скачать книгу бесплатно
Немае бур, щоб ми розбились в них!
Розiрвем сiть, порвем кривавий сак…
Повернем в спiв, у смiх
Наш гнiв!
Се так, головне у життi, це справа, якiй служиш.
Додому поверталась завжди збуджена, в емоцiйному пiднесеннi, що нiколи ii не залишало, поверталась ще не охололою вiд працi, якiй вся вiддавалася. Як на одному подиховi, наче на крилах злiтала на п’ятий поверх до своiх крихiтних пенат, де Михайло, вже вiдчуваючи той ii лет, заранi вiдчиняв дверi i чекав ii на порозi з усмiшкою i простягненими для обiймiв руками.
– Ой, Михайлику, скiльки ми сьогоднi зробили! Побiльше б такоi роботи! Тодi й жити цiкавiше, бо без любоi працi для загального добра, для Украiни, днi такi одноманiтнi й пустi. Як не наповниш iх енергiею своеi душi й горiнь – тяжко тодi жити.
У тi днi захоплено писала про iхне життя:
На п’ятiм поверсi
Так, завтра зрання та ж незмiнна пiсня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще мiцнiше, аж за горло стисне
Тяжких турбот ржавiючий ланцюг.
Та прийде вечiр – завтра чи позавтра, —
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бiгти й обминати авта —
На п’ятий поверх, де чекаеш ти.
І невiдмiнно – березень чи грудень —
Все те ж питання й вiдповiдь: «На днях»…
Все та ж потiха: «Може, якось буде»…
Все так же – в мозок найгострiший цвях.
Та ось вже нiч. І на руцi твiй дотик.
Яснiе зiр, вiдпочивае слух,
І так безжурно скинутi турботи,
Як з голови мiй чорний капелюх.
А покiй наш – це передпокiй неба,
І у казки я вiрю знов i знов,
Бо в хмарах мiсяць, мов у пiнi лебiдь,
Перепливае крiзь мое вiкно.
Ти теж веселий i юнацьким кроком
Обходиш покiй тут i знову там.
«Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» —
Так дзвiнко й гостро вимовлять уста.
Палить сонце, дощi, вiтри,
У пiсках поринае крок,
Серед ночi зловiщий крик
Залiтае до нас в шатро.
«Вiдпливаймо!» – беру весло,
«Небезпека!» – не зложу рук,
Все разом: i добро, i зло,
Всi шляхи: i пiсок, i брук!
А завтра зрання – та ж незмiнна пiсня,
Все так же набiк чорний капелюх,
І аж до ночi не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавiючий ланцюг…
Тодi ж Олена – але вже з прiзвищем Телiга – почала друкуватися. У 1922 роцi у Львовi почав виходити «Лiтературно-науковий вiсник», що його редагував Дмитро Донцов, вiдомий полiтичний дiяч, публiцист, iдеолог украiнського нацiоналiзму. Один з керiвникiв Украiнськоi хлiборобсько-демократичноi партii. За свое украiнофiльство якось був схоплений польською владою i запроторений до концтабору. Автор багатьох праць на теми украiнського вiдродження, серед яких – «Модерне москвофiльство», «Історiя розвитку украiнськоi державноi iдеi», що була настiльною книгою Олени Шовгенiвоi, а потiм – Телiги, як i «Нацiоналiзм», як i праця «Де шукати наших традицiй», «Московська отрута», «Росiя чи Європа», «Клич доби», у яких виклав доктриннi засади украiнського нацiоналiзму.
Як полiтика й публiциста, незламного борця за волю своеi краiни, Олена обожнювала його. Вiн був для неi такою величиною – «позахмарною» – додавала, що вона нiколи б не зважилася послати йому своi вiршi. Але хтось iз ii друзiв попросив у неi кiлька ii поезiй «на пам’ять». Олена дала, нiчого не пiдозрюючи, а друг, не спитавши в неi дозволу, навiть не поставивши ii до вiдома, надiслав поезii Донцову. Самому Донцову. І яким же був подив Олени та ii радiсть, коли – це було року 1928-го, – в «Лiтературно-науковому вiснику» раптом з’явилися друком три ii поезii. Ще й лист прилетiв вiд Донцова, який похвалив молоду авторку, запрошував до спiвробiтництва… Олена спершу неймовiрно подивувалася, а тодi неймовiрно зрадiла. Тi поезii i, зокрема, вiрш «Радiсть», що вiдкривав добiрку, були написанi Оленою ще в 17-лiтньому вiцi i вона сумнiвалася: давати iх у пресу чи нi. А може, то всього лише проба пера початкiвця?
