скачать книгу бесплатно
Олiвер покiрно вiдповiв, що, наскiльки вiн знае, дзьобом зветься пташиний рот.
– Ой-ой! Яке зелене! – засмiявся панич. – Дзьоб – це суддя, за його наказом пiдносишся вгору, а вниз не спускаешся. А чи був ти коли-небудь на млинi?
– На якому млинi?
– На якому? Та на тому малому млинi, що може крутитися в Камiнному Жбанi й завжди краще меле проти вiтру, а за вiтром не меле, бо тодi чортма робiтникiв, – пояснив досить незрозумiло молодий джентльмен. – Еге, стривай, у тебе, я бачу, живiт присох, треба тебе чимсь наперти. У мене самого тепер у кишенi вiтер гуде – тiльки щиглик та сорока. Та дарма – вже якось-то буде. Ну, ну, мерщiй вставай i ходiмо – гайда!
Хлопець допомiг Олiверовi пiдвестись i купив йому в сусiднiй крамницi шмат шинки й буханець хлiба, а щоб шинка, бува, не запорошилась, вiн вигадав дуже хитру штуку: видер з паляницi м’якуш, а шинку засунув усередину i з буханцем пiд пахвою повiв Олiвера до найближчого заiзду. Вони отаборилися в якiйсь заднiй темнiй кiмнатi; незабаром на столi з’явився жбан з пивом – i з дозволу таемничого юнака Олiвер накинувся на iжу i почав ii уминати, а той тим часом дуже пильно стежив за ним.
– Тьопаеш до Лондона? – спитав вiн, коли Олiвер скiнчив свое снiдання.
– Еге.
– Маеш кватирю?
– Нi.
– Грошi?
– Нi.
Хлопець свиснув i заклав руки в кишенi, наскiльки це дозволяли йому його довгi рукава.
– А ти живеш в Лондонi? – спитав Олiвер.
– Мг, коли буваю вдома, – вiдповiв хлопець, – тобi, мабуть, треба десь притулитись на нiч, ге?
– Ще б пак, – вiдповiв Олiвер, – вiдколи я вийшов у дорогу, менi весь час доводилося спати пiд голим небом.
– Не журися, синку, – заспокоiв Олiвера його новий приятель. – Менi теж треба бути нинi ввечерi в Лондонi; я там знаю одного старого джентльмена – перший сорт! – вiн тебе напевно вiзьме до себе задурно, якщо тобi дасть рекомендацiю хто-небудь з його добрих знайомих. А чим ми з ним не знайомi! Та куди! звичайно нi! зроду-вiку не бачились!
Панич усмiхнувся, даючи зрозумiти, що останнi слова – тонка iронiя, й хильнув до дна пиво.
Хiба мiг вiдмовитися Олiвер вiд такоi вабливоi пропозицii, як притулок на нiч? Але мало того, новий знайомий ще обiцяв, що старий пан його негайно дуже добре влаштуе.
Мiж хлопцями поточилася щира жвава розмова, з якоi Олiвер довiдався, що його приятеля звуть Джеком Давкiнсом i що вiн особливий мазунчик i улюбленець того самого старого пана.
Дивлячись на нього, не можна було сказати, щоб улюбленцi старого користувалися особливими життевими вигодами. Джек, мiж iншим, сам зiзнався, що в тiсному товариському колi його звуть Пронозою, та вiн дiйсно справляв враження страшенного гонивiтра i гульвiси. Олiвер збагнув, що, либонь, старий доброчинець махнув на нього рукою, бо вмовляти його, видно, все одно що горохом об стiну сипати! Олiвер вирiшив про себе завоювати будь-що-будь приязнь старого пана, а коли виявиться, що Пронозi не буде впину (чого вiн був цiлком певен), то взагалi вiдмовитись вiд знайомства з ним.
