скачать книгу бесплатно
Бо серед спiву, неспокiйних днiв,
Повз таемничi i вабливi дверi
Я йду на клич задимлених вогнiв —
На наш похмурий i прекрасний берег.
Коли ж зiйду на каменистий верх
Крiзь темнi води й полум’янi межi —
Нехай життя хитнеться й вiдпливе,
Мов корабель у загравi пожежi…
І побратим ii завершуе своi спогади словами: «Так пройшла свiй каменистий шлях, крiзь сонце, втiхи i темiнь терпiння, Олена Телiга. Як метеор перелетiла крiзь життя i згасла, лишаючи вiчну заграву пориву».
В осяйну мить, коли останком сил
День розливае недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червонiй амазонцi…
А коханий, який загинув разом з нею у жахному Бабиному Яру, тодi, в 1942 роцi, коли мiсяць лютий лютував, все так само приходить до неi серед ночi i, як вона писатиме, «в весняному моему снi» цiлуватиме ii губи i щось iй нiжне шепотiтиме…
Частина перша
Коли прокидаеться Ілля Муромець
А почнемо свое сказання традицiйним зачином: колись давним-давно (а може, й недавно), не за нашоi пам’ятi (але пам’ять все ж таки наша), десь за горами, за лiсами, за синiми морями, у якомусь царствi (дехто каже, що в градi Муромi) жив та був Ілля, прозваний за мiсцем проживання Муромцем, син простих батькiв (за iншою ясою – селянський син), з дитинства приречений.
А не имел Илья во ногах хожденьица,
А по руках не имел Илья владеньица,
Тридцать лет ему было веку долгого…
Себто вiн тридцять лiт лежав на печi без руху i без мови. I ось одного разу в хатi з’явилося трое старцiв – йшли-йшли тим краем та й до Ілька Муромця зайшли. Так званi калiки перехожi.
І попросили вони милостинi.
Чи хоча б водицi попити.
Ілько iм з печi:
– Калiки перехожi, отець i матiнка моi у полi трудяться, а я… Я калiка такий, як i ви. Чи ще й гiрший. Ви хоч ходити можете, а я вже тридцять годочкiв не встаю, бо не володаю нi руками, нi ногами. Приречений я…
Старцi свое: велимо тобi встати i води нам принести!
І ось Ілько, сам собi не вiрячи – чудо, чудо незбагненне! – встае! Чи не вперше за тридцять лiт. І приносить iм води i сам п’е (бо ж i йому не було кому водицi подати). І не просто калiка Ілько видужуе, в ньому просипаеться якась незбагненна сила, якоi не було навiть у богатирiв. Хоча б у того ж Святогора…
– Іди, молодцю, у свiт широкий, – кажуть йому старцi. – Мова у тебе вже е, сила е. Смерть тобi в полi не писана.
За порадою старцiв Ілько знаходить собi коня бойового, зброю ясную, необхiдне спорядження i вирушае до Киева.
Бо хоче, маючи таку силу-силоньку богатирську, «за Киiв постояти»… Батьки дають йому благословення (на добрi дiла, на поганi «благословлення нема»). І вирушае Ілько на Киiв, котрий тодi переживав скруту велику…
Але… Для чого автор затiяв сiю премудрiсть, хтось може тут запитати?
А ось для чого.
У кожному з нас – ми ж бо люди на планетi Земля – спить свiй Ілько Муромець – без мови, а часом i без нiг. І в одних вiн так i проспить усе iхне життя, i вони й не пiдозрюють про його присутнiсть у собi, в iнших…
В Оленi вiн пробудився ще в раннiй юностi. І тодi ж вона, теж вiдчувши в собi силу духу й борiння чи не богатирського, як i велiла iй доля (чи – провидiння), вирушить на Киiв…
Про це наша повiсть.
Але похiд на Киiв буде потiм, бо iй ще треба було спершу пiзнати Украiну, захворiти нею – на все життя.
Гарячий день – i враз достигне жито
І доп’янiють обважнiлi грона.
Вiн ще незнаний, ще не пережитий
Єдиний день – мого життя корона.
І що це буде – зустрiч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозрiе, сповниться вiдразу
Подвiйним смаком – меду i полину.
А дивне серце – п’яне i завзяте
Вiдчуе певнiсть, мов нехибну шпаду.
