скачать книгу бесплатно
– За дверима, – пустотливо усмiхнулась Вiрця.
– Як я тобi? – Ляна пiднесла свiчку до обличчя, на якому вже сяяла усмiшка.
– Ви чарiвна, – з усiею щирiстю вiдповiла служниця.
– Лукавиш? – перепитала господиня, йдучи до дверей.
– От не зiйти менi з цього мiсця!
– Ну, дивись, – весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вiрцю змiною настрою.
Домiнiк схопився з-за столу, на якому лежали його шабля i кинджал.
– Заспокойся, це я, – сказала Ляна, наближаючись до нього.
Гепнер зiтхнув.
– Пробач…
Лiкар додав згодом з печаллю в голосi:
– Яка ти гарна сьогоднi…
– Говориш, наче востанне, – стривожено сказала дiвчина.
– Та нi, що ти, – спробував усмiхнутись Домiнiк, – тобi здалося, я лишень турбуюся. Єпископ – мiй давнiй ворог… А цього разу у нього в руках усi карти.
– Це через ту нiч на цвинтарi?
Лiкар вiдвiв погляд.
– Вибач, що втяг тебе у цю чортiвню.
– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорiшим тоном. – Так, примiром, роблять в Італii. Хiба нi? Що, врештi-решт, залишаеться для справжнього вивчення анатомii? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…
– Ляно, – перебив вiн стомленим i вже дещо знервованим голосом.
– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дiвчина майже пошепки.
Вона, грайливо усмiхнувшись, взяла до рук Домiнiкову шаблю, обережно та невмiло поклавши ii на долонi. Холодне лезо блиснуло мiж ними i затремтiло, наче ртуть.
– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпецi, i нам нiщо не загрожуе…
Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стiл. Шабля тихенько дзенькнула i затихла, наче сповнена ревнощiв суперниця.
Жовте свiтло свiчок огорнуло обох, що завмерли в обiймах. Воно торкалося очей, розкриваючи захованi там таемницi, що видавали себе жагучим i дивовижним блиском.
– Чому ж так солодко вiдчуваеться небезпека? – шепотiла Ляна. – Пересихае в горлi, тремтять руки, але вiд того хочеться ще дужче тебе обiйняти…
– Може, у вас гарячка, панно? – через силу пожартував Домiнiк. – Треба пiдiбрати лiки…
Дiвоча усмiшка розтанула на губах лiкаря в легкому звабному поцiлунковi… В кутиках нiжних вуст затаiлась несмiлива пристрасть i ледь чутнi слова кохання, що поступово зливалися з диханням…
Полум'я однiеi зi свiчок тривожно сколихнулося, i темнi смуги рiзко пробiгли по кiмнатi. Свiчка затрiскотiла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.
– Що воно? – промовив Домiнiк.
– Мабуть, нетля потрапила у полум'я, – вiдповiла Ляна, – не тривожся.
Лiкар кинув погляд на годинник i процiдив крiзь зуби:
– Довго вiн…
У ту ж мить у дверi хтось голосно постукав.
– От бачиш, – промовила дiвчина, – це, певно, той пан.
– Без карети? Дивно…
Стукiт пролунав ще дужче. Лiкар взяв зi столу шаблю i тихо пiдiйшов до дверей. З iншого боку чулося недбале шамотiння нiг i незнайомi стишенi голоси. Вiн повернувся назад i швидко проговорив:
– Ляно, ходи до своiх покоiв!
– Домiнiку, а ти…
– Заради Бога! – вiн ледве себе стримував. – Ти мусиш…
Лiкар обiйняв ii, не випускаючи зброю з рук, а потiм ще хвильку почекав, доки вона сховаеться.
У дверi гамселили щосили, вони вже затрiщали – зволiкати було годi. Гепнер дiстав ключ i, пiдкравшись, рiзко прочинив iх. Задум вдався якнайлiпше: в простiр кiмнати встромився тулуб того, хто мав необережнiсть випробовувати деревину на мiцнiсть. Лiкар змахнув шаблею i вiддiлив голову вiд тiла з усiею притаманною хiрургам майстернiстю. Ще один з гостей, спiткнувшись об труп, зазнав тiеi ж процедури. Зате решта була значно обачнiша. З блискучими хижими очима двое вдерлись до кiмнати i пiдступили до Гепнера з обох бокiв. Це були звичайнi найманцi в дiрявих сорочках, латаних шароварах i сяких-таких чоботях. Вiдчуваючи свою перевагу, головорiзи не поспiшали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.
Домiнiк вирiшив атакувати першим. Штовхнувши велетенський пiдсвiчник на одного, вiн щосили рубонув шаблею iншого, проте лезо тiльки сердито заскреготiло, зустрiвши вправний захист. Зав'язався вiдчайдушний бiй.
Найманцi чудово знали свою справу, проте й Гепнер був не з розманiжених паничiв, котрi не вiдрiзняли шаблi вiд кухонного ножа. Раз-по-раз вiдкидаючи то одного, то другого, вiн завдавав обом дошкульних ран, сам при цьому лишаючись майже неушкодженим.
