скачать книгу бесплатно
– Я, мiсiс Менн. Ми даемо прiзвища нашим пiдкидькам за абеткою. Передостаннiй був на «С» – я назвав його Свеблем. На цього припало «Т», – i я назвав його Твiстом. Наступний зватиметься Унвiном, а за ним пiде Вiлкiнс. У мене вже виготувано назвиська не те що до кiнця абетки, а й для цiлого нового ряду вiд першоi лiтери до останньоi.
– Але ж ви маете правдивий письменницький хист, сер! – сплеснула руками мiсiс Менн.
– Хто його зна, може, воно й так, моя панi, – одказав сторож, якому цей комплiмент припав, очевидно, дуже до вподоби. – Оскiльки Олiвер уже перерiс для вашого захистку, Рада поклала повернути його назад до притулку для бiдних. Я прийшов по нього сам особисто. Покажiть-но менi, який з нього неборака, – додав вiн, допивши свiй джин.
– У цю ж мить, – одказала мiсiс Менн, виходячи з кiмнати.
Тим часом Олiвера, на лицi й руках якого цупким шаром заскоренiв вiковiчний бруд, обшкрябали й обпатрали (наскiльки це було можливо зробити за один раз), i дбайлива вихователька привела його до кiмнати в бiльш-менш пристойному виглядi.
– Вклонися добродiевi, Олiвере, – промовила мiсiс Менн.
Олiвер уклонився, але не знати власне кому – сторожевi, що сидiв на стiльцi, чи капелюховi, що лежав на столi.
– Чи хочеш ти пiти зi мною, Олiвере? – урочисто спитав мiстер Бембль.
Олiвер мало не скрикнув, що вiн радий пiти свiт за очi з ким завгодно, коли це ненароком погляд його впав на мiсiс Менн, що стояла за стiльцем сторожа й грiзно погрожувала кулаком. Олiвер вiдразу зрозумiв застереження, бо цей кулак надто добре дався йому взнаки й викликав ще свiжi, яскравi спогади.
– А вони теж пiдуть зi мною? – запитав бiдний хлопчак.
– Нi, вони не можуть, – одказав мiстер Бембль. – Але вони часом навiдуватимуться до тебе.
Це не дуже потiшило Олiвера. Вiн був ще малий, дуже малий, але домислився одразу, що слiд заплакати з приводу розлуки з доброю своею заступницею. Викликати сльози на очi було йому легко. Голод i згадка про нещодавню кривду дуже допомагають заплакати, й тому Олiвер захлипав на одчай душi цiлком природно. На прощання вiн дiстав од мiсiс Менн тисячу гарячих поцiлункiв i те, чого йому багато бiльше бракувало: шматок хлiба з маслом, щоб вiн, бува, не здався у притулку занадто зголоднiлим з першого разу. Із шматком хлiба в руцi у коричневому форменому кашкетi на головi вийшов Олiвер з мiстером Бемблем з осоружного будинку, де жодне ласкаве слово, жодний теплий погляд нi разу не освiтили темряви його маленства. І проте, коли хвiртка стукнула за ним, палкий дитячий розпач охопив його: тут лишалися занедбанi, занехаянi товаришi його дитячих лiт – хоч якi нещаснi були вони, проте це все ж були його единi друзi… i почуття своеi самотностi в цьому великому широкому свiтi вперше сповнило серце дитини.
Мiстер Бембль ступав широкими кроками; малий Олiвер, мiцно вчепившись пальцями в його оздоблений золотим брузументом закавраш, пiдтюпцем поспiшав за ним, питаючи наприкiнцi кожноi чвертi милi «чи ще далеко?». Мiстер Бембль на це тiльки суворо огризався, бо тимчасова лагода, що з’являеться в деяких людей пiд впливом джину, вже тим часом вивiтрилася з нього, i вiн був тепер знову тiльки офiцiйним парафiяльним службовцем.