Мiй день единий! Неповторне свято!
Найвищий шпиль – i початок до спаду!
Уперше в Украiнi, на землi своiх батькiв i прадiдiв Леночка Шовгенова побувае (правда, як вона потiм уточнить, «всього лише однiею ногою i ступивши всього лише на один клаптик украiнськоi землi») у 1914 роцi восьмирiчним дiвчам, коли петербуржцi Шовгенови пiд час традицiйних лiтнiх мандрiв вiдвiдають Святi гори на Сiверському Дiнцi. (До того вони побувають усiм сiмейством на Кавказi, де теж вiдкриють для себе новий, не знаний iм свiт.) А Сiверський Донець – це вже Донеччина, себто Украiна, про яку Леночка до того i чути нiчого не чула. В Росiйськiй iмперii, де вона жила i чиею пiдданою була, навiть слова такого не визнавали: Украiна. Малоросiя – iнша рiч. Це не лише дозволялося, а й схвалювалося. Ну ще – але це вже на побутовому – зневажливо – рiвнi – Хохландiя. Якась там Хохландiя, якою Леночка тодi не переймалася, вважаючи себе iстинною «петербуржанкою» (ii словесне творiння). Звичайно ж, це означало, що вона – росiянка.
Та й не було в тому потреби – перейматися якоюсь там Украiною. Та ще в сiм’i росiйського професора Івана Шовгенова.
І ось вони, Шовгенови, – пiсля Кавказу з його абреками в папахах та кинджалами на поясах – вiдвiдали тиху Успенську пустинь. (Колись так називалося вiдлюдне мiсце, де жили пустельники чи хоча б один з них.) А там, на Сiверському Дiнцi, так звався монастир, що здiймався на високому крейдяному березi – здаеться, правому, – Сiверського Дiнця, на так званих Святих горах. Ось там Леночка Шовгенова i зробила для себе аж два найважливiших вiдкриття, що згодом переiнакшать усе ii попередне життя i вразять ii маленьку душу. Перше: виявляеться, вона побувала у якiйсь загадковiй Украiнi, а по-друге: виявилось, що й батьки ii, i сама вона з братиками своiми теж… украiнка. Хоч i народжена та хрещена в Росii. А все тому, що батьки ii переiхали туди, вже будучи украiнцями, а отже, i вона нiяка не росiянка. І ось вона вперше побувала на землi своiх батькiв та прадiдiв, яку вона тодi для себе вiдкрила. Аж на сьомому рочку свого життя.
Тамтешнi видноколи просто полонили ii. Особливо ж вразили Леночку (це пiзнiше дiвчина дiзнаеться, що взагалi-то вона – Олена) Святi гори, що звiдтодi в неi почали асоцiюватися з Украiною.
Олена народилася 8 (21) липня 1906 року в Росii. За одними даними мовби в Санкт-Петербурзi, але за найточнiшими – в Пiдмосков’i, в Іллiнському – сiм’я тодi мешкала в Москвi, а лiто зазвичай проводила на дачi, де дiвчинка й з’явилася на свiт бiлий.
Сьогоднi це – селище мiського типу в Раменському районi Московськоi областi. Населення – 10 744 (2013). Знаходиться неподалiк платформи «Іллiнська» Рязанського напряму Московськоi залiзницi.
Вiдстань до Москви – 17 кiлометрiв.
У селищi 22 вулицi, що мають назви.
Спершу виникло як село Іллiнське десь на початку XX ст., коли власник маетку Викове Іллiн частину земель продав пiд дачi, якi спершу орендували, а потiм почали викупляти вiдомi московськi артисти, банкiри, купцi.
Статус «селище мiського типу» – з 1975 року. Створено мунiципальне утворення «мiське поселення Іллiнське», до складу якого входить i населений пункт – робiтниче селище Іллiнське.
У Санкт-Петербург батьки переiхали, коли Оленцi виповнилося п’ять рочкiв, тож враження про московське життя в неi не збереглися, все пам’ятала, починаючи з Санкт-Петербурга, i завжди розповiдала про мiсто на Невi з захопленням. Крiм неi, в сiм’i зростали ще двое синiв – Андрiй та Сергiй. Рiдною мовою в iмперськiй столицi вони не користувалися, тож iх назвали напiвукраiнською родиною.
