скачать книгу бесплатно
І смiх, i плач – з одного джерела.
Вони бринять в однiм акордi
З глибин таемностi Добра i Зла,
Де бережуть iх душi гордi.
І смiх, i плач – се рiднi два брати,
Коли вiд болю серце рветься.
Будь гордим же, не зраджуй серця ти,
Як плаче смiх, як плач смiеться.
Так у нiй, дiвчинi, народженiй в Росii, вихованiй на росiйськiй мовi й росiйськiй культурi – а вони, що тут говорити, багатющi – дiвчинi з Петербурга, проснувся Ілля Муромець, i вона заговорила рiдною мовою. І сталося це у Чехii, в Подебрадах, коли Оленцi Шовгеновiй пiшов сiмнадцятий.
Частина друга
Стрiлися двое, що долею схожi…
Іван Шовгенiв одержав гонорар за одну iз своiх праць, що була видана в Америцi.
«Донечко моя, це тобi на весiлля, – мовив Оленi. – Бачу, до чого у вас з Михайлом йдеться. Але я пропоную вибiр, – казав далi, поклавши на стiл пачку купюр, – або скромне весiлля в колi найближчих друзiв, а на грошi, заощадженi таким робом, поiдете на два тижнi в шлюбну мандрiвку, або… Або „гучне весiлля“, але без шлюбноi подорожi, бо на все грошей не вистачить. Вибирай, доню».
Доня вибрала – «гучне весiлля».
Хтось мудро зауважив: пiдростаючи, дитина живе в чистотi, в романтицi надiй i мрiях про щастя. Дiвчатка «довгоногi» зростаючи, мрiють i про лицарiв, якi десь iх чекають. Тож головне – зустрiти iх.
Це вiдчувала i в п’ятнадцять, i в шiстнадцять, i в сiмнадцять лiтечок Олена Шовгенова, дiвча довгоноге. І вона в передчуттi любовi писала:
Немов рослина у яснiм вiкнi,
Яка неждано вигнулась стрiльчасто,
Я вiдчувала стрункiсть власних нiг
І гнучкiсть рук, що хочуть дати щастя…
Одна з ii тодiшнiх подруг, поетеса Наталя Левицька-Холодна згадуе:
«Ми зустрiчалися з Оленкою тiльки на вечiрках та всяких товариських сходинах в академii. Вона завжди була оточена студентами, якi постановили навчити ii украiнськоi мови. Найзавзятiше взявся за це кубанець бандурист Михайло Телiга».
Михайло Телiга…
Якщо коротко. Роки життя – 1900–1942, походив з давнього козацького роду, навчався у вiйськово-фельдшерськiй школi в Катеринодарi, в юнацькiй (старшинськiй) школi в Кам’янцi-Подiльському, учасник нацiонально-визвольноi боротьби в Украiнi в складi армii УНР, був ад’ютантом Симона Петлюри. Разом з армiею УНР iнтернований на територiю Польщi, потiм навчався в Украiнськiй господарськiй академii в Подебрадах, яку закiнчив 1929 року. За цивiльним фахом – iнженер-лiсiвник. 1.08.1926 року одружився з Оленою Шовгеновою. З 1929 року – в Польщi, спочатку у Варшавi, а з 1939 року – в Краковi. В кiнцi листопада 1941-го прибув до Киева, де в той час уже була Олена Телiга. Разом з нею арештований гестапо 9.02.1942 i розстрiляний у Бабиному Яру…
Але хiба можна кубанського козака Михайла Телiгу утиснути в кiлька рядкiв? Нi. Одна з тодiшнiх подруг Олени згадуватиме:
«Найбiльшою нагородою для Леночки за ii вiдмiнну працю… було ii знайомство з Михайлом Телiгою, ii майбутнiм чоловiком, який на тiй вечiрцi (на якiй вони вперше зустрiлися й познайомилися. – В. Ч.) грав на бандурi та спiвав украiнськi думи».