Не пробув Олiвер i чвертi години в стiнах притулку i не встиг вiн упорати другого шматка хлiба, коли мiстер Бембль повернувся i сказав йому, що нинi вiдбуваеться засiдання Ради i що Рада кличе його перед своi очi[1 - Гра слiв: board – рада, а також стiл, за яким вiдбуваеться засiдання.]. Не уявляючи гаразд, що воно за штука ця Рада, Олiвер занепокоiвся й не знав: плакати йому чи смiятись? Та втiм, нiколи було й мiркувати: мiстер Бембль почастував його раз цiпком по головi (щоб вернути до пам’ятi) i раз по спинi (щоб пiдiгнати) й повiв його за собою; вони ввiйшли до чисто вибiленоi кiмнати; посерединi навкруг столу засiдав з десяток гладких джентльменiв, а на чолi iх у великому, трохи вищому за iншi, крiслi сидiв найтовстiший пан з дуже круглим червоним обличчям.
– Уклонися Радi, – сказав Бембль. Олiвер похапцем змахнув сльозу, що набiгла йому на очi, але, не бачачи перед собою нiчого, крiм звичайного стола, на щастя збагнув уклонитися йому.
– Як тебе звати, хлопче? – промовив джентльмен, що сидiв у високому крiслi.
Така сила чужих панiв нагнала на Олiвера страх: вiн затремтiв, як той осиковий листок; а до того ще й сторож дав йому доброго потиличника, – i вiн заплакав. З цих двох причин вiн вiдповiв на запитання дуже стиха й невиразно, чим викликав у одного з панiв, джентльмена в бiлому жилетi, зауваження, що вiн дурень; це одразу пiднесло Олiверiв дух, i вiн почув себе як слiд.
– Хлопче, – озвався до нього пан у високому крiслi, – слухай-но сюди. Я сподiваюся, тобi вiдомо, що ти сирота?
– Що це значить, сер? – спитав бiдний Олiвер.
– Цей хлопець справдi дурень, я так одразу й сказав, – ще раз констатував пан у бiлому жилетi.
– Тс! – спинив його джентльмен, що був говорив перший. – Ти знаеш, що в тебе нема нi батька, нi матерi i що тебе зростила парафiя?
– Так, сер, – одказав Олiвер, гiрко хлипаючи.
– Чому ти плачеш? – спитав пан у бiлому жилетi. Це було дiйсно досить кумедно: чому б пак нi з того нi з цього плакати?
– Сподiваюся, що ти щовечора перед сном проказуеш своi молитви, дитино? – суворо спитав його ще один пан. – І, як належить доброму християниновi, молишся за людей, що годують тебе й дбають за тебе?
– Так, сер, – пролепетав хлопець.
– Отже, тебе взято сюди, щоб вивести тебе в люди й навчити корисного ремества, – промовив червонощокий пан у високому крiслi.
– Тому ти негайно вiд завтра з шостоi години ранку почнеш драти клоччя, – додав безапеляцiйно пан у бiлому жилетi. Вiддаючи подяку за ласкаве зволення драти клоччя, Олiвер, за наказом сторожа, низько вклонився; пiсля цього його хутко вивели iз зали до iншого великого покою, де вiн, наплакавшись досхочу, заснув у сльозах на новому твердому ложi. Який прекрасний зразок милосердя англiйських законiв: вони дозволяють голотi спати! Бiдний Олiвер! Заснувши й поринувши в щасливу несвiдомiсть того, що дiеться навколо, вiн не думав i не гадав, що тим часом Рада виносить постанову, яка матиме значний вплив на всю його майбутню долю. Але Рада винесла ii, i ось у чому вона полягала.
