася Украiнська Нацiональна Рада, то на бульварi Шевченка, 10, в очолюваному Іваном Кавалерiдзе вiддiлi мистецтв мiськоi управи Киева, то в самiй управi. Завжди пiдтягнута i елегантна, незважаючи на голод i холод у Киевi, бадьора i готова пiдтримати iнших.
Олена Телiга потурбувалася про створення при Спiлцi украiнських письменникiв кооперативу «Слово», який допомагав налагодити постачання письменникам додаткового хлiба, зверталася до Украiнського Червоного Хреста в справах допомоги тому чи iншому письменниковi. Марко Антонович, який восени 1941 року працював у видавництвi «Украiнського Слова» i якийсь час мешкав в одному «колгоспному» помешканнi на нинiшнiй Володимирськiй вулицi разом з Оленою Телiгою та iншими товаришами, котрi прибули з похiдними групами ОУН, так згадував тi часи: «Найчастiше ми бачилися ввечерi, коли всi приходили додому, бо ж у Киевi тодi була полiцiйна година вiд смеркання до свiтання. У цiлому помешканнi була едина тепла, або може краще сказати, не дуже холодна кiмната – кухня, i там ми iли спiльну вечерю, яка день у день складалася лише з однiеi страви: гороху, звареного на водi, без солi й товщу, – а все ж таки це була основна наша iжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденнi переживання, рiзнi зустрiчi, справи. І хоч Олена Телiга була найстарша мiж нами – iй тодi було вже понад тридцять, – вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рiшуче протестувала проти того, щоб ми брали пiд увагу те, що вона жiнка, й давали iй якiсь пiльги в тих, до речi, не надто вибагливих господарських обов’язках.
Пiд час всього того перiоду я пригадую ii в тому самому суворому чорному костюмi й чорному капелюсi. Це викликало враження певноi суворости, i справдi, вона була суворою до себе й до iнших, якi пробували своi особистi iнтереси поставити понад нацiональну справу, для якоi ми всi там були. Крiм того, вона була рiшуча, безкомпромiсова, а при тому дуже невимоглива щодо особистого життя й витривала, якщо мовити про терпiння рiзних невигод у неопалюваному помешканнi, де вночi замерзала вода в шклянках i де лише в кухнi i то ввечерi, коли ми трохи топили, було теплiше. Однак у особистому життю вона була дуже мила, тепла, товариська!»
Знаходила Олена Телiга час i для поетичноi творчостi, хоч, здавалося, було не до того. Корнiй Товстюк, що був разом з нею в Киевi восени 1941 року, писав у своiх споминах: «Олена Телiга в той час працювала над твором про героiзм спартанцiв i його вiдлуння в Украiнi. Мiй брат Георгiй Дiдiв як латинiст консультував Олену.»
Твiр починався з епiграфа: «Dic, hasps Spartae, nos hic vidisse jacentos, dum santis Patriae legibus obsequimur! – Скажи, подорожнику, Спартi, що ти нас тут бачив полеглих пiсля того, як ми виконали свiй святий обов’язок перед Батькiвщиною!» (Цi слова написанi на могилi оборонцiв Спарти.)
Олена передчувала, що iй i ii друзям судилося повторити подвиг спартанцiв, готувала себе до цього.
З великими труднощами серед сувороi зими дiстався до Киева ii коханий Михайлик. Улас Самчук, до якого вiн заiздив по дорозi в Рiвне, згадував, як вiн його проводжав у цю нелегку путь. «…В середу 29 листопада, в годинах раннiх за бурхливоi снiжноi погоди, я виряджав його в дорогу до Киева. Вiн iхав вiдкритим тягаровим автом… сидiв на якихсь скриньках якогось майна, бо в кабiнцi не хватило для нього мiсця. Вiн був увесь закутаний рiзними теплими одягами, голова покрита плетеним наголовником, що мав вигляд лицарського шолома, на руках мав великi, теплi рукавицi. Небо сипало згори снiгом i засипало його бiлим, легким пухом. Коли авто рушило, вiн помахав менi на прощання своею тяжкою рукавицею».
У Киевi Телiги кiлька разiв мiняли помешкання. Якийсь час жили по вулицi Караваiвськiй (тепер – Льва Толстого), недалекими сусiдами були О. Ольжич, О. Штуль, І. Рогач, О. Чемеринський. Збиралися, щоб обмiнятися новинами, виробити тактику поведiнки в обстановцi, що ускладнювалася з кожним днем.
Дуже швидко стало зрозумiлим, що нiмцi не будуть миритися з будь-якими дiями, спрямованими на вiдродження Украiнськоi держави. Адже це зовсiм не входило в iхнi плани, якi передбачали розчленування Украiни з майбутнiм приеднанням ii до Нiмеччини. В iнструктивних вказiвках рейхскомiсарiату Украiни говорилося, що вiн буде мати своiм завданням готувати все тiснiше приеднання цiеi територii до Нiмеччини.
Із листiв знайомих вiдомо, що в Киевi Олена Телiга мешкала в якомусь чи не самому глухому провулку, на першому поверсi старого двоповерхового будинку, напiвцегляного, напiвдерев’яного (другий поверх), що в негоду скрипiв, як кректав, наче скаржився на свою долю.
За свiдченням друзiв Телiг, Олена й Михайло спочатку мешкали по вулицi Короленка (тепер Володимирська), 45, де жили всi члени Культурноi референтури ОУН, а потiм перебралися на Караваевську (у будинок, який до вiйни належав видавництву «Комунiст») – тепер рiг вул. Л. Толстого i Панькiвськоi, 25/2. Телiги мешкали в тiй частинi, яка нинi мае адресу вул. Льва Толстого, 25/18.
За свiдченням О. Ждановича, будинок не мав печей, був пристосований до центрального опалення, яке не працювало в окупованому Киевi. А коли якось включили систему, почали лопатися труби й опалення виключили. Оскiльки вода постiйно замерзала, а отже, й постiйно лопалися труби, вiдключили й воду. Ще згодом вiдключили й свiтло. До всього ж – у пiтьмi й холодi – не було чого iсти. «Це приблизний образ, як жила панi Олена в Киевi. Але панi Олена трималася знаменито, мало того, вона своiм дзвiнким смiхом, який не покидав ii, тримала iнших… Щодня приходили до неi десятки голодних, перемерзлих i вичерпаних письменникiв, критикiв, професорiв, iлюстраторiв – автори й працiвники „Лiтаврiв“, члени СПУ – за порадою або допомогою. Допомогти майже не мала чим. Вiддавала своi грошi, змагалась за гонорари, за позики, за обiди, i люди вiдходили потiшенi й пiдтриманi душевно.