Та «Радiсть» i справдi принесла Оленi неймовiрну радiсть. Як згадуватимуть ii друзi, Олена випромiнювала оптимiзм i вся свiтилася тихим сяйвом i вперше радiла життю, повiривши у власнi лiтературнi спроби.
Чоловiк ii любив фотографувати…
До речi, про фотоапарат. Жили молодi в Подебрадах бiдно, ледве-ледве стягуючи кiнцi з кiнцями, вiд багато чого мусили вiдмовлятися. Але ж, попри все, треба було пристойно одягатися, а Михайло вже обносився. Олена десь позичила грошi, дала iх чоловiковi, аби вiн купив собi новий костюм.
Михайло подався купувати собi костюм, а купив… фотоапарат. І звiдтодi часто фотографував Олену – на знiмках вона виходила з такою звабливою жiночнiстю i кокетлива. І це в нiй поеднувалося з твердiстю характеру, вона була максималiсткою, слова у неi нiколи не розходилися з дiлом. Бо вважала: письменник не може в творчостi проповiдувати одне, а в життi вчиняти по-iншому, як то часто й траплялося в богемному середовищi. На той час Олену Телiгу знали не лише як талановиту поетесу, але i як дiячку культурноi референцii Органiзацii украiнських нацiоналiстiв – вона була дiевою членкинею ОУН. І звiдтодi нацiоналiзм став ii iдеологiею i самим смислом життя…
Жив та був собi у Схiднiй Пруссii (помер у Веймарi в 1803 роцi) Гердер Йоганн Готфрiд – нiмецький фiлософ, письменник, просвiтитель. Один iз засновникiв фiлософii iсторii. Один iз натхненникiв i теоретикiв лiтературного руху «Буря й натиск». Прагнув розкрити зв’язок мiж мистецтвом i життям, вiдстоював нiмецьку НАЦІОНАЛЬНУ (видiлення мое. – В. Ч.) культуру, народнiсть i реалiзм у мистецтвi.
Широковiдомий нинi термiн «нацiоналiзм», що викликае стiльки емоцiй, був проголошений саме Йоганном Готфрiдом Гердером наприкiнцi 1770-х рокiв.
Отож нацiоналiзм – iдеологiя i напрям полiтики, базовим принципом якоi е теза про цiннiсть нацii як найвищоi форми суспiльноi едностi та ii первинностi в державотворчому процесi. Як полiтичний рух нацiоналiзм прагне вiдстоювання iнтересiв нацiональноi спiльноти у вiдносинах з державною владою. У своiй основi нацiоналiзм проповiдуе вiрнiсть i вiдданiсть своiй нацii, полiтичну незалежнiсть i роботу на благо власного народу, об’еднання нацiональноi самосвiдомостi для практичного захисту умов життя нацii на територii проживання, економiчних ресурсiв та духовних цiнностей. Вiн спираеться на нацiональне почуття, яке спорiднене патрiотизму. Ця iдеологiя прагне до об’еднання рiзних верств суспiльства, незважаючи на протилежнi класовi iнтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобiлiзацiю населення заради спiльних полiтичних цiлей в перiод переходу до капiталiстичноi економiки. Нацiоналiзм – свiтоглядний принцип, найбiльшою мiрою притаманний передовим представникам народу, що виборюе свое право на розбудову власноi держави, тобто прагне перетворитись на нацiю. Для XX ст., особливо його другоi половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом свiтовоi колонiальноi системи. Пiсля розпаду СРСР у серпнi 1991 року нацiоналiзм, як один iз способiв розвитку свiтовоi спiвдружностi народiв, вступив у свiй черговий етап.
