скачать книгу бесплатно
– Так, читав оцю самiсiньку книгу, що ось тримае в руцi, – вiдповiв свiдок.
– Ага, цю саму книгу? А чи заплатив вiн за неi? – зрадiв мiстер Фанг.
– Нi, не заплатив, – усмiхнувся книгар.
– Боже, я зовсiм забув! – щиро скрикнув старий пан.
– Чудесно, чудесно, нiде правди дiти, а ще позивае нещасне безвинне хлоп’я! – обурився мiстер Фанг з досить комiчним зусиллям показати себе праведним оборонцем покривджених. – Я мушу зазначити, сер, що ви заволодiли книжкою серед досить пiдозрiлих обставин; дякуйте Боговi, що власник книги не бажае позивати вас. Закарбуйте це собi раз назавжди. Хай це буде для вас пересторогою, чоловiче, бо iншим разом вам доведеться вiдповiдати перед законом. Хлопець вiльний. Прошу залишити залу.
– Прокляття! Прокляття! – прошипiв старий джентльмен, не стримуючи бiльше довго приборкуваного гнiву. – Та я…
– Звiльнити залу суду! – звелiв ще раз суддя. – Полiсмени, чуете? У цю ж мить звiльнити.
Наказ було виконано i вкрай обуреного й розгнiваного мiстера Броунлоу з книжкою в однiй руцi та з цiпком у другiй виведено iз свiтлицi. Але скоро вiн опинився надворi, як вiд його гнiву й слiду не стало: перед ним на камiннi лежав горiлиць нерухомо смертельно блiдий хлопчик з розхристаною сорочкою й обiллятими водою скронями i тiльки час вiд часу конвульсивно здригався.
– Бiдна крихiтко, бiдна крихiтко! – зiтхнув, схиляючись над ним, мiстер Броунлоу. – Покличте менi, будь ласка, карету. Швидше, швидше!
Карету негайно покликали, й Олiвера обережно знесли в неi й поклали на передне мiсце, а мiстер Броунлоу сiв супроти нього.
– Дозвольте й менi з вами? – попрохав книгар, вiдчиняючи дверцята.
– Звичайно, звичайно, дуже прошу, сер, – жваво вiдказав мiстер Броунлоу. – Я про вас зовсiм забув. Боже мiй, у мене ще й досi в руках ця нещасна книжка. Сiдайте, сiдайте. Бiдне мое маленьке створiннячко. Швидше, не можна гаяти анi хвилини.
Книгар скочив у карету, i вони рушили.
Роздiл XII
Де розповiдаеться про те, як Олiвер уперше на своему вiку зазнав ласки i де читач знову зустрiчаеться з веселим старим джентльменом i його молодими друзями
Карета покотилася майже тим самим шляхом, що ним у товариствi Пронози уперше пiдходив до Лондона Олiвер; але бiля Айлiнгтонського Енджеля вона звернула в iнший бiк i нарештi зупинилася перед чистеньким будиночком у затишнiй тiнявiй вулицi недалеко вiд Пентонвiлля. Тут непритомного Олiвера пiд доглядом самого мiстера Броунлоу обережно роздягнули, поклали на свiжу чисту постiль й оточили всiма можливими вигодами та комфортом. Але тяжко хворий хлопчик довго не мiг вiдчувати нiжного пiклування своiх нових приятелiв. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, i так багато, багато днiв, а вiн усе лежав непритомний на своему ложi страждання, танучи, мов той вiск, на смертельну гарячку знемагаючи. Гробак не точить так швидко мертвого тiла, як цей внутрiшнiй пал, що помалу, але вперто висушуе й поглинае живе створiння.
По довгих днях знесилений, худий, блiдо-прозорий прокинувся Олiвер нарештi вiд якогось, як йому здавалося, глибокого тяжкого сну. З великим зусиллям пiдвiвся вiн на подушках, сперся головою на свою тремтячу руку й боязко глянув навколо.
