скачать книгу бесплатно
Не вийде мати радiсно напроти… —
Це не так давно писала Телiга.
Не треба смутку! Зберемось вiдразу,
Щоб далi йти – дорогою одною.
Телiга й Самчук поснiдали в мiсцевого панотця, застерегли його (вiн бiдкався) не шукати нiякоi пiдводи, зiбрали своi речi i вирушили вздовж Сяну… А потiм були мiстечка i села – Медики, Мостиськi, Щетинi, Луцька Воля, Ляшки Гостинцевi, Цвiржа, Солом’янка, Судова Вишня, Довгомостиське… Зупинялися лише перепочити у мiсцевих священикiв та вчителiв, пiдводами, а де й пiшки (лише на останньому вiдрiзку дороги трапилася випадкова машина) дiсталися до Львова, на вулицю Академiчну, 8, де мiстилася головна квартира ОУН. Там iх зустрiв Ольжич та iншi знайомi оунiвцi.
Це було як наслання злих чорних сил, як прокляття, що вiками бовванiло-скаженiло на Русi, а потiм i в Украiнi, коли своi йшли на своiх, коли щедро сiялися чвари-розбрати, коли своi орали тугу, сiяли смуток…
А застогнав, браття, Киiв,
Застогнав тугою,
Чернiгiв – бiдою:
Розлилися в землi Руськiй,
Розвились жалi,
І тече печаль велика
Серед Руськоi землi…
Ще автор «Слова о полку Ігоревiм» з жалем-тугою писав, як князi «Самi на себе крамолу кували, / А погани на Руську землю переможно набiгали…»
Про це вже в Украiнi Кобзар застерiгав, щемним криком благав:
Любiтеся, брати моi,
Украйну любiте,
І за неi, безталанну,
Господа молiте…
Цi рядки довелося згадати Оленi Телiзi у Львовi, де вже мiж своiми почалися чвари-розбрати, коли члени единоi органiзацii почали дiлитися на «наших» i «не наших» i навiть влаштували Оленi Телiзi та Уласу Самчуку обструкцiю, коли вони виступали 23 липня в Спiлцi украiнських письменникiв.
Другоднi Олена в листi до Михайла Телiги подiлиться своiми враженнями, що чвари не затихають мiж своiми у Львовi, якi «роблять з себе мученикiв i героiв, а на нас, емiгрантiв, дивляться, як на втiкачiв до вигiдного життя, – це було просто обурююче».
У нацiоналiстичному русi вiдбувся розкол – i це в той час, як нiмцi окуповували Украiну! Подii тi Олена сприйняла як вiкову украiнську трагедiю. Як уже згадувалось, у серпнi 1941 року в Житомирi було вбито двох провiдних членiв ОУН i пiдозра в органiзацii убивства впала на прихильникiв С. Бандери. Згодом (але вже пiсля вiйни) вони вiдмежуються вiд того вбивства, а тодi над ними була чорна тiнь – що й стало причиною появи «Вiдозви ОУН», головним автором якоi була Телiга. Вiдозва засуджувала братовбивство, наголошувала на необхiдностi еднання всiх сил заради порятунку скривавленоi Украiни. Олена писала про чорний дух руiн, що тяглися ще вiд княжих мiжусобиць, якi нищили хребет i мозок украiнськоi нацii, плюндрували ii душу.
«Скривавлена Украiна потребуе великоi працi нашого мозку i наших рук, а не спорiв i мiжусобиць. Тому всi своi змагання, цiлу свою енергiю ми спрямували на гоення ран нашоi нацii й на розбудову украiнського життя. Ми залишили на боцi всi внутрiшнi спори, всякi полемiки, розумiючи, що на рiшаючому вiдтинку нашого шляху до мети ми мусимо не поглиблювати, а засипати межi, виритi злочинною рукою в серединi Органiзацii».