Головною в нацiоналiзмi е iдея державностi та незалежностi, самостiйностi. Але держава – не самоцiль, а форма й засiб органiзацii повноцiнного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тiльки корiнний етнос, а й усi етнiчнi меншини. І дiйсний (а не змiшаний iз шовiнiзмом, з його намаганнями довести виключнiсть та зверхнiсть «своеi» зростаючоi етнонацii) нацiоналiзм обстоюе право на державнiсть усiх (як корiнних, так i некорiнних) етнiчних угруповань народу.
Нацiоналiзм – якщо сказати одним рядком, це любов до всього людства, виражена в конкретних справах на благо своеi нацii.
Окремi прояви нацiональних почуттiв i нацiональних рухiв зустрiчаються у стародавнi, античнi та середнi вiки (почуття вiдмiнностi стародавнiх евреiв вiд невiрних, античних грекiв вiд варварiв, французько-англiйський конфлiкт пiд час Столiтньоi вiйни 1337–1453 рокiв i т. д. Але як масове й загальнопоширене явище нацiоналiзм характерний в основному для новiтнiх часiв. Бiльшiсть полiтичних i культурних явищ ранiше цього часу мали унiверсальний, а не нацiональний характер: найпоширенiшою формою державних утворень були iмперii, а не нацiональнi держави; релiгii мали свiтовий характер i т. д. Як правило, бiльшiсть населення не була свiдома своеi нацiональноi вiдокремленостi. Нацiю як полiтичне (але не етнiчне) утворення уособлював т. зв. репрезентативний клас (дворянство у Росii та Францii, шляхта у Польщi чи козацтво в Украiнi). Нерiдко верхiвка цього класу за своею етнiчною приналежнiстю вiдрiзнялась вiд основноi маси населення (як династii норманiв у середньовiчнiй Англii та династiя Рюриковичiв у Киiвськiй Русi). В Європi до розвитку нацiоналiзму люди, як правило, були лояльними до мiста або конкретного лiдера, а не до своеi нацii. Британська енциклопедiя визначае початок нацiоналiстичного руху з кiнця XVIII столiття – Американськоi i Французькоi революцiй. Іншi iсторики вказують спецiально на ультранацiоналiстичнi партii у Францii пiд час Французькоi революцii.
Теоретики романтизму – передусiм нiмецький фiлософ Йоганн-Готфрiд Гердер – особливу увагу придiляли слов’янським народам, якi нiбито зберегли своi традицii у незiпсованому i первiсному виглядi, i тому передбачали велике майбутне слов’янським народам. Гердер окремо вiдзначав особливу роль украiнцiв.
Наполеонiвськi вiйни та польське визвольне повстання 1830–1831 рокiв прискорили кристалiзацiю нацiональних рухiв у Росiйськiй iмперii. Формування росiйськоi нацiональноi свiдомостi одержало сильний поштовх у результатi уварiвських реформ, якi проголосили «народнiсть» (нацiональнiсть) разом iз «самодержавством» i «православ’ям» основоположними принципами Росiйськоi iмперii. Реформи Уварова поклали початок посиленiй русифiкацii державного апарату та iнших, неросiйських народiв, якi проживали на територii Росiйськоi iмперii. Вiдповiддю на них була активiзацiя нацiональних рухiв поневолених народiв. Це стосувалося, зокрема, украiнського нацiонального вiдродження, яке бере своi початки вiд перших спроб утворення новоi лiтературноi мови («Енеiда» Івана Котляревського, 1798) та боротьби нащадкiв козацькоi старшини, якi стали росiйськими дворянами, за збереження автономних прав Украiни в Росiйськiй iмперii. Активiзацiя нацiонального руху привела до утворення Кирило-Мефодiiвського братства (1846–1847), провiднi дiячi якого – Тарас Шевченко (1814–1861), Пантелеймон Кулiш (1819–1897), Микола Костомаров (1817–1885) – вiдiграли вирiшальну роль у формуваннi iдеологii модерного украiнського нацiоналiзму.