Врештi, за деякий час усi трое добряче потомилися. Супротивники дедалi частiше промахувались i трощили меблi, лупцювали пiдсвiчники або чиркали по стiнах якiсь дивовижнi знаки. Поединок ставав геть безладним, перетворюючись на звичайну колотнечу, в якiй зброя вiдiгравала вже другорядну роль, поступившись мiсцем кулакам, лiктям i колiнам.
Домiнiк став вiдчувати, що чисельна перевага розбiйникiв почала даватися взнаки i витримувати iхнiй натиск йому стае дедалi важче. Вiдбиваючись, вiн мимоволi вiдступав все далi й далi в глибину кiмнати. Камзол його, скривавлений i пошматований, мало чим тепер вiдрiзнявся вiд лахмiття розбiйникiв. Останнi ж, окриленi своiм успiхом, з подвоеним азартом атакували упертюха, вiд якого аж нiяк не чекали такого опору.
– Чортяки! – вигукнув лiкар, вiдчуваючи нестерпний бiль у плечi.
Нападники радiсно завили, мов двое хижакiв над упiйманою жертвою. Здавалося, ще мить, i одна з тих кривих надщерблених шабель пiдкосить його i припне додолу.
Вхiднi дверi хтось прочинив рiзким ударом. Услiд за тим кiмната наповнилась несамовитим, вiдчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якоi живцем здирають шкiру, а ще – на моторошний голос кажана. Гепнер та розбiйники звернули погляди на прибулого i занiмiли вiд жаху. Перед ними стояв голий чоловiк iз розпанаханим черевом, звiдки проглядали залишки нутрощiв i порожнеча довкола них. В пiдняте догори обличчя вчепилися кiстлявi руки, гострими пальцями роздираючи залишки тлiючоi шкiри.
– Мати Божа, – прошепотiв Домiнiк, хапаючись рукою за порубаний стiл, аби не впасти.
Найманцi тимчасом, також забувши про нього, тiснилися з переляку до стiни. Крик незнайомця поволi стихав. Вiн, ставши посеред кiмнати, вiдняв вiд обличчя руки i почав роззиратися довкола своiм единим виряченим оком. Гепнер, вiдчувши, що справджуються його найжахливiшi пiдозри, стиснув рукiв'я i випростався, приготувавшись до новоi оборони. Погляди iхнi зустрiлися i на мить завмерли. З незнайомцем несподiвано сталося щось дивне: вiн ще дужче заволав i кинувся до вiкна. Надавивши на скло усiм тiлом, вiн з-помiж безлiчi осколкiв зiрвався донизу.
Нажаханi конi довгожданого екiпажа стали дибки i рвучко оминули тiло, що так несподiвано випало з вiкна. Христоф зiстрибнув на брукiвку i кинувся до будинку. В наступну мить вiн увiрвався до кiмнати, де розбiйники, опам'ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домiнiковi кiлькома швидкими i безжальними ударами було для нього справою кiлькох секунд. Найманцi, конаючи, розпластались на пiдлозi.
– Дякувати Богу, – видихнув Домiнiк, – ви саме вчасно.
– Усе гаразд? – запитав кур'ер.
– Зi мною так, – вiдповiв лiкар i кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.
Дiвчина, блiда наче смерть, безсило впала в його обiйми i заридала.
– Треба поспiшати, – нагадав Христоф, – невiдомо, перед чим iще не зупиниться епископ.
Лiкар кивнув i, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слiдом, весь час йойкаючи i читаючи молитви, задрiботiла Вiрця, змушена цiлковито покладатися на своi ноги, оскiльки втрачати свiдомiсть мали право лише вельможнi панi.
Бiля карети Христоф зупинився i здивовано глянув на порожню брукiвку. Тiло, що лежало там, безслiдно зникло.
– Куди ви подiли того нещасного? – запитав вiн у гайдукiв, помiтивши, що тi були так само блiдi, як винесена з будинку панна.
– Нiкуди, – розгублено вiдповiли тi.
– Хочете сказати, вiн устав i пiшов сам?
Гайдуки ствердно закивали головами.
– Шляк би вас наглий трафив…
Порозумiвшись з ними в такий спосiб, вiн сiв у карету, опинившись поруч з Вiрцею, чим змусив ii сором'язливо опустити очi i поринути в найсолодшi мрii.
Екiпаж зрушив з мiсця, i гуркiт колiс злився з цокотiнням пiдков шiстьох коней гайдукiв, що iхали поряд, оточивши карету пiвколом. Поряд iз дверцятами йшов кур'ерський кiнь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев'яна лава краща за його мiцну i перевiрену спину.
Карета i вершники через Кракiвську браму залишили мiсто. Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмiстя, i потрапили зрештою до лiсу.
– Готуйтеся, – спокiйно мовив Христоф, дiстаючи арбалет, завбачливо покладений пiд лаву.
– Ви очiкуете засiдки? – запитав Домiнiк.
