скачать книгу бесплатно
– Звичайно, не через мене, – вищирив зуби Ной.
– Не через тебе, – iз серця, – обiрвав його Олiвер. – Ну годi, не смiй менi бiльше говорити за те. Стережись!
– Стережись, стережись! – скрикнув Ной. – Слиньку, не пирожся, та й з маткою своею не носись як з писаною торбою! Знаемо ми, хто вона така, знаемо, ого! – Тут Ной красномовно хитнув головою й зморщив, що було сили, свого кирпатого червоного носика. – І знаеш, пiдкидьку, – тоном нещирого спiвчуття, з усiх тонiв найгiршим, – провадив Ной, пiдбадьорений Олiверовим мовчанням, – тепер уже нiчим, а слiзьми тим паче, не допоможеш; та й тодi б ти нiчим не допомiг, i менi самому, i нам усiм тебе дуже шкода, i ми всi тебе вiд щирого серця жалiемо, але ти мусиш знати, пiдкидьку, що матка твоя була звичайнiсiнька шльондра.
– Що ти сказав? – озвався Олiвер, кидаючи на нього меткий погляд.
– Звичайнiсiнька шльондра, пiдкидьку, – спокiйно вiдказав Ной. – І для неi самоi краще, що вона рано померла, а то б довелося сердезi солодко попрацювати в Брайдуеллi чи на каторзi, а то й на шибеницi потанцювати; так, на шибеницi, – це найпевнiше!
Червоний розгнiваний Олiвер скочив на ноги, перекинувши стола й стiльця, схопив Ноя за горло i в дикому запалi почав його трусити так, що в того аж зуби зацокотiли; потiм скупчив усю силу свого маленького тiла в один тяжкий удар i звалив ним свого супротивника на землю.
Ще за хвилину Олiвер був тихою, боязкою, затурканою дитиною, якою його зробила людська бездушнiсть, але тепер дух його повстав, i вiд жорстокоi образи за покiйну матiр спалахнула його кров; груди йому буйно здiймалися вгору, постать випросталась, очi зайнялися жвавим вогнем; вiн увесь мов переродився i стояв тепер переможний над своiм полохливим ворогом, що боязко корчився долi, наляканий його раптовим вибухом.
– Вiн уб’е, уб’е мене! пробi! – репетував Ной. – Шарлотто, мiсiс Соуерберрi, сюди! Новак мене убивае! Пробi! Пробi! Олiвер сказився! Шар-лот-то!
На Ноiв крик луною вiдгукнулася Шарлотта, а за нею ще дужче заверещала мiсiс Соуерберрi; куховарка блискавицею вскочила до кухнi, а господиня занiмiла на сходах, поки не переконалася, що життю ii нiчого не загрожуе.
– Ах ти, мерзотнику! – скрикнула Шарлотта, хапаючи Олiвера з усiеi сили, що рiвнялася силi доброго мугиря, – ах ти, не-вдяч-на, пас-куд-на тва-рю-ко, ах ти, крово-пив-це, – i мiж кожним складом Шарлотта ритмiтно сипала на Олiвера ляпас за ляпасом i на вiдчай душi репетувала.
Шарлоттин кулак був не дуже нiжний, але, боячись, що вiн не досить дошкулить Олiверовi, мiсiс Соуерберрi скотилася зi сходiв i, допомагаючи iй однiею рукою тримати хлопця, другою почала йому дряпати й лупцювати обличчя. Користуючись з такоi щасливоi ситуацii, Ной пiдвiвся й почав бити Олiвера ззаду й собi.
Але вправа ця вимагала занадто великого напруження i тому довго тривати не могла. Натомившись i засапавшись, месники потягли Олiвера, що все ще борсався й борюкався, але не хотiв здаватись, до сирого льоху й замкнули його там. Пiсля цього мiсiс Соуерберрi впала на стiлець i заридала.
– Господи, змилуйся, вона конае! – скрикнула Шарлотта. – Ною, голубе, склянку води, швидше!
– О, Шарлотто, – ледве чутно почала за хвилину мiсiс Соуерберрi вiд браку повiтря в грудях i надмiру холодноi води, якою Ной щедро обiлляв iй голову й плечi. – О, Шарлотто, яке щастя, що вiн нас усiх не зарiзав серед ночi!
