скачать книгу бесплатно
– Мг, так вiн, значить, любить трусити сажу? – спитав дiдусь.
– Кохаеться в сажi, ваша мосць, – вiдповiв мiстер Бембль, нишком ущипнувши Олiвера, щоб той, бува, не ляпнув чогось невiдповiдного.
– І вiн хоче буть сажотрусом? – провадив старий пан.
– Ой боженьку! Якби ми вiддали його до якого iншого майстра в науку, вiн би обов’язково утiк свiт за очi, – запевнив суддю мiстер Бембль.
– І цей чоловiк бере його в науку – це ви, сер? – Ви ж будете добре поводитися з ним, годуватимете, глядiтимете його тощо? – провадив старий пан.
– Раз я кажу, що буду, то, значить, буду, – буркнув мiстер Гемфiлд.
– Друже мiй, ви говорите досить нечемно, але видаетеся чесним, щирим чоловiком, – зауважив суддя, повертаючи своi окуляри до кандидата на Олiверову премiю, на кожнiй рисi обличчя якого лежало тавро патентованоi жорстокостi, але пiдслiпуватий суддя вже майже зiйшов на дитинство: де ж йому таки було спостерегти те, що було очевидно всiм звичайним людям.
– Ще б пак, сер, – одказав мiстер Гемфiлд, скрививши свое вiдворотне обличчя в ухмiлку.
– Та я проти вас нiчого й не маю, – заспокоiв його суддя, мiцнiше насовуючи окуляри на перенiсся й шукаючи очима каламаря.
Це була рiшуча хвилина в життi Олiвера. Якби каламар стояв там, де думав суддя, вiн був би встромив у нього свое перо, пiдписав угоду, i Гемфiлд заволодiв би Олiвером. А що каламар стояв перед самим його носом, то суддя, звичайно, як це завше водиться, не мiг його знайти, i раптом його неуважний погляд упав просто перед себе на Олiверове блiде залякане обличчя: дарма щипав хлопчика нишком Бембль i витрiщав на нього очi, хлопчик дивився на свого майбутнього патрона з таким яскравим жахом, що навiть пiдслiпуватий суддя не мiг не спостерегти цього. Старенький вiдклав перо набiк i перевiв погляд свiй з Олiвера на мiстера Лiмбкiнса, що в цей мент лагiдно й непричетно (мовляв, моя хата з краю) саме нюхав собi табаку.
– Моя дитинко, – мовив ласкаво старий пан, перехиляючись через кафедру до Олiвера, що аж здригнувся вiд цих слiв (та воно було й не диво: незвичайнi звуки нас завжди трохи лякають, а вiн нiколи ж не чув доброго слова). – Ти якийсь блiдий, дитинко моя, i стурбований. Скажи менi, в чому рiч?
– Вiдiйдiть-но трохи далi вiд нього, стороже, – наказав другий суддя, вiдкладаючи набiк газету i з цiкавiстю перехиляючись наперед. – Та ну-бо, дитино, скажи нам, у чому рiч? Не бiйся!
Олiвер упав навколiшки, стиснув руки й почав благати не своiм голосом, щоб його знов замкнули до темноi кiмнати, щоб його заморили голодом, лупцювали, били, катували – все що завгодно, тiльки щоб не вiддавали в лапи цього страшного чоловiка.
– Господи! – скрикнув мiстер Бембль, здiймаючи красномовно руки й очi до неба. – Господи! З усiх дводушних i лицемiрних сирiт, яких я бачив на своему вiку, ти, Олiвере, найбезсоромнiший, най…
– Зав’яжiть язика, стороже, – не дав докiнчити Бемблевi цього складного прикметника другий дiдусь.
– Даруйте, ваша мосць, – перепитав мiстер Бембль, не ймучи вiри своiм власним вухам. – Ваша мосць говорили до мене?
– Так, до вас! Зав’яжiть язика.
Мiстер Бембль скам’янiв. Як! Йому, парафiяльному сторожевi, кажуть зав’язати язика? Пробi! Та це ж моральна революцiя! Старий пан у черепахових окулярах глянув на свого колегу, що на знак згоди хитнув головою.
