скачать книгу бесплатно
І все у них швидко налагодилося i вони були переконанi, що завжди жили в Киевi i нiкуди з нього не виiздили. Невдовзi глава сiмейства взяв собi ще одну роботу – почав викладати в Киiвському полiтехнiчному iнститутi (через рiк вiн стане професором тiеi Полiтехнiки).
У вереснi 1918 року Олена почала навчатися в третьому класi приватноi Киiвськоi жiночоi гiмназii Олександри Дучинськоi – то був один з найстарiших навчальних закладiв, заснований ще 1878 року педагогом-меценатом Вiрою Ващенко-Захарченко. Гiмназiя мiстилася в будинку Язева на Бiбiковському бульварi (пiзнiше для неi буде збудований будинок на вулицi Тимофiiвськiй, 7 (тепер – М. Коцюбинського).
У гiмназii вивчали закон Божий, росiйську iсторiю, арифметику, нiмецьку, французьку й украiнську мови (з украiнськоi Оленка мала тодi оцiнку «4»).
Мешкали Шовгенови на Шулявцi, бiля Полiтехнiки, де жили родини професорiв. Велись розмови – Оленка уважно iх слухала – про нацiональне вiдродження, про Украiнську державу. Не все Оленка розумiла, не всiм переймалася, але загалом життя в Киевi ii захопило, i вона згодом називатиме Киiв своiм рiдним домом.
«Батьки були украiнцями, але не виховували своiх дiтей по-украiнськи. Тепер стають батьки активними украiнцями, але на дiтей, у цьому вiдношеннi, не звертають уваги. Дiти були заскоченi революцiею. Унiверсали, прапори, паради – все нове й небувале, незрозумiле…Старший брат, заполонений стихiею украiнськоi революцii, раз глянувши на лави украiнського вiйська, що проходило зi спiвом „Запорозького маршу“, пiшов до Украiнськоi армii. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-украiнськи, але з дiтьми й далi по-московськи… Олена з молодшим братом обертались мiж товаришами по школi та забавах в парку Полiтехнiки, але Киiв для них був далi „росiйським“ мiстом. Не розумiли, в чому тут рiч.
Одного дня, коли в Киевi була украiнська влада, стався такий випадок: до дверей помешкання хтось застукав i коли мама вiдчинила, на порозi з’явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим i вимученим обличчям. Всiм стало ясно, що це один з тих, якi повертаються з нiмецького полону. Вiн запитав московською мовою: „Тут живуть украiнцi?“ Вiдповiдь – „Так!“ Незнайомий безсило опустився на крiсло й почав плакати, крiзь сльози оповiдаючи:
– Три роки тому це було росiйське мiсто, а тепер украiнське. Я князь Трубецкой. Мiсяць тому я увiйшов на територiю Росii, але знаходжу – Украiну. Де ж Росiя?
Йому було пояснено, що Росiя починаеться на пiвнiч вiд Курська.
Для малоi Олени це була перша лекцiя про украiнську революцiю. За нею прийшла i друга. На парад на честь союзу украiнськоi армii з денiкiнцями мати не пустила. Але коли незадовго пiсля музики почулись пострiли, всi вибiгли на вулицю. Вiд Хрещатика мчав кiннотник. З пiстолею в руцi нагнувся над гривою коня, а за ним маяв чорний довгий шлик. На нього сипались питання – що таке? що сталось? – У вiдповiдь вiн радiсно вигукував: „Наконец опять бйом русских!“
Ця радiсть захопила Олену. Цей казковий лицар став втiленням краси i мрiй. Став iдеалом, по якому треба було всiх мiряти. І ii дорогий батько, i коханий брат серед тих, що тепер б’ють „русских“, хоч i не знала тодi, за що iх властиво бити. Але питання такi недовго мучать дiтей. Дiти мають бiльше „уважнiших“ справ. В кожному разi й цей казковий лицар говорив по-росiйськи». (О. Жданович. Олена Телiга: збiрник. Видання Украiнського Золотого Хреста. – Детройт – Нью-Йорк – Париж, 1977. Перевидано заходами видавництва iм. О. Телiги, Фундацii iм. О. Ольжича. Киiв, 1992).