Вона ж iще дев’ять рокiв тому, малюючи в поетичнiй уявi картину повороту в Украiну, сподiвалася:
Заметемо вогнем любови межi,
Перейдемо убрiд бурхливi води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зi своiм народом.
Хоч Олена й поривалася до Киева, але ще тривали боi за Киiв, Ольжич радив трохи почекати. Телiга iде до Рiвного, куди ранiше виiхав Улас Самчук, де навiть встиг там налагодити випуск газети «Волинь». 21 вересня 1941 року на шпальтах «Волинi» з’явився вiрш О. Телiги «Поворот», пiзнiше – «Розсипаються мури», «Братерство в народi», «Прапори духа», «Нарозтiж вiкна».
Закликала, щоб iдеi iнтернацiоналiзму – чужiй i ворожiй – протиставляти нацiоналiстичний свiтогляд, братерство в народi.
«Коли говоримо про нацiональну спiльноту, мусимо ii вiдчувати. Так, як тепер понад усе мусимо вiдчувати нерозривний зв’язок крови – братерство в народi».
Давнiй друг i соратник Телiги, Олег Штуль писав:
«Олена Телiга стоiть в розквiтi свого таланту. В бурхливi днi сучасного вона вiднаходить себе, бо про них вона мрiяла. Завжди вона пам’ятала, що там за лiсами „неспокiйно спить в боях ранений, мiй трагiчний Киiв“, i до нього вона прямуе. Слушно писав про неi Дмитро Донцов: „Їi скорше звалять буднi, анiж повiтря нашоi апокалiптичноi доби, таке iй близьке, таке яскраве й гостре, як ii талант“.»
Поетка в першiй лавi нацiоналiстичноi поезii йде певно до цiлi… Шлях ii простий i виразний, що виключае всякi комплекси й знае всi труднощi.
Олена Телiга своею творчою iнтуiцiею давно цей шлях передбачила у вiршi «Поворот»…
Шлях Олени Телiги – це шлях цiлоi нацiоналiстичноi поезii, що розквiтла на емiграцii i високо тримала там винесенi за кордон бойовi украiнськi прапори, щоб повернутися з ними для будови нового украiнського майбутнього…
Перед вiд’iздом до Киева («Що буде в Киевi? Не знаю! І сумно менi, сумно, що ти не iдеш зi мною…») пише чоловiковi:
«Любий мiй, коханий! Бажаю тобi, як найдорожчого, здоров’я i успiху.
Хай тебе Бог хоронить! Вiрю, що ми зустрiнемося живi i здоровi i заживемо знов разом. Пам’ятай одно: яка я не е, але я тебе рiдного дуже i дуже люблю i життя без тебе не уявляю.
Цiлую тебе, милий, мiцно, мiцно! Вiтай батька, як будеш писати. Вiн менi часто сниться… Твоя».
Та ще залишила любому Михайлику вiрша на згадку про себе, що його так i назвала:
Чоловiковi
Не цвiтуть на вiкнi геранi —
Сонний символ спокiйних буднiв.
Ми весь час стоiмо на гранi
Невiдомих шляхiв майбутнiх.
І тому, що в своiм полонi
Не тримають нас речi й стiни,
Нi на день в душi не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмiнних обiймах дому!
Може, завтра вже нас вiдкличе
Канонада грiзного грому!
І напружений погляд хоче
Вiдшукати у тьмi глибокiй —
Блискавок фанатичнi очi,
А не мiсяця мрiйний спокiй.
Михайловi ближче до душi був отой «мiсяця мрiйний спокiй», бо вже й навоювався, i свiту сходив чимало – i як вояк, i як фельдшер вiйськовий, тож хотiв домашнього затишку з любою дружинонькою, але…
Зiтхнув безнадiйно: це не для Оленки. Бог послав йому жiночку не для затишноi господи, не для сiмейних тихих радощiв; Бог послав йому амазонку, яка сама спокою не мала й нiколи не матиме i його позбавить затишку.
