скачать книгу бесплатно
– Що сталося? – спитав Олiвер.
– Тс-с, – зашипiв на нього Проноза, – бачиш оте старе опудало бiля книжноi ятки?
– Того старого пана? – перепитав Олiвер, – так, бачу.
– Ловка штучка, – провадив Проноза.
– Золото, – сказав Чарлi Бетс.
Олiвер здивовано глянув на одного, потiм на другого, але не встиг допитатися, у чому рiч: хлопцi в одну мить опинилися по тому боцi й, нечутно ступаючи, пiдкралися до старого джентльмена. Олiвер ступив за ними кiлька крокiв, вагаючись, що робити: йти вперед чи назад, i зупинився знiяковiлий серед вулицi.
Старий пан був, очевидно, дуже поштивою особою, бо мав напудроване волосся й золотi окуляри. На ньому був темно-зелений сурдут з чорним оксамитовим комiром i бiлi штани, а пiд пахвою вiн тримав елегантного бамбукового цiпочка. Вiн узяв з рундука якусь книгу й так заглибився у читання, немовби це було не на вулицi, а в затишному кабiнетi, i, мабуть, забув про все навколо: про рундук i про вулицю, i не бачив нiчого, окрiм самоi книжки; видно було, що вiн взагалi не збираеться випускати ii з рук: вiн перегортав сторiнку за сторiнкою, читав, не вiдводячи очей, усе вiд першого до останнього рядка, знову перегортав, знову читав i так без кiнця.
Але ж як оторопiв Олiвер, як похолонув вiн, коли це враз перед очима в нього Проноза запустив свою лапу в кишеню старого пана, витяг звiдти носову хустку, ткнув ii Чарлi в руку й кинувся разом з ним навтiкача за рiг. Олiверiв мозок мов блискавицею пронизало: так ось звiдки беруться хустки, годинники й самоцвiти старого. Одну мить вiн стояв як вкопаний: кров почала битися так шпарко в його жилах, що його всього мов вогнем пойняло; але в ту ж хвилину, не тямлячи, що робить, iз сорому, з болю, з переляку вiн кинувся прожогом бiгти. Це тривало одну лише хвилю, але саме в ту мить, коли Олiвер чкурнув навтiкача, старий пан, встромивши руку в кишеню й не знайшовши там носовичка, швидко обернувся. Хустка зникла; вiн побачив, що якийсь хлопчик прудко тiкае вiд нього, i цiлком природно збагнув, що це саме й е грабiжник, i з криком: «Лови злодiя!» – побiг навздогiн Олiверовi з книжкою в руцi.
Але кричав не сам лише дiдусь: Проноза й мiстер Бетс, звичайно, не бажали звертати на себе уваги в цю хвилю i тому, завернувши за рiг, сховалися в найближчiй пiдворiтницi. Почувши гвалт, вони одразу зрозумiли, у чому рiч, вискочили зi своеi засiдки i з голосним криком: «Лови злодiя!» кинулися ловити Олiвера як добрi громадяни.
Олiвер, хоч його й виховали фiлософи, не знав теоретично тiеi аксiоми, що самозаховання – найголовнiший закон природи. Якби йому знаття, може б, вiн був i приготувався до небезпеки, але вiн вскочив у бiду несвiдомо, зопалу, стерявся i, як той зацькований заець, нiсся, нiсся тепер уперед; за ним з криками й свистом бiгли його зрадливi товаришi, а позаду старий пан.