– Велике щастя, панi, – вiдповiла та, – сподiваюся, це буде наука хазяiновi не брати бiльше до хати цих пройдисвiтiв, що народжуються вбивцями й розбишаками. Бiдолашний Ной! Вiн був на волосинi вiд смертi, коли я вскочила.
– Бiдна крихiтко, – жалiсно глянула на нього мiсiс Соуерберрi. «Бiдна крихiтка» (горiшнiй гудзик ii жилета був на одному рiвнi з макiвкою Олiверовоi голови) старанно витирала кулаком очi, шморгала носом i сопла, щоб видушити кiлька сльозин.
– Що робити? Хазяiна нема вдома, в хатi самi баби, а вiн ось-ось висадить дверi! – Олiвер дiйсно так грюкав i стукав у гнилу дерев’яну загородку, що це було цiлком правдоподiбно.
– Господи! Господи! Що робити, панi? – лементувала Шарлотта. – Хiба що послати по полiцiю.
– Або по солдатiв, – додав Клейполь.
– Нi, не те, – заперечила мiсiс Соуерберрi, згадавши про Олiверового старого приятеля. – Ною, бiжи-но хутчiй по мiстера Бембля i скажи, щоб вiн негайно йшов сюди; не шукай кашкета, бiжи як стоiш! Притьмом! Ага, притисни ось цього ножа до гулi – опух швидше спаде.
Нiчого не одказавши, Ной кинувся прожогом надвiр: перехожi здивовано дивилися вслiд розхристаному хлопцевi, що нiсся як вiтер вулицями, без шапки на головi й з лезом ножа над оком.
Роздiл VII
Олiвер не скоряеться
Ной гнався чимдужче до притулку, нi на мить не зупиняючись i не озираючись навколо. Тiльки вже бiля самих ворiт вiн вiдсапнувся, набрався духу, видушив з себе так-сяк кiлька слiз i постукав у хвiртку; тут вiн скорчив таку скривджену й нужденну мiну, що навiть воротар богадiльний (а вiн бував у бувальцях i бачив на своему вiку переважно скривдженi та нужденнi обличчя) аж остовпiв.
– Що з тобою, хлопче? – скрикнув вiн.
– Мiстере Бембль! Мiстере Бембль! – закричав Ной з добре вдаваним жахом i так голосно й розпачливо, що Бембль одразу почув його i вискочив на його лемент як ошпарений з своеi хати, забувши навiть одягнути свого трикутного капелюха.
(Цей цiкавий факт треба вiдзначити, бо вiн свiдчить про те, що пiд впливом якогось могутнього iмпульсу навiть парафiяльнi сторожi здатнi втрачати владу над собою й забувати власну гiднiсть.)
– О, мiстере Бембль, – скрикнув Ной, – Олiвер, сер, Олiвер…
– Що? Що? – перебив його мiстер Бембль, i його холоднi очi радiсно заблищали. – Олiвер утiк? Ну, кажи, Ною, невже вiн справдi втiк?
– Нi, нi, сер, вiн не втiк, але вiн вчинив злочин, – вiдповiв Ной, – вiн хотiв убити мене, сер, а потiм кинувся вбивати Шарлотту, а потiм хазяйку… О! як боляче! Який жах, сер! – Тут Ной почав звиватися й корчитися, наче в’юн, даючи цим зрозумiти мiстеровi Бемблевi, що скажений напад Олiвера тяжко пошкодив якийсь його внутрiшнiй орган i вiн нестерпуче страждае.
Побачивши, що несподiвана новина справила на мiстера Бембля велике враження, Ной вирiшив пiдлити масла в огонь i ще голоснiше зарепетував.
На той час пан у бiлому жилетi вийшов на подвiр’я; Ной побачив його i, збагнувши, що дуже корисно звернути на себе його увагу i викликати цим ще дужче обурення проти Олiвера, – зарепетував зовсiм як нерiзане порося i являв тепер собою щось дiйсно трагiчне. Вiн дуже швидко досяг свого; на третьому кроцi пан сердито обернувся й спитав, чого це щеня так верещить i чому Бембль не заткне йому пельки.
– Це бiдне хлоп’я з дитячого захистку, – пояснив мiстер Бембль, – його покалiчив i мало-мало не забив… Олiвер Твiст.