– Де я? Я не знаю цiеi кiмнати. Я лiг спати не тут, – не мовив, а кволо прошепотiв вiн.
Але заледве пролунали цi слова, як бiла завiса над його лiжком нараз розсунулась, i з глибокого крiсла, що стояло в його головах, пiдвелася старенька, дуже чисто й охайно вдягнена бабуся з шитвом у руках.
– Тс-с, мое серденько. Ти мусиш лежати тихо-тихенько, як мишка, а то знову занедужаеш. Ти був тяжко хворий, такий хворий, що мало не загинув. Лягай, лягай, ну, ось так, моя крихiтко. – З цими словами старенька панi обережно поклала Олiверову голову назад на подушки, вiдкинула йому з чола волосся й заглянула йому в очi так нiжно й ласкаво, що вiн мимоволi простягнув до неi свою суху тоненьку руку й обняв ii за шию.
– Господи милосердний! – мовила бабуся зi сльозами в очах. – Яке любе вдячне створiння. Що б вiдчула його мати, якби просидiла отак, як я, край його лiжка й могла тепер глянути на нього.
– А може, вони таки й бачать мене, – прошепотiв Олiвер, згортаючи руки, – може, вони сидiли бiля мене. Менi здавалося, нiби вони справдi були тут.
– Це тобi ввижалося в гарячцi, дитино, – лагiдно вiдказала бабуся.
– Мабуть, що так, – згодився Олiвер, – бо небо занадто далеко вiд нас, i вони нас не бачать; вони там занадто щасливi, щоб злiтати до лiжка бiдного хлопця. Але якби вони знали, що я заслаб, вони були б пожалували мене навiть звiдти, бо вони самi тяжко хорували перед смертю. А все ж таки вони там про мене не можуть нiчого знати, – додав вiн, помовчавши трохи, – якби вони бачили, що мене б’ють, вони б засмутилися i заплакали, а вони приходили до мене ввi снi увесь час такi радiснi й веселi.
Старенька на це нiчого не вiдповiла, тiльки витерла хустиною спершу очi, а потiм окуляри, що лежали на стебнованiй ковдрi, немовби вони були неподiльною частиною ii самоi; потiм встала, принесла Олiверовi якогось прохолодного питва, приголубила хлопчика й наказала йому ще раз лежати тихенько, щоб йому, бува, знову не погiршало.
Тому Олiвер замовк i лежав тепер зовсiм нерухомо, бо, по-перше, не хотiв переступати волю старенькоi панi, а по-друге – дiйсно зовсiм ослаб вiд довгоi розмови. Незабаром вiн задрiмав легким приемним сном i прокинувся аж увечерi вiд полум’я свiчки, схиленоi над самим його лiжком; вiн розплющив очi i побачив перед собою якогось незнайомого пана; пан тримав в однiй руцi великого золотого годинника, що дуже голосно й чiтко цокав, а другою рукою мацав пульс Олiвера; Олiвер чув, як пан запевняв мiсiс Бедвiн, що хворому значно покращало.
– Ти ж почуваеш себе краще, мiй любий, еге ж? – спитав джентльмен.
– Так, спасибi, сер.
– Я так i знав, – а iсти хочеться?
– Нi, спасибi, сер.
– Мг. Не хочеться. Я так i знав. Вiн не голодний, мiсiс Бедвiн, – глибокодумно мовив джентльмен.
Старенька панi шанобливо схилила голову на знак того, що вона мае лiкаря за дуже мудрого знавця своеi справи (вiн, здавалося, був i сам тiеi самоi думки).
– Ну а спати, дитино, хочеться?
– Нi, сер.
– Hi, – з лукавою посмiшкою задоволено повторив лiкар. – Тобi не хочеться анi спати, анi пити – правда?
– Нi, сер, пити трохи хочеться, – вiдповiв Олiвер.