Джек Давкiнс чомусь рiшуче не згоджувався увiходити до Лондона завидна, i тому хлопцi лише об одинадцятiй годинi ночi пiдiйшли до Айлiнгтонськоi застави. Вiд Енжеля вони звернули на Сент-Джонiв шлях, потiм у вузенький заулок, що пiдходив до самого Уельського театру, далi вийшли на Ексмавс-стрит, а звiдти на Коппiс-Роу; пройшли повз притулок для бiдних i через славетний майдан, що звався колись Хоклей-iндi-Хол, а звiдти видряпалися на Велику Сефрон-Хiл. Тут Проноза прискорив кроки й звелiв Олiверовi «взяти ноги на плечi». Олiвер мусив не спускати очей зi свого проводаря, щоб не згубити його в темрявi, проте вiн встиг кинути кiлька разiв оком навкруг себе. Бруднiшоi та паскуднiшоi мiсцевостi вiн ще нiколи на своему вiку не бачив.
Вулиця, якою вони йшли, була вузька й загиджена, грязюка стояла по колiна, а повiтря просякло смородом. Тут було багато крамничок, але вони були порожнi: единим крамом у них були, здаеться, самi лише дiти; дарма, що було вже дуже пiзно, вони снували, мов неприкаянi, вiд дверей до дверей, i зсередини крамниць доносилися iхнi крики й вереск. Серед загальних злиднiв, здавалося, цвiли повним цвiтом самi лише шинки; крiзь iх розчиненi дверi чулася лайка п’яних, розперезаних iрландцiв-чорноробiв, що сварилися й стукали кулаками по столах.
У темних, покручених сусiднiх заулках купами лiпилися бруднi облупленi халупи; п’янi жiнки й чоловiки барложилися тут у брудi й смородi, а з дверей час вiд часу висовувались здоровезнi лобуряки, що, очевидно, вiдряджалися в якiсь дуже пiдозрiлi експедицii.
Видряпавшись на самий шпиль пагорбка, Олiвер почав уже мiркувати, чи не краще було б взагалi втекти кудись звiдцiля, коли це, бiля самого Фiлд-Лена, Давкiнс зупинився перед якимсь будинком, штовхнув ногою дверi й потягнув Олiвера за собою в темний вузький коридор, а потiм тихо свиснув i обережно зачинив iх за собою.
– Хто там? – почувся знизу якийсь голос у вiдповiдь на Джекiв посвист.
– Козирний туз! – пролунала вiдповiдь. Це було, очевидно, якесь гасло, що все гаразд, бо в глибинi коридору на стiнi блимнуло тьмяне свiтло свiчки й голова якогось чоловiка визирнула з-за обламаних билець кухонних сходiв.
– Вас тут двiйко, – мовив чоловiк, пiдносячи над головою свiчку й затуляючись рукою вiд свiтла. – А це хто такий?
– Новий товариш, – одказав Джек, пiдштовхуючи Олiвера наперед.
– Звiдки вiн?
– З Гренландii. Феджiн нагорi?
– Розбирае хустки. Ходiть! – Свiчка зникла, а за нею й обличчя.
Помацки дряпався Олiвер по темних обламаних сходах за новим своiм товаришем, мiцно тримаючись за його руку, а той так прудко перескокував через схiдцi, що, очевидячки, добре знав дорогу й бував тут не раз i не два. Нарештi вiн штурхнув якiсь дверi; вони опинились у великiй кiмнатi. Стiни й стеля ii почорнiли вiд сажi й довгих лiт. Перед вогнищем, на непокритому сосновому столi, стояла заткнута в пляшку з-пiд пива свiчка, кiлька цинових кварт, бухан хлiба, масло й миска; в камiнi смажилася на пательнi ковбаса, а над пательнею з довгою виделкою в руцi схилився якийсь старезний зморщений чолов’яга у засмальцьованому байковому лапсердацi з розхристаним комiром; вiн був страшенно бридкий i неохайний, а обличчя його геть-чисто заросло сплутаним рудим клоччям. Погляд його нервово перебiгав з пательнi на купу наваленоi на пiдлозi одежi, над якою на мотузцi висiла цiла серiя шовкових хусточок. Долi були постеленi вряд зо три брудних постелi. Навкруг столу сидiло кiлька хлопчикiв Джекового вiку, але всi вони палили довгi глинянi люльки й сьорбали горiлку, наче дорослi. Джек прошепотiв щось старому на вухо, i вся зграя обступила його, а потiм з реготом обернулася до Олiвера; старий, не випускаючи з рук виделки, глянув на нього й собi.