– Сто чортiв! – скрикнув пан у бiлому жилетi, круто зупиняючись. – Я це знав! З першоi ж хвилини у мене з’явилось якесь передчуття, що цей дикун дограеться до шибеницi.
– Виявляеться, що вiн зробив замах i на iхню дiвчину служницю, – провадив мiстер Бембль iз землисто-блiдим обличчям.
– І на господиню, – вставив Клейполь.
– І на господаря, чи так, Ною? – додав мiстер Бембль.
– Нi, господаря вдома не було, а то вiн був би i його забив, – вiдказав Ной, – вiн нахвалявся…
– Так вiн нахвалявся забити господаря, мiй хлопчику? – перепитав пан у бiлому жилетi.
– Так, сер, – вiдповiв Ной. – І прошу, сер, мiсiс питае, чи не мiг би мiстер Бембль зайти до нас на часинку й вiдшмагати його, бо господаря вдома нема.
– Звiсно, звiсно, дитино, – мовив пан у бiлому жилетi, ласкаво всмiхнувшись i поплескавши Ноя по головi, що була на три дюйми вище за його власну. – Ти добрий хлопчик, дуже добрий хлопчик. Ось тобi пеннi. А ви, Бемблю, iдiть негайно до Соуерберрi з цiпком i вже самi побачите, що там робити. Глядiть, не панькайтесь там з ним.
– Нi, нi, сер, – вiдповiв сторож, начiплюючи на свiй цiпок батога, що його вживав для екзекуцiй.
– І Соуерберрi скажiть, щоб вiн теж рiзок не жалував. Без синцiв i батогiв з цього шибеника не буде пуття, – прорiк пан у бiлому жилетi.
– Не турбуйтесь, сер, я вже знатиму, як там раду дати, – вiдповiв сторож.
Капелюх уже знову гордо сидiв на своему почесному мiсцi, цiпка було направлено, i мiстер Бембль з Ноем подалися пiдтюпцем до трунаревоi майстернi.
Тут стан речей тим часом не змiнився. Соуерберрi досi не повертався додому, а Олiвер з неослабною силою грюкав так само у дверi.
Мiсiс Соуерберрi наговорила Бемблевi таких жахливих речей про Олiверовi злочинства, що той поклав за безпечнiше вдатися з ним спершу в перемовини.
Тому вiн спочатку постукав у дверi, а потiм, притулившись губами до дiрочки в замку, з притиском промовив:
– Олiвере!
– Пустiть мене! – вiдгукнувся з льоху хлопчик.
– Чи пiзнаеш ти, чий це голос, Олiвере?
– Так, пiзнаю.
– А чи страшно тобi? Чи тремтиш ти в цю мить?
– Нi! – гордо кинув Олiвер.
Ця неприродна, нечувана вiдповiдь, якоi мiстер Бембль нiяк не сподiвався, збила його з пантелику. Вiн вiдскочив вiд дверей, випростав свiй стан i в нiмому подивi обвiв поглядом усiх присутнiх.
– О, мiстере Бембль, вiн напевне збожеволiв, – простогнала мiсiс Соуерберрi, – жоден тямущий хлопець не наважився б так з вами розмовляти.
– Це не божевiлля, моя панi, – вiдповiв мiстер Бембль пiсля кiлькох хвилин глибокоi задуми, – це м’ясо!
– Що? – скрикнула мiсiс Соуерберрi.
– М’ясо, моя панi, м’ясо, – повторив Бембль з притиском. – Ви перегодували його м’ясом. Ви штучно збудили в ньому бунтарський дух, що цiлком не личить особi в його становищi. Мiсiс Соуерберрi, це вам пiдтвердять i члени Ради, а вони глибокi фiлософи-практики i добре розумiються на цьому. Нащо жебракам дух? Що вони з нього втнуть? Досить того, що ми пiдтримуемо життя iх тiла. Якби ви годували хлопця кашкою, моя панi, цього б нiколи не трапилося.
– Боже! Боже! – сплеснула руками мiсiс Соуерберрi, побожно пiдносячи очi до кухонноi стелi. – Ось що значить бути милосердним.
Милосердя мiсiс Соуерберрi полягало в тому, що вона щедро надiляла Олiвера найгiршими недоiдками та недогризками, на якi нiхто не поласував би, i тому треба було дiйсно великоi саможертовностi й природноi лагоди вдачi, щоб схилитися так покiрно перед тяжким безпiдставним докором мiстера Бембля.