«Лови злодiя! Лови злодiя!» Цi слова мають магiчне значення. Крамар кидае крамницю, бендюжник пiдводу, пекар кошика, молочар бiдони, розносник пакунки, школяр книжки, каменяр кирку, дитина цяцьку. Збившись у купу, вони з галасом, лементом, свистом несуться вперед, штовхають одне одного, збивають з нiг перехожих на поворотах, каламутять сонних собак, полохають спантеличених курей, а вулицi, площi й заулки луною вiддають iх лемент. «Лови злодiя! Лови злодiя!» – сотня голосiв пiдхоплюе цей крик, юрба зростае за кожним поворотом, спотикаеться об камiння, тупотить, мiсить ногами болото; вiкна вiдчиняються, надвiр вибiгають люди – скаламучуеться вуличне шумовиння, вуличний набрiд поперед усiх; слухачi залишають комедiанта з катеринкою у найкритичнiший момент вистави, приеднуються до розбурханоi зграi i з новими свiжими силами пiдхоплюють крик: «Лови злодiя! Лови злодiя!»
«Лови злодiя! Лови злодiя!» В людському ествi глибоко закладений мисливський iнстинкт: гнатися, аби гнатися будь за чим. Бiжить нещасна, засапана, зацькована дитина, жах на обличчi, розпач в очах, краплi поту на щоках, смертельне напруження всього тiла, тiка вiд погонi, але юрба несеться назирцем, наближаеться, сопе, пiдхльостуе знеможенi сили дитини свистом, гиком, шиканням. «Тримай злодiя!» Та затримайте ж ви, зловiть ви його на бога, бодай iз самого милосердя!
Спiймали нарештi! Влучний удар. Злодiй упав на брук; його з цiкавiстю обступають, юрба набухае; кожна нова роззява штовхаеться, просовуеться наперед – хоче глянути на нього хоч одним оком.
«Назад, не прiться! Дайте йому дихнути!» – «Ще чого! Велике цабе!» – «Де джентльмен?» – «Ось вiн iде». – «Розступiться!» – «Пропустiть джентльмена». – «Це той хлопець, сер?» – «Так».
Вкритий порохом i брудом, обводячи диким поглядом незнайомi йому обличчя, що нависли над ним з усiх бокiв, лежав Олiвер на землi; з рота йому текла вузенькою цiвкою кров.
Юрба ввiчливо висунула на середину кола старого джентльмена.
– Так, – повторив джентльмен, – на жаль, це здаеться той самий хлопчик?
– На жаль! – гукнув хтось iз юрби. – Диви який!
– Бiдолаха, як вiн забився, – провадив джентльмен.
– Це зробив я, – озвався якийсь грубезний дебелий мугир, виступаючи наперед, – це я його стукнув по щелепах, це я його спiймав, сер.
Вiн зняв капелюха i вищирив зуби, очевидно сподiваючись дiстати нагороду за своi труди праведнi; але старий джентльмен вiдвернувся вiд нього з огидою i боязко озирнувся навколо, немовби й сам найрадше накивав би п’ятами: може, вiн був би так i зробив i тим, може, викликав би нову гонитву, але саме на цей мент полiсмен (що зазвичай з’являеться останнiм у таких трапунках) протиснувся вже через юрбу.
– Чуеш, пiдводься! – гукнув полiсмен i схопив Олiвера за комiр.
– Це не я, сер. Це не я, це не я! – скрикнув той, сплескуючи з одчаем руками. – Це двое iнших хлопцiв, вони мають десь бути тут поблизу, ось тут зовсiм близько.
– Так вони тебе тут i чекатимуть, – одказав полiсмен. Вiн сказав це з iронiею, але мiж iншим мав несвiдомо рацiю: Чарлi з Пронозою давно вже дременули в перший бiчний заулок.
– Ну, вставай!
– Тiльки не бийте його! – попрохав старий джентльмен.
– Звiсно, не буду, – одказав полiсмен, струсонувши Олiвера на доказ своiх слiв так, що тому аж курточка на спинi луснула. – Знаю я тебе! Ну-ну! Та чи встанеш ти нарештi, чортове насiння!
Олiвер на превелику силу ледве-ледве пiдвiвся на ноги. Полiсменова рука знову схопила його за комiр i швидко потягла його за собою. Старий пан пiшов поруч; тi, хто мав час додивитися до кiнця цiкаву пригоду, виступали попереду й озиралися час од часу на Олiвера, а вуличнi хлопцi бiгли збоку й радiсно репетували й гомонiли. Таким походом простували вони до в’язницi.