– Я так i знав, мiсiс Бедвiн, – зрадiв лiкар. – Цiлком натурально, що йому хочеться пити. Можна буде йому дати трохи чаю з сухарцем; не замотуйте його в теплi ковдри, але глядiть також, щоб вiн не мерз. Ви ж пильнуватимете цього, добродiйко, – гаразд?
Старенька панi зробила реверанса, а лiкар покуштував наготовленого для Олiвера питва, похвалив його i швидко вийшов з кiмнати, а коли спускався зi сходiв, то черевики його рипали дуже гордо й упевнено.
Незабаром Олiвер знову задрiмав i прокинувся тiльки опiвночi. Скоро по тому старенька панi побажала йому на добранiч i лагiдно пiшла спати, залишивши його на стару гладку покоiвку, що допiру прийшла ii замiнити. Покоiвка принесла iз собою невеличкого молитовника i дуже великого чепчика й вигiдно умостилася в крiслi. Чепчика вона вдягла на голову, молитовника поклала на столi й присунулася ближче до камiна; вона сказала Олiверовi, що буде його глядiти, але незабаром ii почала брати солодка дрiмота, з якою вона, проте, чесно боролася: здригалася, продирала очi, сопла, охала й стогнала (а втiм, великоi бiди з цього не було, бо за кожним разом вона тiльки мiцно натирала собi носа, а потiм знову все одно засинала).
Так помалу тяглася нiч. Якийсь час Олiвер лежав iз широко розкритими очима: його неуважний погляд то блукав по складних вiзерунках шпалерiв, то по стелi, де ясними плямками вiдбивалося свiтло з-пiд абажура каганця. Було щось важке й урочисте в цiй темрявi й глибокiй тишi; вони навiяли на хлопчика думку про те, що в цiй самiй кiмнатi протягом довгих днiв i ночей ширяла смерть i може ще й досi сповнити ii своiм мороком i жахом; вiн зарився лицем у подушку й незабаром непомiтно для себе самого поринув у глибокий спокiйний сон, у той сон, що склiплюе очi лише пiсля недавньоi тяжкоi хвороби, у той тихий безжурний сон, вiд якого шкода прокидатися. Якби знаття, що така буде смерть, – хто б погодився прокинутись iзнов для життевоi боротьби й розради, для турбот про «сьогоднi», для страху за майбутне, а найгiрше – для марних спогадiв про минуле!
Коли Олiвер розплющив очi, надворi стояв уже бiлий день; на серцi в нього було весело й радiсно. Криза хвороби щасливо проминула; вiн знову повернувся до життя.
За три днi, обложений, пiдпертий зi всiх бокiв подушками, вiн мiг уже сидiти в м’якому крiслi, але ходити не мав ще сили, i для розваги мiсiс Бедвiн сама на власних руках вiднесла його до своеi невеличкоi кiмнатки в нижньому поверсi. Вона посадила його бiля камiна, а сама примостилася супроти нього i так тiшилася, що вiн одужав i зрiс на силах, що аж заплакала радiсними рясними сльозами.
– Не турбуйся, синку, це пусте, – промовила нарештi вона, – у мене очi на мокрому мiсцi, – мушу гарненько виплакатися, i край. Ось уже все й прошло.
– Ви дуже, дуже добрi до мене, панi, – сказав Олiвер.
– Годi, годi про це, мiй маленький, – вiдмахнулася бабуся, – ось краще берись до бульйону; лiкар дозволив мiстеровi Броунлоу подивитися сьогоднi на тебе вранцi, i ти мусиш бути рум’яним i свiженьким, бо що краще ти виглядатимеш, то бiльше стiшиться наш пан. – З цими словами вона почала нагрiвати в невеличкiй каструлi бульйон, але такий мiцний, що, на Олiверову думку, якби його розбавити водою, за рецептом парафiяльного кухаря, то його б вистачило на ситий обiд трьом сотням богадiльцiв.
– Любиш розглядати малюнки, голуб’ятко мое? – спитала стара панi, бо помiтила, що Олiвер дуже пильно вдивляеться в портрет, що висiв на стiнi саме супроти нього.