– О, – промовив мiстер Бембль, коли шановна ледi знову спустила своi очi додолу, – едине, чим тепер можна зарадити лиховi, – це залишити хлопця в льосi на два-три днi, поки його прикрутить голод; потiм його можна буде випустити, але протягом усiеi його науки його треба буде тримати на самiй кашi. В нього небезпечна жилава натура, мiсiс Соуерберрi, iз живущого вiн насiння: ось i лiкар, i доглядачка казали менi, що матка його натерпiлася стiльки злигоднiв, поки дочвалала до нас, що на ii мiсцi кожна порядна жiнка була б померла на кiлька тижнiв ранiше, а вона ще борсалася.
Розмова за дверима долiтала невиразно до Олiвера, але досить було його настороженому вуховi почути якийсь натяк на його покiйну матiр, як вiн затупотiв i закалатав у дверi з такою силою, що заглушив усi iншi звуки. Тим часом надiйшов Соуерберрi. Щоб викликати його обурення, жiнки наговорили йому такого страхiття про Олiвера, що вiн дiйсно завзявся на хлопця, злiсно шарпонув дверi й немилосердно витяг його з льоху за комiр.
Вiд нещодавньоi розправи одежа на Олiверовi обвисла лахмiттям, обличчя було геть-чисто подряпане й розквашене, чуприна збилася клоччям на лобi; проте гнiвний рум’янець не збiг ще з його лиця, i, коли його витягли з льоху, вiн змiряв Ноя завзятим поглядом i не зморгнув.
– Фути-нути, який красень! – сказав Соуерберрi, струсонувши Олiвера за плечi й боляче ляснув його по щоцi.
– Вiн лаяв мою матiр, – вiдповiв Олiвер.
– Ну то що з того, невдячна паскудо? – визвiрилася на нього мiсiс Соуерберрi. – Твоя мати заробила на те, що вiн сказав; навiть на ще гiрше.
– Нi, не заробила.
– Нi, заробила, – гукнула мiсiс Соуерберрi.
– Брехня! – спалахнув Олiвер.
Мiсiс Соуерберрi залилася сльозами.
Що було робити мiстеровi Соуерберрi? Цей потiк слiз вирiшив усе. Хай би вiн зрадив себе i на одну мить завагався покарати Олiвера якнайсуворiше, то кожен досвiдчений читач зрозумiе, що одразу вiн був би став (як це завжди бувае в подружнiх сварках) несвiтським грубiяном, негiдником, потворою, карикатурою на чоловiка i т. iн., i т. iн. i взагалi був би дiстав ще силу iнших приемних епiтетiв, занадто численних, щоб вони умiстилися у межах цього роздiлу. Але треба сказати, що Соуерберрi ставився до Олiвера (наскiльки сягали його далебi необмеженi влада й мiць) досить прихильно, може, тому, що був у ньому матерiально зацiкавлений, а може, й тому, що мiсiс Соуерберрi зненавидiла його з першого погляду. Але в даному разi буйний потiк слiз його дружини не дозволяв гаяти часу, тому вiн вiдшмагав Олiвера так, що навiть мiсiс Соуерберрi залишилася задоволена й потреба в додатковiй допомозi Бемблевого цiпка, власне кажучи, майже вiдпала. На решту дня Олiвера знову замкнули до темного льоху, де вiн мiг розкошувати досхочу на хлiбi й водi (в його розпорядженнi був цiлий водогiн).
Увечерi мiсiс Соуерберрi, пом’янувши попереду пiд дверима кiлька разiв недобрим словом покiйну Олiверову матiр, зазирнула до льоху й наказала хлопцевi йти спати на звичайне його мiсце, i вiн пiшов, а слiдом за ним нiсся регiт i грубi дотепи Шарлотти та Ноя.
Лише зоставшись на самотi в тишi похмуроi трунарнi, вiддався Олiвер тим почуттям, що мусили неминуче повстати в його ще зовсiм дитячiй душi пiсля пережитоi кривди й образи останнього дня. Вiн кепкував зi своiх гнобителiв, вiн стерпiв не зморгнувши бiль i побоi, в його серцi зростала й ширилася гордiсть, що не попустила б вирватися з його грудей останньому зойковi – хай би вони його живцем на вогнi смажили. Але тепер, коли навкруги не було нiкого, хто б мiг чути й бачити його, вiн упав навколiшки на пiдлогу й, затуливши лице руками, заридав такими слiзьми, якими – дай Боже – нiколи не плакати дитинi.