Члени Ради були всi дуже поштивi, мудрi й глибокi фiлософи, i, коли вони придивилися ближче до притулку для бiдних, вони спостерегли те, чого звичайнi смертнi нiколи не помiтили б, а саме, що бiднi любили його. Притулок був для них улюбленим вогнищем, мiсцем громадських сходин i розваг: тут була дармова вiтальниця, тут давали снiдання, обiд, чай i вечерю задурно цiлiсiнький рiк, на громадськi кошти, – одно слово, рай iз цегли та вапна, де панували втiха й розвага i не було мiсця роботi. «Ого! – вирекла авторитетно Рада. – Нема дурних! Нас не пiдведуть! Треба негайно покласти край цiй розпустi!» – i внаслiдок цих мiркувань ухвалила постанову, пiсля якоi бiдакам залишалося двi можливостi (силувати нiхто нiкого не хотiв, о нi!): або конати помалу з голоду в стiнах притулку, або вмерти вiдразу з голоду на вулицi поза ними. Згiдно iз згаданою постановою Рада пiдписала угоду з водогiнником на необмежене постачання притулковi води, а з бакалiйником – на обмежене постачання час од часу незначноi кiлькостi вiвсяного борошна. З цього часу богадiльцi почали одержувати тричi на день по тарiлцi рiденькоi пiсноi кашi (з однiею цибулиною двiчi на тиждень i з окрайцем палянички по недiлях). Окремо для жiнок Рада запровадила багато ще iнших мудрих i людяних розпоряджень, яких тут не варто наводити. Вона добросердо взяла на себе шлюбну розлуку жонатих бiдакiв, мотивуючи це дорожнечею судового процесу, й замiсть спонукати якогось злидаря пiклуватися про свою родину, як це водилося досi, – взагалi позбавляла його родини i давала йому волю. Нема що й казати, яка сила спарованих навiк людей усiх класiв i станiв була б посунула до Ради, якби це визволення не було неподiльно зв’язане з притулком для бiдних. Але в Радi засiдали мудрi голови, i вони обiйшли й цю перепону – волю одержували тiльки тi, хто жив у притулку й живився вiвсяною кашею, – а це жахало людей.
Протягом перших шести мiсяцiв Олiверового перебування система ця саме розцвiтала тут повним цвiтом. Спочатку вона викликала великi витрати, бо поточний рахунок трунаря одразу значно пiдскочив угору, а до того ще довелося перешивати одежу, що мiшком обвисла по двох-трьох тижнях новоi дiети на змарнiлих захарчованих постом богадiльцях.
Але кiлькiсть мешканцiв та вiдвiдувачiв притулку помiтно зменшувалась, i Рада була в захватi.
Дiтям давали iсти у величезнiй, вимощенiй камiнними кахлями свiтлицi, в кiнцi якоi стояв чималий бак; з цього бака у встановленi години наглядач притулку, запинаючись спецiально з цiеi нагоди вiдповiдним фартухом, насипав черпаком кашу в тарiлки за допомогою двох богадiлок. Кожен дiставав по однiй мисочцi цiеi розкiшноi рiдини i нi краплi бiльше – за винятком поодиноких урочистих свят, коли до кашi додавали ще по чотири з половиною лоти хлiба. Мити посуд зовсiм не доводилося, бо хлопцi виполiровували його своiми ложками так, що вiн блищав як сонце: закiнчивши цю процедуру (що тривала завжди дуже недовго, бо ложки були майже такi ж завбiльшки, як i мисочки), дiти починали пасти голоднi очi на бак з такою жадобою, немов радi були з’iсти не те що всю кашу, а й саму цеглу, з якоi його злiплено, а тим часом дуже пильно облизували своi пальцi, щоб якесь зернятко, бува, не зачепилось. Хлопчики зазвичай мають чудесний апетит. Три мiсяцi Олiвер Твiст терпiв цi муки з товаришами; нарештi вони всi так зголоднiли й здичавiли з голоду, що один хлопець, фiзично розвинений не на свiй вiк й, очевидно, незвиклий до такого режиму (його батько колись мав невеличку кухмiстерську), похмуро попередив своiх товаришiв, що, коли вiн не дiставатиме регулярно щодня додатковоi порцii кашi, вiн не ручиться за себе й колись таки з’iсть уночi свого сусiда, кволого, миршавого хлопчину, що спав поруч нього. Погляд його був такий зголоднiлий i так дико блукав навколо, що наляканi товаришi повiрили цьому; негайно зiбралися на раду й кинули жереб, кому йти по вечерi до наглядача прохати наддачi; жеребок витяг Олiвер.
Надiйшов вечiр; хлоп’ята розмiстилися на лавах. Наглядач у своему кухарському вбраннi стояв коло бака сам своею власною персоною: його помiчницi богадiлки примостилися позаду; кашу було розподiлено i довгу молитву перед короткою трапезою проказано. Каша зникла в одну мить; хлопцi потишкувалися межи себе й пiдморгнули Олiверовi, а найближчi його сусiди штовхнули його лiктями в бiк. Олiвер був ще зовсiм дитина, але злиднi й голод довели його до вiдчаю, i вiн враз, ослiп пустився берега. Вiн пiдвiвся з-за столу i, наблизившись з мискою й ложкою в руцi до наглядача, промовив, сам жахаючись власноi вiдваги:
– Прошу, сер, менi хочеться ще трошки.