Вона – вершниця, як i всi амазонки, – войовниця. І в iхнiй сiм’i, яка дуже далека вiд затишних iдилiй, вона ведуча, а йому тiльки й залишаеться, що покiрно слiдувати за нею. І якщо iй доведеться померти за Украiну, то йому доведеться померти за неi. І це вiн уже прийняв i з цим уже змирився, розумiючи, що це його доля.
Михайло приiде до неi у Киiв трохи згодом – щоб уже бiльше нiколи з коханою не розлучатися…
Улас Самчук був одним з багатьох зачарованих Оленою. Спiльний перехiд Сяну зблизив iх, навiть, як казатиме Улас, порiднив iх, i цього вiн нiколи не забуде.
Але все життя письменник страждатиме, що покинув ii i вiдпустив саму, подавшись на свою Волинь: а раптом вiн би порятував ii у Киевi, а раптом…
Цього вiн не зможе собi пробачити до кiнця днiв своiх…
Подальша доля Уласа Самчука на Волинi складеться не без пригод, часом i ризикованих, часом i смертельних, i тiльки велике везiння – чи доля-провидiння – порятують його, i вiн проживе доволi довге, хоч i на чужинi, життя загалом успiшного письменника…
Правда, йому трапиться один небезпечний випадок. Перед самим закiнченням гiмназii юного Уласа Самчука забрали до польського вiйська, з якого вiн у 1927 роцi щасливо дезертирував. Ховаючись вiд кари, опинився аж у Веймарськiй Нiмеччинi, де працював у мiстi Бойтенi як наймит в одного помiщика, розвозив по копальнях i гутах залiзо. Потiм навчався в Бреславському унiверситетi, де зазнайомився з одним нiмцем на прiзвище Герман Блюме. Як вiльний слухач, вiн студiював в унiверситетi Бреславу, там працювала мати Германа Блюме – Германiка фон Лiнгейсгайм. Вона звернула увагу на здiбного слухача-украiнця, який прагнув вивчити нiмецьку мову, пригрiла його i навiть надала притулок «обiдраному украiнцю» у своiй оселi й терпляче навчала його нiмецькоi мови… (Улас ii опанував бездоганно.) І ось через п’ятнадцять рокiв, коли Улас Самчук з похiдною групою Органiзацii украiнських нацiоналiстiв вiв боротьбу на Волинi, агiтуючи за незалежну Украiну, гестапо почало виловлювати членiв ОУН i страчувати iх як ворогiв «Великоi Нiмеччини». (Нiмцям не була потрiбна якась там Украiна, на ii землях вони планували збудувати свiй фатерлянд, тож нацiоналiстiв знищували.) Потрапив у засiдку i Улас Самчук разом з iншими оунiвцями. Нiмцi мали знищити i його, але тут втрутився щасливий випадок. Виявилося, що в Рiвному на посадi начальника цивiльноi полiцii рейхскомiсарiату «Украiна» працював не хто iнший, як син Германiки фон Лiнгейсгайм – Герман Блюме. Користуючись своею владою, вiн розпорядився випустити Уласа Самчука з рiвненськоi в’язницi – так Улас врятувався. Пiсля вiйни жив i працював у Нiмеччинi, був одним iз засновникiв i головою лiтературноi органiзацii МУР, а по переiздi до Канади у 1948 роцi став засновником Органiзацii украiнських письменникiв «Слово». Його iм’я ще за життя його носiя стало вiдоме в краiнах Європи та Америки. Один з бiографiв письменника зазначатиме, що «вражае не те, що на украiнськiй землi народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що вiн вижив, не зiсох у „волинськiй тихiй сторонi“, в абсолютно безпросвiтних обставинах».
