скачать книгу бесплатно
Глянувши на чотирьох мертвих «веселунiв», що лежали бiля Христофа, Лiбер зауважив:
– А лiкар убив лише одного…
– Бачте, отче, вiн закоханий. А закоханi – милосерднi, – вiдповiв кур'ер.
– Ви ж не протримаетесь, – сухо сказав епископ.
– Блазнiв тiльки п'ятеро, – Христоф знизав плечима i вдав, що уважно розглядае свою закривавлену зброю.
– Годi вам, – скривився епископ, – ви б'етесь майже годину. Окрiм того, маете поранену руку. Самi розумiете, що врештi-решт загинете…
– Нiчого не вдiеш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живiсiнький.
– А вам, Домiнiку, – вiв далi Лiбер, переходячи до iншого боку карети, – я пропоную врятувати i друга, i кохану…
– Як? – важко видихнувши повiтря, запитав той.
– Здайтесь.
– Не вiрте йому! – попередив Христоф.
– Вибiр за вами, – повторив слуга церкви.
– Якого дiдька? Перевага ж на його боцi! – не вгавав кур'ер.
– Я не хочу бiльше кровi, – лицемiрно мовив Лiбер.
– Я… я згоден… – сказав Гепнер, – але нехай вашi люди заберуться подалi вiд карети…
«Чортовi личини» миттю вiдступили.
– Далi! – вигукнув лiкар. – Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..
Невiдомi, здавалось, зовсiм розчинилися в темрявi. Домiнiк опустив шаблю i рушив до епископа. За мить кiлька пар рук мiцно його вхопили i, зв'язавши, перекинули через сiдло. Хтось щосили ляснув коня, i все стихло.
Вiд смолоскипiв мiсцями загорiлися сухi гiлляки i торiшня пожовкла трава, висвiтлюючи жахливу картину з купою мертвих тiл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдукiв, проте жодне серце вже не билося. Почувся жiночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, вiдразу безсило повисла на дверцятах. Чоловiк за кiлька крокiв опинився поруч i, пiдхопивши ii, всадовив назад, кинувши служницi:
– Приведи панну до тями. І не давай бiльше дивитися. Такi картини не для неi.
Бiдолаха була налякана не менше за свою господиню, але млiти i скрикувати не мала права.
У глибинi лiсу знову заблимали вогнi. Придивившись, Христоф упiзнав замкових драбiв i тiльки спересердя закусив губу. Так от чого епископ поспiшав! От чому вiн так прагнув отримати бодай щось iз цiеi колотнечi. Ще б трохи, i сам би вiн поплатився…
– Ви один живий? – коротко запитав офiцер.
– Ще панi Ляна i ii служниця, – була стомлена вiдповiдь.
– Ви молодчина, Христофе, слово честi!
– До дiдька… Мертвих це не врятуе…
Вiн кiлька разiв свиснув, але, не почувши у вiдповiдь знайомого iржання, роздратовано запитав:
– Зайвий кiнь у вас знайдеться?
– Звичайно, – з готовнiстю вiдповiв драб i додав: – Поiдете з нами?
– Неодмiнно, – сказав той, – я дав слово довезти панну до Високого Замку, i я його дотримаю.
Роздiл VII
Здоровенний i чорний як смоль знахабнiлий ворон спокiйно примостився на пiдвiконнi i вже чверть години товк своiм мiцним широким дзьобом окраець хлiба. При цьому поважний птах не звертав жодноi уваги на кiмнату та господаря, що, сидячи за столом i поклавши голову на витягнуту руку, спостерiгав за цим дiйством. Обом, зрештою, було байдуже… Тiльки Себастян подумки зауважив, що такоi ненажерливостi вiн не спостерiгав уже давно. Справдi, ворон вiдривав iнодi такi шматки, що, незважаючи на всi зусилля, нiяк не мiг стулити дзьоба.
Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному воловi. Тодi вперше за цей час птах звiв голову i пильно, крiзь розчинене вiкно, вдивився в кiмнату. Раптом вiн поважними кроками перейшов з пiдвiконня на стiл i попрямував до келиха з вином.
– Що за чортiвня? – вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гiсть i далi поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию i занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, вiдкидаючи назад свою велику голову i закриваючи вiд задоволення банькатi очi. Коли вина вже лишилося стiльки, що дiстати було годi, вiн, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеноi трапези.
– Бiсiв птах… Якщо я тiльки не спав, – промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не бiльше ковтка.
Ворон, мiж тим, здавалося, зовсiм наситився i заходився чистити дзьобом свое блискуче пiр'я. Однак раптовий вигук з вулицi змусив його стрепенутися i завмерти, дослухаючись до нього водночас iз Себастяном.
– Пане поете! – почувся молодечий голос. – Пане поете, виглянiть-но!
Господар потягнувся до вiкна i нетерплячим рухом зiгнав звiдти птаха. Той розправив своi великi крила i, щось на прощання каркнувши, вилетiв у вiкно.
Унизу, на вулицi, задерши догори голову, стояв лакей бургомiстра.
– Агов, хлопче! – гукнув йому Себастян. – Заходь до господи.
Мартин – то був вiн – рушив до пiд'iзду. На сходах вони зустрiлися, i поет нетерпляче вхопив хлопця за плечi.
– Дiзнався? Кажи!
– Дiзнався, пане, дiзнався, – вiдповiв той, – але не трясiть так, бо душа в мене одна…
– Добре, але не барися, кажи.
Мартин перевiв подих i дiловито промовив:
– Ця панi Даманська, за чиiм екiпажем я бiг уночi мов скажений, живе в передмiстi, у невеликому маетку поблизу Лисоi Гори. Ух!..
– Панi Даманська? – кисло перепитав Себастян. – То вона замiжня?
– За паном Даманським, – спiвчутливо вiдповiв хлопець, – але, пане…
Мартин чомусь знiтився.
– Що?
– Пане, я назад бiг швидше, нiж за каретою, хоч, здавалось, уже нiкого не наздоганяв.
– Наздоганяли тебе? – криво усмiхнувся Себастян.
– Нi… Ви не повiрите, але вона раптом на мене так глянула, що вiд того погляду ноги самi мене понесли геть подалi вiд маетку.
– Чого ж ти на очi лiз?
– Та де! Святим Мартином присягаюся, сховався, як пропав…
Себастян на мить замислився. Погляд його блукав по старих дерев'яних сходах, на яких вiн ледь не скрутив собi в'язи, коли бiг назустрiч лакею. Утiм, така зосереджена заглибленiсть тривала лише мить, не бiльше. За ту мить наш герой усе зважив, оцiнив i прийняв рiшення. Обличчя його посвiтлiшало i навiть здалося безтурботним.
– І хто ж цей пан Даманський? – запитав вiн у Мартина, який саме впорядковував нову лiврею.
– Гм, – задумався Мартин, – здаеться, лавник… Чи то пак, нi… Начальник мiськоi сторожi, от хто!
– Ах, чорти та пекло, – зморщивши чоло, сказав Себастян, – той самий Даманський… Так-так… Овва, Мартине, який ти чепурун!
– Так, пане, все завдяки вашим вiршам, – щиро зрадiв хлопець.
– А Даманського – пiд три чорти! Ходiмо, Мартине, я пригощу тебе вином, а ти ще раз менi все розкажеш…
– Охоче, пане…
– Облиш, не такий я вже й пан, тiльки того й маю, що трохи блакитноi кровi в жилах… А що, кажеш, панi Даманська?… Поглядом тебе обпекла? Ха-ха… І мене також, тiльки менi не тiкати хотiлося, а навпаки…
Вони поволi пiдiймалися пiд монотонне рипiння схiдцiв.
– Завваж, Мартине, сходи трухлявi, – почулося десь iзгори.
Вiдьмою була панi Даманська, от у чому рiч! Сердешний Мартин нiзащо б не повiрив у ii портрет, описаний нами вище…
Двiйко вiдьомських очей ще довго ввижались йому в благословенну пору доби, отруюючи тим самим усi солодощi сну.
У той пам'ятний для всiх вечiр Катерина Даманська зовсiм не вiдчувала втоми. Вона знала, що, вибиваючись iз сил, за каретою бiжить лакей бургомiстра. І знала, чому… Їi це неабияк тiшило, рiвно як i спогад про того палкого поета, чиi вiршi вона тепер з усмiшкою повторювала.
Поряд сопiв, схиливши голову на груди i вряди-годи дригаючись ii чоловiк, добре знаний усiм волоцюгам i п'яницям Львова завдяки тому, яку роботу виконував у магiстратi. Випари вина, вириваючись з його нiздрiв i рота, робили повiтря всерединi карети нестерпним. Через це панi Даманська мусила щоразу пiсля кiлькох його могутнiх видихiв прочиняти дверцята, висовуючи назовнi свiй гарненький носик.
Карета спинилась бiля ворiт помiстя, чекаючи, доки заспаний сторож прочалапае темною алеею i впустить господарiв. Мартин тим часом чекав того ж таки, причаiвшись за розкiшним кущем жасмину, який так любила господиня. Маленька гiлочка ледь-ледь трiснула, i звук той з такоi вiдстанi не почула б жодна жива iстота… Але слуху панi Даманськоi вiн не уник.
«Шляк би тебе трафив, – подумки мовила вона, – вже лiпше б зовсiм не ховався…»
Мартину в ту ж мить стало так кепсько, що, аби не зомлiти, вiн вчепився зубами в гiлку. Опам'ятавшись, Катерина вирiшила бути обережнiшою з побажаннями i повiльно провела бiля чола руками, наче виганяючи злiсть назовнi. Мартин полегшено зiтхнув, лишивши на гладенькiй гiлцi невидимi слiди. Катерина, перехилившись через сплячого чоловiка, вiдчинила дверцята з його боку. Шовкова накидка тихо сповзла з ii плечей i безшумно вкрила чоботи начальника мiськоi сторожi. Над його сплячою тушею виникли воiстину божественне видiння: стрункий i грацiйний стан несподiвано вигнувся з-пiд хвилi довгого волосся i звабливо окреслив неслухнянi груди, що й собi рвалися з полону.
Катерина виглянула з карети i рисячими очима сяйнула в той бiк, де зачаiвся Мартин. Останнiй похолов з остраху, бо тi очi втупилися прямiсiнько в нього. «Побачила», – обiрвалося всерединi у хлопця.
– Ану, геть з мого жасмину, – якомога лагiднiше прошепотiла панi Даманська.
Однак на Мартина це подiяло, як укол розпеченою голкою. Безжально топчучи клятий кущ, вiн зiрвався з мiсця, i за мить навiть чистокровний арабський скакун не ризикнув би позмагатися з ним у швидкостi.
– О, moja droga[1 - О, моя люба (польск.).]… – почула поруч Катерина п'яне мимрення.
– А бодай тобi… – жiнка вчасно зупинилася i, вирвавшись з його п'яних обiймiв, тихо, але твердо промовила, рiзко змахнувши рукою:
– Іди геть!
Начальник мiськоi сторожi Єжи Даманський, протаранивши своiм огрядним задом делiкатнi крихкi дверцята, вилетiв з карети i зашурхотiв у кущах так, наче його пригостив стусаном бiблiйний Самсон чи мiфiчний Полiфем. Коли шурхотiння стихло, почувся приглушений стогiн: «О-о-о-о… Ku-ku-ku-r-r-wa-a-a-a»…
Тим часом панi Даманська, вже бiльше не в змозi стримувати свiй гнiв, вистрибнула легко, мов рись, з карети i рушила до ворiт. Сторожевi, який, щойно причалапавши, вiдчинив iх, вона рiзко кинула:
– Доручаю того бовдура тобi. Вiн п'яний, як чiп…
Старий лях уклонився i, спiдлоба дивлячись iй услiд, пробурмотiв, повiльно розгинаючись:
– Казав же я йому: «Не берiть, пане, за дружину русинки. Хiба сумирних полячок вам мало?» Як у воду дивився – вiдьмачки всi до одноi…
– Витягнемо його з тих кущiв, чи хай там i лежить? – промовив, пiдiйшовши, кучер.
– Тягни, галагане, бо то твiй пан.
– «Тягни, тягни»! А йдiть-но лишень помагати, бо я сам не годен.
– Може, воли пригнати?
– Не базiкай.
– Тра було панi попросити…
– А що панi?
– Пальцями клацнула б i вiн сам би полетiв.
– Бiгме, правда…
Пiднявши гордо голову, Катерина Даманська йшла темною алеею. Кроки ii були швидкi i трохи непевнi. Здавалось, вона стримуе себе, аби не полетiти. В ii чарiвнiй голiвцi одна за одною змiнювались думки. Однi конали, iншi народжувались, декотрi вона душила ще в зародку… Проте одна з них, народжена не в головi, а бiля серця, пережила всiх. Тихо причаiвшись десь у куточку, вона пiдступно чекала належного моменту. І ось цей момент настав. Катерина спинилась i рiзко, наче прагнучи ii позбутись, мотнула головою, притулившись щокою до оголеного плеча. Марно! Думка не полетiла шкереберть, вона лишилась, бо цього пiдсвiдомо прагнула сама панi Даманська!.. Так! Волосся кiлькома темними пасмами впало на ii знеможене обличчя. Якась первiсна i дика краса майнула в цю мить у ii палких очах i злегка розчулених вiд важкого дихання вустах. Вона була переможена тiею раптовою думкою, але тому, що здалася сама… Вiдьма! Усi демони пекла жили тепер у ii душi! А душа прагнула одного…
У покоях Катерина опинилася перед дзеркалом у золотiй оправi, яка зображала якесь чудернацьке хитросплетiння. В ньому панi Даманська побачила себе на повний зрiст… Прекраснi до нестями груди вже звiльнилися зi свого полону i тепер зухвало здiймалися в ритмiчному диханнi. Катерина провела по них долонями i злегка усмiхнулась. «До бiса», – подумала вона i кiлькома вправними рухами спустила сукню додолу. «Цiеi ночi ще буду з ним, а потiм…»
За вiкном почувся глухий гуркiт грози, i важкi краплi застукотiли по темних шибках.
У той самий ранок наступного дня, коли Христоф увiрвався до Львова, панi Даманська прокинулася i вiдразу звелася з лiжка. За звичкою вона мала б зараз гукнути служницю, щоб та принесла своiй господинi ранкову легку одiж, розчесала волосся i провела до вже зготованоi ванни. Проте Катерина не поспiшала торкатися маленького мiдного дзвоника, який миттю пригнав би покоiвку сюди. Лишивши свого сплячого чоловiка й далi хропти на всi заставки з-пiд бiлоснiжноi ковдри, Катерина ступила кiлька крокiв по дорогому килимовi i пiдiйшла до вiкна. Вся челядь у дворi вже давно виконала всю вранiшню роботу, i серед мокрих вiд нiчного дощу жасминових алей не було нiкого, крiм кам'яних статуй.
Їi не побачив нiхто, окрiм Давида i Аполлона. На обличчi ж останнiх, здавалось, застигла мука: чом вони витесанi, а не вилiпленi Богом iз глини, як той перший чоловiк, що Бог вдихнув йому життя? Хвилину помилувавшись мокрими статуями, панi Даманська звела очi i поглянула вище. З правого боку до вiкна крадькома зазирали зеленястi схили Кальварii, збiгаючи до лисоi, з хрестом на макiвцi вершини сонячним вранiшнiм перелиском. За квiтучим жасмином було видно Кракiвське передмiстя. Туман, що бродив по ньому, вiщуючи спекотний липневий день, був схожий на зiм'яту ковдру, яку, здавалось, воно вперто на себе натягало, прагнучи, мов вранiшнiй сплюх-лiнивець, допити залишки сну. Проте так тiльки здавалось… Уже давно вiдправили службу в церквi святого Миколая, в костелах Івана Хрестителя та Марii Снiжноi. Давно взялось до роботи працьовите Пiдзамче. Волинською дорогою скрипiли вози – прямували хто до Старого Ринку, а хто далi – до мiста. І байдуже iм було, що там, у маетку Даманських, стоячи бiля вiкна, на них згори дивилася гола господиня. Зрештою, вона iх i не бачила. Для неi iснував лише ранок, сповнений життя, i соковитий туман. Усе це хотiлося проковтнути, вдихнути одним порухом легень, вживити в себе всю цю красу!
Катерина поглянула на сплячого чоловiка i презирливо усмiхнулася. Вiдчуття невгамованоi жаги клекотiло в ii грудях все дужче й дужче. Не хотiлось одягатися… Вона рвучко прочинила вiкно i щосили вдихнула. Мало! Ще, ще…
Раптом почулося лопотiння дужих крил i кiлька пронизливих «кар-р-р». Великий чорний, як сатана, птах, описавши над вiкном вигадливу спiраль, впевнено опустився на пiдвiконня. Катерина присiла так, що ii чарiвна голiвка порiвнялася при цьому з гостем.
Чорнi тонкi брови, гордiсть панi Даманськоi, злегка смикнулись догори. Цей жест, цей порух часто означав багато, але тепер лише запитання: «І що?» Ворон роззявив дзьоба i, дихнувши, наче пан Єжи, перегаром, якось насмiшкувато каркнув. Катерина гордовито i вдоволено випросталася. Ступаючи повiльно i грацiйно, наче тодi, на балу, вона рушила назад у кiмнату. Вiдповiдь панi Даманська отримала.