Наглядач був дебелий, гладкий чоловiк, але тут вiн аж пополотнiв. Кiлька секунд вiн дивився остовпiло на малого бунтаря, а потiм безпорадно сперся плечем об бак, щоб не втеряти рiвноваги. Богадiлки занiмiли з несподiванки, хлопцi з жаху.
– Га? – промовив вiн нарештi.
– Прошу, сер, – вiдповiв Олiвер, – менi хочеться ще трошки.
Черпак стукнув по головi Олiвера, пальцi наглядача клiщами вхопили його. Наглядач кричав пробi.
Рада урочисто засiдала у повному своему складi, коли це щось шарпонуло за дверi й у кiмнату вскочив вщерть схвильований мiстер Бембль.
– Даруйте, мiстере Лiмбкiнс, але Олiвер попрохав… – пробелькотав вiн, звертаючись до пана у високому крiслi. – Олiвер Твiст попрохав ще!
Всi остовпiли, на обличчях застиг жах.
– Ще? – вимовив нарештi мiстер Лiмбкiнс. – Вiзьмiть себе в руки, Бембль, i вiдповiдайте менi ясно й чiтко. Чи вiрно я зрозумiв: вiн попрохав додатковоi порцii, з’iвши встановлену норму?
– Так, вiн це зробив, сер, – вiдповiв Бембль.
– Цей хлопець дограеться до шибеницi, – прорiк добродiй у бiлому жилетi, – я знаю, що дограеться.
Нiхто не заперечував цього вiщування. Повстала жвава дискусiя. Олiвера було негайно посаджено до карцера, а на другий ранок на воротях притулку вже маячiло оголошення, що обiцяло п’ять фунтiв стерлiнгiв тому, хто згодиться узяти в прийми Олiвера Твiста й звiльнити парафiю вiд опiки над ним, тобто п’ять фунтiв i Олiвера Твiста запропоновано було першому-лiпшому чоловiковi чи жiнцi, що потребували пiдмайстерка чи учня для якогось ремества чи пiдприемства.
– Нiчого в життi не був я такий певний, як того, що цей хлопець дограеться до шибеницi, – мовив добродiй у бiлому жилетi, стукаючи на другий ранок у ворота й перечитуючи це оголошення.
Я маю на метi показати далi, наскiльки джентльмен у бiлому жилетi мав рацiю, i тому боюсь одразу попереджувати читачiв, чи Олiверове життя дiйсно урвалось так гвалтовно, щоб не пiдiрвати цiкавостi до цього оповiдання, якщо за цiкавiсть може взагалi йтися.
Роздiл III
Як Олiвер Твiст мало не одержав однiеi посади, що далебi не була б синекурою
Увесь наступний тиждень пiсля свого ганебного, нечуваного вибрику з кашею Олiвер просидiв ув’язнений у темнiй кiмнатi, згiдно з наказом мудроi й милосердноi Ради. З першого погляду можна подумати, що якби Олiвер був взiрцевим хлопцем i поставився з належною повагою до вiщування добродiя у бiлому жилетi, вiн був би вславив пророчий хист його на вiки вiчнi, прив’язавши свою носову хустку одним кiнцем до гачка в стiнi, а другим до своеi шиi. Але незначна причина стала цьому на перешкодi, а саме: злидарiв було позбавлено носових хусток як зайвоi розкошi, згiдно з обов’язковою постановою Ради, урочисто затвердженою i засвiдченою пiдписами й притисненням парафiяльноi печатки. А ще бiльшою перешкодою було Олiверове маленство. Вiн тiльки гiрко проплакав цiлий день, а коли впала довга похмура нiч, затулив собi очi рученятами вiд страшноi темряви й зiбгався в кутку клубочком, намагаючись з усiх сил заснути; але це було не так легко: серед ночi вiн щоразу прокидався, тремтiв, щiльнiше й щiльнiше притискався всiм тiлом до стiни, немов ii холодна тверда поверхня могла захистити його вiд мороку й самоти. Та хай не думають вороги цiеi «системи», що протягом самотнього ув’язнення Олiвера було позбавлено добродiйного впливу фiзичних вправ, товариського еднання та релiгiйних утiх. Щодо вправ, то йому було дозволено обливатися щоранку (а стояв цупкий мороз) холодною водою з-пiд водогону на камiнному подвiр’i в присутностi мiстера Бембля, який, щоб запобiгти застудi й викликати жвавiшу циркуляцiю кровi, лоскотав цiпком його тiло. Що ж до товариського еднання, то щодня, в обiднiй час, Олiвера приводили до iдальнi i задля моральноi застороги й прикладу iншим хлопцям привселюдно перiщили його рiзками. А щоб не позбавляти його релiгiйноi вiдради, його щовечора заганяли потиличниками наздогiн до тiеi ж самоi зали й дозволяли втiшатися загальною молитвою хлопцiв; у цю молитву Рада постановила внести окремий уступ, в якому хлопцi благали Бога зробити iх добрими, слухняними, покiрними й послати iм ще багато iнших чеснот i захистити iх вiд розпусти й грiховностi пропащого Олiвера Твiста, що стоiть, як це цiлком недзвозначно зазначалося, пiд егiдою злих сил i походить навiть iз насiння самого сатани.