Украiнську революцiю всi Шовгенiви сприйняли «на ура», пiднесено i кинулися у вир боротьби чи не з молодецьким завзяттям. Батько навiть вступив до Центральноi Ради, а старший брат пiшов до украiнського вiйська i зi зброею в руках захищав незалежнiсть.
Іван Шовгенiв з квiтня 1918-го по сiчень 1919 року працював у мiнiстерствi директором департаменту водного i шосового господарства, а потiм – товаришем (заступником) голови Вищоi технiчно-економiчноi ради. А з травня 1919 року вiн стае головою мелiоративноi секцii Украiнськоi академii наук, з квiтня 1920-го – комiсаром водяних i шосових шляхiв Украiни i одночасно працюе в Киiвському полiтехнiчному iнститутi, спочатку лектором i керiвником дипломних проектiв, а згодом i професором.
Та подальша доля Украiни склалася нещасливо. У Петербурзi, звiдки виiхали Шовгенiви, новий уряд, що його очолили Ленiн та Троцький, вирiшив Украiну на волю не вiдпускати. А замiсть Росiйськоi iмперii, з якоi вона вирвалася, запроторити в нову, цього разу вже червону.
Полковник царськоi армii Муравйов, який перейшов на бiк червоних, за дорученням Ленiна i Троцького в сiчнi 1918 року очолив похiд радянських вiйськ на столицю незалежноi Украiни Киiв. Це був надзвичайно жорстокий нелюд. Захопивши Киiв, учинив там масову рiзанину мирного населення. (Кожного украiнця Муравйов оголосив нацiоналiстом i всiх стрiляв без суду й слiдства, часто за одну лише вишиванку, що ii носила людина.) Буде вбитий в липнi 1918 року, коли, командуючи Схiдним фронтом, зробив спробу пiдняти лiвоесерiвський заколот.
Муравйов не мав анiяких особливих вiйськових талантiв, просто його армiя, що ii дали йому бiльшовики для нападу на Киiв, мала численну перевагу в силi та ще й отримала пiдтримку повсталих робiтникiв «Арсеналу», якi завдали удару в спину бiйцям армii УНР.
Муравйов захоплено рапортував Ленiну:
«Сообщаю, дорогой Владимир Ильич, что порядок в Киеве восстановлен, революционная власть в лице Народного Секретариата, прибывшего из Харькова, Совета рабочих и крестьянских депутатов и Военно-революционного комитета работает энергично…»
У своiй доповiдi царський полковник на службi в червоних так описував штурм Киева:
«Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам… Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем… – Хвастався своiми подвигами: – Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям, бил, никому не давая пощады. 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может, и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг – быть беспощадными!»
Муравйов першим у громадянську вiйну використав отруйнi гази, забороненi усiма мiжнародними угодами як варварська зброя. Гази й допомогли його армii захопити мiсто. А увiрвавшись у Киiв, Муравйов-вiшатель на цiлий тиждень став його повним володарем, органiзувавши в мiстi класовий терор – тiльки за тиждень було знищено до трьох тисяч киян. Коли радянський уряд переiхав з Харкова до Киева, то виявив, що Киiв завалений трупами мирних жителiв, а муравйовцi стрiляють i вбивають все нових i нових мирних жителiв, тож змушений був звернутися до Москви з вимогою негайно забрати Муравйова з Украiни. Це був класичний «вожак бандитiв», який виступав з гаслом «единой, неделимой России».
Червонi встановили в захопленому Муравйовим Киевi свiй терор – всiх, кого запiдозрювали у спiвробiтництвi чи бодай у симпатiях до УНР, знищували. Іван Шовгенiв як урядовець УНР та мiнiстр змушений був разом iз старшим сином Андрiем, вояком УНР, спiшно залишати Киiв. Так спiшно, що навiть не змiг зустрiтися з дружиною, дочкою та молодшим сином – вони залишалися в охопленому страхом Киевi. Без будь-яких перспектив уцiлiти – червонi винищували членiв сiмей та дiтей урядовцiв УНР.