– Це мiй приятель, Олiвер Твiст, – мовив Джек Феджiновi. Старий усмiхнувся, низько вклонився Олiверовi й, стискаючи його руку, сказав, що сподiваеться з часом ближче зiйтися з ним. Пiсля цього молодi джентльмени з люльками в зубах обступили Олiвера й почали мiцно стискати йому руки, а особливо ту, в якiй вiн тримав свого клуночка. Один з них попрохав дозволу повiсити на кiлок його кашкета, другий був настiльки гречний, що запустив йому своi лапи в кишенi, щоб здороженому гостевi не спорожняти iх самому перед сном. Ця гречнiсть була б сягнула, мабуть, ще значно далi, якби старий не огрiв виделкою запопадливих юнакiв.
– Дуже, дуже радий тебе бачити, Олiвере, – мовив вiн. – Пронозо, знiми-но ковбасу й пiдсунь Олiверовi дiжку до вогню. Ага! дивишся на носовi хусточки, моя крихiтко! Їх тут чимало, ге? Ми iх саме збиралися прати – ось i все, Олiвере, ось i все, ха-ха-ха; ха-ха-ха!
Вихованцi веселого джентльмена вкрили його останнi слова гучним реготом i з галасом взялися до вечерi.
Олiвер з’iв свою пайку, а старий розбовтав склянку води з джином i наказав йому хильнути одразу все до дна, бо другий джентльмен чекае на свою чергу. Олiвер слухняно спорожнив склянку; в головi йому запаморочилося, i вiн тiльки почув, що його, мов пiрце, пiдхопили чиiсь руки й поклали на постiль на пiдлозi; за хвилю вiн уже спав глибоким мертвим сном.
Роздiл IX
Деякi дальшi подробицi про старого веселого джентльмена та його зразкових вихованцiв
Було вже пiзно, коли Олiвер прокинувся вiд свого довгого здорового сну. В кiмнатi не було нiкого, опрiч старого, що варив у горнятковi каву на снiданок i насвистував щось собi пiд нiс, мiшаючи каву залiзною ложечкою. Вiд найлегшого шамотiння старий насторожував вухо, але впевняючись, що все гаразд, знову схилявся над горнятком.
Олiвер бiльше не спав, але ще не зовсiм прочумався. Бувае такий дивний стан, коли людина бiльш не спить, не дрiма, але й не прокинулася ще цiлком, лежить з напiвзаплющеними очима, але вже вiдчувае, що дiеться навколо; бува, що в такому станi iй за п’ять хвилин присниться багато бiльше, нiж за п’ять ночей, коли вона спить мертвим сном з цiлком уколисаною свiдомiстю. В такi хвилини людина все-таки настiльки свiдома дiяльностi свого iнтелекту, що може вiдчувати його могутню силу, ту силу, що дозволяе йому, вiдiрвавшись вiд його тiлесноi оболонки, розривати iз земними путами й ширяти поза часом i просторiнню.
Олiвер був саме в такому станi. Крiзь напiвзаплющенi повiки вiн бачив старого, чув його тихий посвист, чув, як вiн шкрябае ложкою об стiнки горнятка, а проте в цей самий час в його уявi роiлися спогади з його минулого життя й обличчя людей, що з ними йому доводилося зустрiчатись.