У повоенний перiод Улас Самчук написав роман-хронiку «Юнiсть Василя Шеремета», драму «Шумлять жорна». У незакiнченiй трилогii «Ост», «Мертвий хутiр» i «Темнота» зобразив украiнську людину та ii роль у незвичайних i трагiчних умовах пiдрадянськоi дiйсностi. Темою його останнiх книг стала боротьба УПА на Волинi (роман «Чого не гоiть вогонь») та життя украiнських емiгрантiв у Канадi, вiн видав книги спогадiв «П’ять по дванадцятiй» та «На бiлому конi».
Не стане Уласа Самчука в Торонто 9 липня 1987 року. Але й сьогоднi його iм’я на слуху. Вийшла дослiдницька книга Гаврила Чернихiвського «Улас Самчук: сторiнки бiографii» у 2005 роцi, яка е першим грунтовним дослiдженням про «украiнського Гомера XX столiття». Про Уласа Самчука Ігор Фарина написав повiсть «Пекуча чужина» (2005).
У жовтнi 1993 року в селi Тилявка Шумського району Тернопiльськоi областi вiдкрито лiтературно-меморiальний музей письменника У. Самчука.
У м. Луцьку нещодавно на його честь була перейменована вулиця, ранiше знана як вул. К. Цеткiн. На нiй встановлено пам’ятну дошку.
У м. Рiвному дiе Лiтературний музей Уласа Самчука.
Дорогою ревли великi армiйськi машини, повнi солдатiв у касках з автоматами на грудях – вони сидiли в кузовi на лавах тiсно, застиглi, неначе не живi, а якiсь iдоли-бовдури, солдати чужоi iмперii, що сунула завойовувати Украiну.
Попереду машин i позаду них повзли, брязкаючи гусеницями, танки. А там, куди вони повзли, вдалинi здiймалися банi Софiйського собору.
Там був Киiв.
А понад дорогою при маленькому базарчику, що стихiйно там виник (в окупацii всi жили тiльки з базару), сидiли бабусi й продавали якусь зелень зi своiх городiв i злякано позиркували на машини, що, чадячи димом, проповзали мимо них та iхнього базарчика на Киiв – он вiн, попереду вже виднiеться.
Крайня бабця в чорнiй хустцi, кiстлява й сувора, вигукувала:
– Вгадую долю! По лiнiях руки! Пiдходьте, православнi, усiм вгадаю судьбу – дешево i швидко.
Олена й пiдiйшла до неi, простягла руку.
Бабця схопила руку, крутила туди-сюди ii, наче хотiла вивернути, щось бурмотiла, пальчиком поводила по ii долонi й зрештою видихнула:
– Не йди, молодичко, туди, куди ти оце йдеш…
– Але менi треба до Киева.
– Ось я й кажу: не йди до Киева, бо там тебе смертонька чекае, – сказала вiщунка. – Даруй, що таке пророчу. Але хочу тебе застерегти: не ходи, там тобi судилось умерти.
– А якщо я…
– Дитино, зустрiчi тобi зi своею смертонькою у Киевi не уникнути. Це твоя доля. Тож не ходи, коли хочеш ще пожити. Вибери собi iншу долю, добрiшу до тебе…
Та Олена пiшла. Не могла не пiти. Дорогою, що була для неi дорогою в один кiнець. Казала собi: хай там хоч що, але в Киiв я пiду. Бо це – моя доля. Зрештою, вiдступати пiзно. Тiльки вперед!
Частина четверта
Бабин Яр
Вгорi – тризуб.
Пiд ним всього лише один рядок: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга».
Окупацiя
19 вересня 1941 року гiтлерiвцi увiрвалися в Киiв. Почалася багатомiсячна нiч фашистськоi окупацii.
Слiдом за передовими частинами вермахту в мiстi з’явилися нацистськi чиновники i створили свiй военно-адмiнiстративний апарат. Мiстом почав управляти генеральний комiсарiат Киiвського генерального округу i мiський комiсарiат, якi пiдкорялися рейхскомiсарiату на чолi з катом украiнського народу – Е. Кохом. Розгорнули терористичну роботу фашистськi каральнi органи – таемна полiтична полiцiя (гестапо), таемна польова полiцiя, оперативнi формування, створенi для масового знищення населення – «айнзатцгрупи», «зондеркоманди», пiдроздiли вiйськ СС.