– Ми вiдмовляемося ухвалити цю угоду, – мовив старенький, вiдсовуючи набiк свiй пергамент.
– Я сподiваюся, я сподiваюся, – промимрив мiстер Лiмбкiнс, – я сподiваюся, що панове суддi не подумають на пiдставi нiчим не доведеного свiдчення дитини, що… що… парафiяльна адмiнiстрацiя… чимсь… завинила…
– Суддiв постановлено не на те, щоб критикувати поведiнку Парафiяльноi Ради, – гостро вiдповiв другий суддя. – Вiдведiть хлопчика назад до притулку й поводьтеся з ним по-людськи. Вiн цього, здаеться, потребуе.
Увечерi пан у бiлому жилетi рiшуче запевняв, що Олiвера не те що повiсять, а до того ще й вительбушать i почвертують. Мiстер Бембль зловiсно й таемничо хитав головою i висловив бажання, щоб хлопець ще вернувся на праведну путь, на що мiстер Гемфiлд вiдповiв, що вiн бажае, щоб хлопець вернувся до його рук, i хоча погляди сажотруса сходилися переважно у всьому з поглядами Бембля, але на цей раз бажання iхнi були, здаеться, цiлком протилежнi.
Другого ранку громадянам мiста К. було знову оголошено, що Олiвер Твiст «вiддаеться у прийми» i що тому, хто схоче його взяти, буде виплачено п’ять фунтiв стерлiнгiв.
Роздiл IV
Олiвер дiстае iншу посаду i вперше вступае в громадське життя
У шляхетних родинах водиться, що, коли юнак не може дiстати, здобути або одержати в спадщину якогось пожиточного становища, його посилають на флот. Наслiдуючи цей мудрий i цiлком практичний звичай, Парафiяльна Рада обмiркувала Олiверову справу й вирiшила послати його на якийсь невеличкий торговельний корабель, в якесь далеке плавання, в небезпечнi для здоров’я краiни. Багато можливостей чекало на нього там: вiн мiг захворiти й не вичуняти, шкiпер напiдпитку мiг засiкти його жартома на смерть або пробити йому череп залiзним брусом, бо всi ж знають, що це найулюбленiша розвага джентльменiв цього сорту.
Придивившись ближче до справи з цього погляду, Рада переконалася, що це единий порятунок i що единий засiб напутити Олiвера – це вiдiслати його в море. Мiстеровi Бемблю було наказано негайно накинути оком, чи не знайдеться якогось капiтана, шкiпера чи ще там кого, кому б знадобився самотнiй кают-юнга без родини й друзiв. Повертаючись додому зi своеi розвiдки, мiстер Бембль натрапив уже бiля самих ворiт на парафiяльного трунаря, мiстера Соуерберрi.
Мiстер Соуерберрi був високий на зрiст, сухоребрий, незграбний чоловiк; ходив вiн завжди у потертому чорному вбраннi, цюрованих чорних панчохах i латаних черевиках. Природа створила його обличчя не для усмiшок, але вiн мав нахил до властивоi людям його фаху жартiвливостi, а ходив еластично й нечутно, ледве торкаючись землi. На обличчi його застигло почуття внутрiшнього задоволення, коли вiн побачив мiстера Бембля. Вони щиро привiталися.
– А я зняв допiру мiрку з тих двох жiнок, що приставилися вчора ввечерi, мiстере Бембль, – мовив трунар.
– Глядiть, мiстере Соуерберрi, ви ще он як забагатiете! – одказав сторож, засовуючи два пальцi у простягнену йому табакерку, зроблену на взiрець маленькоi труни. – Кажу ж бо вам, забагатiете! – додав вiн, дружньо ляснувши трунаря цiпком по плечах.
– Направду? – промовив трохи нерiшуче трунар, мов зневiряючись у можливостi такоi подii. – Ох-ох, Рада встановила такi мiзернi цiни, мiстере Бембль.
– Та й труни невеличкi, – зареготався той так голосно, як могла смiятися лише така вiдповiдальна урядова особа, як парафiяльний сторож.
Мiстер Соуерберрi був, звичайно, в захватi вiд цього дотепу (як йому й належало бути) i довго вторував своему знайомому.