Кава закипiла; старий поставив горнятко на примурок i стояв кiлька хвилин мовчки, наче вагаючись, до чого братися; потiм обернувся, глянув на Олiвера й озвався до нього; але той не вiдповiв – очевидно спав.
Переконавшись, що хлопець спить, старий тихо пiдiйшов до дверей, замкнув iх, витяг, як здалося Олiверовi, з якоiсь потайноi ляди в долiвцi невеличку скриньку й обережно поставив ii на стiл. Очi йому блиснули, коли вiн вiдiмкнув ii вiко й зазирнув усередину; вiн пiдсунув до стола старого стiльця, сiв i обережно, милуючись, витягнув iз скриньки розкiшного золотого годинника, з блискучими дiамантами.
– Ага, – зрадiв старий, знизуючи плечима й гидко всмiхаючись. – Хитрi шельми, хитрi шельми! Твердi до останнього! Не виказали поповi, де воно лежить! Не пiдвели старого Феджiна. Ще б пак, на якого бiса? Вiд цього мотуз на горлi анi трiшечки б не ослаб! Нi, нi, нi! Хитрi шельми! Хитрi шельми!
Пробубонiвши ще щось собi пiд нiс, старий поклав годинника назад у скриньку i почав витягати один по одному ще з пiвдесятка годинникiв; милувався вiн кожним з невимовною насолодою, а потiм висипав цiлу купу перснiв, брошок, браслетiв й iнших прикрас – таких розкiшних i з такими самоцвiтами, що Олiвер навiть i не знав, як iх назвати.
Поклавши все це назад, старий дiстав з дна скриньки якусь малесеньку рiч, що вмiстилася вся в його долонi; здавалося – на нiй був якийсь дуже дрiбний напис, бо вiн довго уважно вдивлявся в неi. Потiм вiн поклав ii назад до скриньки, мов утерявши надiю чогось добрати, зiтхнув i, вiдкинувшись на спинку стiльця, прошепотiв:
– Ловка штука – кара на горло. Мертвi не знають нi каяття, нi вороття! Вони не розцвенькають стислих таемниць! Ловка це штука для нашого ремества! Усiх п’ятьох почепили на мотузцi, i нiкому тепер правити подiлу здобичi й оскаржувати!
У цю мить розвiяний погляд його блискучих темних очей, що блукав неуважно по стiнах, ненароком упав на Олiверове обличчя: очi хлопчика з нiмою цiкавiстю вп’ялися в нього, i хоча це була одна мить – найкоротший у свiтi протяг часу, старий зрозумiв, що за ним стежать. Вiко скриньки стукнуло; старий, схопивши зi столу ножа для хлiба, сам не свiй скочив на ноги; вiн страшенно хвилювався, бо навiть на смерть наляканий Олiвер помiтив, як тремтить нiж у його руцi.
– Що це значить? Так ти пiдглядаеш за мною? Чому витрiщив баньки? Чому прокинувся? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, коли тобi життя миле!
– Я не мiг довше спати, сер, – вiдповiв несмiливо Олiвер, – менi дуже шкода, що я вас потурбував.
– Ти прокинувся з годину тому? – домагався, зловiсно насупивши брови, старий.
– Нi, нi, бiгме, я спав, – вiдповiв Олiвер.
– А чи ти цього певен?! – скрикнув ще лютiше старий, наступаючи з погрозою на нього.
– Слово честi, сер, – серйозно одказав Олiвер, – слово честi, я спав.
– Так, так, серденько, – раптово заговорив старий своiм звичайним улесливим тоном i, перш нiж покласти ножа назад на стiл, покрутив його в своiх руках, немов даючи зрозумiти, що вiн ним хотiв лише погратись.
– Звичайно, я це сам знаю, мiй любий. Я тiльки хотiв налякати тебе. Ти не страхополох, ха-ха-ха! Ти дуже хороше хлоп’ятко.
Вiн посмiхався, потирав руки, але видно було, що вiн почував себе негаразд.
