скачать книгу бесплатно
Густий рум'янець залив ii щоки, а губи нервово затремтiли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:
І вiдтепер лиш Бог менi суддя,
За ваше серце я вiддам життя!
– Досить! – рiшуче мовила вона. – Ви не розумiете… ви не повиннi…
Замiсть вiдповiдi поет спробував поцiлувати ii руку, однак панна швидко вiдiйшла i загубилася серед присутнiх.
Вiн побачив ii нескоро: музиканти встигли перепочити i зiграти кiлька нових вальсiв, лакеi – змiнити порожнi барила на повнi, а слуги – вiдвести декiлькох вельмож на свiже повiтря.
Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо вiдчинив перед його богинею дверi, тiльки тепер ii вже супроводжував якийсь чоловiк. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли вiн опинився внизу, ii екiпаж уже рушив. Густа темрява за свiтлою плямою вiд лiхтаря ненажерливо проковтнула екiпаж, полишивши гуркiт колiс i прощальне кiнське iржання.
– Ну й п'яниця, – почулося збоку.
За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомiстром.
– Хто п'яниця? – не втямив поет.
– Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.
– А хто отой ведмiдь?
– Лихий його знае…
– Слухай, хлопче, – скинувся раптом поет, вигребши з кишенi жменю срiбла, – лети чимдуж за тiею каретою, i будь що дiзнайся, де вона живе. Зрозумiв?
– Ще б пак! – на ходу кивнув хлопець. – Я вiтром…
– Я живу на Руськiй! – гукнув Себастян услiд. – Знайдеш мене вдень.
– Гаразд, пане, – вiдлунало з темряви.
Роздiл III
Близько третьоi ночi веселощi на балу досягли свого апогею i потроху почали вщухати. Час вiд часу з будинку виходив лакей i, освiтлюючи дорогу лiхтарем, йшов на вулицю запрягати карету котрогось iз гостей, який в цей час розкланювався iз захмелiлим бургомiстром. Іншим, що жили на середмiстi, досить було ступити кiлька крокiв, щоб опинитися вдома. Отож вони не потребували послуг лакеiв, котрi потайки вже мрiяли про сон бiльше, нiж про панськi подачки. То тут, то там чулися фальшивi голоси, що силкувалися видобути з горлянки соромiцьких, зрiдка героiчних пiсень.
Мiсячний диск, що кiлька годин тому освiтив дорогу поетовi, вже сховався у свинцеву безодню грозових хмар, якi мiцно тримали небеса у своiх широких обiймах, подекуди спалахуючи десь удалинi блискавками.
Проте Якуб Шольц та гостi не зважали анi на небо, анi на густу темряву довкола… Стоячи на вулицi, бургомiстр люб'язно прощався з молодою парою, яка, востанне розцiлувавши господаря мiста, сiла в карету. З пiвгодини Шольц давав настанови кучеру про те, як правильно смикати за вiжки, iдучи прямо або завертаючи, щоб панiв не трусило i не кидало в каретi, бо це не дiжки з капустою. Врештi, навiть коням урвався терпець i вони потроху почали рушати, лишивши бургомiстра з усмiшкою на розчервонiлому, мов буряк, виду.
Зненацька крiзь густе, як кисiль, повiтря долинуло з передмiстя протяжне собаче виття. Усмiшка Шольца в ту ж мить зникла. Бургомiстр, зиркнув на лакея, що стояв поруч з лiхтарем, багатозначно дмукнув i рушив до дверей. Раптом, услiд за виттям, пролунав чийсь голос, аж присутнi уклякли i перехрестились. Лiхтар у руцi служника замиготiв i ледь не впав на землю.
– Зачекайте…
З темряви на тремтливе свiтло вийшов чоловiк у сутанi, на ходу докинувши:
– …сину мiй.
Чернець – то був епископ Лiбер – пiдняв каптур, пiдставивши свiтловi худi й суворi риси.
– Ваше преосвященство, – прохрипiв нарештi бургомiстр, – я не чекав…
– Заспокойтесь, Шольце, я не на бал. Вiдпустiть лакея i ходiть зi мною, – перебив його епископ.