У нашi днi бiографи поетеси дивуватимуться: справдi ж бо дивно. Що? А те, що майбутня героiня нацiоналiстичного пiдпiлля в дитинствi навiть не чула украiнськоi мови. Гувернантка навчала дiвчинку нiмецькоi, французькоi та росiйськоi мов. Батьки хоч i були родом з Украiни i корiння мали украiнське, але спiлкувалися вдома з дiтьми виключно росiйською мовою, якою вони володiли як рiдною.
Дiвоче ii прiзвище – Шовгенова (пiзнiше вона, як почне пробуджуватися в нiй украiнська душа, стане Шовгенiвною).
З бiографiчноi розповiдi, вмiщеноi у книзi «100 найвiдомiших украiнцiв» (Киiв, 2005), можна дiзнатися, що сiм’я Шовгенових щолiта мандрувала – Кавказ, Фiнляндiя, на Украiнi вiдвiдувала Святi гори над Сiверським Дiнцем, що Оленка змалечку була жвавою, непосидою. І навiть згадувала, як вона маленькою на якомусь там дитячому святi в антрактi втекла вiд мами, вибралась на сцену i продекламувала якийсь вiршик, зiрвавши бурхливi оплески… Змалку вона багато читала, гарно вчилася, хоча й виснажувала гувернанток своею жвавiстю. І вже тодi вiршувала – вельми, до речi, й непогано, як для ii вiку. Але – «до певноi мiри парадоксально, що, навчаючи доню французькоi, нiмецькоi та росiйськоi мов, батьки не дбали про те, щоб вона вмiла говорити своею, украiнською…»
Буцiмто пiзнiше дочка iм за це дорiкала.
Так чи iнакше, а дiти зростали в Москвi й Санкт-Петербурзi в атмосферi росiйськоi культури. Леночка з 9—10-лiтнього вiку вже добре володiла французькою та нiмецькою мовами, а особливо – росiйською, що стала на той час iй уже рiдною. Говорила росiйською чисто, без акценту i дiвчинку всi сприймали за «руську».
А якось до ii подружки Вiрусi приiхала невiдь-звiдки бабуся, яка так дивно i не по-тутешньому розмовляла. Замiсть «солнишко» чомусь казала про небесне свiтило «сонечко». І це в неi так гарно, прямо-таки поетично виходило, що на ii мову Леночка звернула увагу. Виявилося: до Вiрусi в Петербург приiхала бабуся з якоiсь Украiни i говорила украiнською мовою… І Ленуся зазначила: мова ця музикальна i спiвоча, бабуся нею не говорила, а нiби пiсню спiвала. І сама така гарненька бабулечка… Наче з казки прибула до Петербурга… Деякi слова, почутi вiд Вiрусиноi бабусi, дiвчинка повторювала про себе. Особливо оте – сонечко. Матiнка аж подивувалася:
– Що це за… сонечко? Що, питаю, за сонечко, коли по-руському солнишко…
– Це бабуся до Вiри з Украiни якоiсь приiхала i так солнишко називае…
Мати Лiдiя згадала, що й вона, як Вiрусина бабуся, теж украiнка – хоча за давнiстю лiт про те вже й забувати почала, проказала росiйською:
– Дочь моя, – урочисто почала (вона завжди так урочисто починала, коли справа, на ii погляд, була варта того), – росiйська мова – велика мова слов’янського свiту. Майже мiжнародна мова. Зрештою, це мова великоi iмперii. І кожна культурна людина повинна ii знати i говорити нею, а не якоюсь там… Не якоюсь… украiнською. Сказано, що солнишко – це солнишко, i нiчого його називати сонечком… Тож нiякого сонечка! Не засмiчуй своеi мови, дочь моя. Зрештою, якщо хочеш жити заможно в Росiйськiй iмперii, а хто не хоче жити в достатку i бути при владi, треба добре знати русский язик i користуватися тiльки ним. Ти в Росii народилася, так i будь русской…
А Леночка, щось думаючи свое (зморщила лобик), раптом запитала:
– Ма-а… А ми справдi… справдi, як i бабуся Вiрусi, украiнцi?..
– Донечко моя, сонечко ти мое… Дак хiба ж я бажаю тобi зла? Опинилась я ще в ранньому дiвоцтвi своему в чужих краях, от i доводиться чужi пiснi спiвати. Бо недарма ж на Украiнi кажуть: на чиему возi iдеш, того й пiснi спiвай.