І нарештi доля – чи й саме провидiння – послали iй того, пiд чиiм прiзвищем вона стане вiдома на вiки вiчнi.
В лiтописi ii життя буде записано так:
«Покинувши Киiв, сiм’я в 1922 роцi нелегально перейшовши кордон, через Польщу дiсталася в Чехословакiю, в невеличке мiстечко Подебради – один iз центрiв культурного життя украiнськоi емiграцii. Тут вiдкрилась Украiнська Господарська Академiя. Ректором був батько Лени. А ОДНИМ ІЗ СТУДЕНТІВ – ЇЇ МАЙБУТНІЙ ЧОЛОВІК МИХАЙЛО ТЕЛІГА» (видiлення мое. – В. Ч.).
І дякуючи тому, що вона вiзьме прiзвище до того нiкому не вiдомого юнака, юнак той теж стане вiдомим на вiки вiчнi.
Михайло Телiга – «студент лiсового вiддiлу, старшина Украiнськоi армii, бандурист та спiвак» – так його охарактеризував iй хтось iз знайомих.
Родом вiн був iз кубанських козакiв, зi станицi Ахтирськоi.
Вчорашнiй вояк армii УНР, де служив, незважаючи на молодiсть, старшиною. (Якщо в Радянськiй армii старшина – це старше вiйськове звання сержантського складу, то в козацьких вiйськах старшина – офiцерський чин, що вiдповiдав чиновi пiдполковника, в XVII–XVIII ст. – старший командир.)
Михайло Телiга пiсля короткотермiнового (клекотiла революцiя, на Украiнi почалися визвольнi змагання) навчання служив у вiйську УНР офiцером.
Коли Центральна Рада зазнала поразки, старшина Михайло Телiга, вiдбиваючись зi своiм загоном вiд ворога, з останнiми частинами перейшов кордон iз Польщею, разом з вояками був розформований i подався в Чехiю, в мiстечко Подебради.
Вони швидко здружилися, у них виявилися спiльнi смаки й уподобання, зокрема, захоплення поезiею, тож i не дивно, що iхня дружба швидко переросла у щось бiльше – молодi побралися.
Було в них кохання, молоде й таемничо-захоплююче, була ще й духовна гармонiя. Було завзяття й бажання спiльно робити все, аби повернути собi й iншим вигнанцям втрачену Вiтчизну.
В архiвi Уласа Самчука зберiгся один з тогочасних Олениних листiв до Михайла Телiги, який той разом з iншими паперами та речами залишив у Рiвному, як думалось тодi, на тимчасове зберiгання перед вiд’iздом до Киева в листопадi 1941 року. Тож загляньмо в цей iнтимний лист, а через нього – у закохану душу юноi Оленки Шовгеновоi.
«30. IV.1925.
Там за вiконцем розцвiлi вишнi,
А тут, в кiмнатi – фiялки синi.
Чому ж зникли всi сни колишнi?
Чому на душу лягають тiнi?
Це початок мого вiрша, який нiколи не буде мати закiнчення, мiй единий, мiй коханий Михайлик! Бо я тiльки одержала вiд Вас листа, то одразу з душi зникли всi „тiнi“ i я певна, що з’являться всi колишнi сни, а за вiкном такi чудовi вишнi, а в кiмнатцi фiялки.
Та й взагалi, жити на свiтi чудово!
Правда, iнодi жують все батьки, ну да що ж iм стареньким робити, як не читати нотацii своiй безшабашнiй дочцi? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, якi потребують чикiпiшити годинами та й того дуже мало. Ну i хай собi бурчать трошечки, але драм, iй-богу, нiяких не було, а мого единого Михайлика всi нашi виключно поважають i на рiдкiсть довiряють йому.
Мiж iншим, папа приiздив до Праги i оповiдав, як Ви чудово грали на якiйсь вечiрцi i який Ви були „холосий“ в украiнському вбранню. От шкода, що я Вас не бачила!