В Австрiйськiй iмперii украiнське нацiональне вiдродження було пов’язане у першу чергу з дiяльнiстю «Руськоi трiйцi» (1830-тi рр.) та Головноi руськоi ради, iнших украiнських органiзацiй пiд час революцii 1848 року.
Революцiя 1848 року послужила сильним поштовхом для розвитку нацiональних рухiв i формування iхнiх полiтичних програм. Разом з тим вона вперше засвiдчила, що нацiональнi рухи поневолених народiв можуть перебувати у конфлiктi мiж собою (як польський та украiнський, угорський i словацький та iн. нацiональнi рухи). На загострення такого конфлiкту вплинула поява нових iнтелектуальних течiй – гегельянства, марксизму та iн. Нацiональнi конфлiкти на Балканському пiвостровi – двi балканськi вiйни (1912 i 1913) та вбивство австрiйського престолонаслiдника Франца Фердинанда у Сараево (28.6.1914) послужили поштовхом до Першоi свiтовоi вiйни.
Утвердження тоталiтарних режимiв у Радянському Союзi, Нiмеччинi, Японii та iнших краiнах у 1930—1940-х роках призвело до посилення нового типу нацiональних рухiв – панславiстського, пангерманського i паназiатського. Пiсля перемоги бiльшовикiв у революцii i громадянськiй вiйнi в Росii 1917–1920 рокiв iдеологiю панславiзму було поеднано з комунiстичними гаслами. Росiян проголосили справжнiм соцiалiстичним народом, покликаним поширювати iдеали комунiзму серед iнших нацiй. Пiд цими гаслами у 1917—20 роках було здобуто перемогу над нацiонально-визвольними рухами неросiйських народiв – украiнцiв, вiрмен, грузин та iн., що прагнули вiдокремитись вiд Росiйськоi iмперii – самодержавноi i пiзнiшоi, т. зв. червоноi пiд абревiатурою СРСР, та утворити своi нацiональнi держави. Таких борцiв було проголошено нацiоналiстами (з епiтетом «буржуазнi») i названо «злейшими врагами человечества» та вiдкрито на них полювання без обмеження. Пiсля перемоги СРСР у Другiй свiтовiй вiйнi Й. Сталiн зреалiзував найсмiливiшi плани росiйських панславiстiв та шовiнiстiв усiх мастей, коли були зiгнанi в один табiр – зону соцiалiзму – багато слов’янських та iнших народiв iз забороною навiть думати про якесь там вiдокремлення та створення своiх нацiональних держав. Тодi нацiоналiзм вкотре був оголошений буржуазною iдеологiею в нацiональному питаннi, яка розглядае нацiю як позаiсторичну категорiю, вищу форму суспiльноi едностi (саме так i е i мае бути. – В. Ч.), проповiдуе, мовляв, зверхнiсть нацiональних iнтересiв над класовими (сам так е i мае бути. – В. Ч.).
Мовляв, нацiоналiзм протиставляеться якимось там протилежним корiнним iнтересам трудящих (трудящi це i е нацiя). Для бiльшовикiв була визначальною т. зв. «класова i соцiальна боротьба» – за цiею димовою завiсою бiльшовики, пригноблюючи нацiональнi меншини, творили свою iмперiю на чолi з усiм руським. Для росiйських бiльшовикiв нацiональний уряд на Украiнi – хоча б та ж Центральна Рада – це «буржуазно-нацiоналiстична контрреволюцiя». (Боротьба за незалежнiсть i нацiональну самосвiдомiсть дозволялась лише Росii.) А присланий з Москви до Киева на багнетах муравйовських орд уряд – це единий дозволений уряд для тiеi ж Украiни. Це викликало на Украiнi опiр – вiд збройноi боротьби на Захiднiй Украiнi до дисидентських рухiв з чiтким нацiональним забарвленням. Звiдтодi нацiоналiзм став однiею з найзгуртованiших полiтичних i громадських сил в iсторii.