– Але… куди?
– Робiть, що кажу. Побачите.
Бургомiстр знаком вiдпустив лакея i ступив крок до епископа. Лiбер знову натягнув на голову каптур i ступив у темряву.
– Сину мiй, – сказав вiн, – чи не завгодно вам здiйснити маленьку прогулянку на Личакiв?
– Куди? – ошелешено вигукнув бургомiстр. – Хiба це не може почекати до ранку?
– Не може, – твердо вiдповiв епископ. – Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекае карета.
– Ви що, змусите цiпакiв вiдчинити для вас браму? – не вгавав Шольц.
– Чому ж, ми вийдемо через хвiртку…
– Але тодi треба поспiшати.
З-за рогу Скотськоi блимнув вогонь смолоскипа i освiтив постать людини, що тримала його в руках.
– Нам туди, – сказав Лiбер.
Обережно ступаючи по нерiвнiй брукiвцi, вони рушили на свiтло i в бургомiстра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвiтив диявольську посмiшку на шоломi, що ховав голову незнайомця. Такi шоломи називали «чортова личина». Темнi очницi i щiлина усмiхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянцi Шольца.
– Не лякайтесь, – заспокоiв епископ, – це наш слуга i охоронець. За мурами нас чекають ще декiлька таких «веселунiв».
Бургомiстр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотiлося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсiм протверезiв.
Незнайомець видобув з-пiд довгого плаща короткий меч i рушив уперед. За ним крок у крок йшли два наймогутнiшi мужi мiста: бургомiстр та епископ. Заспаний вартовий вгледiвся у iхнi обличчя i, змiрявши недовiрливим поглядом незнайомця, прочинив хвiртку.
Через широчезний рiв було перекинуто дерев'яну кладку. Обережно ступаючи, трое чоловiкiв дiсталися до iншого, нижчого муру, за яким був ще один рiв i високий вал.
Коли врештi бургомiстр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рiвну землю, на ратушi пробило двi чвертi по третiй ночi.
– Хай йому грець, – лаявся роздратований Шольц, – набагато простiше було б дiстатися сюди через браму…
– Тихше, – спокiйно наказав епископ, – нiхто не повинен знати про нашу подорож.
– Дiдько! – не втихомирювався бургомiстр, в якого вiд страху перед епископом кебети не залишилось анi слiду. – А як же вартовий?
– Якби ми рушили через браму, вартових було б шестеро. Що менше, то краще. Ви розумiете? – сказав Лiбер.
– Нi, ваше преосвященство, – отетерiло вiдповiв Шольц.
– Я мав на увазi, що ми з вами – надто поважнi люди, аби дати поживу чуткам. Але на нас чекають…
З темряви справдi долинуло кiнське iржання та стишенi людськi голоси. «Хай йому грець, – подумав бургомiстр, – я не здивуюся, якщо там зiбрався гурт кентаврiв». У небi раптом спалахнула блискавка, вихопивши з темряви запряжену парою коней карету i чотирьох чоловiкiв у таких же зловiсних шоломах, що й незнайомець. Неподалiк стояло четверо коней, пощипуючи траву. Чотири диявольськi усмiшки повернулись до прибулих i завмерли у беззвучному привiтаннi.
– Бачу, ви подбали про безпеку, – зауважив з потаемною радiстю Шольц.
Єпископ зняв з голови каптура i ехидно посмiхнувся, ставши схожим на решту учасникiв цього страхiтливого дiйства. Проте, ледь вiн зiбрався вiдповiсти, як повiтря здригнулось вiд могутнього удару грому та зляканого iржання коней. У цьому гуркотi голос Лiбера розчинився, бургомiстровi лишалося тiльки здогадуватись про сказане.
– Пробачте, я не дочув, – сказав вiн.
Лiбер нервово вiдмахнувся i знову сховав голову пiд каптур. Схоже, повторювати сказане епископ не мав бажання. Вони сiли у карету, iхнiй супутник натягнув вiжки. За деякий час, минувши бездорiжжя, вони виiхали на рiвний шлях.