– А чи бачив ти всi цi прекраснi речi? – спитав вiн по недовгiй мовчанцi, кладучи руку на вiко скриньки.
– Так, сер, – вiдповiв Олiвер.
– А-а, – знову здригнувся старий i трохи зблiд на виду. – Це все мое, мое власне. Це все, що я надбав про чорний день на старiсть. Люди звуть мене скнарою, тiльки скнарою, тiльки скнарою, Олiверчику.
Олiвер подумав, що дiдусь таки дiйсно скупий, коли, маючи стiльки золотих годинникiв, живе в такому брудi; але потiм збагнув, що, мабуть, Проноза й iншi хлопчики коштують йому не одну щербату копiйку; тому вiн глянув на старого з повагою i попрохав дозволу встати.
– Звiсно, вставай, вставай, мiй голубе, – вiдповiв люб’язний джентльмен. – Ось там у кутку бiля дверей глечик – принеси його сюди, а я наллю тобi води в миску, серденько.
Олiвер встав, пiшов до дверей у протилежний кiнець кiмнати, а коли повернувся з глечиком назад, то скриньки вже на столi не було.
Тiльки-но вiн помився й вилив помиi, за наказом старого, за вiкно, повернувся Проноза з якимсь дуже хватким хлопцем, – одним з тих, що курили вчора люльки й пиячили i якого Давкiнс тепер вiдрекомендував Олiверовi як Чарлi Бетса. Усi четверо посiдали до столу пити каву й снiдати шинкою й гарячими булочками, якi Проноза принiс додому в своему капелюховi.
– Гаразд, – промовив старий, хитро пiдморгнувши Пронозi, – як працювали, соколята?
– Шпарко попрацювали, – вiдповiв той.
– Як Найльс, – додав Чарлi.
– Хвалю, хвалю, – усмiхнувся старий. – А що в тебе, Пронозо?
– Двое гаманiв, – вiдповiв молодий джентльмен.
– Повнi? – жваво спитав старий.
– Та нiчогенькi, – одказав Проноза, витягаючи з кишенi два гаманцi – зеленого й червоного.
– Трохи залегкi, – мовив старий, оглянувши iх всерединi й зовнi, – але чепурненькi й доброi роботи. Зугарний майстер – еге ж, Олiвере?
– Так. Дуже зугарний, сер, – згодився Олiвер; тут Чарлi Бетс зареготався як навiжений на превелике диво Олiвера, що не вбачав нiчого смiшного у всьому, що допiру сталося.
– А що дiстав ти, моя крихiтко? – спитав Феджiн у Чарлi.
– Шмаття, – вiдказав мiстер Бетс, витягаючи з кишенi чотири хустини.
– Мг, хорошi, справдi хорошi, – сказав старий, пильно розглядаючи хустки, – тiльки ось мiтки ти не зовсiм добре вигаптував, Чарлi; треба буде спороти iх. Ми навчимо цього Олiвера. Олiверчику, ти ж навчишся випорювати мiтки, хе-хе-хе!
– Будь ласка, – ввiчливо попрохав той.
– Хотiв би ти виробляти носовi хустки так спритно, як Чарлi Бетс? – спитав Феджiн.
– Звичайно, сер, якщо ви будете ласкавi мене навчити, – вiдповiв Олiвер.
Чарлi ця вiдповiдь здалася настiльки кумедною, що вiн знову зареготався, аж луна пiшла – i так похлинувся кавою, що мало не пропав, i потiм ще довго вiдпльовувався й пфуркав.
– Це жовтороте таке чудне, – насилу вимовив вiн нарештi, немов перепрошуючи присутнiх за свою непристойну поведiнку. Проноза нiчого не сказав, тiльки провiв рукою по Олiверовому волоссю й заспокоiв його, що з часом вiн порозумнiшае; бачачи, як Олiвер почервонiв, старий пан тактовно перевiв розмову на iншу тему й спитав, чи багато людей дивилося на ранiшню кару. З вiдповiдi обох хлопчикiв Олiвер зрозумiв, що вони встигли й там побувати, i дивувався, якi вони спритнi й швидкi.