– А ми, ненько моя рiдненька, i на чужому возi будемо спiвати своiх пiсень.
Мати журно посмiхнулась i раптом… Раптом заспiвала:
Ой у гаю, при Дунаю,
Соловей щебече,
Вiн свою пташину
До гнiздечка кличе.
Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох-тьох,
Соловей щебече…
Голос у матерi виявився таким молодим (Леночка ранiше не чула, як мати спiвае, та ще украiнськi пiснi) i навiть… навiть соловейковим, як вона виводила оте «тьох-тьох-тьох»… Леночка заплакала. Мабуть, вiд щастя, що слухае з маминих уст таку пiсню.
Звiдтодi вона пишалася своею матiр’ю, яка хоч i проiхала чи не все свое життя на чужому возi, але ж пiснi на тiм возi спiвала своi. Згодом дiвчина дiзнаеться, що й з батьком ii матiр поеднала вона – рiдна пiсня…
Іван Опанасович Шовгенов, за нацiональнiстю украiнець, родом походив зi Слобожанщини. Народився вiн 12 листопада 1874 року в селi Кам’янка Куп’янського повiту Харкiвськоi губернii в селянськiй сiм’i, вочевидь середнiх статкiв – з батькового статку йому перепаде надiл у чотири десятини землi i хата.
Року 1893 Іван Шовгенов закiнчив курс Ізюмського реального училища i поступив – простий селянський син, з якогось там глухого закутка Украiни, чи то пак, Малоросii, – до Санкт-Петербурзького iнституту iнженерiв шляхiв сполучення, який i закiнчив за першим розрядом. (Виходить, по-есересерiвськи з «червоним дипломом».) Попереду в юнака була добра перспектива. Та й все в нього складалося добре. Не сьогоднi-завтра його мали послати на службу до Москви як iнженера-гiдротехнiка. Ось тiльки не було поруч коханоi людини, дiвочого, як вiн казав, стану. А все тому, що Іван весь вiддавався навчанню, тож було не до дiвчат.
Така людина «дiвочого стану» невдовзi з’явилася. Перед самiсiньким вiд’iздом до Москви. Якось Іван iшов набережною Неви i зненацька почув чийсь милий дiвочий спiв – голос прямо-таки соловейковий. Крiм голосу, й пiсня взяла юнака за душу, бо вiд неi вiйнуло чимось далеким, вже напiвзабутим – рiдною батькiвщиною, Украiною, як Шевченко писав, безталанною…
Іван пiдiйшов ближче. Побачив дiвчину.
«О, землячка!» – подумав Іван.
А дiвчина, дивлячись на потемнiлi, аж воронi води Неви, зажурено i вiд того так щемко виводила своiм нiжним голосочком:
Ой не свiти, мiсяченьку,
Не свiти нiкому.
Тiльки свiти миленькому,
Як iде додому!..
І тiеi ж митi, як вона заспiвала, з-за хмар вигулькнув ще блiдий вiд денного свiтла молодик, забовтався в небеснiй ополонцi.
– А ось i я, – пiдiйшов до дiвчини Іван.
– Хто… ти?
– Той, про кого ти спiваеш, – посмiхався Іван вiд вуха до вуха. – Твiй миленький. А ти тепер будеш моею миленькою…
Розмова вiдбулася нiби жартома i в той же час серйозно. Виявилось… Дiвчину звати Лiдою, вона дочка священика родом з Украiни, приiхала до Санкт-Петербурга знайти якусь службу. Хоча б гувернанткою. На крайнiй випадок i покоiвкою. Чи й навiть прачкою… Почувалася в чужому мiстi кепсько, нудьгувала за рiдним краем, не могла призвичаiтись до iмперськоi столицi, де все iй було чужим i ворожим… Аж тут така зустрiч iз земляком, молодим i гарним. Сама доля iй послала його.
