скачать книгу бесплатно
– Лiкаря, лiкаря! – пiдхопили присутнi.
– Благаю вас, мiй пане, не турбуйтесь, – мовив гiсть, – зi мною все гаразд. Я нiчого не вiдчував дотепер.
Але бургомiстр його не слухав, вiн кивнув слугам.
Нарештi в iншому кiнцi зали з'явився товстун, якого всi нетерпляче пiдштовхували наперед. Той ледве утримував рiвновагу.
– Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомiстр. – Швидше!
– Святий Антонiю, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лiкар. – Уже бiжу, бiжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлi застрягло? Риб'яча кiстка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спинi…
– Де Домiнiк? – вигукнув у натовп бургомiстр.
– Пана Гепнера на балу немае, – вiдповiв хтось.
Тим часом лiкар намiрився глянути Себастяновi до рота.
– Телепню, вiн поранений! – заволав Шольц.
– Ах! – вигукнув розпачливо товстун. – Але ж я передовсiм рятую, коли хтось перебрав з iжею, чи не дай боже – вдавився.
– Хай тобi грець, ти лiкар чи хто?
– Лiкар, ваша милосте…
– Тодi роби свою справу! Спини для початку кровотечу!
– Слухаюсь…
Із Себастяна зняли камзол i лiвий рукав сорочки. Лiкар уважно i злякано придивлявся до рани, невiдомо чого бiльше боячись – кровi чи бургомiстра.
– Рана серйозна? – запитав Шольц.
– Нi, ваша милосте…
– Мiй пане, – мовив Себастян, – менi незручно опинитися тут у такому виглядi…
– Дурницi, – перебив бургомiстр, – ми надто довго чекали на вас, мiй друже, аби тепер отак-от вiдпустити…
– Принесiть води, – розгублено кивнув лiкар. Прохання було миттю виконане.
– Розкажiть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.
Гiсть, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло i на мить задумався. Йому подали повний келих i, зробивши ковток, Себастян почав свою розповiдь:
Я поспiшав на бал прийти,
Всi лиха й бiди обiйти,
Ранiше всiх сюди з'явитись,
Щоб вам, мiй пане, уклонитись
I перший келих пiдiйняти
Та славу Бахусу воздати,
Потiшити своiм вiршем
Людей поважних i… нiкчем,
Хоча останнiх тут немае,
Та доля рiзне посилае,
Про те пiдказуе життя:
Ось неозначенiсть буття.
Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очi бургомiстра заблищали, вiн був палким прихильником поезii.
– «Про неозначенiсть буття», – повторив вiн, – клянусь, ви мене заiнтригували!
Себастян уклонився, трохи зморщившись вiд болю в плечi. За хвилину вiн продовжив:
Так от, я поспiшав, аж тут
Узяв мене зненацька блуд,
Повiв дорогою лихою,
Звiв iз халепою й бiдою.
Готовi взятися до «працi»,
Харцизiв з десять,
Може, й двадцять
Мене у темрявi чекали,
Наживи легкоi шукали,
Не знали, бачте, чим багатий
Був я… Коли про те спитати,
Скажу – усi моi скарби
Я не вiддам без боротьби.
Лиш срiблом слова я багатий,
І будь-кому його не взяти…
– О, сором, сором менi! – раптом вигукнув бургомiстр. – «Лиш срiблом слова»… Даю вам обiцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнiм срiблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…
– Одну хвилинку, – благально втрутився лiкар, – я не маю навiть чим перев'язати рану, а це неодмiнно треба зробити, ваша милосте…
– Можливо, ця хустинка знадобиться для такоi мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.
– Дякую, панно, – полегшено зiтхнув лiкар.
Себастян зустрiвся поглядом з молодою чарiвною панною.
Вiн уклонився iй – не вiдводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичнiй натурi вона здалася богинею. Отi палкi очi, нiжнi вуста, злегка зашарiлi щоки, темне, вкладене у вигадливу зачiску волосся… Поет навiть не одразу почув, що бургомiстр вимагае продовження розповiдi. Помiж присутнiми почулися смiшки, i це привело Себастяна до тями.
– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболiла раптом.
Бiдолаха лiкар упав на колiна.
– Обережно, телепню, – гримнув бургомiстр.
– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.
Себастян кивнув головою, i всi затихли. За мить його голос знову всiма заволодiв присутнiми:
Устиг, як бачите, на свято
Покiрний ваш слуга… Завзято
Оборонявся вiн мечем
Вiд тих грабiжникiв-нiкчем.