– Сам не знаю, я бачив iх так мало, – замислено одказав Олiвер, не зводячи очей з полотна. – Але яке гарне добре обличчя у цiеi панi.
– О, малярi завжди роблять жiнок гарнiшими, нiж вони е навсправжки, а то хто б iм портрети замовляв? – сказала бабуся. – Той, хто вигадав машинку, що робить людину на паперi схожою як двi краплi води до живоi, мусив би знати заздалегiдь, що поспiху вiн не дочекаеться, занадто вже чесна ця машинка, ха-ха-ха, – вiд щирого серця засмiялася старенька панi зi свого власного дотепу.
– А це – портрет? – спитав Олiвер.
– Так, це портрет, – вiдповiла бабуся, зирнувши вгору.
– Чий, панi?
– Бiгме, серденько, не знаю, – добродушно знизала вона плечима, – це портрет якоiсь невiдомоi жiнки, якоi анi я, анi ти не знаемо. Вiн тобi, здаеться, дуже сподобався, дитино?
– Вiн такий хороший, – зiтхнув Олiвер.
– Але чи не лякае вiн тебе часом? – схаменулася бабуся, здивовано помiтивши, з яким святобливим страхом втупив у портрет Олiвер своi очi.
– О нi, нi, – жваво заперечив Олiвер, – але в цiеi панi такi смутнi очi… менi здаеться, що вона дивиться просто на мене. Ох, аж серце заколотилось, – стиха додав вiн, – вона мов жива i мов хоче заговорити до мене, – тiльки не може.
– Господи милосердний! Не говори так, дитино! – злякано скрикнула бабуся. – Ти знервувався й ослаб з недуги. Я пересуну тебе на другий бiк, i тодi ти не дивитимешся на неi. Ось так. Тепер тобi ii в кожному разi не видно, – додала вона, пересунувши Олiверове крiсло. Але це не помагало: в уявi своiй Олiвер бачив портрет, i так чiтко й виразно, немовби вiн висiв просто перед ним на стiнi; проте вiн не хотiв завдавати жалю добрiй бабусi й ласкаво всмiхнувся, коли вона глянула на нього. Мiсiс Бедвiн узялася енергiйно до бульйону, посолила, покуштувала його й заклопотано, як i належало для такоi важливоi процедури, накришила в нього сухарцiв. Олiвер поглинув бульйон надзвичайно швидко i не встиг проковтнути останньоi ложки, як у дверi щось стукнуло й до кiмнати увiйшов мiстер Броунлоу.
Вiн з’явився в чудесному настроi, дуже веселий i жвавий, але тiльки-но заклав руки за поли свого шлафрока й зсунув на лоб окуляри, щоб краще розгледiти Олiвера, як обличчя його болiсно скривилося i вiн зробив якусь дуже дивну гримасу. З тяжкоi недуги Олiвер сильно охляв i знемiгся; вiн хотiв був пiдвестись i привiтати свого доброчинця, але не встояв i впав назад у крiсло.
Мiстер Броунлоу мав таке широке велике серце, що його, безперечно, було б вистачило на пiвдесятка звичайних добрих дiдусiв, i коли вiн побачив хлопчика в такому сумному станi, йому аж сльози на очi виступили (внаслiдок якогось гiдравлiчного процесу, якого ми за браком вiдповiдних фiлософських знань не можемо з’ясувати).
– Бiдне, бiдне хлоп’ятко, – мовив мiстер Броунлоу вiдкашлюючись. – Я щось хриплю сьогоднi, мiсiс Бедвiн, глядiть, чи не застудився?
– Де ж пак, сер, усе було добре висушене, – заспокоiла його економка.
– Не знаю, не знаю, мiсiс Бедвiн, – провадив мiстер Броунлоу. – Стривайте… менi здаеться, що вчора за обiдом у мене була трохи вогка серветка, але це пусте. – Ну як же ти ся маеш, дитино?