Шольц прикипiв очима до вiконця карети, але мiг розгледiти лише темний силует вершника, що iхав збоку. Бургомiстр тричi перехрестився i жалiбно промовив:
– Де ми?
– На Глинськiй дорозi, – вiдповiв епископ, – не хвилюйтесь.
Бургомiстр здригнувся, перехрестився ще раз, бурмочучи:
– Застарий я вже для таких прогулянок…
– Я хочу тiльки, аби ви дещо побачили, – мовив Лiбер.
– Зважаючи на характер подорожi, можу собi уявити, – вiдповiв Шольц, знову хрестячись.
– Не думаю…
– Я впевнений…
– Припинiть!
– Що?…
– Годi, вам кажу.
– Єзус Марiя, та що?
– Та припинiть хреститися, ви мене дратуете, Якубе!
Бургомiстр знову вiдвернувся до вiконця. Звiдти на нього подивилася у вiдповiдь вищирена кiнська морда. Йому здалось, нiби Якуб Шольц видивлявся в ту мить на себе в криве дзеркало… Його ошатна сорочка змокла вiд поту, а вiд протягiв, що пронизували карету наскрiзь, ставало дедалi холоднiше. Вiн жалкував, що зморений балом, зняв камзол i, виходячи на вулицю, не прихопив його iз собою.
Карета раптом зупинилася. Єпископ вiдчинив дверцята зi свого боку, кивнувши бургомiстру зробити те саме. Вони ступили на землю, i чийсь старечий голос привiтався з його преосвященством.
– Благослови тебе Господи, сину мiй, – вiдповiв епископ, – ти могильник?
– Так, отче…
– Нагороду отримав?
– О, вашiй щедростi немае меж!
– Тодi веди нас.
– Слухаюсь, ваше преосвященство… Сюди, за мною… Йой, обережно, тут камiнь…
– Отже, ми йдемо на цвинтар? – пошепки запитав бургомiстр.
– Який ви здогадливий, Якубе, – безцеремонно мовив епископ.
Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.
– Всемогутнiй Боже, там же ховали померлих вiд чуми, – застогнав вiн.
– Хтось iз них вас впiзнае? – скривив губи епископ.
Бургомiстр не втримався i вилаявся щиро.
– Тсс, – зашипiв могильник, коли вони наблизились до першого хреста, – слухайте…
Зовсiм недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час вiд часу натрапляв на камiнь i лунко при цьому дзвенiв.
– Хтось блюзнiрствуе, – тихо промовив Шольц.
– Авжеж, i не просто так, – вiдповiв епископ, – i не просто «хтось». Дочекаемось блискавки, i ви спробуете впiзнати цих людей.
– Ви гадаете, я маю iх знати?
– Упевнений. Пiдiйдiмо ближче…
– Сюди, моi панове, – озвався гробар, нагадавши про свою присутнiсть, – сюди. І пригнiться…
Вiн затяг iх за широчезне дерево, якому вода добряче пiдмила корiння i воно стирчало тепер у темрявi, як багатоголова гiдра.
Трое завмерли у своiй засiдцi, прислухаючись до нiчного дiйства. Бургомiстр, що мав кращий зiр, до болю витрiщивши очi, поступово починав розрiзняти силует чоловiка в бiлiй сорочцi. Цей зрадливий колiр не змогла приховати навiть темна, як сам диявол, нiч.
– Щось бачите? – запитав епископ.
– Так, здаеться… – вiдповiв Шольц.
– Коли мигне блискавка, – мовив Лiбер, – будьте готовi придивитися якомога, мусите впiзнати цих людей.
– Гаразд, – пробурмотiв той.
У ту ж мить небо спалахнуло, i проступила доволi страхiтлива картина: променi свiтла заплутались, як душi померлих, у туманi, що огортав сiрi кам'янi хрести, якi на мить вiдкинули рiзкi лиховiснi тiнi. Запахло сплiснявiлим потойбiччям…
Серед цього мертвого свiту на купi розрихленоi землi i камiння стояли двое. Один був той самий чоловiк iз лопатою, а поруч – жiнка в темному футерковi поверх легкоi сукнi.
– Ну? – випалив нетерпляче епископ, коли все знову вкрилося темрявою.