Довго стояв так Олiвер, мов занiмiв. Свiчка вже зовсiм розтопилася в лiхтаревi, коли вiн пiдвiвся на ноги. Обережно озирнувшись на всi боки й наставивши вухо, вiн тихенько вiдiмкнув дверi й виглянув надвiр.
Стояла холодна темна нiч. Хлопчиковi здалося, що зорi мерехтять далеко вище над землею, нiж звичайно; було тихо, не дмухав вiтер, а темнi тiнi, що падали на землю вiд дерев, видавалися мерцями – такi нiмi й нерухомi були вони.
Олiвер знову обережно зачинив дверi i, користуючись з останнiх вiдблискiв свiчки, зв’язав у хустину свое убоге добро й сiв на ослонi дожидати дня.
Тiльки-но засiрiло надворi й першi блiдi тiнi свiтанку несмiливо пробилися крiзь щiлинки вiконниць у майстерню, Олiвер пiдвiвся й визирнув на вулицю, – на мить завмер, вагаючись, на порозi, а потiм хутко причинив за собою дверi.
Вiн глянув лiворуч, праворуч i не знав, у який бiк тiкати. Але потiм згадав, що навантаженi бендюги звертали завжди вгору, як iхали за мiсто, i пiшов цiею саме дорогою; незабаром вiн натрапив на стежку, що йшла навскоси через поле i, як вiн знав, виходила потiм знову на шлях. Вiн пам’ятав, як вiн уперше йшов нею, коли мiстер Бембль забрав його з фарми. Стежечка проходила повз знайомий котедж. Олiверове серце швидко застукало в грудях, коли вiн це збагнув; вiн навiть хотiв був повертатися назад, але пройшов уже занадто багато й не так швидко встиг би повернутися додому, та до того ж було ще дуже рано: навряд чи хто-небудь перестрiне його. І вiн попростував далi.
А ось i знайома фарма. Все тихо, нiкого не видко. Олiвер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь маленький хлопчик полов траву на грядках; вiн глянув угору, i Олiвер пiзнав блiде личко свого колишнього товариша. Вiн дуже втiшився, вгледiвши його на прощання, бо хоча хлопча було значно молодше за нього, вони колись дуже добре товаришували i iм було що згадати: скiльки разiв iх били, морили голодом i садовили до карцера разом!
– Т-с-с, Дiку! – прошепотiв Олiвер, коли хлопчик пiдбiг до хвiртки й простягнув йому назустрiч через штахети своi рученята. – Чи вже хто-небудь встав?
– Нiхто, вci сплять, крiм мене.
– Нiкому не кажи, що ти мене бачив, Дiку, – провадив Олiвер, – я тiкаю. Вони знущаються з мене, Дiку, i я iду шукати долi далеко-далеко, свiт за очi. А як ти зблiд…
– Я чув, як лiкар iм казав, що я вмираю, – вiдповiло хлоп’ятко, блiдо всмiхаючись. – Я такий радий, такий радий, що побачив тебе, Олiверчику, тiльки не стiй тут довго.
– Нi, нi, не буду, я тiльки хотiв попрощатися з тобою, – вiдповiв той. – Ми ще побачимось, я знаю, що побачимось! Ти вичуняеш i будеш здоровий i щасливий!
– Так, тiльки вже як умру, – зiтхнуло хлоп’ятко, – мабуть, лiкар казав правду, Олiверчику, бо менi так часто сняться рiзнi люди, яких я нiколи не бачу вдень. Поцiлуй мене, – попрохало воно, злазячи на низеньку хвiртку й обвиваючи рученятами Олiвера за шию. – Прощавай, Олiверчику!
Роздiл VIII
Олiвер чимчикуе до Лондона й зустрiчае дорогою чудного молодого джентльмена
Стежечка вийшла незабаром знову на битий шлях. Була вже дев’ята година. Олiвер вiдiйшов миль iз п’ять вiд мiста, але, боячись, щоб його, бува, не догнали й не зловили, бiг навзаводи, а на люднiших мiсцях крався попiдтинню. Натомившись, вiн сiв нарештi спочити при дорозi край верстового стовпа й уперше замислився над тим, куди йому податись i що робити.