Роздiл XI
Кiлька слiв про мирового суддю мiстера Фанга i про те, як вiн судив по правдi й за законом
Злочин було скоено в межах i навiть зовсiм недалечко вiд одного славетного столичного полiцейського району. На превеликий жаль юрби, iй довго проводжати Олiвера не довелося; поминувши двi-три вулицi та майдан на ймення Муттон-Хiл, хлопчика повели через низькi заднi ворота брудного, вимощеного камiнням подвiр’я до Храму Швидкого Правосуддя й Розправи. Назустрiч полiсменовi вийшов здоровий опасистий чоловiк з бурцями на обличчi й в’язкою ключiв у руцi.
– Що там у вас таке? – байдуже спитав вiн.
– Малий кишенник, – вiдповiв полiсмен.
– Це вас обкрадено, сер? – звернувся тюремник до старого джентльмена.
– Так, мене, – вiдповiв той, – але я не цiлком певен, що саме цей хлопець украв мою носову хустку… Я – я… волiв би взагалi залишити цю справу.
– Пiзно; тепер уже все одно треба з’явитися перед суд, – одказав тюремник. – Його мосць не затримають вас – в одну мить розсудять. – А швидше-но повертайся, шибенику! – З цими словами тюремник вiдiмкнув невеличку кам’яну камеру й наказав Олiверовi йти за собою. Тут його обшукали i, не знайшовши нiчого, замкнули. Ця низька тiсна камера скидалася на льох; вона була особливо брудна, бо сьогоднi був понедiлок, а ще вiд суботи тут просидiло шестеро п’яних, яких десь пiдiбрали на вулицi. Але це ще дурницi! В Англii щодня за наймiзернiшi провини жiнок i чоловiкiв заганяють, мов тi вiвцi, у такi «холоднi», супроти яких камери Ньюгетськоi в’язницi, де перебувають найстрашнiшi, засудженi до кари на горло злочинцi, здаються палацами. Хай тi, хто не йме цьому вiри, самi зрiвняють iх!
Ключ заскрипiв. У старого пана зассало пiд серцем майже так само, як i в Олiвера. Вiн глибоко зiтхнув i з докором глянув на книгу, що була нiмою причиною усiеi цiеi неприемноi колотнечi.
– В обличчi цього хлопчика е щось таке… щось таке… – мiркував вiн замислено про себе, стукаючи себе по пiдборiддю книжкою i помалу вiдходячи од дверей, – щось таке, що зворушуе й цiкавить мене. А може, вiн дiйсно невинний? Мабуть, що так. До речi! – скрикнув пан i спинився, втупивши очi в небо. – До речi, де, де я вже бачив цей самий погляд?!
Пометикувавши кiлька хвилин, вiн у глибокiй задумi увiйшов до судовоi почекальнi, сiв у найтемнiшому ii кутку i почав перебирати у своiй уявi знайомi обличчя, затягненi млою рокiв. «Нi, – похитав вiн головою, – це менi, либонь, просто здалося». – Але вiн сколихнув давне минуле: знайомi обличчя схилялися до нього, зазирали в вiчi, й не легко тепер було спустити над ними заслону, що так довго ховала iх вiд свiту дня. Помiж ними були обличчя друзiв, ворогiв, а також обличчя цiлком стороннiх людей, що настирливо виривалися з чужоi юрби; були тут обличчя молодих принадних дiвчат, що тепер вiдцвiли й пожовкли, були тут обличчя, над якими вже склепом склепилася земля i якi обернулися на тлiнь, але яких уява, мiцнiша за силу смертi, убирала в колишнi свiжi прекраснi образи; вона викликала колишнiй блиск iх очей i сяйво ухмiлок, а жива iхня душа, що скинула iз себе свою тлiнну оболонку й вiдiрвалася вiд землi, щоб стати зорею й кидати ясний свiт на шлях до неба, навiвала тихi слова про надземну красу.