– Так-так, мiстере Бембль, – переборов вiн нарештi свiй смiх. – Нiде правди дiти, – вiдколи запроваджено нову систему харчування, труни стали наче б трохи вужчi й не такi глибокi, як то було колись, але ж i нам без заробiтку не можна, сер: дошки коштують дорого, а залiзнi держальця з Бiрмiнгему виписуемо.
– Та звiсно вже: кожне ремество мае свiй гандж, – згодився мiстер Бембль, – але чесний бариш – рiч законна.
– Аякже, аякже! – пiдхопив трунар. – Якщо менi, бува, не щастить на одному, на другому, то я вже якось надолужую на третьому, – хе-хе-хе!
– А звiсна рiч, – сказав мiстер Бембль.
– Хоча я мушу зазначити, – продовжував трунар своi професiйнi спостереження, – я мушу зазначити вам, мiстере Бембль, ось що: найбiльшi збитки я маю через здорових, дебелих людей; сухорлявi живуть довше, а, уявiть собi, гладкi мруть тут як мухи. Люди, яким жилося в свiтi неабияк, якi завжди платили вчасно своi податки, гинуть у першу чергу, скоро опиняться у вашому притулковi, а вiрте моему слову, мiстере Бембль, якихсь три-чотири зайвi дюйми вельми пiдточують загальний зиск, а особливо коли маеш на шиi родину.
Мiстер Соуерберрi сказав це з обуренням тяжко скривдженоi людини; мiстер Бембль збагнув, що його тон мiг би кинути пляму на честь парафii, i тому дав обережно iнший ухил балачцi й завiв мову за Олiвера Твiста, що найбiльше цiкавив його на цей мент.
– Мiж iншим, чи не знаете ви часом когось, хто б потребував хлопчика? – почав вiн. – Це наш вихованець, що тяжить, так би мовити, як млинове жорно над парафiею. І на яких чудесних умовах, на яких умовах оддають його, мiстере Соуерберрi, якби ви знали!
Мiстер Бембль показав цiпком на об’яву й тричi вдарив по словах «п’ять фунтiв», виведених здоровезними лiтерами.
– Чи ба, яка оказiя! – скрикнув трунар, беручи мiстера Бембля за обшиту золотим брузументом петельку його унiформи, – я саме хотiв з вами про це поговорити. А бачите… Ах, Господи милосердний! Якi елегантнi гудзики, мiстере Бембль! А я досi ще нiколи не звертав на них уваги!
– Так, i на мою думку, вони теж досить гарнi, – вiдповiв сторож, гордо спускаючи свiй зiр на великi мiднi гудзики, що виблискували на його сурдутi. – На них та сама вiдзнака, що й на парафiяльнiй печатцi: добрий самарянин допомагае нещасному ограбованому подорожньому. Рада вшанувала мене ними першого дня Нового року, щоб ви знали, мiстере Соуерберрi. Як зараз пам’ятаю, я начепив iх уперше саме на судовий допит з приводу того безробiтного, що помер серед ночi пiд дверима притулку.
– Пригадую, пригадую, – згадав трунар. – Суд присяжних ще винiс вирок: смерть через холод i брак мiнiмальних життевих вигод – чи не так?
Мiстер Бембль хитнув головою.
– І вони ще, здаеться, навмисно пiдкреслили в одному уступi вироку, що якби куратор бiдних ужив своечасно певних заходiв, то…
– Ет, казна-що говорите, мiстере Соуерберрi, – не дав йому скiнчити сторож. – Якби Рада звертала увагу на всi теревенi безглуздих присяжних, то мала б чимало роботи.
– Слушно, – згодився трунар, – роботи було б чимало.
– Присяжнi, – провадив Бембль, цупко стискаючи свою патерицю (це був його звичайний жест, коли йому щось до живого припiкало), – присяжнi – це неантилегентнi паскуднi неуки.
– Еге, всi вони одним миром мазанi, – згодився трунар.
– У них у головах ось скiльки тiеi хвiлософii та полiтичноi економii, – з презирством чвиркнув сторож.
– Ось стiлечки, – пiдтакнув трунар.
– Я iх ненавиджу! – скрикнув сторож i весь аж зашарiвся.