Дмитро Іванович Донцов був старшим за неi на 23 роки, але на вигляд значно молодший своiх лiт i на позiр i сприйняття здавався iй юнаком – такий був завзято-молодечий, рвiйно-невгамовний. Максималiст, що не знав нi золотоi середини, нi компромiсiв у боротьбi за вiльну Украiну, що ii вiн зримо уявляв i був певний: якщо всi почнуть дiяти так, як вiн iм пропонуе – вiльнiй Украiнi бути! Якщо притримуватися його вчення i йти за його дороговказом. Тож навiть серед максималiстiв був крайнiм. Тiльки вперед, тiльки на лiнiю боротьби. Такою була i Телiга. У своему святому нетерпiннi пошвидше поборотися за вiльну Украiну розумiла його i його теж святе нетерпiння кидатись на барикади за волю Украiни i тому – мабуть, тому, – сприймала його рвiйно-молодим. Та вiн, вочевидь, в душi й був таким. Але шанобливо звала його: вельмишановний пане редакторе!.. Вiн прохав ii обходитись без такоi шанобливоi урочистостi, але вона не могла iнакше. До всього ж iнодi iй здавалося, що вiн – Мефiстофель. Справжнiй-щонайсправжнiсiнький. Той Мефiстофель, що е одним з духiв. Демон. Але демон не тiльки зла, а й добра теж.
Інодi вiн здавався iй ангелом. Але – грiшним, вигнаним з раю, тим ангелом, який вчинив бунт проти самого Бога. А це все той же Мефiстофель.
Інодi ж вiн здавався iй Кирилом i Мефодiем в однiй особi.
Як Мефiстофель вiн мав успiх у жiнок. До всього ж вiн був iдеологом не просто нацiоналiзму – сирiч патрiотизму, якогось там романтично-лiтературного, а – героiчно-наступального. Ось чому його боготворили цiлi поколiння. Вiрили, як юдеi Мойсею, котрий свого часу вивiв з пустелi народ, хоч i довелося поблукати сорок чи скiльки там рокiв. Так i вiн, Дмитро Донцов, новiтнiй наш Мойсей, виведе украiнський народ з рабства, приведе його в омрiяну цiлими поколiннями землю обiтовану.
У нього й перо було таке, як вiн сам – гостре, непримиримо-пристрасне.
Телiга була щаслива, що ii поезii друкуе така людина, глибокошановний пан редактор, Мойсей i Мефiстофель Украiни. У його «Лiтературно-науковому вiснику» надруковано i ii вiрш «Подорожнiй», що присвячений йому, iдеологу украiнського нацiоналiзму i незвичайнiй людинi, в образi палкого юнака, хоч вiн i був старшим за неi.
Улiтку 1933 року Олена писала своiй подрузi Наталii Левицькiй-Холоднiй про Донцова:
«Настусенько, ти не уявляеш, як вiн менi дорогий. Не менi орiентуватися в тому, що таке: любов, обожнювання, приязнь чи захоплення, чи не те й не те, не друге i не трете. Але це почуття таке глибоке, що ти маеш з ним погодитись? Мене мучае одне: при всiй моiй великiй любовi до Михайла, я не вiдчуваю до нього „кохання“. Життя досить важке нам обом, i зокрема для мене, тому що я вiд любовi до Михайлика стараюсь не показувати йому нехватку „кохання“».
Сучаснi словники украiнськоi мови цi термiни – любов i кохання – не розрiзняють.
«Кохання – почуття глибокоi сердечноi прихильностi до особи iншоi статi, те саме, що i любов».
«Любов – почуття глибокоi сердечноi прихильностi до особи iншоi статi; кохання».
Але… Рiзниця мiж цими рiзновидами любовi все ж таки е. Матiр, наприклад, не можна кохати, бо це може викликати небажанi порiвняння, кохають дiвчину (жiнку), а матiр – люблять. Як i Батькiвщину.
Кохання ж це бiльший iнтим, як любов.