Отже, одного погожого ранку, тим часом як Олiверовi справи стояли в такому блискучому станi, мiстер Гемфiлд, сажотрус, iшов собi Високою вулицею, мiркуючи й метикуючи сам iз собою, якого б способу добрати, де б грошей нашкрябати, щоб заплатити хазяiновi комiрне, бо той уже аж надто напосiдав останнiм часом.
Дарма примiрявся мiстер Гемфiлд i так i сяк: п’ятьох фунтiв стерлiнгiв не вистачало – i край! У своему розпачi вiн то пiдстьобував свiй мозок арифметичними обрахунками, то спину свого осла – батогом. Коли це, вже бiля самого притулку, погляд його несподiвано впав на наклеене на хвiртцi оголошення.
– Тпру-у! – гукнув мiстер Гемфiлд на осла.
Осел перебував у станi глибокоi абстракцii (мiркуючи, очевидячки, над тим, скiлькома качанами капусти почастують його, як вiн вiдвезе до мiсця призначення свою тачанку з двома лантухами сажi) i тому не звернув належноi уваги на хазяйський озов i не спинився.
Мiстер Гемфiлд чортихнувся, сплюнув, кинувся за ним i вдарив його по головi так, що кожен череп, за винятком ослячого, був би трiснув; потiм ухопив поводи, шарпонув його за морду й круто завернув, щоб нагадати йому, що осел не сам собi пан; ще раз добре почастував його по головi, щоб нагнати на нього туману й вiдбити охоту рушитися з мiсця, поки не повернеться хазяiн.
Упоравшись таким чином з ослом, мiстер Гемфiлд пiдiйшов до ворiт i втупив очi в об’яву.
Саме на цей час пан у бiлому жилетi стояв бiля хвiртки iз закладеними за спину руками; вiн допiру залишив кiмнату засiдань, де мав нагоду висловити кiлька високодумних сентенцiй; тепер уважно стежив за родинною суперечкою мiж ослом i мiстером Гемфiлдом; обличчя йому розплилося в сонячну ухмiлку, коли вiн побачив, що мiстер Гемфiлд зацiкавився об’явою. Сам Бог посилае цього чоловiка Олiверовi Твiсту за вихователя!
Ознайомившись з оголошенням, мiстер Гемфiлд усмiхнувся й собi – вiн саме потребував п’ятьох фунтiв, а щодо хлопця, що йшов на придаток, то мiстер Гемфiлд занадто добре знав притулчанський режим i мiг наперед сказати, що це буде напевно мале мiзерне дитинча, створене самою природою для коминiв. Мiстер Гемфiлд ще раз перечитав об’яву од краю до краю i, скидаючи свою хутрову шапку, чемно звернувся до пана в бiлому жилетi:
– Отут пишеться, що парафiя оддае в науку пацана, сер?
– Ну то що ж, мiй голубе? – вiдповiв той з доброзичливою ухмiлкою.
– Якщо парафiя бажае навчити його легкого, приемного ремества у поштивого сажотруса, майстра свого дiла, – провадив мiстер Гемфiлд, – то я його хоч зараз вiзьму, учень менi саме б знадобився.
– Заходьте, – запросив пан у бiлому жилетi.