– Швидше навпаки, пане Гепнере, засiдка очiкуе на нас, – вiдповiв кур'ер.
– Ви знали про неi i все одно рушили цiею дорогою? – з докором у голосi промовила Ляна.
– Панi, – з тим же спокоем у голосi продовжив вiн, – ми не уникнемо нападу, навiть якщо в наших коней зараз виростуть крила. Єпископ – не дурень, i його люди стережуть всi дороги до Високого Замку…
Сказавши це, вiн заклав болт у арбалетний жолоб i взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипiв, жадiбно розглядаючи темний пейзаж.
– Здаеться, тут, – сказав вiн, – приготуйтесь…
Гепнер кивнув i витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур'ер вiдчинив дверцята i миттю опинився на спинi свого коня. Приклавши арбалет до плеча, вiн тихо скомандував гайдукам:
– Цiльтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.
Сiм тонких i гострих, наче голки, стрiл, зi свистом розсiкаючи повiтря, помчали попереду вершникiв i вп'ялися у темну цiль. У вiдповiдь донеслись вiдчайдушнi крики i прокляття. Кiлька чорних тiл з сiрими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.
– Ще раз! – вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи i одразу ж прицiлюючись.
Знову семеро стрiл пронизали повiтря, але тепер у цiль потрапила всього одна. І ще один невдаха, вiдчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у вiдповiдь, попереду з'явився загiн вершникiв…
– Ну от, – мовив кур'ер, чiпляючи арбалет до сiдла, – дiйство почалося.
– Чи не були б ви, панове, такi ласкавi пропустити нас? – голосно звернувся вiн до них.
У темрявi зареготали i порадили поцiлувати когось у дупу.
– Як негречно, – зауважив Христоф.
– Пане, iх бiльше ледь не втричi, – промовив хтось iз гайдукiв.
– Половину я беру на себе, – спокiйно вiдповiв той, – а з рештою – вже якось самi. Хiба я помилився, коли взяв собi у пiдмогу найвiдважнiших смiливцiв Львова?
– Нi, пане, не помилились, – прозвучала вiдповiдь.
– Тодi по чортовi вам кожному!
Навпроти раптом запалахкотiли смолоскипи, i чудернацькi тiнi стрiмголов кинулись на них. Христоф звiв коня дибки, i перший з нападникiв, наштовхнувшись на копита, вилетiв з сiдла. Другому дiстався удар мечем, третьому – мiцним, наче камiнь, кулаком… Приклад кур'ера перейняли семеро iнших. Нажаханi конi рвалися геть, i вершники поступово спiшувались. Оточивши кiльцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки iхнi вороги вiдступали i падали.
Так тривало доти, доки полум'я смолоскипа не зблиснуло на застиглiй диявольськiй усмiшцi, що, наче примара, виникла з темряви. За нею з'явилася ще одна, i ще одна… Десять постатей в усмiхнених шоломах, переступаючи через кiнськi i людськi трупи i тримаючи напоготовi зброю, поступово наближалися до все ще незрушного строю гайдукiв.
– Шляк! – вилаявся Христоф крiзь зцiпленi зуби. – Що вони за блазнi?
– Погляньте, – мовив Домiнiк, – тi, що з нами билися, вiдступають…
– Або поступаються мiсцем, – припустив кур'ер, – у будь-якому разi, панове, маемо можливiсть перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…
– Я сказав би, до пекла значно ближче, – додав той самий гайдук.
– Ага, а там, кажуть, п'ють смолу, – пiдхопив iнший.
– Згоден, непiдходяще мiсце, – сказав Христоф, – тодi вiдправимо туди цих веселунiв.
Чоловiки дружно засмiялися, однак у ту ж мить мусили вiдбивати новий напад. Кiльце одразу звузилося. Схоже, пiд тими чудернацькими шоломами i довгими чорними плащами ховалися майстернi фехтувальники i безжальнi вбивцi. Коли Христофу вдалося врештi проткнути одного з них, натомiсть почувся передсмертний крик двох гайдукiв. Було зрозумiло, що шестеро зморених, хоч i хоробрих оборонцiв не зможуть вистояти. Впало ще двое, потiм двое останнiх, i залишились тiльки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з рiзних бокiв i могли тiльки подумки молитися один за одного.
– Лiкаря мусите брати живим! – вигукнув раптом кур'ер. – Чуете, живим!.. Інакше епископ ранiше за мене постинае вам голови!
Клинок, що в цей час прямував Домiнiковi в груди, спинився i сердито рубонув землю бiля його нiг. Гепнер полегшено зiтхнув. У думках вiн був готовий подарувати Христофовi за його кмiтливiсть усе, що той тiльки забажае. Лише б не впасти…
– Стiйте, нечестивцi! – почувся несподiвано вигук, в якому всi впiзнали голос епископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорнiла на пагорбi.
– Гм, чого б це? – тихо промовив кур'ер. – Сам хоче помiрятись силою чи що?
Невiдомi в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки епископ з погано прихованим поспiхом спуститься донизу.