Батько, оформивши буцiмто вiдпустку на 28 дiб до Вiнницi, виiжджав поспiхом, навiть i довiдку про ту вiдпустку не взяв. Втiкав не обтяжений речами, сподiваючись, мабуть, невдовзi повернутися. Згодом Олена згадуватиме: «Тато виiхав з Киева… як всi тодi думали, на „два тижнi“, отже, залишив маму, мене i Сергiя без копiйки».
Якийсь час Іван Шовгенiв був у Кам’янцi-Подiльському, а тодi разом з iншими урядовцями був евакуйований до польського мiста Тарнова, мiсця осiдку уряду УНР. Там вiн перебуватиме до квiтня 1922 року, займаючи посади товариша мiнiстра шляхiв та керуючого цим мiнiстерством, а також мiнiстерством пошт i телеграфiв…
Пiсля рiзних пригод Шовгенiви – батько з сином – дiстануться Чехii та оселяться в Подебрадах. Дружина з дочкою та молодшим сином залишалися в Киевi, холодному й лихому, чи не два роки. Змушенi були продавати речi, аби придбати харчi, хоч iх чи не щодня бракувало, тож жили надголодь – Оленка постiйно просила iсти. Але треба було – це вона швидко збагнула, – якось уже самiй дбати про шмат хлiба. Пiзнiше в одному з листiв вона так писатиме про тi тяжкi часи:
«Я вступила посильним в тiй самiй Полiтехнiцi, де був колись професором мiй батько. Тому мiй зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальшi кiнцi Киiва. В лiтi я сапала i полола цiлi довгi, пекучi днi на комунiстичних огородах, щоб прогодувати себе, та й додому принести якийсь „пайок“. Як же ж тяжко менi було, Натуся, я була маленька, ще i слабенька, i менi тяжко було „гнати рядки“ наряду з бабами, якi були призвичаенi до такоi роботи. Доглядачi кричали на мене немилосердно, а я старалася, що е сили, щоб тiльки мене не вигнали. Це було декiлька верст вiд Киiва, отже, я додому ходила лише в недiлю, а цiлий тиждень жила там, спала в сараях, на соломi, помiж баб.
Хлiб для мене був мрiею, бо iли ми лише картоплю i пшоняний кулiш. Все це без масла чи сала. Для того щоб роздобути цей хлiб чи кавалок сала, я з товаришкою iздила в якесь село, щоб змiняти там рушник чи серветку на цi продукти. Ти знаеш, в тi часи потяги були переповненi, отже, нам часто доводилось, на вiтру i морозi, декiлька годин висiти на пiднiжцi чи тремтiти на кришi вагона.
Щоб дiстати дрова на опал, теж iздили чи ходили в лiс, самi пиляли i рубали, а потiм тягнули на своiх плечах чи везли на тачцi».
Приватну Киiвську гiмназiю Дучинськоi Оленка так i не закiнчила. Нова влада видала указ, яким закривалися всi приватнi навчальнi заклади, дiти мали ходити в державнi трудовi школи единого зразка. Навчання тривало через пень-колоду – то вчителiв не вистачало, то десь учнi розбiгалися голоднi й холоднi, то ще щось… Найгiрше, що взимку не було чим опалювати школи. Оленка простудилася в класi, злягла з надсадним кашлем та високою температурою, якось подолавши пневмонiю, була такою слабкою, що в школу бiльше не ходила. Мати допомагала iй вчитися дома.
Але як би там не було, нiякi побутовi труднощi не затьмарили для неi Киiв, що його вона потiм згадуватиме з радiстю i щирою утiхою та захопленням. Вона любила Киiв, часто з подругами гуляла в парках над Днiпром, милувалася ним з високих круч, повторюючи безсмертнi рядки Гоголя про те, що «редко какая птица долетит до его середины».
Хай i тяжко жилося в Киевi без батька аж цiлих два роки, «але все ж цi два роки були для мене мiстерiею, чудом життя, незабутньою казкою, – дiлилася вона з подругою, – бо що ж значила пригорiла каша, сукня з пiдшивки i собачий холод в порiвнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь свiт ставав для мене iншим!»