Мiстер Гемфiлд вiдстав на хвилю, ще раз оперезав осла батогом, сiпнув поводами за морду, щоб тому, бува, не спало на думку податися тим часом свiт за очi, i пiшов за джентльменом до тiеi самоi кiмнати, де Олiвер уперше побачив його бiлий жилет.
– Брудне ремество, – промовив мiстер Лiмбкiнс, коли Гемфiлд удруге вiдрапортував свое бажання.
– Малi сажотруси часто душаться в димарях, – зауважив другий член Ради.
– Це тому, що часом, перш нiж пiдпалити солому, ii змочують, щоб вони там не отягалися, – пояснив мiстер Гемфiлд, – бачите, тодi курить самий лише дим, полум’я нема, а це до пуття все одно не доводить; дим тiльки сон на хлопцiв наганяе. А звiсна рiч – хлопця хлiбом не годуй, тiльки спати дай. Хлопцi, щоб ви знали, джентльмени, впертi й ледачi бестii, i тiльки добре, гаряченьке полум’я може iх пiдстьобнути й шпарко вигнати з труби. І нiчого тут такого немае, панове, бо, як вони, бува, часом i застрянуть у димарi – досить iм п’ятки пiдсмажити, i вони тобi прожогом на дах вискочать.
Пана в бiлому жилетi, здавалось, дуже розсмiшило це пояснення, але гострий погляд мiстера Лiмбкiнса обiрвав його веселий настрiй. Рада кiлька хвиль обговорювала мiж собою справу, але так тихо, що можна було розiбрати лише окремi слова «зменшити видатки», «хороше надрукувати в справозданнi» тощо, але й цi слова можна було розiбрати лише завдяки тому, що iх повторювано дуже часто й з великим притиском.
Нарештi перешiпти скiнчилися. Члени Ради урочисто посiдали на своi мiсця, i мiстер Лiмбкiнс промовив:
– Ми обмiркували вашу пропозицiю, але не пiдтримуемо ii.
– Рiшуче, – додав пан у бiлому жилетi.
– Остаточно, – ствердили iншi члени.
За Гемфiлдом ходила слава, що вiн загнав на той свiт кiлькох хлопчикiв-сажотрусiв, i тому йому спало на думку, чи не з цiеi незначноi причини згедзкалася часом Рада й не пристае тому на його пропозицiю. В такому разi це було щось зовсiм нечуване: досi Рада нiколи ще не бралася так до своiх справ. Але Гемфiлдовi не хотiлося викликати на свiт цi неприемнi забутi подii, i тому вiн тiльки помняв шапку в руках i трохи вiдступив вiд столу.
– Так оце ви, значиться, менi хлопця не вiддаете? – спитав вiн востанне, вже бiля самих дверей.
– Так, – вiдказав мiстер Лiмбкiнс, – бо як ваше ремество таке брудне й важке, то ви мали би бути дешевшим.
Обличчя мiстера Гемфiлда враз засяяло, i вiн швидким кроком наблизився до столу.
– Ну а скiльки ж ви даете, джентльмени? – жваво спитав вiн. – Та ну-бо, не жалуйте зайвоi копiйки бiдному чоловiковi. Скiльки даете?
– На мою думку, три фунти десять шилiнгiв, цiлком досить, – вiдповiв мiстер Лiмбкiнс.
– Десять шилiнгiв перехопили, – зауважив пан у бiлому жилетi.
– Та ну-бо, джентльмени, – напосiдав Гемфiлд, – скажiть чотири фунти, й готово. Чотири фунти, i ви його здихаетесь на вiки вiчнi!
– Три фунти десять шилiнгiв, – твердо повторив мiстер Лiмбкiнс.
– Та ну-бо! Нi по-моему, нi по-вашому, джентльмени, – змагався Гемфiлд. – Три п’ятнадцять.
– Дурницi! – мовив пан у бiлому жилетi. – Та вiн i без грошей як знахiдка буде. Хапайтесь за нього руками й ногами, дурний чоловiче! Для вас це не хлопець, а золото. Час вiд часу вiн конче потребуе палки, ну а харчi вам теж багато не коштуватимуть, бо вiн зроду-вiку не бував ще ситий. Ха-ха-ха!
Мiстер Гемфiлд глянув з-пiд лоба на джентльменiв i, помiтивши на iх обличчях ухмiлку, усмiхнувся й собi.
Торгу добили й наказали мiстеровi Бемблю удатися з хлопцем пополуднi до магiстрату, щоб затвердити контракт.