Михайлику единий, зустрiч моя найсвiтлiша! Яке ж щастя, я зустрiнулась з Вами. Тепер, що зi мною не буде, я завжди буду знати, що е на свiтi люди такi, як Ви. Не пошлi, не порожнi – милi, милi…
Ви пишете, що приiдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поiдете на вечiрку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечiрку пiти варто. Потiм будете оповiдати менi про неi, й я буду така горда, що ось Ви бачите стiльки людей, панночок, але кохаете лише одну мене!
„Любов свободна“, Михайлику, i я нiколи не вiзьму нiяких обiцянок i нiчого такого… Робiть, любий, як знаходите краще, ходiть всюди, знайомтесь, танцюйте, „флiртуйте“. І менi Ви нiколи не зробите неприемности. Тiльки така любов гарна, як у нас, коли вона не „каторга египетська“, не обов’язок, а свiтле, радiсне, вiльне щастя! Любов не можлива без повного цiлком довiр’я. А я Вам вiрю безмежно! Тiльки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА.
Мiж iншим, Михайлику, з фотографiею у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотографувавши мене, вiн залишився незадоволений першою фотографiею (Слечна вiпада лепше нiж на подобенце) i зафотографував мене ще раз, причому примусив мене фотографуватися, крiм того, ще раз в капелюсi (Все за ту ж цiну – чудак!!) І однi з цих фотографiй будуть готовi в понедiлок, а другi в середу. Я роблю так: в понедiлок посилаю Вам фотографiю одного типу – вiдразу ж, а в середу – другого. Одна фотографiя буде маленька i буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике мое кохання… (Знаете, е такий вiрш: „Я любви не числю и не мерю… Нет, любовь есть вся моя душа“.) Так що в вiвторок Ви вже будете мати якусь мою фотографiю.
Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята! Акуратно ходжу на лекцii. Ходжу на студiю театральну. В суботу у нас академiчне свято, i проф. Вагнер мучае мене з вiршами.
Потiм я деякий час мушу удiляти своiм „претендентам“ i вести з ними „iнтелiгентнi“ розмови. І це найтяжче. Краще три години лекцii Бiлецького плюс реферат з грецькоi лiтератури, нiж година розмови з деякими з них.
І найменше часу удiляю я моему единому Михайликовi… Та зате думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приiздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цiлую Вас щиро i мiцно, на довго Ваша Оленка.
ПС. А я вже думала що Ви мене забули, коли Ви менi не писали.
Пишiть!!!»
«Безсумнiвно, Михайло Телiга вiдiграв велику роль у тому, що з донедавна росiйськомовноi панночки Леночки Шовгеновоi постала визначна украiнська поетеса i патрiотка Олена Телiга. А звiдки ж до кубанського козака Михайла Телiги прийшло таке глибоке усвiдомлення нацiональноi гiдностi, украiнського патрiотизму, яким вiн щедро дiлився зi своею подругою, а потiм i дружиною?» – слушно зауважуе лiтературознавець Надiя Миронець у своiй вельми змiстовнiй працi «Ізлитись знову зi своiм народом», що вмiщена в книзi Олени Телiги «О краю мiй…» (Киiв, 1999).
Збереглися унiкальнi документи – спогади студентiв Украiнськоi господарськоi академii в Подебрадах. І серед них твiр Михайла Телiги «Як я став свiдомим украiнцем».
Як зазначае Надiя Миронець, Михайло Телiга «розповiв, що першим поштовхом до нацiонального самоусвiдомлення стала його зустрiч iз кобзарем у Катеринодарi 1915 року пiд час навчання в вiйськово-фельдшерськiй школi. Гра кобзаря справила на нього надзвичайне враження, i вiн вирiшив, що й сам неодмiнно мае навчитися грати на цьому чарiвному iнструментi. Один iз знайомих учнiв, котрий сам грав на бандурi, познайомив його з Миколою Богуславським, який не тiльки вчив грати на кобзi, а й давав читати украiнськi книжки, вiв розмови про украiнську iсторiю.»