– Я дуже щасливий, сер, – одказав Олiвер, – i дуже вдячний вам за вашу ласку до мене.
– Добрий хлопець! – грубим басом похвалив його мiстер Броунлоу. – Що ж, а чи годували ви його чим-небудь, мiсiс Бедвiн? Мабуть, набовтали якихось помий?
– Вiн випив допiру чашку доброго мiцного бульйону, сер, – випростуючи свiй стан, вiдповiла мiсiс Бедвiн з притиском на останньому словi, щоб зазначити, що мiж помиями й мiцним бульйоном нема нiчого спiльного.
– Уф! – аж здригнувся мiстер Броунлоу. – Краще було дати йому зо двi чарки портвейну. – Що ти на це скажеш, Томе Уайте, ге?
– Мене зовуть Олiвером, сер, – вiдповiв дуже здивовано хлопчик.
– Олiвером? – перепитав мiстер Броунлоу. – Олiвером, а на прiзвище Уайтом? Так?
– Нi, сер, Твiстом, Олiвером Твiстом.
– Дивне прiзвище, – сказав старий пан. – А чому ж ти назвався на судi Уайтом?
– Уайтом я нiколи не називав себе, сер, – заперечив Олiвер.
Це вже пахло брехнею; по обличчю дiдуся промайнула тiнь, i вiн суворiше глянув на Олiвера, але нi, цей хлопчик не мiг брехати: кожна риса його змарнiлого загостреного личка дихала правдивiстю.
– Мабуть, якесь непорозумiння, – мовив мiстер Броунлоу. Вiн повiрив хлопчиковi, й вивiряти його довше суворим поглядом уже не було потреби, проте вiн чомусь нiяк не мiг вiдвести вiд нього своiх очей: риси дитини рiшуче нагадували йому чиесь близьке знайоме обличчя, та чие, мiстер Броунлоу не мiг нiяк пригадати, i ця думка почала йому знову муляти.
– Але ж ви не гнiваетесь на мене, сер, нi? – з благальним поглядом в очах тихо спитав Олiвер.
– Нi, нi, – заспокоiв його мiстер Броунлоу. – Стривайте! Що це, мiсiс Бедвiн? Гляньте-но сюди! – Вiн показав на портрет молодоi жiнки на стiнi: хлопчик був живою копiею портрета. Очi, голова, рот, нiс – усе, усе до останньоi дрiбницi було однаковiсiньке, i навiть вирази обличчя дитини i портрета були настiльки схожi в цю хвилину, що здавалося, нiби маляр змалював кожну рису його з неймовiрною точнiстю.
Олiвер не знав, що саме так здивувало мiстера Броунлоу, але несподiваний викрик так вразив його, що вiн упав на подушки зомлiлий.
А ми скористаемося з цiеi нагоди й подивимося, що сталося тим часом з молодими вихованцями веселого старого джентльмена. Отже, коли Проноза i його шановний друг i товариш Чарлi пiсля протизаконного присвоення особистоi власностi мiстера Броунлоу втиснулися в гудючу розбурхану юрбу, що понеслася навздогiн Олiверовi, вони керувалися цiлком природним i хвальним почуттям самоохорони. Як вiдомо, серце щирого англiйця найбiльше пишаеться волею громадянина та недоторканiстю особи, що панують у його краiнi; тому, власне кажучи, цей вчинок Пронози й Бетса мав би пiднести iх в очах усiх англiйських громадян i патрiотiв, оскiльки цей доказ iхньоi турботи про безпечнiсть власноi особи стверджуе той невеличкий кодекс законiв, що його, на думку певних мудрих фiлософiв, покладено в основу всiх дiянь матерi-природи.
Якби я хотiв шукати ще якихось доказiв суто фiлософського характеру поведiнки цих обох джентльменiв у даному досить скрутному становищi, я був би звернув увагу на той факт, що вони вiдстали вiд погонi саме на ту мить, коли загальна увага юрби скупчилася на Олiверовi, й дременули чимдуж навпростець найкоротшим шляхом додому.