Також були створенi допомiжнi органи iз так званого мiсцевого самоуправлiння, що стали придатком окупацiйних установ, якi мали допомагати фашистам насаджувати «новий порядок». На допомогу гестапо також була створена так звана «украiнська охоронна полiцiя» iз кримiнальних елементiв та зрадникiв Батькiвщини.
І посипались на беззахисне населення численнi накази та розпорядження, що починалися, як правило, одним словом: «забороняеться», а закiнчувалися загрозою розстрiлу. Заборонялося: ходити вулицями з 18-i до 5-i години, був суворо заборонений в’iзд у мiсто осiб, якi в ньому не проживають. Мiсцевому населенню заборонялося користуватися магазинами та ресторанами, залiзницею, електричною енергiею i телеграфом. Окупанти поперейменовували на нiмецький лад всi головнi вулицi, площi, кiнотеатри мiста.
Почалися розстрiли. Вже через десять днiв пiсля захоплення мiста на його околицi, в Бабиному Яру, фашисти розстрiляли 52 тисячi киян. Звiдтодi зловiсна назва «Бабин Яр» стала символом всiеi полiтики окупантiв, а найпоширенiшим методом знищення населення стало масове взяття заручникiв.
22 жовтня 1941 року комендант Киева Ебергард оголосив про розстрiл 100 заручникiв, 2 листопада – про розстрiл 300, 29 листопада вiн знову повiдомив про страту 400 заручникiв. І так мало не кожного дня хапали безневинних людей, оголошували iх «заложниками» i вiдразу ж розстрiлювали. У все тому ж таки Бабиному Яру, що став уже традицiйним мiсцем страти. Жорстокi розправи чинили в таборах вiйськовополонених, найбiльшi з яких – Дарницький i Сирецький, де загинуло до 100 тисяч чоловiк. Тисячi й тисячi загинули в таборах смертi на Мишоловцi, на вулицi Керосиннiй.
Вже через три мiсяцi пiсля окупацii гiтлерiвцi встановили нормоване постачання хлiба. Норма була – менше двохсот грамiв на тиждень. Тож i не дивно, що невдовзi, з початком зими, у Киевi спалахнув голод. Почалися епiдемii хвороб, зокрема спалахнув тиф, дизентерiя – вiд жалюгiдного хлiба-сурогату, що випiкався для населення. Мало не половина мешканцiв Киева взимку 1942 року – це були iнвалiди та хворi. В мiстi нiхто не займався питаннями благоустрою та комунального господарства, водогiн, лазнi та каналiзацiя не дiяли.
Киян грабували й оббирали всi, як хотiли. Особливо нiмецька солдатня. «Зайшовши до мiста, фашисти вiдразу ж почали нишпорити в квартирах, – згадуе очевидець тих подiй, якому вдалося пережити окупацiю. – Спокою не було нi вдень, нi вночi. Якщо що-небудь подобалось, вiдразу ж забирали…»
У мiстi почали дiяти 23 нiмецькi фiрми, зокрема – Круппа, Сiменс-Шуккерт, «Ганебек», «Усма», «Асiд-Украiна» – вони викачували з мiста те, що не встигли забрати окупацiйнi чиновники та нiмецька солдатня. Пограбування досягло небачених розмiрiв. Для того щоб вивезти награбоване майно, окупантам знадобилося 495 ешелонiв по 50 вагонiв кожний. Все, що фашисти не могли вивезти – знищували. Із 1176 пiдприемств Киева було зруйновано бiльше 800. Систематично знищувалися житловi будинки, мешканцi яких або поповнювали Бабин Яр, або ставали безхатьками.