Довго згадував старий джентльмен, але не годен був пригадати нi одного обличчя, яке хоч до певноi мiри скидалося б на обличчя малого злочинця. І тому вiн тiльки важко зiтхнув над своiми збудженими спогадами i, завдяки своiй щасливiй вдачi розвiяноi вченоi людини, втопив iх у пожовклих сторiнках дорогоцiнноi книжки.
Вiн схаменувся вiд чужого дотику: перед ним стояв тюремник, закликаючи його до судовоi зали. Дiдусь хутко закрив книжку й з’явився перед яснi очi славнозвiсного мiстера Фанга.
Судова зала була обшита панеллю й виходила вiкнами на вулицю; в кiнцi ii за кафедрою, вiдгородженою бильцями, засiдав мiстер Фанг, а по другий бiк кiмнати за невисокою дерев’яною загородкою сидiв бiдний малий Олiвер, паралiзований всiею цiею страшною картиною.
Мiстер Фанг був худий цибатий чоловiк середнього зросту, з дуже невеликою кiлькiстю волосся на потилицi й над скронями; очi його на брезклому червоно-синьому обличчi дивилися суворо й похмуро перед себе. Якби не звичка його надуживати алкоголем – що б йому було на свiй яскравий рум’янець скаргу за наклеп подати! – суд йому був би безперечно присудив винагороду.
Старий джентльмен вклонився поштиво суддi, пiдiйшов до кафедри, вийняв свою вiзитову картку й промовив: «Тут мое ймення й адреса, сер»; потiм вiдступив на кiлька крокiв i ще раз вклонився.
Цього ранку мiстер Фанг саме, як на грiх, прочитав передовицю однiеi газети, де наводили один з його нещодавнiх вирокiв з приводу однiеi темноi справи й у триста п’ятдесятий раз закликали секретаря Департаменту внутрiшнiх справ звернути на нього свою особливу увагу.
Мiстер Фанг був у поганому гуморi й похмуро глянув з-пiд лоба. Старий джентльмен трохи здивовано показав на свою вiзитову картку.
– Полiсмене, звiдки цей птах? – спитав суддя, вiдсовуючи з погордою набiк картку й газету.
– Мое прiзвище, сер, – поважно, як належить джентльменовi, мовив старий пан, – мое прiзвище – Броунлоу. Дозвольте менi дiзнатися ймення суддi, що пiд захистом цих стiн наносить несподiвану, нiчим не викликану образу поважнiй особi. – З цими словами мiстер Броунлоу обвiв поглядом залу, немов шукаючи, хто б мiг вiдповiсти йому на це запитання.
– Полiсмене, – сказав мiстер Фанг, перекидаючи часопис на другий бiк, – чим завинив цей птах?
– Вiн нiчим не завинив, – вiдповiв полiсмен. – Вiн тут свiдкуе проти хлопця, ваша мосць.
Його мосць знала це достотно й без полiсмена, але не могла не скористуватися з такоi доброi i разом з тим цiлком безпечноi нагоди насолити комусь.
– Ага, свiдкуе проти хлопця? – мовив мiстер Фанг, мiряючи мiстера Броунлоу зневажливим поглядом з голови до п’ят. – До присяги!
– Перш нiж присягати, дозвольте менi мовити одне слово, – почав мiстер Броунлоу, – я хочу сказати, що я дiйсно нiколи був би не повiрив, якби сам на власнi очi…
– Замовкнiть, сер, – обiрвав його мiстер Фанг.
– Не замовкну, сер, – вiдповiв старий джентльмен.
– Замовкнiть у цю ж мить, а то я звелю викинути вас з установи! – скрикнув суддя. – Як ви смiете грубiянити суддi? Нахабо!
– Що?! – скрикнув, червонiючи, старий джентльмен.