Оленi здавалося, що свого чоловiка Михайла, вона хоч i всiм серцем, але тiльки любить, кохання мiж ними, як мiж чоловiком та жiнкою, чомусь немае. Кохання, як iй здавалося, у неi зароджуеться до нього, до Донцова. І вона злякалася, бо не бажала зраджувати Михайла. Банально i тривiально. Це не для неi. Але, на щастя, далi дружби й захоплення Донцовим як борцем за волю Украiни, ii iдеологом, керманичем i вождем, справа не просунулась. Та й невдовзi вони розлучаться – як час покаже, назавжди. Вона поiде до Киева – теж назавжди, а вiн…
Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – полiтичний дiяч, публiцист, iдеолог украiнського нацiоналiзму, прожив довге життя – 90 рокiв, хоч i був переслiдуваний i бiльшу частину життя прожив на чужинi.
Дивно, але цей iдеолог украiнського нацiоналiзму, який походив з козацько-старшинського роду, свого часу навчався в Царськосельському (де ранiше навчався Пушкiн!) лiцеi, навчався на юридичному факультетi Петербурзького унiверситету, з якого був виключений за участь в украiнськiй демонстрацii 1905 року. Тодi ж вiн стае членом Украiнськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii (УСДРП). Полiцiя не давала йому й дихнути, тож року 1908-го Донцов змушений емiгрувати за рубiж. Виступав у пресi на украiнську тематику. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни – перший голова Союзу визволення Украiни.
У 1917 роцi жив у Львовi, де здобув ступiнь доктора наук. В березнi 1918-го виiхав до Киева, очолив Украiнське телеграфне агентство, був членом украiнськоi делегацii на переговорах з РСФРР. Один з керiвникiв Украiнськоi хлiборобсько-демократичноi партii. У 1922 роцi пiсля Швейцарii мешкав у Львовi, ставши одним iз засновникiв Украiнськоi партii нацiональноi роботи i редактором ii друкованого органу «Заграва».
1939 року був заарештований i ув’язненим в польському концтаборi. Пiсля звiльнення емiгрував до Нiмеччини, а звiдти до Бухареста, де редагував часопис «Батави».
Пiд час Другоi свiтовоi вiйни мешкав у Берлiнi, Львовi, Празi, з 1945 року – в Парижi, а наступного року переiхав до Великоi Британii.
Ще через рiк – на емiграцii в Канадi (1947). Викладав украiнську лiтературу в Монреальському унiверситетi, спiвробiтничав в украiнських виданнях. Видав чимало дiевих праць, що стали фундаментом украiнського нацiоналiзму, його теоретичною базою. Виклав доктринальнi засади украiнського нацiоналiзму. Обстоюючи iдею самостiйностi Украiни, завжди зберiгав виразну антиросiйську позицiю. Виробленi ним iдейнi засади базувалися на вирiшальнiй ролi особистостi та iррацiональнiй волi нацii в iсторичному процесi. Полiтична фiлософiя Донцова великою мiрою стала основою революцiйно-пiдпiльноi дiяльностi ОУН.
Коли до нього дiйшли в 1942 роцi вiстi про загибель у Киевi вiд рук нацистiв Олени Телiги, ця мужня людина впала чи не у вiдчай i, не соромлячись присутнiх, плакала.
Студентське життя минало весело i гамiрно, в Михайла та Олени виявилося багато вiрних i щирих друзiв. Бiльшiсть з них, як i Михайло, були молодими офiцерами армii УНР, вони тяжко переживали поразку, тож часто сперечалися, чому ж не вдалося вiдстояти незалежну Украiну… Готувалися в майбутньому повторити спробу здобути волю. Вони були щирими i вiрними украiнцями, бездоганно володiли рiдною мовою, тож допомагали й Оленi ii вивчати.
Та старше поколiння, лiдери украiнськоi революцii, керiвники вiдродженоi на ii хвилях нацiональноi держави – Украiнськоi Народноi Республiки – не виправдали надiй молодого поколiння, не зумiли органiзувати захист власноi держави. «Але розчарування, а з ним бiль, досада i спiзнений жаль, – писав Є. Маланюк, – прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавне минуле, особливо читавши Донцова та „Листи“ нещадного своею логiкою Липинського.
Розчарування в „старших“ довершило нашу полiтичну свiдомiсть, зробило нас полiтичне зрiлими, але це сталося жахливо пiзно, себто коли ми були вже обеззброенi i збройна Визвольна Вiйна для нас була скiнчена.