Ще пригадувала: «Коли ж кiнчалась моя щоденна праця, тодi життя було, мов квiтка, що ледве починае розпускатися, а що мае тисячi пелюсткiв. Кожний вiрш, образ, захiд сонця, кожне миле обличчя i нiжне слово приймала моя душа гостро i здивовано. Весь свiт був для мене, а я для всього свiту».
Згодом, згадуючи свiй «в боях ранений», «трагiчний Киiв», писатиме у вiршi «П’ятнадцята осiнь» (iй тодi саме виповнилося п’ятнадцять):
І чула я: моi дитячi днi
Тiкають швидко, як малi ягнята,
Злiтають в дiл, ховаються на днi,
А я не хочу бiгти й доганяти.
Немов рослина у яснiм вiкнi,
Яка неждано вигнулась стрiльчасто,
Я вiдчувала стрункiсть власних нiг
І гнучкiсть рук, що можуть дати щастя.
Незнана радiсть i незнаний сум,
Не розплеснувши, колихнули повiнь…
Не буря ще – ii далекий шум,
Ще не любов – передчуття любови.
Так у холодi, голодi й безнадii Лiдiя Шовгенiва з дочкою Оленкою та сином Сергiйком якось дотягнула до весни 1922 року. І з жахом дiзналася, що надiйшла ii черга, як дружини петлюрiвця, вiдповiдати «за злодiяння мужа-петлюрiвця». Залишатися далi в Киевi було вже вкрай небезпечно. Що з того, що вiн був у ранзi столицi якоiсь незбагненноi для них УРСР – але ж пiдлягав новiй, бiльшовицькiй, владi Кремля. Правда, була сподiванка на краще, що ось-ось, мовляв, все налагодиться, але – не налагодилось. Шовгенiви мали у Вiнницi знайомих, до них i вирiшили податися за допомогою – чи не посприяють вони якось перейти кордон. Панi Лiдiя Шовгенiва з дочкою Оленкою та сином Сергiем сiли одного вечора на поiзд, що йшов до Вiнницi. З собою мали лише вузлики найнеобхiднiшого. В дорозi спершу не пощастило – потрапили на перевiрку документiв. Тих, у кого не було документiв, патрулi зсаджували з поiзда i кудись вели. Ясно, що назад вони вже не повернуться. Зсадили й Шовгенiвих. І теж кудись повели (поiзд пiшов далi). Трималися. Як усiм, так i iм. Не вони першi, не вони останнi.
Чим би воно закiнчилося, невiдомо. Їх вели до якоiсь маленькоi станцiйки. Вiв юнак у довгiй до п’ят шинелi явно з чужого плеча, у великому кашкетi з червоною зiркою, що зсовувався йому на лоба, з довжелезною рушницею з примкнутим багнетом – ii хлопцевi теж було не просто тягати з собою, але вiн, плутаючись у полах шинелi, все ж таки кудись iх вiв – поiзд на той час вже, майнувши останнiм вагоном, зник у далинi.
Недовго думаючи, Лiдiя зняла з руки годинничок – запримiтила, що хлопчина-конвоiр явно з бiднякiв, швидше всього з глухого села i годинника нiколи не мав (а може, й не бачив) у своему короткому життi. Коли Лiдiя тицьнула йому годинник, схопив його, аж затремтiв – наче якусь незвичайну блискучу цяцьку. Для нього то був великий скарб.
– Ге-еть! – зашипiв. – Щезайте, щоб я вас бiльше не бачив!
Панi Лiдiю з дiтьми не треба було двiчi запрошувати.
Порадившись, куди далi iм прямувати, вирiшили замiсть Вiнницi податися до Кам’янця-Подiльського – це значно ближче до кордону. І до всього ж там мала бути iхня рiдня, хай i двоюрiдна.