На службу до Москви, свою першу службу в якостi iнженера-гiдротехнiка Іван Шовгенов поiхав не сам, а з молодою дружинонькою Лiдою…
Так iх звела рiдна мова в чужiй iмперськiй столицi, звела й поеднала. Та мова, яку вони так швидко забудуть у Росiйськiй iмперii i страшно будуть подивованi (мати навiть обурена), що донька iхня, от же вперта! – наперекiр материнiй порадi стала:
– Але я все одно повернуся до Киева золотоверхого, до столицi вiтчизни своеi – така в мене доля. А що саме погубить мене, украiнство, як ти кажеш, чи ще щось, то… Згадай Кобзаря i його святi слова:
Я так ii, я так люблю
Мою Украiну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неi душу погублю!
– Отож, – матiнка зiтхнула нiби гiрко, – погубив. Аж в Оренбурзi у чорта на куличках опинився. В солдатчинi клятiй. Але ж i впертим був Тарас Григорович: караюсь, мучусь, але не каюсь… А для чого каратися та мучитись, коли можна й без цього жити в теплi та затишку.
– На чужинi?
– Тiпун тобi на язик! Неруських в iмперii багато i живуть нiчого, коли Росiю-матушку за свою матушку визнають. А ти, доню, не забувай: ти тутечки народилася. В Росii. Тож i вiтчизна твоя – Росiя, тутечки. І братик твiй Сергiй вважае – його родiна, каже, Русь великая!
– Менi ближче порада Кобзаря: за неi душу погублю!
Мабуть, тодi Леночка пiд руку своеi Долi мовила, бо так i станеться: погубить. І не схаменеться.
Потiм вони жили в Москвi, як вельми шанованi i вiдомi люди. Особливо батько. Вiн займав такi престижнi посади, починаючи з посади помiчника начальника робiт з виправлення перекатiв Волги за допомогою регуляцiйних споруд i часто щось там, бувало, намугикував «про матушку Волгу»… Потiм працював начальником Нижньоновгородськоi технiчноi дiльницi – на все тiй же Волзi; начальником Московськоi технiчноi дiльницi та iнспектором судноплавства iз завiдуванням шiстьма греблями, а також землечерпальними машинами; трудився iнспектором при Московськiй окрузi шляхiв сполучення. А ще вiн з 1905-го по 1911 рiк викладав курс лекцiй за своiм фахом у Московському iнженерному училищi. Тож займав у Москвi вельми престижне становище, був там людиною вiдомою, навiть мав ранг колезького асесора. Мешкали тодi Шовгенови у Москвi по Луковому провулку, 4, а влiтку незмiнно вiдпочивали в пiдмосковному Іллiнському, де й народилася Оленка (в сiм’i вже було два сини, тож Оленка, як i водиться в таких випадках, стала загальною улюбленицею).
У Санкт-Петербург, як уже згадувалось, Шовгенови переiдуть, як Оленцi виповниться п’ять рочкiв, у 1911-му главу сiмейства перевели до iмперськоi столицi iнженером-гiдротехнiком, який мав чималий досвiд роботи. Швидко став Іван Опанасович директором департаменту земельних полiпшень, очолював технiчний i гiдрологiчний комiтети, викладав у Петроградському iнститутi шляхiв… Оленка зростала в достатку, пiд опiкою гувернанток, вчила мови i вважала себе iстинною русачкою.
Та досить було в Петроградi спалахнути революцii, як Шовгенови вiдразу ж налагодили зв’язки з Украiною (очевидно, вони з нею нiколи й не уривалися, просто батьки iх не афiшували).
І ось раптом батечко Іван Шовгенов, вiдомий iнженер-гiдротехнiк, фахiвець свого дiла, якому самовiддано служив, нарiкши себе вже Шовгенiвим («о» замiнив буквою «i», щоб було бiльш по-украiнському), несподiвано врочисто оголосив за обiдом:
– Дiти моi, ми iдемо до Киева!
– На екскурсiю? – здивувалася Леночка.
– Нi, цього разу – назавжди. Як кажуть, час настав повертатися до своiх витокiв. Та й весна зараз, а по веснi i журавлiв та лелек тягне на батькiвщину.
Леночка й отямитись од негаданого щастя не встигла, як опинилася з сiмейством у купе швидкого потяга «Санкт-Петербург – Киiв». Того ж дня, як приiхали, в золотоверхому найняли пристойну квартиру, а з 1 квiтня батечко поступив у Киевi на службу. І вiдразу ж директором – спецiалiст вiн був класний! – департаменту водного i шосового господарства Мiнiстерства шляхiв Украiнськоi держави.