Якби ж та полiтична дозрiлiсть прийшла була вже не на 10, а хоч би на 2–3 роки ранiше!
Прихiд полiтичноi нашоi дозрiлости в розпачливо-таборових умовинах обеззброеного вiйська i спричинив своерiдну „психiчну травму“, яка повела наше поколiння в науку (Подебради), в мистецтво, а нашу групу завело в лiтературу (переважно в поезiю)».
Цi роздуми Євгена Маланюка певною мiрою пояснюють i такий феномен, як Празька поетична школа, до якоi вiдносять Юрiя Дарагана, Леонiда Мосендза, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Максима Гриву, Миколу Чирського, Олега Ольжича, Олену Телiгу та iн.
Таким було оточення, в якому формувалася Олена Телiга як поетеса i украiнська патрiотка, нацiоналiстка.
Чому ж украiнцi виявилися неспроможними утвердити i захистити власну державу?
Одну з причин, чи не найголовнiшу, бачили в недостатнiй згуртованостi нацii, у вiдсутностi належноi волi до перемоги, в слабкостi провiдникiв, якi орiентувалися на демократичнi методи досягнення мети в той час, як противник застосував брутальну силу. Головним ворогом вважалася Москва, московський iмперiалiзм, що столiттями гнобив Украiну i в новому обличчi, в обличчi бiльшовизму, задушив молоду Украiнську державу, яка постала в результатi революцii 1917–1921 рокiв.
Отже, щоб досягти перемоги в майбутнiй боротьбi за незалежну Украiнську державу, вважали необхiдним насамперед, щоб украiнцi усвiдомили свою нацiональну окремiшнiсть, необхiднiсть з’еднання всiх воль в одну волю, пiдпорядкування всiх iндивiдуальних iнтересiв найвищiй метi – боротьбi за нацiю i нацiональну державу. 1926 року побачила свiт праця Дмитра Донцова «Нацiоналiзм», у якiй обгрунтовувалась iдеологiя украiнського iнтегрального нацiоналiзму, наголошувалось на тому, що лише нацiя, яка у ворожому оточеннi виявиться дужчою i пристосованiшою, здатна утвердити себе i вижити. Ця та iншi працi Д. Донцова, що друкувалися в редагованому ним «Лiтературно-науковому вiснику», активно обговорювалися в колi Олениних друзiв та приятелiв. Захоплювалися вони й модною на той час фiлософiею волюнтаризму Артура Шопенгауера та Фрiдрiха Нiцше.
Цi iдеi носилися в повiтрi, iх вбирала Оленина свiдомiсть, вони вiдгукнуться в ii творах дещо пiзнiше, коли остаточно сформуються ii свiтогляд i естетична позицiя. «А поки що вона молода й щаслива, вона в центрi цiкавого товариства, ii смiх дзвiнкий i веселий, ii кохае красивий, ставний козак, справжнiй лицар». – Надiя Миронець.
Час летiв швидко й непомiтно. Року 1929 Михайло Телiга захистив дипломну роботу, отримав фах iнженера-лiсiвника, i восени того ж року Телiги переiхали до Варшави, куди ще ранiше перебралися батько й мати Олени.
Олена тодi була вся в емоцiйному поривi, в передчуттi чогось незвичайного, що ось-ось станеться, i життя – i iхне особисте, i Украiни, – змiниться на краще. Писала в тi днi:
Що нам щастя солодких звичок
У незмiнних обiймах дому!
Може, завтра вже нас вiдкличе
Канонада грiзного грому!
І напружений погляд хоче
Вiдшукати у тьмi глибокiй —
Блискавок фанатичнi очi,
А не мiсяця мрiйний спокiй!
Але життя у Варшавi було трудним, вони ледве зводили кiнцi з кiнцями. Але не втрачали оптимiзму. Олена влаштовуеться вчителькою в початкову украiнську школу, платня хоч i скупа, та все ж стае трохи легше. Але тут злягла мати й почала згасати. У неi виявилася лейкемiя, фiнал настав швидко. Олена тяжко пережила смерть матерi, але духом не падала, вчила дiтей, i очi ii випромiнювали радiсть. Устигала демонструвати й новi моделi одягу – все ж якийсь там пiдзаробiток. І як завжди на зустрiчах iз друзями безконечнi дискусii, молодi, гарячi – про боротьбу за волю свого народу, про культурний розвиток нацii, про новi рубежi боротьби. Сумувати й опускати руки не було коли.