– До присяги цього панка, – звелiв мiстер Фанг. – Нi слова бiльше. Годi! До присяги його!
Мiстер Броунлоу був обурений вщерть, але збагнув, що його нарiкання можуть зашкодити хлопцевi, стримав себе i погодився дати присягу.
– У чому ж винуватять цього хлопця? – спитав мiстер Фанг. – Що ви маете сказати, сер?
– Я стояв бiля рундука з книжками… – почав мiстер Броунлоу.
– Замовкнiть, сер, – перебив його мiстер Фанг. – Полiсмене! Де полiсмен? До присяги полiсмена. Полiсмене, розкажiть, у чому рiч?
Полiсмен у належних покiрливих виразах оповiв, як стояла справа, як його викликано, як вiн злапав Олiвера на гарячому вчинковi, обшукав його, але не знайшов на ньому жодних доказiв крадiжки; бiльше вiн нiчого сказати не мiг.
– Свiдки е? – спитав мiстер Фанг.
– Немае, ваша мосць, – вiдповiв полiсмен.
Мiстер Фанг сидiв кiлька хвилин мовчки, а потiм з несподiваною запальнiстю накинувся на позивача.
– Чи скажете ви нарештi, чоловiче, у чому полягае ваше обвинувачення проти цього хлопця, чи нi? Пам’ятайте – ви заприсягнули, i якщо тепер ухилитесь вiд свiдкування, то я покараю вас за неповагу до суду, я вас…
Чим i як хвалився вiн покарати старого пана, зосталося невiдомим, бо саме в цю слушну мить на писаря й тюремника напав страшенний кашель, а писаревi з рук до того ще випала (звичайно, ненароком) на пiдлогу важенна книга – отже, останнiх слiв суддi не можна було розiбрати.
Кiнець кiнцем з безнастанними образами й причiпками суддi за кожним словом мiстер Броунлоу таки виклав усю справу й пiдкреслив, що кинувся хлопцевi навздогiн цiлком iнстинктивно й несвiдомо, побачивши, як той дременув; вiн висловив також надiю, що коли навiть, на думку суддi, хлопець сам безпосередньо й не винен, але мае якiсь стосунки iз злодiями, суддя поставиться до нього настiльки м’яко, наскiльки те дозволяе йому закон.
– Його били, i я дуже боюся, чи не занедужав вiн навсправжки, – закiнчив старий джентльмен, схвильовано обертаючись до загородки, де сидiв Олiвер.
– Якраз! Так вiн вам i занедужае, – пирснув з недоброю ухмiлкою мiстер Фанг. – А ти, шельмо, хвостом не крути – нема дурних. Як тебе звати?
Олiвер хотiв вiдповiсти, але язик не слухав його; вiн був блiдий як смерть, а в очах його стiни, стеля й усе чисто йшло обертом.
– Ач, симулянт! Як тебе звати, злодюго? – гаркнув мiстер Фанг. – Як його звати? – Цей запит стосувався старого гладкого тюремника у плетеному жилетi, що стояв бiля загородки; вiн схилився до Олiвера й пошепки перепитав його, але, бачачи, що той дiйсно не годен нiчого зрозумiти, i знаючи, що його мовчанка ще дужче розлютуе суддю й викличе ще суворiший вирок, бовкнув навмання:
– Вiн каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша мосць.
– А вiн сам не може роззявити рота? – гнiвався мiстер Фанг. – Гаразд, гаразд. А де вiн живе?
– Де Бог пошле, ваша мосць, – вiдповiв тюремник, знову вдаючи, що переказуе Олiверову вiдповiдь.
– Батькiв мае? – питав мiстер Фанг.
– Вiн каже, що втратив iх ще за малих лiт, ваша мосць, – вигадав тюремник звичайну для таких випадкiв вiдповiдь.
У цю хвилю Олiвер пiднiс голову й, обвiвши всiх присутнiх благальним поглядом, ледве чутно попрохав води.