І показав iм без вагання
Урок затятий фехтування.
Тим часом лiкар перев'язав рану, i поет, пiд нову хвилю оплескiв, звiвся на ноги, мимоволi шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалiк i також аплодувала йому. На ii вустах сяяла усмiшка, за яку вiн ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталевi вiдблиски, що так спочатку його заслiпили, тепер здавалися лише жалюгiдним мерехтiнням. Укотре поета повернув до тями бургомiстр:
– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив вiн, – але, втiм, у мене до вас прохання.
– Так, пане, слухаю.
– Вiдтепер завжди носiть кольчугу.
– Неодмiнно!
– До розваг, панове! – звеселiло вигукнув бургомiстр. – Музику!
А поет тим часом знову поринув у задуму.
– Мiй друже, – перегукуючи першi акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезiя?
– Справдi, вашмосць, всього кiлька рядкiв. Ось вони:
Історii заключний штрих
Ще не наведено.
Мiж тим,
В боргу я ще перед ним —
Слуга внизу – старанний хлоп,
Розумнi очi, свiтлий лоб,
Мiй безкорисно чистив меч
І плащ дорожнiй з моiх плеч.
Все говорив про свого пана,
Мовляв, подяка йому й шана
Казав: «Не лiчить зовсiм грошi,
Все ними сипле, хоч не прошу,
Хоч милостям нема причин…
Ім'я його…
– Стривайте – Мирон?… Марко?…
– Мартин! – вигукнув бургомiстр, – мiй дорогий Мартин! Вiн отак казав? От вiддана душа… Заждiть, вiн же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнiшу роботу…
З цими словами вони й розкланялись.
Бал полонив поета, i Себастян вже почувався його королем… Кишенi приемно обтяжувало срiбло, камзол приемно тиснув на плечi, дарма що був зiпсований дiркою вiд ножа, яку тепер не приховала б i найумiлiша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усiма у веселому вихорi. І кольори ii сукнi злилися з iншими барвами, а голос розтанув у музицi та смiховi.
Вино дурманило та все вiддаляло, отож поет його стерiгся… Серпанковi хвилi ii вбрання, мов увi снi, то з'являлися, то зникали, наче примара…
Мелодiя скiнчилася. Нарештi! Себастян раптом вiдчув, що свiт пливе перед очима. У головi паморочилось. Можливо, рана серйознiша, анiж те йому видавалось? Дурницi! Це iнше…
Вона стояла у барвистому жiночому колi, коли зустрiлася знову з ним поглядом, не вiдвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.
– Ви хочете прочитати нам вiрша? – запитала котрась iз дам.
– Панi, я вже стiльки сьогоднi iх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе нi рядка, – вiдповiв Себастян.
– О, як шкода…
– Якщо тiльки…
– Що? – кокетливо перепитала дама.
– Якщо тiльки вiршi самi не народяться i не вирвуться жагучим потоком…
Дама засмiялася переможно.
– Слово честi, Себастяне, ви мене лякаете, але я готова вас слухати.
– Мила панi, я вражений вашою безстрашнiстю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде нi краплини.
Їi обличчя аж позеленiло вiд злостi. Вона вже ладна була пiти, кинувши якесь слово спогорда, проте цiкавiсть взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподiваючись угледiти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмiшку i залишилась. Себастяновi слова плутались у головi, наче гублячись в туманi, що стояв перед його очима. Вiн ступив кiлька крокiв до красунi, що вразила його.
– Необачний вчинок, – тихо вронила вона.
– Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки вiдповiв Себастян.
– Боюся, що причини буде замало для виправдання наслiдкiв…
Вона звела очi i, наче обпiкшись, в ту ж мить вiдвела погляд.
– Ви, здаеться, збиралися читати поезiю…
Себастян нахилився до ii плеча i промовив рядки, наче вихопив iз самого серця:
Дозвольте, пам'ятаючи цю мить,
Не розлучатись з вашим образом нiколи,
Коли ця нiч, немов життя, промчить
Кудись у даль на ошалiлих конях.
А в день прийдешнiй, не зазнавши iнших втiх,
Рабом схилитися до ваших нiг…
Красуня раптом здригнулася, як вiд болю. Їi схвильований шепiт увiрвав слова Себастяна:
– Не треба… Припинiть…