Територiя Украiни в передвоенний перiод все ще була подiлена мiж рiзними державами, а тому з Кам’янця-Подiльського, що зовсiм недавно був тимчасовою резиденцiею уряду УНР, до володiнь Польщi та Румунii було рукою подати. Та й кордони ще не пильно охоронялися, серед мiсцевих селян було чимало таких, якi за плату переводили втiкачiв з Радянськоi Украiни через кордон у Польщу чи Румунiю (а там теж були такi, котрi за все ту ж плату могли переправити втiкачiв ще далi).
Цим i скористалися Шовгенови – швидко знайшли провiдника через радянсько-польський кордон, а вже на тiм боцi iншi провiдники доставили iх до Кракова, де в мiстечку Тарнувi кучкувалися iнтернованi украiнцi, бiльшiсть тих, хто, як i вони, втiк з «пiдсоветськоi Украiни».
(Якось Олена при нагодi розказуватиме друзям, як вона вперше переходила державний кордон:
– Це було десь двадцять третього року, як ми з мамою йшли з Киева до Польщi. Нас переводила якась контрабанда. Нiч. Дощ. Нас двi жiнки i здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червiнцiв…)
Знайомих у Тарнувi не виявилося, та й Івана Шовгенiва там теж не було – ходили чутки, що колишнiй мiнiстр УНР перебувае в Чехii у мiстi Подебради.
Там i справдi виявилося чимало iнтелiгенцii з колишньоi УНР i першим, хто iх зустрiв, був iхнiй чоловiк i батько Іван Шовгенiв iз сином Андрiем. Зустрiч була бурхливою. Іван Шовгенiв пiдхопив на руки Оленку i закружляв з нею, а Лiдiя з сином Сергiем закрутилися навколо нього.
Нарештi сiм’я була в зборi. Глава сiмейства наймав у Подебрадах ще й вельми непогане житло – в ньому й поселилися.
Подебради – курортне мiсто в Чехii в Полабськiй низовинi на березi рiчки Ельби за 50 км вiд Праги – нинi 30 хвилин iзди автомагiстраллю. Знамените Подебрадським замком та своiми мiнеральними джерелами.
Назва мiста походить вiд чеських слiв, що значать «бiля броду». Історичним у життi мiста став 1905 рiк (а перша згадка про Подебради вiдноситься до 1224 року), коли мiсто вiдвiдав нiмецький помiщик фон Бюлов. За сумiсництвом екстрасенс. З допомогою лози вiн визначив на внутрiшьому дворi замку мiсце досить сильного джерела, що й справдi було виявлено на глибинi 96,7 м. Так було вiдкрито мiнеральну вуглецеву воду, на основi якоi через три роки в Подебрадах почався курортний сезон. А пiсля закiнчення Першоi свiтовоi вiйни мiсто почало стрiмко перетворюватися на курорт всеевропейського значення, який з 1926 року вже спецiалiзувався на серцево-судинних захворюваннях. Вже тодi мiсто Подебради стало популярним у Чехii як мiсто-курорт i невдовзi стало чи не iнтернацiональним, а для украiнських емiгрантiв Подебради стали своерiдною Меккою, другим Киевом.
У тi роки маленьке курортне мiстечко Подебради стало одним з осередкiв культурного життя украiнськоi емiграцii. Про тамтешне життя пiзнiше згадуватиме одна з подруг Олени:
«Був серпень 1922 року – Подебради в Чехословаччинi. Перша величава украiнська манiфестацiя в цьому новому украiнському осередку, серед чужого нам ще тодi чеського населення. Це було „Свято поневоленоi Украiни“ з багатьма алегоричними возами, що проiздили вулицями тодi ще невеликого, але славного купелевого мiста Подебрад. На одному з таких возiв, що представляв образ багатоi i плодовитоi Украiни й де центральною постаттю була Украiна – гарна висока молодиця, напередi вмiщено двi родини: одна представляла украiнське селянство, а друга – украiнську iнтелiгенцiю. Мене притягнено до iнтелiгентськоi групи, а юна Леночка була вбрана, як молода селянська дiвчина».