– Казна-що! Досить цiеi кумедii! Мене не одуриш, – сказав мiстер Фанг.
– Менi здаеться, ваша мосць, що хлопець дiйсно наче не при собi, – несмiливо зауважив тюремник.
– Менi про те краще знати, – вiдповiв мiстер Фанг.
– Пiдтримайте, пiдтримайте його, вiн зомлiвае, – звернувся старий джентльмен до тюремникiв, iнстинктивно простягаючи руки.
– Вiдiйдiть вiд нього, хай пада, коли йому хочеться, – сказав мiстер Фанг.
Олiвер скористався з цього ласкавого дозволу й упав на долiвку непритомний. Усi присутнi урядовцi переглянулися, але жоден не насмiлився ворухнутись.
– Симулянт! Я так i знав! – переконано мовив мiстер Фанг, немовби цей факт тiльки ствердив його думку. – Хай вилежиться, скоро набридне!
– Як гадаете розв’язати цю справу, сер? – тихо спитав його писар.
– А що тут розв’язувати? Рiч проста, – вiдповiв мiстер Фанг. – Три мiсяцi Дому Поправи з примусовою працею, само собою. Прошу залишити залу.
Дверi розкрилися, i вартовi вже схилилися над зомлiлим хлопцем, щоб вiднести його до камери, коли це нараз до судовоi зали вдерся якийсь немолодий, засапаний, бiдно вдягнений, але цiлком статечний чоловiк у чорному вбраннi й кинувся до суддi.
– Стiйте, стiйте! Не волочiть його! На бога постривайте хвилину! – скрикнув вiн, зводячи дух.
Хоча поставленим на чолi добрим генiям судових установ надано необмежене й безапеляцiйне право над волею, доброю славою i мало не самим життям пiдданих його Королiвськоi Величностi, а особливо пiдданих бiднiших верств, i хоча в цих стiнах щодня вiдбуваеться стiльки неймовiрних подiй, що якби янголи зазирнули до них, вони були б собi очi повиплакували, – громадянство доступитися сюди не мае права i тiльки живиться вiдомостями газетних репортерiв[2 - Принаймнi, так воно було на той час.]. І тому не дивно, що мiстер Фанг аж пiдскочив вiд зухвалого вторгнення некликаного гостя.
– Хто це такий? Хто це такий? Виведiть його звiдцiля! Геть iз судовоi зали! – заметушився вiн.
– Я прошу слова й говоритиму i не дозволю вивести себе! – кричав чоловiк. – Я все бачив на власнi очi. Я власник книжного рундука. Прошу привести мене до присяги. Я не дам собi заткнути рота. Мiстере Фанг, ви мусите вислухати мене. Ви не маете права менi вiдмовляти, сер.
Незнайомий мав рацiю i говорив занадто впевнено й твердо; справа почала набирати настiльки серйозного характеру, що вiдмахнутися вiд неi було вже тепер цiлком неможливо.
– До присяги цього чоловiка, – незадоволено бовкнув мiстер Фанг. – Ну, що ви маете сказати?
– Так ось що я бачив, – почав той, – цей джентльмен читав бiля мого рундука, а тим часом протилежним боком вулицi чимчикувало трое хлопцiв – ось цей ув’язнений i ще двое iнших. Хустку вкрав старший хлопець. Я бачив, як вiн це зробив, i бачив, що це хлоп’я аж скам’янiло з несподiванки.
Тим часом чесний книгар трохи вiддихався, заговорив спокiйнiше й докладно розповiв, як стояла навсправжки вся справа.
– Чому ж ви не з’явилися ранiше? – спитав пiсля короткоi мовчанки мiстер Фанг.
– Не мав на кого залишити крамничку, – пояснив той. – Всi як один кинулися здоганяти злодiя. Лише п’ять хвилин тому я допросився заступити мене i ось прибiг сюди удух.
– Ви кажете, що позивач читав на той час? – перепитав суддя, помовчавши ще трохи.