– І я теж, – пiдтакнув трунар.
– Хотiв би я дуже, щоб хтось iз цього кодла «незалежних» та «непохитних» присяжних на два-три тижнi дiстався до притулку; вiд нашого режиму вся дурiсть незабаром з голови вивiтрилась би.
– Ще б пак не вивiтритись, – згодився трунар, улесливо всмiхаючись, щоб утишити гнiв обуреного парафiяльного урядовця.
Мiстер Бембль скинув свого трикутного капелюха, вийняв з нього хустку, обтер пiт, що рясно виступив йому на чоло вiд гарячого вибуху, знов насадив капелюха на голову й звернувся до трунаря вже спокiйнiшим тоном:
– Ну а як же з хлопцем?
– О! – вiдповiв трунар. – Хто-хто, а ви ж, мiстере Бембль, мусите знати, скiльки грошей я докладаю на бiдних.
– Гм! – буркнув мiстер Бембль. – То що ж?
– То, значить, я собi мiркую: як я докладаю на них так багато, то чи ж не маю я права й вiд них вимагати якомога бiльше; тому цього хлопця до себе я хочу взяти.
Утiшений мiстер Бембль схопив трунаря пiд руку й потяг його до притулку. Мiстер Соуерберрi потишкувався з Радою в кiмнатi засiдань, i за п’ять хвилин було вирiшено, що Олiвер переходить до нього того ж вечора «на спробу»; стосовно парафiяльних вихованцiв цi слова мали означати, що коли хазяiн переконаеться, що з хлопця можна видушити багато зиску, не затрачаючи на нього забагато харчiв, то вiн дiстае його в своi руки на довгi, довгi роки й може з ним робити, що йому заманеться.
Того ж вечора Олiвера привели перед «панiв добродiiв» i повiдомили його, що вiн пiде негайно за учня до трунаря, i пригрозили, що коли вiн забере собi в голову нарiкати на це або повернеться назад до притулку, то його негайно вiдiшлють у море, де вiн утопиться або дiстане ломом по черепу. Але хлопчик поставився цiлком байдуже до всiх цих перспектив, i всi члени Ради одноголосно назвали його зачерствiлим негiдником i наказали мiстеровi Бемблю негайно вiдвести його куди слiд.
Хоча цiлком природно, що кому ж, як не Радi, було обурюватися такою нечутливiстю людськоi душi, – на цей раз вона помилилася: насправдi рiч була не в тому; чутливостi Олiверовi не бракувало, навпаки, вiн був занадто чутливий (i навiть ризикував обернутися на затурканого, загрубiлого блазня вiд усього того лиха, що зазнав за молодих лiт); вiн мовчки прослухав новину про свое нове призначення, немов би це не до нього й говорилося, i тiльки нижче насунув на очi кашкета, мовчки узяв свiй легкий багаж – невеличкий пакунок, загорнутий в коричневу бiбулу, причепився до рукава мiстера Бембля i мовчки пiшов за велебним служником парафii на новi муки й злигоднi.
Якийсь час мiстер Бембль тягнув Олiвера за собою й не розмовляв, бо виступав вiн дуже рiвно i мав звичку нести голову дуже високо. Дмухав холодний вiтер, i Олiвер безпорадно плутався в полах його сурдута, що розлiталися в рiзнi боки, виставляючи дуже ефектно напоказ його жилет з вилогами та темнi плисовi штани. Дiйшовши до самоi майстернi трунаря, мiстер Бембль зволив глянути вниз на хлопця, щоб подивитися, чи в доброму станi з’явиться вiн перед очi свого нового пана й господаря.
– Олiвере! – мовив мiстер Бембль, як i належало, авторитетно-поблажливим тоном.
– Так, сер, – стиха тремтливим голосом озвався Олiвер.
– Вiдсунь з лоба картуза й тримай вище голову.
Олiвер слухняно зробив, як було сказано, й хутко провiв рукою по очах, але в них все ж ще бринiла сльозина. Мiстер Бембль суворо подивився на нього, i сльоза скотилася вниз, а за нею покотилася друга, третя.