У Подебрадах життя емiгрантiв налагодилось вiдносно швидко i без особливих проблем. Украiнцi там жили дружною сiм’ею. Їх було так багато, що iнодi на вулицях чи не частiше за чеську мову чулася украiнська.
Дивно, але за украiнську мову, якою вона тодi володiла ще не дуже, взялася саме в емiграцii. В Подебрадах дiяли матуральнi курси для молодих украiнцiв, хлопцiв та дiвчат, дiтей украiнських емiгрантiв, якi з тих чи тих причин не мали закiнченоi середньоi освiти чи втратили документи про неi, тож не могли поступити до вищу. Курси всього лише за рiк навчання i давали таку матуру – свiдоцтво про середню освiту. На такi курси восени i поступила Олена.
Спершу було нелегко. Тож Олена все вiдiклала i взялася за мову своiх батькiв та дiдiв, як урочисто казала, за мовоньку рiдного народу мого. Навчання давалося важко, але вирiшила подолати будь-якi труднощi. Та й друзi допомагали, всi вони були украiнцями i, на вiдмiну вiд неi, – «петербуржанки» – вiльно володiли рiдною мовою. З друзями вона почала в Подебрадах усвiдомлювати себе украiнкою, чим дуже гнiвила брата Сергiя, який вперто повторював одне й те ж: ми народилися в Росii, виросли на ii мовi й культурi.
Перше, за що довелося взятися Шовгенiвим, i, зокрема, Оленцi, коли вони переiхали до Чехii й поселилися в Подебрадах, це була чеська мова.
Жити в Чехii i не знати чеськоi мови (це в Украiнi можна все життя прожити i не знати украiнськоi мови) – нонсенс. Чеську мову в Чехii треба було знати хоча б з поваги до народу, серед якого живеш i який тебе, вигнаного з рiдного краю, прихистив.
Ось ii свiдоцтво (по-тамтешньому матура) про закiнчення повного курсу реальноi школи на Украiнських матуральних курсах в мiстi Подебради, виданому 26 жовтня 1923 року.
Пiсля украiнськоi мови та iсторii (оцiнка «добре») йде чеська мова.
Оцiнка теж «добре».
Звiдтодi чеською – на рiвнi з нiмецькою, французькою та росiйською – вона володiла вiльно. Закiнчуючи украiнськi курси, Олена готувалася до вищоi освiти.
«До пана Директора
Украiнського Вищого Педагогичного
Інстiтуту iменi Драгоманова
Слухачки Матуральних курсiв в Подебрадах
Олени Шовгеновоi
Прохання
В жовтнi мiсяцi я маю надiю закiнчити матуральнi курси в Подебрадах, а пiсля цього хотiла би продовжити свою освiту в Педагогичному Інстiтутi; тому маю за шану просити Вас, пане Директоре, приняти мене студенткою дорученого Вам iнстiтута i призначити менi стипендiю.
Олена Шовгенова
14/IX р. 1923».
Прохання задовольнили, i вона стала студенткою iсторико-лiтературного вiддiлу (пiдвiддiл украiнськоi мови i лiтератури), де професорами були визначнi украiнськi дiячi.
І почалося студентське життя – безтурботно-щасливе, i кожний день приносив щось нове. Лекцii, бiблiотеки. Студентський дiм у Празi, прогулянки з друзями-однодумцями вулицями Праги. Все було новим, незнаним досi, цiкавим. Згодом ii подруга, поетеса Галя Мазуренко наче про неi, про Олену Шовгенову, писатиме у вiршi «Прага»:
По бульвару, по тротуару
Нiженька шовкова,
А за нею, повне жару,
Палето бронзове.
На трамваi, в ресторанi
Кармiновi губи.
Стане-гляне, стане-гляне:
«Чи ж я вам не люба?»
Парасолька, ручка-диво!
А сама в вiтрину
Вся уп’етеся влiво-влiво,
Просто в креп де шини.
В’еться душний, кучерявий
Дух нового часу,
А над мiстом величаво
Повний мiсяць гасне.
І проколюють суворо
Небеса голками,
Як докорами, собори
Та церкви рядами.