На каменi було написано великими лiтерами, що звiдси до Лондона ще сiмдесят миль. «Лондон» – це слово дало новий напрям Олiверовим думкам. Лондон! Лондон – це величезне неосяжне мiсто. Нiхто, нiхто, навiть сам мiстер Бембль, нiколи не знайде його там. Олiвер згадав, як один богадiлець казав, що кожен хлопчина зi смальцем у головi в Лондонi не пропаде i що у великому мiстi можна заробити так, як сiльським мугирям i ввi снi не снилось. Лондон – найкраще мiсце для безпритульного хлопчика, якому хоч з мосту та в воду, якщо нiхто не змилосердиться на нього. Вiд цих думок Олiвер скочив на ноги й знову подався далi. Вiн довго йшов i, як побачив, що наблизився за цей час до Лондона лише на чотири милi, тодi тiльки збагнув, скiльки йому треба ще чимчикувати. Вiн пiшов помалiше, пригноблений цiею сумною думкою, i почав мiркувати, якби йому дiстатися туди. В клунковi його лежав шматок черствого хлiба, стара сорочина й двi пари шкарпеток, а в кишенi бовталося одне пеннi – подарунок Соуерберрi пiсля одного особливо пожиточного похорону.
«Чиста сорочка, двi пари залатаних шкарпеток i одне пеннi – дуже хорошi речi, але з цим далеко не заiдеш. Узимку шiстдесят п’ять миль неабищо», – мiркував Олiвер. Люди взагалi дуже виразно й гостро вбачають рiзнi труднощi на своему життевому шляху, але як iм зарадити, нiяк не знають; отже, пометикувавши i так i сяк й нiчого зрештою не надумавши, Олiвер пересунув клуночок на друге плече й почимчикував собi далi.
Цього дня вiн пройшов двадцять миль i не мав у ротi нiчого, крiм свого черствого хлiба та води, яку вiн випрошував у котеджах при дорозi. Коли стемнiло, вiн звернув зi шляху на луг, зарився в копицю сiна й вирiшив пролежати там до самого ранку. Рвучкий вiтер гуляв по голому полю; Олiверовi було холодно й хотiлося iсти; почував вiн себе таким самотнiм, таким самотнiм, як ще нiколи, i спочатку йому було дуже моторошно. Але довга дорога i втома перемогли, й вiн незабаром заснув, забувши всi своi турботи. Перед свiтом вiн зовсiм задубiв i так зголоднiв, що мусив купити собi на свое пеннi хлiба в найближчому селi. Вiн позбивав собi ноги, а колiна йому тремтiли з надутоми. Пiсля другоi ночi пiд голим холодним небом Олiверовi стало ще гiрше; на ранок вiн уже насилу волочив ноги i сiв спочити край крутого пiдгiр’я. Чекаючи на дилiжанс, що саме наближався до гори, вiн простяг руку до пасажирiв, та мало хто звернув на нього увагу, але потiм хтось гукнув йому, щоб вiн не жебрав, а як хоче, то заробив грошi й побiг пiд гору наввипередки з кiньми за пiвпеннi. Бiдний Олiвер зi шкiри лiз, щоб бiгти врiвень з дилiжансом, але надутома й пiдтоптанi ноги не пускали, i вiн вiдставав. Побачивши це, пасажири поховали своi шеляги назад у кишенi й вилаяли Олiвера ледачим щеням i нiкчемою; i дилiжанс з гуркотом покотився геть, залишивши по собi лише хмару пороху.
По деяких селах висiли великi плакати, що пiд загрозою в’язницi застерiгали вiд жебрування в межах цiеi околицi. Це дуже налякало Олiвера, й вiн старанно обминав такi села. По iнших мiстах, де таких плакатiв не було, вiн ставав пiд парканами заiздiв i мовчки похмуро вдивлявся в очi перехожих: цей маневр кiнчався переважно тим, що господиня наказувала якомусь iз батракiв прогнати цього чудного хлопця, що напевне виглядае, як би щось поцупити. Коли Олiвер пiдходив з довгою рукою до садиби якогось фермера, його майже завжди наганяли собаками, а коли вiн тикався до якоiсь крамницi, то мову зараз звертали на те, що треба покликати парафiяльного сторожа, вiд чого в Олiвера, звичайно, душа холола i вiн швидше тiкав. Якби не один добрий сторож при заставi та одна добросердна старенька панi, Олiверове поневiряння було б скiнчилося так само, як i поневiряння його матерi, тобто вiн незабаром звалився б мертвий на шосе його Королiвськоi Величностi. Але сторож пiдгодував його хлiбом i сиром, а старенька панi, онук якоi мандрував тепер босонiж десь у якiйсь далекiй частинi земноi кулi пiсля розбиття корабля, – зглянулася на бiдного сироту й дала йому все, що могла вiдiрвати вiд себе, з такими добрими, ласкавими словами й з такими теплими сльозами спiвчуття, що вони врiзалися в Олiверову душу глибше, нiж усi пережитi жалi.