Прибравши зi столу пiсля снiдання, веселий старий панок почав гратися з обома хлопчиками в дуже цiкаву, якусь незвичайну гру: в штани до однiеi кишенi вiн поклав табакерку, до другоi записну книжечку, в кишеню жилета засунув годинника, ланцюжка обкрутив собi навкруг шиi, а дiамантову шпильку встромив у сорочку, щiльно застебнув сурдут, всунув ще в кишеню футляр з окулярами й носову хусточку й почав тюпати вперед i назад по кiмнатi з цiпочком у руцi, нiби якийсь старенький джентльмен iз тих, що повсякчас зустрiчаються на вулицях. Вiн зупинявся то бiля камiна, то бiля дверей, вдаючи, нiби страшенно зацiкавився якоюсь вiтриною, i боязко озирався навколо, мов боячися злодiiв, та обмацував усi кишенi, чи, бува, чого не згубив. Вiн робив це так втiшно, природно, що Олiвер боки собi рвав зi смiху, аж сльози на очi навернулись. Тим часом в’юнкi Чарлi й Проноза кралися за ним назирцем i так влучно ухилялись вiд його погляду щоразу, як вiн до них обертався, що неможливо було навiть простежити за iх рухами. Але цього ще мало: нараз Проноза наступив старому на мозоль. Чарлi Бетс наче спiткнувся на нього ззаду, i за мить табакерка, записна книжечка, годинник, ланцюжок, шпилька, носова хусточка i навiть футляр з окулярами опинилися в iхнiх руках. Коли старий пан, бува, почував дотик чужоi руки у себе в кишенi, вiн про це говорив, i гра розпочиналася знову.
Так вони гралися дуже довго, а потiм до молодих джентльменiв завiтали двi молодi панни, на ймення Бетсi й Нансi. Волосся iх було дуже розпатлане, панчохи й черевики досить стоптанi й бруднi; iх не можна було назвати красунями, але вони були дуже веселi й жвавi, напрочуд рум’янi й зовсiм не гордi, i тому справили на Олiвера дуже приемне враження. Гостi засидiлися; одна з панночок поскаржилася, що змерзла, – i на столi з’явилася горiлка; розмова поточилася ще жвавiше. Нарештi Чарлi спитав, чи не час пiдкувати копита? Олiвер вирiшив, що це, мабуть, якийсь французький вираз, що означае «йти на шпацiр», бо скоро по тому Проноза й Чарлi й обидвi гостi повiялися з хати, одержавши вiд милого старого грошi на дрiбнi витрати.
– Що, соколику? Весело у нас живеться, еге ж? – спитав Феджiн. – Вони пiшли ось на цiлий день, аж до самоi ночi.
– А хiба вони вже вiдробили свое? – спитав Олiвер.
– Так, тобто якщо iм, бува, не трапиться якоi роботи дорогою, а вони роботи нiколи не прогавлять, серденяточко ти мое. Бери з них приклад, бери з них приклад, соколику, – приказував старий, стукаючи з притиском коцюбою по комину, – роби все те, що вони тобi скажуть, а особливо вважай на Пронозу, дитино. Вiн буде колись великою людиною i зробить i тебе таким, якщо ти наслiдуватимеш йому. Чи не випадае часом моя хусточка з кишенi, Олiверчику? – раптом спитав вiн.
– Так, сер, випадае, – вiдповiв Олiвер.
– Ану спробуй, чи можеш ти ii витягнути так, щоб я не помiтив: роби, як робили хлопцi, коли ми гралися вранцi.
Однiею рукою Олiвер взявся за дно кишенi, нестотно, як робив це Проноза, а другою витяг з неi обережно хустину.