Не цвiтуть на вiкнi геранi —
Сонний символ спокiйних буднiв.
Ми весь час стоiмо на гранi
Невiдомих шляхiв майбутнiх.
Сама собi заповiдала:
Ти в тiнь не йди. Тривай в пекучiй грi.
В слiпуче сяйво не лякайсь дивиться!..
На вiдмiну вiд iнших жiнок, вiк нiколи не був владний над Оленою. Та, власне, вона нiколи на нього й уваги не звертала. Бо вважала, що «жiнки старiються найбiльше вiд страху перед старiстю, яку бачать в кожнiй зморшцi, в кожному сивому волосi, i цей страх вiдбиваеться на iх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають вiд масажу, сиве волосся не старить нiкого, але вираз жаху залишаеться.
Ти скажеш: найбiльше старить людину горе i незадоволення життям. Може. Але тодi треба шукати якогось виходу, щоб вiдмолодитися знову. Вiдмолодитися душею, яка дiйсно старiеться, задихаеться, коли немае потрiбного iй щастя».
Надiя Миронець:
«Тут доречно було б нагадати, як оцiнювали зовнiшнiсть i характер Олени Телiги тi, хто ii знав особисто, хто з нею спiлкувався. Майже всi говорили про ii чарiвнiсть, вiдзначаючи разом з тим, що не мала правильних рис обличчя. Галина Лащенко так описувала ii зовнiшнiй вигляд у 20 рокiв, коли вони вперше познайомилися: „Висока, тоненька, з живими очима, в яснiй сукнi, в бiлiм капелюсi з широкими крисами, вона була така весняна, як ii 20 рокiв, така iскриста, як соняшний день навколо неi. Їi обличчя було дуже мiнливе. То зовсiм звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти милiше. Риси обличчя мала неправильнi, нiс надто короткий, тонкi нервовi уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякi дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива i дуже жiноча“.»
Олег Жданович вважав, що Галина Лащенко найвiрнiше описала обличчя Олени Телiги, i вiд себе додавав, що привабливiсть ii лежала не в «правильних рисах», яких вона не мала, хоч про них говорилося в багатьох спогадах, «а у внутрiшньому чарi».
Додамо ще й згадку Уласа Самчука про зовнiшнiсть Олени Телiги, яка не розходиться з наведеним вище, а доповнюе його деякими рисами: «…Мала чудове злото-бронзове, густе, неслухняне волосся, гарний, злегка кирпатий носик, правильнi, вольовi уста, дуже гарнi ноги, енергiйну ходу i такий же, трiшечки заiкуватий, тон мови. Не дуже гарнi, темно-зеленкавi очi…»
Про характер Олени Телiги, стиль ii життя i поведiнки е також чимало рядкiв у спогадах. Вiдзначають, як правило, ii веселу i разом з тим запальну вдачу, товариськiсть, любов до танцiв i гарного одягу, до чоловiчого товариства, «хотiла подобатись мужчинам i смiялася з жiнок з пуританськими нахилами, хоча засадничо вона була великою захисницею жiнок». Улас Самчук звернув увагу на таку рису ii характеру, як нелюбов до критики. «Дуже не любила, коли iй робили якiсь зауваження щодо ii зовнiшностi, не переносила критики взагалi, сама нiкого не критикувала також, за винятком добродушного, приятельського, доброзичливого вислову своiх вражiнь».
На завершення психопортрета Олени Телiги наведемо вiрш пiд такою самою назвою, написаний Сергiем Кушнiренком, який у серединi 1930-х рокiв навчався в Варшавi, був членом Украiнськоi студентськоi громади, добре знав Олену Телiгу. Вiрш був опублiкований у «Лiтературно-науковому вiснику» в 1936 роцi.