Рано-вранцi на сьомий день своеi втечi з рiдного краю Олiвер пришкандибав до невеличкого мiста Барнет. Вiконницi на вiкнах були ще позамикуванi, вулиця була порожня; нiхто ще не брався до денноi роботи – всi спали. Сонце саме вставало у всiй своiй величнiй красi. Запорошений, обдертий, iз скривавленими побитими ногами сiв Олiвер на сходах край чужого порога; в золотому радiсному промiннi вiн почував себе ще самотнiшим i безпораднiшим, нiж звичайно. А там потроху почали вiдчиняти вiконницi, вiдхиляти фiранки, з’явилися люди на вулицях. Дехто з перехожих зупинявся на хвилю, а то й обертався на Олiвера, але нiкому не спало на думку допомогти йому й поцiкавитися, як вiн сюди дiстався. Попрохати милостинi Олiвер не наважувався i мовчки сидiв.
Вiн просидiв так чимало часу на сходах; мовчки дивувався, скiльки в цьому мiстi шинкiв (у Барнетi що не дiм, то шинок або корчма), дивився байдужим оком на карети, що проiздили повз, i думав, як усе дивно на свiтi створено: ось ця карета може жартома проiхати за кiлька годин увесь той надмiрно тяжкий шлях, що на нього вiн витратив аж цiлий тиждень; багато ще передумав Олiвер, коли раптом почув на собi чужий погляд i побачив, що якийсь хлопець, що кiлька хвиль тому був пройшов повз, зупинився й дуже уважно стежить за ним з протилежного пiшоходу. Спочатку Олiвер не звернув на нього особливоi уваги, але хлопець стояв так довго на одному мiсцi й так пильно дивився на нього, що Олiвер пiдвiв голову й змiряв його таким самим пильним поглядом. Тодi незнайомий перейшов вулицю i наблизився до Олiвера.
– Жовторотий, чого розпустив кислицi? – гукнув вiн.
Вiн був, мабуть, трохи старший за Олiвера, але був якийсь кумедний. Такого хлопця Олiвер ще, здаеться, нiколи на своему вiку не бачив. Це було кирпате низьколобе, неймовiрно замурзане й обшарпане звичайнiсiньке хлоп’я, але з поставою й манерами цiлком дорослоi людини. Воно було присадкувате, трохи кривоноге, трохи замале на своi роки i мало маленькi, гострi, препоганi очi. Капелюх стирчав у нього на головi мов на тичку, щохвилини загрожуючи злетiти додолу, i, мабуть, був би й злiтав, якби хлопець час вiд часу не стрiпував кумедно головою, вiд чого капелюх знову опинявся на старому мiсцi. На хлопчиковi був сурдут з батькiвського плеча мало не до самих п’ят; закаврашi рукавiв були закоченi аж по лiктi, очевидячки для того, щоб зручнiше було закладати руки в кишенi пасатих штанiв, звiдки вiн iх не виймав. Загалом це був найкумеднiший у свiтi маленький чванько в чотири фути шiсть дюймiв заввишки (разом iз закаблуками своiх чобiт).
– Ану, жовторотий, чому розпустив кислицi? – спитав удруге незнайомий.
– Я здорожився i хочу iсти, – вiдповiв Олiвер, i сльози навернулися йому на очi. – Я стiльки йшов пiшки безперестанку – аж цiлiсiнький тиждень.
– Цiлiсiнький тиждень навтiкача вiд дзьоба? – жваво спитав молодий джентльмен i, помiчаючи Олiверiв здивований погляд, додав: – Та ти, фертику, здаеться, не знаеш, що таке дзьоб?