Пiсля захоплення Киева окупанти впровадили обов’язкову трудову повиннiсть для всього населення вiком вiд 15 до 60 рокiв. З’явилася не знана до того в СРСР бiржа працi. Робочий день для тих, кого гiтлерiвцi змушували працювати, тривав 14–16 годин. Заробiток робiтникiв – вiд 150 до 300 рублiв на мiсяць, а це дорiвнювало ринковiй вартостi 1–2 кг хлiба.
З початком окупацii людей масово вивозили до Нiмеччини для роботи на фабриках i заводах, в господарствах бауерiв. Загалом за час окупацii з Киева було вивезено в примусовому порядку до Нiмеччини бiльше 100 тисяч чоловiк, значна частина яких там i згинула. І в той же час в мiстi та його околицях тривали безконечнi облави по виловленню людей i вiдправленню iх у рабство.
Система середньоi i вищоi освiти у мiстi була лiквiдована. До квiтня 1941 року iз 150 примiщень мiських шкiл 77 прилаштували пiд казарми, кафешантани для гiтлерiвських вiйськовослужбовцiв, вiйськовi склади тощо, а 35 примiщень взагалi зруйнували. Гiтлерiвцi пограбували i спалили всi вищi навчальнi заклади столицi. Були розграбованi всi музеi, iз столицi окупанти вивезли 4 мiльйони книг – 200 тисяч з них iз бiблiотеки АН УРСР. За два роки фашистськоi окупацii населенню Киева довелося зазнати таких лих i бiд, яких не знало мiсто за всю свою багатовiкову iсторiю.
«Вона готувалась до нього, як наречена до шлюбу»
Це згодом Улас Самчук засвiдчить, як Олена Телiга мрiяла про Киiв i як до нього готувалася.
Про ii життя, працю (а отже, й боротьбу на гранi смертельного ризику, над урвищем прiрви) збереглося так мало даних – у словах, i водночас так багато – але вже поза словами.
Бiографи потiм писатимуть: великi надii, якi вона плекала на культурне вiдродження Украiни, окрилювали ii, i ними вона жила.
Спочатку був Львiв, потiм у вереснi – Рiвне, а теплого осiннього дня у природi було таке буйство барв, що не хотiлося думати про вiйну та окупацiю – 22 жовтня 1941 року вони нарештi дiсталися Киева. Як вона мрiяла про мiсто своеi юностi, як тiльки не називала його – «золоте», «державне», готуючись до зустрiчi з ним, молилася на нього.
Дорога до Киева з Рiвного зайняла два днi – 22 жовтня 1941 року Олена Телiга вдруге i, як час покаже, остаточно прибула до столицi Украiни.
Їi супутниця згадуватиме:
«В’iздили ми до Киева в такий же день, осiннiй i прозорий, як у вiршi Олени. Коли проiздили коло Полiтехнiки, Олена так хвилювалася, що мало не випала з авта. Потiм сiли в трамвай (в Киевi трамваi вже в русi) i поiхали на Володимирську вулицю».
Все так i було, як вона, передбачаючи, писала в «Поворотi»: «І осiннiй день прозорий», i «перейденi бродом води», i «гострi i щасливi хвилини зустрiчi» з рiдною землею, з мiстом, яке вона так любила, i щемкий бiль вiд усвiдомлення того, що чужиною став рiдний край, над яким зависла чомусь вже «незнайома пiсня».
Серце стискувалось i болiло – вiд зустрiчi з омрiяним Киевом, у якому владарювали жорстокi чужинцi. З людських душ, це Олена гостро i тяжко вiдчувала, були попереднiми владарями витравленi найбiльшi цiнностi – нацiональнi почуття, усвiдомлення всього украiнського…
Ранiше, як писала вiрша «П’ятнадцята осiнь», що був створений пiд згадкою про ii «п’ятнадцяту прекрасну осiнь», Олена Телiга вже тодi марила Золотоверхим Киевом, марила, як у передчуттi любовi…