Вихопивши свою руку з кулака мiстера Бембля, Олiвер затулив обома долонями свое лице й заридав, заридав так, що сльози полилися цiвкою з-помiж худеньких пальцiв.
– Ну знаеш! – скрикнув мiстер Бембль, зупиняючись як вкопаний i кидаючи на свого маленького супутника злiсний погляд. – Ну знаеш, з усiх найневдячнiших i найзiпсованiших хлопцiв, яких менi на своему вiку бачити довелося, ти, Олiвере, най…
– Нi, нi, сер, – захлипав Олiвер, припадаючи до руки, що тримала добре знайомого цiпка, – нi, нi, сер, бiгме я буду добрим i слухняним, бiгме, бiгме, сер. Я ще дуже малий, сер, i такий, такий…
– Який це? – здивовано спитав мiстер Бембль.
– Такий самотнiй, сер! Такий самотнiй! Я всiм осоружний. О, сер, будь ласка, будь ласка, не сварiться на мене! – Олiвер ударив себе рукою в груди з правдивою мукою в очах.
Кiлька секунд мiстер Бембль дивився трохи здивовано на безпорадну дитячу постать перед собою, зо три рази хрипко кахикнув i, пробубонiвши собi пiд нiс щось про цей «клятий кашель», наказав Олiверовi витерти очi й бути слухняним хлопчиком; потiм узяв його знову за руку й мовчки подався далi.
Трунар, що допiру позаставляв вiконницями вiкна своеi крамницi, сидiв, схилившись над рахунковою книгою, i при свiтлi пiдслiпуватого недогарка заносив у неi якiсь записи, коли мiстер Бембль увiйшов до хати.
– Ага, – мовив вiн, глянувши з-понад книги й обриваючи на пiвсловi свiй запис. – Це ви, мiстере Бембль?
– Своею власною персоною, мiстере Соуерберрi, – вiдповiв сторож. – Ось привiв вам хлопчину.
Олiвер уклонився.
– А, так оце той хлопець, – сказав трунар, високо пiдносячи над головою свiчку, щоб краще його розглянути. – Мiсiс Соуерберрi, чи не будете ви такi ласкавi зайти сюди на хвилинку, голубонько?!
З глибини сусiдньоi невеличкоi кiмнати виринула його дружина: це була маленька худа, зморщена жiнка iз злим сухорлявим обличчям.
– Це той хлопець з притулку, голубонько, що про нього я говорив, – поштиво мовив мiстер Соуерберрi.
Олiвер вклонився знову.
– Господи, – скрикнула жiнка, – який маленький!
– Так, вiн досить малий, – вiдповiв мiстер Бембль, дивлячись на Олiвера таким поглядом, наче б то вiн був тому винен. – Вiн малий – нiде правди дiти, але з часом вiн пiдросте, мiсiс Соуерберрi.
– Ет, звiсно пiдросте! – дражливо озвалася господиня. – Пiдросте на наших харчах: на парафiяльних дiтях далеко не заiдеш – хто-хто, а вже я це добре знаю, на них тiльки докладати доводиться, а користi – чортма! Але чоловiки завжди певнi, що вони розумнiшi за нас. Про мене! Сюди! Та сюди-бо, сухоребре! – З цими словами вона вiдчинила боковi дверi й штурхнула Олiвера вниз по крутих вузеньких схiдцях до темноi комiрки, що гордовито звалася «кухнею», але насправдi була темним закамарком перед льохом для вугiлля. В кухнi сидiла якась неохайна дiвчина в стоптаних черевиках i синiх вовняних подертих панчохах.
– Шарлотто, дай цьому хлопцевi те холодне м’ясиво, що ми залишили для Трiпа, – дзвенiла мiсiс Соуерберрi. – Вiн iз самого ранку не повертався додому, то хай вибача. Хлопець, мабуть, не побридуе ним, ге?
Вiд самоi згадки про iжу очi Олiверовi заблищали; тремтячи з голоду, вiн радiсно запевнив, що нiчим не гидуе, i з жадобою накинувся на поставленi перед ним недоiдки.