– Є? – скрикнув Феджiн.
– Ось вона, сер, – вiдповiв Олiвер, показуючи хустку.
– Ти розумна шельма, серденяточко, – задоволено плеснув Олiвера по головi штукар-дiдусь. – Уперше бачу такого спритного пацана! Ось тобi шилiнг. Якщо ти пiдеш уперед таким кроком, то станеш незабаром зорею наших днiв. А тепер ходи сюди, я покажу тобi, як випорювати мiтки з хусток.
Олiвер дуже дивувався, що е спiльного мiж його блискучою майбутнiстю i кишенею старого пана, але, вирiшивши, що той, як старший, мусить краще це знати, слухняно пiшов за ним до столу й незабаром поринув з головою в свою нову науку.
Роздiл X
Короткий, але дуже важливий роздiл цiеi повiстi: Олiвер знайомиться ближче з мораллю своiх нових товаришiв, але купуе цей досвiд дорогою цiною
Багато днiв просидiв Олiвер у кiмнатi старого i тiльки й знав, що випорював мiтки з носових хусток (що iх приносили силу-силенну); единою розвагою його була вже згадана цiкава гра; старий i обидва хлопчики гралися в неi регулярно щодня, й Олiвер теж часом брав у нiй участь, але незабаром вiн почав нудитися за свiжим повiтрям i докучати старому джентльменовi проханням дозволити йому пiти разом з товаришами на роботу. Олiвер завзявся домагатися роботи ще енергiйнiше з того часу, як помiтив, яких високоморальних принципiв додержувався старий пан. Коли, бува, Чарлi або Проноза поверталися ввечерi додому з порожнiми руками, вiн палко й довго просторiкував над ними про злочиннiсть ледарства i байдикування, а щоб глибше прищепити iм засади працьовитостi, вiн посилав iх спати без вечерi. А одного разу вони так обурили все його високоморальне ество, що йому урвався терпець i вiн навiть шпурнув iх обох зi сходiв.
По кiлькох тижнях Олiвер нарештi дiстав жаданий дозвiл. Останнi три-чотири днi нових хусток не приносили, роботи не було, й обiди стали помiтно пiснiшi. Можливо, що саме з цiеi причини дiдусь дав Олiверовi свою згоду – не знати, – тiльки вiн нарештi дозволив йому вийти пiд пильним перехресним доглядом Чарлi й Пронози на вулицю.
Хлоп’ята вирушили в дорогу; з одного боку виступав Проноза з закоченими, як завжди, закаврашами i з задьористо збитим набакир капелюхом. Мiстер Бетс, заложивши руки в кишенi, йшов з другого боку, а мiж ними замислено чимчикував Олiвер, мiркуючи про себе, куди вони йдуть i якого ремества почнуть його навчати.
Хлопцi чвалали таким ледачим повiльним кроком, що в Олiвера виникла пiдозра, чи не збираються вони часом одурити старого пана й зовсiм не пiти сьогоднi на роботу. Проноза пустував i пускався на недобрi жарти: то пхне когось, то здере шапочку з маленького хлоп’ятка й закине ii через паркан, а Чарлi Бетс виявив досить вiльнi поняття про чужу власнiсть: проходячи повз вагани з городиною, вiн поцупив кiлька яблук та цибулин i миттю порозсовував iх по своiх кишенях (а кишень у нього було дуже багато й були вони надзвичайно просторi i вбирущi). Це все дуже не подобалось Олiверовi, i вiн уже лагодився сказати товаришам, що пiде назад додому навмання, коли це якась дуже таемнича змiна в поводженнi Пронози дала зовсiм iнший напрямок його думкам.
Хлопцi саме вийшли з вузенького завулка на невеличкий майдан близько Клеркенуелля, що внаслiдок якогось непорозумiння зветься Зеленим, коли це Проноза раптом зупинився й, притиснувши пальця до рота, крадькома потягнув назад своiх товаришiв.