Малого Олiвера, на превелике його диво, було звiльнено вiд ув’язнення, i вiн одержав наказ убратися в чисту сорочку. Не встиг вiн управитися з цiею незвичайною для себе змiною туалету, як мiстер Бембль власними своiми руками принiс йому миску кашi зi святковим десертом – чотирма з половиною лотами хлiба. З цього дивного дива Олiвер гiрко заплакав, цiлком природно гадаючи, що Рада, очевидно, поклала вбити його для якогось загального добра, бо iнакше не почала б годувати його, мов на зарiз.
– Не три очей, Олiвере, ач якi червонi! Їж свою кашу i будь вдячний, – урочисто мовив мiстер Бембль так, щоб кожне слово врiзалося хлопцевi в пам’ять. – Тебе вiддають у науку, Олiвере.
– В науку, сер? – тремтячи озвався Олiвер.
– Так, – вiдповiв мiстер Бембль. – Добрi, милостивi пани добродii, що заступають тобi, Олiвере, батька й матiр, яких у тебе нема, дадуть тобi освiту, наставлять тебе на життеву путь i виведуть тебе в люди – дарма, що це коштуе парафii аж три фунти десять шилiнгiв! Три фунти, десять, Олiвере! Сiмдесят шилiнгiв – вiсiмсот сорок пенсiв – це все для якогось байстрюка, сироти безрiдного, якого нiхто не любить.
Мiстер Бембль на мить замовк, щоб перевести дух пiсля своеi довгоi сувороi рацеi, i побачив, що по щоках бiдноi дитини котяться ревнi сльози.
– Ну годi, годi, Олiвере, – сказав уже не так урочисто мiстер Бембль, страшенно задоволений з очевидних наслiдкiв своеi красномовностi, – годi, витри очi рукавом куртки й не капоти слiзьми в кашу – це дуже нерозумно.
Мiстер Бембль мав рацiю: води в кашi було вже й так забагато.
Дорогою до магiстрату вiн наказав Олiверовi нiчого не боятися, тiльки дивитися весело й бадьоро, а як, бува, пан суддя запитае, чи йому хочеться йти в науку, то сказати, що хочеться страшенно. Олiвер обiцяв виконати усе як слiд, тим бiльше що мiстер Бембль, мiж iншим, завiрився його добре почастувати, якщо вiн не послухае. У магiстратi сторож залишив його на самотi у якiйсь невеликiй кiмнатi й наказав тут чекати. Хлопчик просидiв нерухомо iз пiвгодини, а серце йому болiсно стискалося з непевностi. Нарештi мiстер Бембль просунув через дверi свою голову, не покриту на цей раз трикутним капелюхом, i голосно мовив:
– Серденько мое Олiвере, ходи-но сюди до панiв добродiiв. – А потiм суворо глянув i стиха додав: – Пам’ятай, що я тобi казав, шибенику.
Олiвер наiвно витрiщив на мiстера Бембля очi, здивований його непослiдовним тоном, але той не дав йому часу дивуватися й потяг його до сусiдньоi кiмнати. Це був просторий покiй з великим вiкном; двое панiв у напудрованих перуках сидiли на кафедрi, один читав газету, а другий розглядав через черепаховi окуляри невеличкий клапоть пергаменту.
Мiстер Лiмбкiнс стояв по один бiк кафедри, а мiстер Гемфiлд з трохи обмитим на цей раз обличчям – по другий.
Якихось два дебелих чоловiки у ботфортах походжали по кiмнатi. Пан в окулярах клював носом над своiм пергаментом i саме задрiмав, коли мiстер Бембль привiв Олiвера перед кафедру; настала хвилева тиша.
– Це той хлопець, ваша мосць, – мовив нарештi мiстер Бембль.
Пан, що читав газету, пiдвiв голову й сiпнув свого колегу за рукав; той здригнувся.
– Ага, так оце i е той хлопець? – спитав вiн.
– Так, це вiн, сер, – вiдповiв мiстер Бембль. – Уклонися панам добродiям, серденько.
Олiвер схаменувся i якнайчемнiше вклонився; не зводячи очей з напудрованого волосся суддiв, вiн питав себе, чи всi вони народжуються з таким бiлим клоччям на головi й чи не завдяки цьому стають суддями.