Оповiдаючи своi першi враження вiд майбутнього вчителя, Михайло писав: «Почав вiн говорити про те, що от, мовляв, ми козаки, нащадки того лицарства, яке вiками боронило украiнський народ, звелись нiнащо, навiть говорити не вмiемо по-свойому, а що вже забули, хто ми, чиiх батькiв, так про це й говорити не доводиться. Я почував, що вiн ганьбить наше козацтво за щось, тiльки не розумiв, чому вiн так нi з того нi сього почав таку розмову. Потiм узяв якусь велику книгу й почав читати з першоi сторiнки. То була iсторiя Украiни Аркаса, i вiн вичитав прекрасний вступ до неi. Те читання зробило на мене вражiння. Слова Аркасови глибоко запали менi в душу, i вже в тiй хвилинi я вiдчув, що сила тих слiв якось перевертае увесь мiй психiчний уклад. Я став розумiти тодi, чому вiн гнiваеться на козацтво. Менi стало соромно за самого себе, що я до цього часу не ставив собi питання: „Хто я i що я? Як це я й досi не знав, що „украiнська нацiя не вчорашня, а мае за собою тисячелiтню iсторiю“, як почув зi вступу Аркаса.“ Думки пiшли роем у головi…»
Зацiкавивши свого учня, кобзар для початку дав почитати Михайловi iсторичну повiсть А. Кащенка «У запалi боротьби», яка захопила його.
Почалося навчання гри на бандурi, читання украiнських книжок, бесiди з учителем, який, за словами Михайла, гуртував бiля себе молодь, зворушував своiм словом любов до рiдноi мови, iсторii та взагалi до всього, що тiльки могло спричинитися до нацiонального виховання. «Отже, – як написав у кiнцi своеi оповiдi Михайло Телiга, – все почалося з бандури: чари ii мене не поминули… – вхопили мене i повели тiею стежкою, на кiнцi якоi я бачу щастя свого народу».
Весь вiльний час Михайло тепер вiддавав грi на бандурi та читанню украiнських книжок, на придбання яких витрачав усi своi грошi. «Я став цiлком свiдомим украiнцем, – пише вiн. – Одначе власна моя свiдомiсть мене не задовольняла. Менi хотiлось, щоби i моi товаришi також знали, хто вони. Менi було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожцiв, не пiшли шляхом наших дiдiв – лицарiв, а обернулись у якусь купу смiття, стали слiпою та ще й ганебною зброею в руках московських посiпак».
І вiн збирав навколо себе товаришiв, давав iм читати украiнськi книжки, як умiв, викликав любов до рiдноi мови та звичаiв. «Ми вже всi умiли добре розмовляти украiнською лiтературною мовою i скрiзь нею демонстрували», – писав вiн.
Коли вибухнула революцiя, Михайло жив мрiею про Велику i Соборну Украiну. Вiн пильно стежив за подiями, якi вiдбувалися в Украiнi, передплачував газету «Нова Рада» та катеринославськi «Просвiтянськi вiстi». Коли в Катеринодарi вiдбувалася революцiйна манiфестацiя, Михайло з товаришами вирiшили продемонструвати свою нацiональну свiдомiсть. Вони замовили великого жовто-блакитного прапора, який нiс Михайло. На здивованi запитання з юрби, що то за прапор, «ми, – пише вiн, – з гордiстю вiдповiдали, що це наш нацiональний – украiнський прапор».
Описуе Михайло й дiяльнiсть Кубанськоi нацiональноi ради, заходи, якi вживалися для украiнiзацii школи, видання украiнськоi лiтератури, поширення унiверсалiв Центральноi Ради. «Дуже пишно почала цвiсти Кубанщина, – пише М. Телiга. – Та недовго. Лютий московський хижак обступив Кубанщину з усiх бокiв i почав затискати, що мав сили. Ворог почав правити перемогу».