Пролетiвши вiтром через цiлий лабiринт вулиць, вуличок i заулкiв, хлопцi нарештi вкоротили ходи, наважилися вiддихатись трохи й зупинилися в низькiй темнiй пiдворiтницi. Заледве вiдсапавшись, мiстер Бетс радiсно чвиркнув, свиснув, з безпорадним реготом упав на спину й почав качатися по землi, рвучи собi боки зi смiху.
– Який тебе гедзь укусив? – здивувався Проноза.
– Хо-хо-хо-хо! – безсило реготав Чарлi.
– Заткни пельку! – обiрвав його товариш, обережно озираючись навколо. – Тобi кортить, щоб нас злапали, дурню!
– Ой держiть мене, ой держiть мене, не можу! – реготався Чарлi. – Шарах – i хода навпростець, навмання, головою об стовп, об лiхтар, шубовсть, беркиць i знову на ноги, як та пружина, а я з хусткою в кишенi за ним, за ним i нацьковую: «Переймай, переймай!» Ой не можу, не можу! – Гаряча уява мiстера Бетса викликала всю цю нещодавню сцену занадто жваво перед його очима: вiн знову почав корчитися й перевертатись i зареготався ще дужче.
– А що заспiвае нам Феджiн? – спитав поважнiший Проноза, коли його товаришевi на хвилю в горлi дух сперло.
– Що? – пирснув Чарлi.
– Еге, що?! Що вiн нам скаже? – повторив Проноза.
– А що ж вiн мае казати? – нараз схаменувся Чарлi, бо серйозний тон товариша вразив його. – Що вiн може сказати?
Мiстер Давкiнс свиснув, зняв капелюха, почухав потилицю i похитав головою.
– Що це значить? – спитав Чарлi.
– Ох-ох-ох, ох-ох-ох, капуста й горох, жабу геть шкереберть, – свиснув Проноза, кумедно скорчивши свою хитру мармизу.
Цi слова очевидячки не цiлком задовольнили мiстера Бетса, i вiн перепитав:
– Що це значить?
Проноза нiчого не сказав, мовчки одягнув капелюха, пiдiбрав пiд пахви поли свого сурдута, випнув щоку, фамiльярно, але дуже красномовно хляснув себе кiлька разiв по кiнчику носа й, крутнувшись на пiдборах, шмигнув крiзь ворота, а за ним i мiстер Бетс iз замисленим виразом на обличчi.
За кiлька хвиль по цiй розмовi веселий старий джентльмен, що сидiв, схилившись над циновим казанком, з кавалком сухоi, як ремiнь, ковбаси й шматком хлiба в однiй руцi i складаним ножиком у другiй, почув на сходах несмiливi кроки; вiн обернувся до дверей; гидка ухмiлка скривила його блiде обличчя, гострий погляд блиснув з-пiд навислих рудих брiв, i вiн нашорошив вухо.
– Гм… що ж це таке? – пробубонiв вiн, блiднучи на виду. – Тiльки двое? А де ж третiй? Не могли ж вони встряти чортовi в зуби?.. Побачимо!
Кроки наближалися; ось вони вже на помостi. Дверi нечутно вiдчинились i так само зачинилися: Проноза, а за ним Чарлi увiйшли до кiмнати.
Роздiл XIII
Шановний читач знайомиться з новими дiйовими особами i дiзнаеться про них багато цiкавих речей, що мають безпосередне вiдношення до цiеi повiстi
– Де Олiвер? – спитав старий, грiзно пiдводячись з мiсця. – Куди ви його подiли?
Злодiйчуки знiяковiло ззирнулися i полохливо глянули на свого вихователя, вдаючи, що дуже враженi його несподiваним гнiвом, але нiчого не вiдповiли.
– Де подiвся хлопець? – провадив вiн, цупко хапаючи Пронозу за комiр i гидко вилаявшись. – Кажи, тварюко, а то задушу!