Якби-то якийсь вгодований фiлософ, iжа й питво якого перетворилися в ньому на жовч, кров якого – лiд, а серце – залiзо, якби-то вiн поглянув, як клацав зубами Олiвер Твiст над недогризками, якими погидував навiть пес. Я б хотiв, щоб цей фiлософ бачив, з якою дикунською пожадливiстю роздирав голодний хлопець цi шматки. Але ще дужче хотiлося б менi побачити, як цей фiлософ сам з такою ж самою насолодою накинувся б на таку страву.
– Ну що, наiвся? – спитала мiсiс Соуерберрi, коли Олiвер повечеряв (вона дивилася з нiмим жахом на його вовчий апетит, i боязкий острах за майбутне стискав iй серце).
Перед Олiвером не залишалося бiльше анi крихти iстiвного, i тому вiн вiдповiв, що наiвся.
– То ходи за мною, – наказала мiсiс Соуерберрi, беручи в руки тьмяного засаленого каганця, – твоя постiль лежить пiд прилавком. Сподiваюся, ти не боiшся спати серед трун – нi? А проте, бiйся чи не бiйся, а все одно тобi нiде бiльше спати. Чого став? Цiлу нiч менi на тебе чекати, чи що?
Олiвер бiльше не отягався i покiрно пiшов за своею новою господинею.
Роздiл V
Олiвер знайомиться з новим товаришем, бере вперше участь у похоронi, i ремество його господаря справляе на нього неприемне враження
Залишившись на самотi в майстернi, Олiвер поставив блимавку на ослiн i з жахом, цiлком зрозумiлим не то що для дитини, а й для дорослого, озирнувся довкола. Посерединi, на чорних козлах, стояла незакiнчена труна: вона виглядала так похмуро i так виразно й моторошно говорила про смерть, що Олiвер аж здригався вiд голови до п’ят щоразу, як погляд його падав на цю неприемну рiч, i йому здавалося, що ось-ось з дна ii помалу пiднесе свою голову якась страхiтлива постать i вiн збожеволiе з жаху. Вздовж стiн ряд у ряд стояли обструганi берестовi дошки, наготовленi для нових трун, i в тьмяному жовтуватому свiтлi каганця вони здавалися величезними широкоплечими привидами, що, заклавши руки в кишенi, вишикувалися тут. Долi валялася тирса, берестовi ошурки, цурпалки, цвяхи й окрайки чорного краму, а на стiнi за прилавком була намальована дуже красномовна сцена: двое катафалникiв при повному парадi, в дуже цупких високих комiрцях, стоять при виконаннi своiх обов’язкiв на порозi якогось будинку, а здалеку наближаеться катафалк, запряжений четвернею чорних коней. У майстернi було тiсно й душно, повiтря, здавалося, було насичене духом трун. Закамарок пiд прилавком, куди Олiверовi кинули тоненького матрацика, вiддавав могилою.
Але не тiльки це пригнiчувало Олiвера. Вiн був один як палець у чужому мiсцi, а всi ми добре знаемо, як самотньо й холодно бувае в таких випадках на серцi навiть у найсильнiших з нас духом. У нього не було анi приятелiв, анi друзiв, нi за ким було сумувати й нiхто не сумував за ним. І не щемiло його серце вiд недавньоi розлуки, вiдсутнiсть любих, добре знаних облич не гнiтила його своею пусткою. А проте Олiверовi було тяжко. Коли вiн залiз на свою вузеньку тверду постiль, йому палко схотiлося, щоб постiль ця була йому за труну i щоб можна було заснути тихим довгим сном у м’якiй землi на цвинтарi, щоб висока трава ласкаво схилилася у нього в головах, а глибокий стогiн старого дзвона вколисав його.
Рано-вранцi Олiвера збудило настирливе грюкання у дверi майстернi. Чобiт ударив у дверi разiв iз двадцять п’ять, поки Олiвер встиг нап’ясти так-сяк на себе свою одежину; коли вiн пiдбiг до дверей, щоб скинути з них ланцюжка, ноги замовкли, зате голос, що, вочевидь, належав власниковi нiг, пробубонiв:
– Чи вiдчиниш ти менi дверi нарештi, га?
– Зараз, зараз, сер, – вiдгукнувся Олiвер, скидаючи ланцюжка й повертаючи ключа в замку.