Багато було винищено на Кубанi украiнських iнтелiгентiв. Михайло задумав перебратися в Украiну. Вiн писав: «Менi тодi було неповних 18 рокiв, одначе час був такий, що я мусiв бути десь у вiйську. Отже, я тодi й рiшив: як маю десь i за щось, може, покласти свое життя, так подамся я туди, де буде за що умерти, тобто на Украiну, в украiнське вiйсько».
У серпнi 1918 року Михайло вирушив з дому i подався туди, де, вважав вiн, «кувалася Велика Украiнська Державнiсть…» В Украiнi вiн знайшов те, що шукав, знайшов справжню кузню. «Огненна була кузня!..» – засвiдчив вiн. В украiнському вiйську М. Телiга був увесь час «аж до iнтернування».
На весiлля Олени i Михайла, як i водиться при такiй урочистiй подii, гостi отримали таке запрошення:
«Юлiя Степанiвна та Іван Опанасович Шовгенiви, сповiщаючи про шлюб своеi доньки Олени з Михайлом Телiгою, просять Вас вшанувати своею присутнiстю вiнчання в евангельськiй церквi 1 серпня о 7 вечора та весiльний чай, що мае бути того ж дня пiсля вiнчання в готелi „Централь“.
У Книзi реестрацii шлюбiв православноi епархii у Празi при храмi Святого Миколая зберiгся запис, що весiлля вiдбулося 1 серпня 1926 року в Подебрадах. Обряд шлюбу, як пише Надiя Миронець, проводив православний священик отець Євген Погорецький. Про наречених у документi зафiксованi такi данi. Наречений – Телiга Михайло, студент Украiнськоi господарськоi академii в Подебрадах, син Якова Филимоновича Телiги, фельдшера станицi Ахтирськоi, та Єфросинii, народженоi Побаженськоi, православний, народився 21 листопада 1900 р., неодружений. Цiкаво, що мiсце народження Михайла було записане так: „Ст. Ахтирська, область Кубанська, Украiна, Росiя“. Наречена – Шовгенова Олена, дочка Івана Шовгенiва, iнженера в Подебрадах; та Юлii Качковськоi, мешкае в Подебрадах в готелi „Централь“, народилася в Іллiнському, Московськоi губ. в Росii 8 (21) липня 1906 р., православна, незамiжня». Мабуть, через те, що наречений i наречена народилися в Росii, обое були записанi як росiйськi емiгранти. Свiдками при реестрацii шлюбу були Андрiй Шовгенiв та Петро Петренко, студент у Подебрадах.
Це були данi офiцiйного документа. А тепер знову надамо слово молодшiй дружцi – свiдковi подii. Вона розповiдала: «Вiнчання було ввечорi в евангелiйськiй церквi. Людей поприходило багато, повна церква. Були там не лише украiнцi, але й чехи. Прийшли подивитись з цiкавости на православне вiнчання. Бадьоро i радiсно спiвав хор. Молодих обвели тричi навколо аналоя. Священик каже iм урочистi i гарнi слова, повнi глибокого змiсту. При свiтлi свiчок i лямп виринае схвильоване i радiсне обличчя молодоi. Забулась – про що ми умовлялись напередоднi – подивитись, хто стане перший на килимчик, Олена чи Михайло. Бо за давнiм звичаем, той, хто стане перший, буде головою в домi.»
З церкви молодi поiхали додому, де iх зустрiли батьки Олени зi святим образом. Панi Шовгенiва була в бiлiй сукнi. Обличчя ii було втомлене i виглядало старшим ii вiку. Зате професор Шовгенiв мав вигляд дуже свiжий i молодий. Сьогоднi виходила замiж найулюбленiша з його трьох дiтей, його Леночка. В родинi так i рахувалось: Леночка – «татова дочка».