Нелегко було вивчити украiнську мову на «добре». Згодом про своi першi враження пiсля прибуття до Польщi, а потiм i до Чехii вона розповiдатиме Уласу Самчуку:
«Менi п’ятнадцять рокiв, я ж народжена в царствi iмператора всiх ройсiв, вихована на мовi Пушкiна i враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщi, що здавалася менi романом Сенкевича, не лише „в Європi“, але й у абстрактному царствi Петлюри, що говорило „на мовi“ i було за „самостiйну“. Ви це ледве чи можете зрозумiти…
…Уявiть собi великодержавного, петербурзького, iмперiяльного шовiнiста, який з перших дитячих рокiв звик дивитися на весь простiр на схiд, захiд i пiвдень вiд Петербурга, як на свою кишенькову власнiсть. І якого не обходять нi тi живi людськi iстоти, що той простiр заповняють, нi тi життьовi iнтереси, що в тому просторi iснують. От така собi Богом дана Русь, у якiй всi тi „полячiшкi i чухна“ лише „дрянь“, яка кричить, що iй „автономiя нужна“…»
Іван Шовгенiв швидко став у Подебрадах ректором Украiнськоi господарськоi академii – створили там i таку, Оленка стае студенткою матуральних курсiв для юнакiв i дiвчат – украiнських емiгрантiв, якi не мали закiнченоi середньоi освiти. Через рiк вона вiдносно легко поступить на iсторико-фiлологiчний вiддiл Украiнського педагогiчного iнституту iм. М. Драгоманова у Празi, де теж було чимало вихiдцiв з Украiни. У певних районах чеськоi столицi украiнська мова лунала частiше, як у Киевi. Зрештою, Прага тодi була духовною столицею украiнськоi емiграцii на Заходi.
Саме в Чехii, далеко вiд Украiни, Олена Шовгенiва вiдчула себе украiнкою. Чи, може, тому, що опинилася в гущi украiнських емiгрантiв, якi почувалися в Подебрадах, як у себе вдома. Всi не просто розмовляли украiнською, всi, як один – таке складалося враження, – були щирими украiнцями. Чи принаймнi згадали, що вони – украiнцi, а отже, за нацiональною традицiею мають бути щирими. (Щирий – безкорисливий, чистосердечний, вiдвертий, правдивий, приемний, гостинний, той, у якого сердечна прихильнiсть до кого-небудь е виявом доброго ставлення.)
Такою щирою украiнкою вiдчула себе й Олена Шовгенiва в Чехii, в середовищi украiнськоi емiграцii.
Улас Самчук згадуе розповiдь Олени про цю мить вiдсiкання себе вiд чужого, хай блискуче осягнутого i культурно змiцнiлого в ii свiдомостi масиву росiйськоi мовноi «присутностi» в мисленнi й спiлкуваннi. «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там училася… ну й, розумiеться, насичувалася культурою iмперii.
І коли я опинилася в такому ультрафранц-йозефському мiстечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мiй батько, вiдомий i заслужений справжнiй росiйський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгенiва, е не що iнше, як ректор школи, яку звуть господарською академiею, де викладають „на мовi“ i де на стiнах висять портрети Петлюри. І знаете, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордостi.
Статися це дуже несподiвано i дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродiйний комiтет росiйських монархiстiв пiд патронатом вiдомого Карла Крамажа. Я була тодi в товариствi блискучих кавалерiв, ми сидiли при столику i пили вино. Невiдомо, хто i невiдомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всiма вiдомими „залiзяку на пузяку“, „собачiй язик“, „мордописня“… Всi з того реготалися… А я враз почула в собi гострий протест. У менi дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: „Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька i моеi матерi! І я вас бiльше не хочу знати!“
Я круто повернулася i, не оглядаючись, вийшла! І бiльше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише украiнською мовою. На велике здивування усiх моiх знайомих i всiеi господарськоi академii. Батько й мати з цього радiли, а брати оголосили мене „ревiндикованою“. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на пiвдорозi. Я йшла далi i далi…»
Повторювала десь чутi нею рядки поета Миколи Вороного, що так запали iй у душу:
