скачать книгу бесплатно
– Ти, мабуть, новий пiдмайстерок, га? – провадив голос.
– Так, сер, – одказав Олiвер.
– Скiльки маеш лiт?
– Десять, сер.
– То я тобi ось зараз як дам, пiдкидьку! – І пiсля цiеi люб’язноi обiтницi власник голосу свиснув.
Олiвер надто добре знав зi своеi минулоi практики значення цього красномовного слова й тому був певний, що власник голосу, хоч хто б вiн був, з честю виконае свою обiцянку.
Тремтливою рукою взявся вiн за защiпку й вiдчинив дверi, зирнув туди й сюди, але нiкого не було видно: мабуть, чоловiк, що гукав на нього знадвору, зайшов кудись погрiтися, бо навколо так-таки й не було нi однiеi живоi душi, окрiм здорового хлопчиська з дитячого захистку, що сидiв на стовпчику насупроти будинку й уминав партику хлiба з маслом, краючи ii складаним ножиком на шматки й хутко глитаючи iх.
– Даруйте, сер, – промовив нарештi Олiвер, не бачачи бiльше нiкого на обрii. – Чи не ви це стукали часом?
– Я.
– Вам, мабуть, потрiбна труна, сер? – безвинно провадив Олiвер.
Хлопець зирнув на нього вовком з-пiд лоба й сказав, що Олiверовi знадобиться вона ранiше за такi жарти зi старшими людьми.
– Хiба ти, пiдкидьку, не знаеш, хто я такий? – спитав вiн з почуттям власноi гiдностi, злазячи зi стовпчика.
– Не знаю, сер, – вiдказав Олiвер.
– Я мiстер Ной Клейполь, а ти мiй пiдручний. Поприймай вiконницi, та швидше-бо, паскудне ледащо. – З цими словами мiстер Клейполь дав Олiверовi доброго стусана i гордо, з королiвською величчю увiйшов до майстернi, хоча великоголовому опецькуватому незграбi досить трудно видаватися величним, а особливо коли додати до цього ще червоний нiс i руде ластовиння.
Олiвер вiднiс на подвiр’я за хатою дерев’янi вiконницi i висадив по дорозi одну шибку, бо важкi заслони були йому понад силу; Ной потiшив його, що вiн безпремiнно дiстане «на горiхи», але зволив-таки допомогти йому трохи. Незабаром з’явився мiстер Соуерберрi, а за ним i його дружина. Ноеве пророкування справдилось – Олiвер негайно дiстав «на горiхи», а потiм йому дозволено було пiти з люб’язним колегою до кухнi снiдати.
– Присунься до вогню, Ною, – сказала Шарлотта, – я приховала для тебе кавалок ситоi свининки вiд хазяйського снiдання. – Олiвере, замкни дверi за мiстером Ноем i вiзьми те, що лежить он там на покришцi. Ось тобi чай, сiдай на скриню i пий хутчiй, бо треба швидше прибрати майстерню – чуеш?
– Чуеш, пiдкидьку, чи тобi позакладало? – гукнув Ной.
– Ото пустун, без жартiв нiяк не може! – засмiялася Шарлотта. – Дай йому спокiй, на бiса вiн тобi здався?
– Дати йому спокiй? – скрикнув Ной. – Та йому ж уже й так усi дали спокiй: нi батько, нi мати не втручаються в його справи, та й iнша рiдня, здаеться, начхала на нього – вiн сам собi пан – ге, Шарлотто? Ха-ха-ха!
– Ну ти й смiхун, ну ти й штукаренко! – зареготалася вiд щирого серця Шарлотта, а Ной за нею. Потiм обое з презирством поглянули на Олiвера, що, здригаючись вiд холоду, в найтемнiшому закутковi «кухнi» iв спецiально залишенi для нього найгiршi недоiдки.
Ной був вихованець дитячого захистку, але не був безрiдний сирота i свою генеалогiчну лiнiю мiг провести аж до батька й матерi, що жили недалечко в околицi (мати його була прачка, а батько – п’яниця-солдат, що вийшов у вiдставку з дерев’янкою замiсть ноги та з пенсiею в два з половиною пенси на день). Хлопцi iз сусiднiх крамниць здавна глузували з Ноя й дратували його «лабзою» та «жебраком»; Ной мовчки терпiв усi цi образи. Але тепер, допавшись до влади над безрiдним беззахисним сиротою, на якого останнiй з останнiх мiг з презирством тикати пальцем, вiн з насолодою знущався над ним.
Який багатий матерiал для фiлософа: вiн свiдчить, як можна удосконалити людську натуру й наскiльки однаковими шляхами йде розвиток милих властивостей у найшляхетнiшого лорда й найбридкiшого жебрака!
Пройшло зо три тижнi або й цiлий мiсяць. Одного разу, коли панство Соуерберрi сидiло за вечерею у своiй невеличкiй iдальнi (майстерню було вже замкнено), мiстер Соуерберрi, кинувши кiлька поштивих поглядiв на свою дружину, насмiлився заговорити:
– Серденько… – вiн хотiв ще щось сказати, але мiсiс Соуерберрi глянула на нього з особливим докором, i вiн замовк на словi.
– Ну? – доткливо спитала вона.
– Нiчого, нiчого, голубонько, – похапцем заспокоiв ii мiстер Соуерберрi.
– Нечема, – прошипiла його дружина.
– Зовсiм нi, пташечко, – покiрно виправдувався вiн. – Я гадав, що вам не до вподоби мене слухати, голубко. Я тiльки хотiв сказати, що…
– Прошу, прошу, не кажи менi, що ти хотiв сказати, – перебила його мiсiс Соуерберрi. – Нащо зо мною радитись? Я порожне мiсце. Я не хочу втручатись у твоi таемницi. – Сказавши це, вона iстерично засмiялася, що вiщувало негоду.
– Але ж, голубонько, – пробелькотiв мiстер Соуерберрi, – я, навпаки, хочу порадитися з вами.
– Нi, нi, моiх порад не треба, – iз серцем замахала руками мiсiс Соуерберрi, – радься з кимсь iншим, а не зо мною. – Тут вона залилася новим вибухом iстеричного смiху, що не на жарт сполохав мiстера Соуерберрi. Це дуже розповсюджений i надзвичайно актуальний засiб у шлюбному буттi, бо вiн найкраще доводить до бажаноi мети. В даному разi вiн примусив мiстера Соуерберрi благати як найбiльшоi ласки дозволу сказати те, що його дружинi страшенно кортiло дiзнатись.
Витративши всього-на-всього сорок п’ять хвилин, щоб укоськати свою панi, трунар нарештi одержав цей дозвiл.
– Нiчого особливого, серденько, це стосуеться лише малого Олiвера Твiста, – почав мiстер Соуерберрi, – як на вашу думку, хiба вiн не гарненький iз себе, мое серденько?
– Ще б пак, iсть як з немочi.
– В його обличчi якийсь сумний, сумний вираз, голубко, – провадив мiстер Соуерберрi, – дуже цiкавий вираз. З нього був би чудесний катафалник.
Мiсiс Соуерберрi глянула остовпiло на чоловiка. Мiстер Соуерберрi це помiтив i, не даючи часу шановнiй ледi висловити своеi думки з цього приводу, хутко провадив:
– Не звичайний катафалник для дорослих людей, нi, я маю на увазi дитячi похорони, моя рибонько. Запевняю, вiн справлятиме чудесне враження.
Мiсiс Соуерберрi добре розумiлася на фахових справах свого чоловiка, i ця iдея ii глибоко вразила, але виявити це зараз значило б ущент пiдiрвати власний авторитет, i тому вона лише дуже гостро запитала, чому така проста думка не з’явилася в нього ранiше, а мiстер Соуерберрi зрозумiв, звичайно, це як щасливу згоду на його пропозицiю.
Подружжя вирiшило негайно посвятити Олiвера у всi таемницi трунарського ремества й за першоi ж нагоди вiдрядити його з господарем на практику.
На цю нагоду не довелося довго чекати. Другого ранку, щойно поснiдали, до майстернi увiйшов мiстер Бембль i, спершись цiпком об прилавок, дiстав з кишенi свою шкуратяну записну книжку й витяг звiдти якогось папiрця.
– Ага, – мовив трунар, – кинувши жвавий погляд на записку, – замовлення?
– По-перше, на труну, а по-друге, на похорон на кошт парафii, – вiдповiв мiстер Бембль, затягуючи ремiнцем свою книжку, таку грубезну, як i вiн сам.
– Бейтон, – прочитав трунар, переводячи свiй погляд з папiрця на мiстера Бембля. – Уперше чую це прiзвище.
Бембль похитав головою.
– Упертi, упертi люди, мiстере Соуерберрi, i до того ще гордi, сер.
– Гордi? – скривив губи мiстер Соуерберрi. – Ну, знаете, це вже занадто!
– Ох-ох! Це дуже сумно, але це так, мiстере Соуерберрi.
– Так-так, – пiдтвердив трунар.
– Уявiть собi, ми тiльки позавчора ввечерi вперше почули про цю родину, – провадив сторож. – А могли так-таки нiчого й не довiдатися, якби не одна iх сусiдка: вона сама вiд себе звернулася до Парафiяльноi Ради з проханням надiслати до них лiкаря – там у них жiнка одна тяжко занедужала. Лiкар вийшов саме обiдати, а його учень (дуже моторний хлопчина) надiслав iй якихось лiкiв у пляшечцi з-пiд мастi для чобiт.
– Ось що значить швидка допомога, – зауважив трунар.
– Що швидка, то швидка, але знаете: по правдi роби, по правдi тобi й очi вилiзуть, – провадив сторож. – Що б ви думали, яка дяка вiд цих безсоромних людей? Чоловiк вiдсилае назад лiки й переказуе, що лiки, мовляв, не допоможуть недузi його жiнки й вона iх не питиме! Добрi, сильнi, цiлющi лiки; ще тиждень тому вони допомогли двом iрландським робiтникам та одному вугляревi; i, вважайте, лiки дають за спасибi та ще й з пляшечкою, а вiн – диви, який великий пан – гидуе ними!
Ганебнiсть цього вчинку повстала з новою силою перед Бемблем, вiн iз серцем стукнув цiпком по прилавку й спалахнув як жар.
– О, – скрикнув трунар, – я нiколи не думав…
– Нiколи не думали, сер, – не вгавав сторож, – та нiколи нiхто до такого не додумався б. А тепер маете: вона собi померла, а ми мусимо ii ховати. Що пак я хотiв… ага. Наказано ховати негайно. Що швидше, то краще позбутися цього добра. – З цими словами обурений парафiяльний урядовець насунув на лоба свого трикутного капелюха, не помiчаючи, що вдягае його задом наперед, i виплив з майстернi.
– Вони були такi сердитi, що навiть забули спитати за тебе, – промовив мiстер Соуерберрi, дивлячись услiд сторожевi, що великими кроками подався геть.
– Так, сер, – одказав Олiвер, що протягом короткого вiзиту дорогого гостя старанно намагався не навертатися йому на очi (вiд самоi згадки про нього нiжний голос Олiвера проймали дрижаки). Проте на цей раз вiн даремно так уникав його погляду; на ретельного урядовця пророкування пана в бiлому жилетi справило дуже сильне враження, i тому вiн вважав, що, поки Олiвер у трунаря лише «на розглядинах», поки всiх формальностей iз семирiчним контрактом ще не переведено i загроза, що вiн знову опиниться на шиi парафii, ще не зникла, безпечнiше про нього взагалi не згадувати.
– Гаразд, – сказав мiстер Соуерберрi, беручи капелюха. – Що швидше позбудемось цiеi тяганини, то краще. Ти, Ною, гляди майстернi, а ти, Олiвере, бери картуза й ходи за мною. – Олiвер слухняно одяг шапку й пiшов за хазяiном.
Вони простували найубогiшими, найгустiше заселеними вулицями мiста, та незабаром звернули у бiчний заулок, ще бруднiший за iншi, й почали шукати зазначеного будинку. Будинки тут були великi й високi, але такi облупленi, неохайнi й старi, що в них очевидячки жили люди найубогiших верств; про це свiдчили також iхнi мешканцi, що часом визирали то з одного, то з другого вiкна, а то й з пiдворiтниць. У багатьох будинках були внизу порожнi крамницi, тепер позабиванi й позамиканi, а люди купчилися напевно лише в горiшнiх поверхах. Деякi будинки загрожували ось-ось завалитися вiд спорохнiлостi та руiн i засипати своiми уламками всю вулицю, i тому iх попiдпирали про всяк випадок мiцними дерев’яними балками. Але навiть i цi хисткi вертепи, здавалося, кишiли безпритульними злидарями, бо подекуди грубi дошки, якими було позабивано дверi й вiкна, були вiдхиленi настiльки, щоб дати мiсце пролiзти людському тiлу. У водостiчних канавах вода застоялася й зацвiла; навiть падло пацюкiв, що гнило вже, мабуть, не один день серед змокрiлого смiття, було до огиди кощаве.
На широко вiдкритих дверях, перед якими зупинився трунар, не було анi дзвоника, анi молотка, тому вiн увiйшов просто в темний коридор i почав навпомацки пробиратися вгору по темних сходах, наказавши Олiверовi йти за собою й не боятися. На другому поверсi вiн намацав якiсь дверi й постукав. Дверi вiдчинила дiвчинка рокiв тринадцяти-чотирнадцяти. Трунар зазирнув у кiмнату, зрозумiв, що не помилився, й увiйшов, а за ним Олiвер.
У кiмнатi не було вогню, але якийсь чоловiк сидiв навпочiпки перед холодним камiном; супроти нього на низенькому ослонi сидiла стара жiнка. У другому кутку тулилися один до одного кiлька обшарпаних дiтлахiв, а в темному закутку проти дверей лежало щось довге, загорнене в стару подерту ковдру. Олiвер здригнувся, натрапивши поглядом на це мiсце, й мимоволi притиснувся ближче до свого хазяiна; це «щось» було прикрите, але вiн здогадався, що це – труп.
Чоловiк був дуже худий i блiдий; його посивiле волосся й борода були скуйовдженi, а очi запаленi. Обличчя староi геть укрили дрiбнi зморшки; два останнi зуби вищирилися над нижньою губою, а пронизливi очi хворобливо блищали. Страшно було дивитися на цих людей: вони так скидалися на тих пацюкiв, що гнили перед будинком.
– Нiхто не смiе пiдходити до неi! – сказав чоловiк, гнiвно вскакуючи на ноги, коли мiстер Соуерберрi наблизився до трупа. – Назад, назад, проклятий, коли тобi миле життя!
– Пусте, чоловiче божий, – мовив трунар, що давно вже звик до людського горя у всiх його проявах. – Пусте!
– А я кажу, – скрикнув чоловiк, стискаючи руки й дико тупаючи ногами, – я кажу, що не дам закопувати ii в землю. Вона там не матиме спокою: гробаки докучатимуть iй, iсти ii вони не будуть, нi, вона ж i так уже виснажена вщент.
Замiсть вiдповiдi на гарячковi слова трунар витяг з кишенi сантиметра i став перед тiлом навколiшки.
– Всi, всi на колiна, упадiть перед нею i вважайте на те, що я скажу! – нараз скрикнув чоловiк, падаючи з риданням у ногах померлоi. – Кажу вам, вона вмерла з голоду! Я нiколи не думав, що iй так погано, поки ii не пiдтяла гарячка, а тодi я побачив, що вiд неi залишилися самi кiстки й шкiра. У хатi не було нi свiтла, нi вогню, i вона вмерла в темрявi, в темрявi! Вона не могла навiть розглянути облич своiх дiтей, iй сперло дух, i вона тiльки кликала iх! Для неi я жебракував на вулицях, а вони засадили мене до в’язницi. Коли я вернувся, вона вже вмирала, i вся кров у моему серцi всохла – вони замучили, замучили ii голодом. Вони замучили ii голодом!
Удiвець упився руками в волосся i зi стогоном звалився як пiдкошений на долiвку: очi йому закотилися, з рота потекла пiна. Наляканi дiти гiрко заридали; стара, що сидiла досi так тихо й спокiйно, нiби нiчого не бачила й не чула, мовчки пригрозила iм кулаком. Потiм встала й, розв’язавши краватку чоловiковi, що лежав нерухомо горiлиць, пошкандибала до трунаря.
– Це була моя дочка, – з якоюсь iдiотською ухмiлкою хитнула вона головою у бiк померлоi, i вiд цiеi ухмiлки стало страшнiше, нiж навiть вiд присутностi мерця в цьому похмурому мiсцi. – Хiба не диво: я, що породила ii на свiт i була тодi молодою жiнкою, я живу й смiюсь, а вона лежить тут така холодна й задубiла! Подумати тiльки! Смiх та й годi! Смiх та й годi! – Нещасна потвора ще довго щось бурмотала й тряслася вiд огидливого реготу. Не звертаючи на неi жодноi уваги, трунар повернувся до дверей.
– Стiйте! Стiйте! – голосно прошепотiла жiнка. – Коли ii ховатимуть – завтра, позавтра чи нинi ввечерi? Я опорядила ii, то, значить, мушу й iти за нею. Пришлiть менi плаща, але доброго, теплого, бо надворi собачий холод. Пришлiть менi ще пирога й вина. А втiм – це пусте! Пришлiть краще бухан хлiба й кварту води. Серденько мое, не забудете? Ми дiстанемо хлiба? Так? – палко скрикнула вона, хапаючи трунаря за полу, бо вiн пiдiйшов ще ближче до дверей.
– Так, так, все що завгодно, – обiцяв вiн, ухиляючись вiд староi, i, тягнучи Олiвера за руку, хутко вийшов з кiмнати.
Другого дня Олiвер з хазяiном повернулися знову до злиденного житла жебракiв. Голоднiй родинi було надiслано допомогу: мiстер Бембль сам своею персоною вiднiс туди напередоднi буханець хлiба й шматок сиру, а сьогоднi вiн з чотирма мешканцями з притулку, що мали нести труну на цвинтар, прийшов загодя. На рам’я жебракiв накинули чорнi старi пелерини, непофарбовану труну забили, пiдхопили на плечi й понесли на вулицю.
– Гей, бабко, бери ноги на плечi, – ми вже трохи запiзнилися, – прошепотiв Соуерберрi на вухо старiй, – не можна, щоб панотець на нас чекав. Нумо вперед, хлопцi-молодцi, хутчiш!
Носii тiльки того й чекали й вирушили швидким кроком пiд своiм легким тягарем; чоловiк i мати покiйницi похапцем подалися за ними. Бембль i Соуерберрi йшли попереду на пристойному вiддаленнi вiд труни, а Олiвер, щоб не вiдстати, бiг пiдтюпцем поруч.
Проте так поспiшати не було наглоi потреби: коли похiд прийшов до похмурого, порослого жаливою закутка кладовища, вiдведеного для дармових могил, – панотця ще не було; причетник, що грiвся бiля вогню в ризницi, сказав, що на нього доведеться чекати годину, а то й двi. Труну поставили над краем могили, i родичi покiйницi залишилися покiрно чекати на панотця пiд холодним дрiбним дощем на грузькiй мокрiй глинi; якiсь вуличнi хлопчиська, зацiкавившись видовиськом, забiгли на цвинтар i заходилися тим часом гратися помiж надгробками в схованки, а коли це надокучило, почали перестрибувати через труну. Соуерберрi й Бембль були в особистих приятельських стосунках з причетником i примостилися бiля камiна з газетою.
Минула година або й бiльше. Нарештi Бембль, Соуерберрi й причетник угледiли здалеку панотця й кинулися наввипередки до могили. Слiдом за ними з’явився i священик, накладаючи на себе дорогою стихаря. Про людське око, мiстер Бембль вiдiгнав трохи бешкетникiв-хлопцiв, а велебний отець, пробубонiвши з панахиди стiльки молитов, скiльки встиг за чотири хвилини, передав стихаря служниковi й знову подався геть.
– Ну, Бiллi, засипай! – звелiв мiстер Соуерберрi могильниковi.
Це було не дуже тяжко. Братська могила була так щiльно набита трунами, що остання труна лише на кiлька футiв угрузла в землю. Могильник засипав яму, недбало притоптав зверху землю ногами, закинув лопату за спину й пiшов своею дорогою, а за ним побiгли хлопцi, голосно висловлюючи свое незадоволення з приводу того, що цiкаве видовисько тривало так недовго.
– Ходiмо, небораче, а то браму зачинять, – мовив Бембль, ляснувши вдiвця по спинi, – той, як був став над домовиною, так увесь час стояв не ворухнувшись протягом усiеi церемонii; вiд Бемблевих слiв вiн здригнувся, пiдвiв свою похнюплену голову, глянув на людей, що оточували його, ступив кiлька крокiв i впав зомлiлий. Стара божевiльна була занадто засмучена втратою теплоi пелерини, яку в неi пiсля закiнчення похорону негайно одiбрали, й не звернула на нього жодноi уваги; на зомлiлого вилили жбан холодноi води; вiн прийшов до пам’ятi й поплентався прiч. Ворота замкнули, i всi розiйшлися в рiзнi боки.
– Що ж, Олiвере, як тобi це сподобалося? – спитав Соуерберрi, йдучи додому.
– Спасибi, нiчого собi, – вiдповiв нерiшуче Олiвер, – але не дуже, сер.
– Дурницi, з часом звикнеш, а тодi пiде як по маслу, – запевнив його хазяiн.
Олiверовi було цiкаво, скiльки часу звикав його господар до цього, але вiн розумiв, що краще не питати, i мовчки йшов додому, мiркуючи про все, що бачив i чув.
Роздiл VI
Олiверовi вриваеться терпець, вiн дуже дивуе Ноя своею вiдвагою
Пiсля мiсячного «стажу» в трунаря контракт на Олiвера було офiцiйно затверджено. Гнилий сезон, плодючий на рiзнi захворювання, саме наступав. Висловлюючись комерцiйним термiном, «на труни стояв попит», i за кiлька тижнiв Олiвер набув чималого досвiду.
Блискучi наслiдки генiальноi вигадки мiстера Соуерберрi сягнули далеко понад його надii. Нiколи ще за пам’ятi найстарожитнiших мешканцiв мiста N. не лютував з такою силою навiсний кiр i не бувало такоi страшноi смертностi на дiтей. Мало не щодня тяглися вулицями жалiбнi походи; на чолi iх з крепом аж по колiна виступав Олiвер, а матерi, завмираючи вiд жалю й зворушення, розчулено дивилися на це.
Щоб навчитися володiти своiми нервами (що е конче потрiбне для фахiвця-трунаря), Олiверовi доводилося бувати господарем також i на похоронах дорослих, i не раз бував вiн свiдком прекрасноi покори й мужностi, з якою деякi сильнi духом люди зносять облуду долi й нерозважнi втрати.
Соуерберрi часом ховав якусь заможну панi або пана, що мали цiлу зграю небог та небожат; вони ходили мов неприкаянi пiд час усiеi хвороби небiжчика й навiть на людях, у мiсцях громадських зборищ, нiяк не могли погамувати своеi туги; а проте, залишившись на самотi, вони ставали веселi, бадьорi й безжурно базiкали й смiялися, начебто нiчого лихого не трапилося. Чоловiки ставилися до втрати своiх дружин з героiчною мужнiстю, i жiнки, вдягаючи жалобу за своiми чоловiками, замiсть сумувати пiд похмурим крепом, дбали лише за те, щоб вiн iм був до лиця й не вiдставав вiд моди. Дуже часто ледi й джентльмени, що до нестями побивалися над покiйниками пiд час похорону, заспокоювалися скоро, переступивши порiг своеi хати, а напившись чаю, знаходили свою звичайну рiвновагу. Це все було варте уваги й справляло дуже вiдрадне враження, i Олiвер широко вiдкритими очима придивлявся до всього цього.
Чи покору в душi Олiверовiй виховали саме цi приклади мужностi людського духу, – хоч я й бiограф його, – з певнiстю не скажу, можу лише сказати, що протягом кiлькох мiсяцiв Олiвер не ремствував на Ноя i мовчки зносив його знущання, а той сiкався до нього, як та оса у вiчi. Ной згоряв вiд заздростi до Олiверовоi чорноi патерицi й крепу i нiяк не мiг пристати на те, що якийсь вихватько так швидко пiшов угору, тодi як вiн, старший за нього, пас ще досi заднiх i залишився при своему форменому картузi й шкуратяних штанях.
Шарлотта ставилася до Олiвера погано, бо так робив Ной, а мiсiс Соуерберрi зненавидiла Олiвера, бо мiстер Соуерберрi йому симпатизував; отже, в такому приемному оточеннi: з трьома ворогами, з одного боку, й ненастанними похоронними картинами, з другого, Олiвер почував себе приблизно так, як те голодне порося, що його ненароком застрелили в засiках броварнi.
Зараз я пiдходжу до дуже важливого моменту в бiографii Олiвера, однiеi назверх начебто другорядноi та незначноi подii, що викликала, проте, грунтовну змiну у всiй його майбутнiй долi.
Одного разу Олiвер з Ноем увiйшли до кухнi в звичайний обiднiй час (на обiд iм залишили з пiвтора фунта баранячих хрящiв), але господиня саме покликала до себе Шарлотту, i голодний Ной почав тим часом знiчев’я сiкатися до Олiвера. Його милi жарти почалися з того, що вiн задер ноги на стiл, смикнув товариша за волосся, сiпнув за вухо, назвав його пiдбрехачем, хвалився, що з насолодою дивитиметься, як його колись пiднiмуть на шибеницю, i взагалi дратував його на всi заставки, якi могла вигадати уява злого, зiпсованого вуличного хлопчиська.
Але все було марне: Олiвер не заплакав. Тодi Ной спробував пiдпустити ще кращого жучка, яким не гидуе багато значно вищих за Ноя людей у своiй безглуздiй гонитвi за дотепами.
– Як ся мае твоя матка, пiдкидьку, га? – почав Ной.
– Вони померли, – не смiй менi говорити про них.
Говорячи це, Олiвер увесь зашарiвся й почав важко дихати, а губи й нiздрi йому дивно затремтiли; мiстер Клейполь одразу зрозумiв, що це безперечний симптом близьких слiз, i тому провадив далi.
– А чого вона померла, пiдкидьку?
– З розбитого серця, – так казали менi нашi старi богадiлки, – тихо мовив Олiвер, говорячи бiльше до себе самого, анiж вiдповiдаючи Ноевi. – Я, здаеться, розумiю, що значить умерти вiд цього.
– Траляля-ля-ля, – зареготався Ной, угледiвши, як по щоцi Олiвера помалу скотилася сльоза. – Чому, слинько, реви розпустив?
– У кожному разi не через тебе, – озвався Олiвер, хутко змахуючи сльозу.