Запам’яталося присутнiм на весiллi, як пiсля традицiйного застiлля повиносили столи, звiльнили залу, i молода з молодим танцювали козачка. «Олена Телiга виявила свiй хист до танцю, – писала Галина Лащенко. – Їi танець, особливо ii козачок, це не було лише добре технiчне виконання певних фiгур i па. Вона вся, кожним фiбром своеi iстоти, вiддавалась ритму танцю. Їi танець – це було Саме життя, сама радiсть, самий смiх! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок?!»
Кожний крок – слiпуча блискавиця,
А душа – польовий буйний вiтер.
Розгоряються уста i лиця
Неспокiйним пурпуровим квiтом.
Не впiймаеш! Я – вогонь, я вихор.
Михайло Телiга не був би й бандуристом (а ним вiн був вiд Бога!), якби не ходив разом iз своею бандурою. Куди б не йшов, розповiдали знайомi, а бандура вiрна у нього за плечем. І на свое весiлля вiн теж з бандурою прийшов. Весiльчани просили молодого потiшити iх грою та спiвом, молодий тiшив, i тодi здавалось, що не тiльки Михайло спiвае, а й сама бандура граючи, теж спiвае:
Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав.
Через ту бандуру
Бандуристом став.
А все через очi
Коли б я iх мав.
За тi карi очi
Душу б я вiддав.
Оленочко, серце,
Пожалiй мене.
Вiзьми мое серце,
Дай менi свое…
І тiеi ж митi злетiв над весiллям голос молодоi – альт ii чарiвний:
В саду гуляла, квiти збирала,
Кого любила – причарувала.
Причарувала серце i душу,
Тепер до тебе ходити мушу.
Ходити буду, любити буду…
Весiлля гуляло i спiвало, спiвало й гуляло. І ще довго над притихлими в надвечiр’я Подебрадами лунало завзято, як весiльчани розходилися з весiлля:
Ой летiла горлиця через сад,
Через сад, гей!
Розпустила пiр’ячко на весь сад,
Гей, на весь сад!
Ой хто ж тее пiр’ячко iзбере,
Ізбере, гей!
Отой мене, молодую, забере,
Гей, забере!
І чи не до ранку в Подебрадах – такого там ранiше ще не було, – лунало:
На курочцi пiр’ячко рябое,
Рябое, гей!
Любiмося, серденько, обое,
Гей, обое!
На курочцi пiр’ячко в один ряд,
В один ряд, гей!
Любiмося, серденько, в один лад,
Гей, в один лад!
І так воно й мае у свiтi бути, щоби двое любилися в один лад. На тiм i людство у свiтi бiлому тримаеться i буде триматися, бо як же iнакше.
Сучасники певнi:
«Якби Михайло Телiга не зустрiвся з Оленою, вiн, напевно, прожив би свое життя тихо i непомiтно. Життя це поруч з такою жiнкою, як Олена, поставило Михайла Телiгу у виiмкове становище i примусило виявити такi риси характеру, якi при iнших обставинах залишились би скритими: витримку, такт, терпеливiсть, вiрнiсть. І через вiрнiсть до кiнця – мученицька смерть.
– Олена Телiга загинула за Украiну, ii чоловiк загинув за неi, – сказала менi багато рокiв пiзнiше дружина Олега Кандиби-Ольжича. – Але Михайло знав, за яку iдею гинула його дружина, духом був близький до цiеi iдеi».
Найняту маленьку квартирку – чи багато двом закоханим потрiбно мiсця на планетi Земля? – на п’ятому поверсi дещо занедбаного будинку вони називали своiми пенатами. І вона iм справдi здавалася незвичайною. А що якiсь там побутовi незручностi… Дарма, жити можна. Сьогоднi так, завтра буде краще. Неодмiнно буде краще, для цього вони й прийшли у цей свiт.
І Олена захоплено повторювала поетичнi рядки загубленого енкавеесiвцями поета з Украiни Івана Крушельницького:
Немае сил, щоб нас ввiгнати в ляк!
