скачать книгу бесплатно
Людвисар. Ігри вельмож
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Дiя роману вiдбуваеться у другiй половинi XVI сторiччя у Львовi. На прохання бургомiстра Якуба Шольца мiсцевий лiкар Домiнiк Гепнер влаштовуе… публiчний розтин людського тiла.
А уночi обурений епископ тягне бургомiстра на Личакiвський цвинтар, щоб вистежити того, хто розкопуе могили. Бо е пiдозра, що займаеться цим сам лiкар Гепнер… І це тiльки початок таемничоi, загадковоi та мiстичноi iсторii.
Богдан Коломiйчук
Людвисар. Ігри вельмож
Передмова
Пострiл Людвисара
Автор цього роману звернувся до мене ще кiлька рокiв тому, надiславши спочатку уривки з нього, а вiдтак i сам роман, прохаючи поради. Час вiд часу менi хтось щось надсилае, але здебiльшого доводиться такi витвори збудженого i збентеженого духу читати по дiагоналi. Важко навiть збагнути, що думали цi люди, коли бралися писати, бо таке враження, що до них лiтератури не iснувало – хiба лише наскельнi малюнки.
Богдан повiдомив, що писав цей роман пiд моiм впливом i зокрема пiд впливом «Легенд Львова». Я став читати i побачив, що мова тут ллеться легко й невимушено, оповiдь захоплюе i пiдкуповуе досить добрим знанням реалiй того часу.
Середньовiчний Львiв не раз ставав об'ектом опису в романах. На жаль, бiльшiсть цих романiв писалися надто серйозно i занудно. До кращих зразкiв можна вiднести «Око пророка» Володислава Лозинського та «Манускрипт з вулицi Руськоi» Романа Іваничука. Перший з них суто пригодницький з хвацько закрученим сюжетом, другий бiльше карнавальний i химерний.
Роман Богдана Коломiйчука увiбрав у себе i одне, й друге. Тут маемо цiкавий сюжет, колоритних персонажiв, багато з яких справжнi iсторичнi особи, гарну мову i чудове володiння дiалогом. Загалом у романi просто таки буяе стихiя життя. Чого вартуе дiяльнiсть Братства вiдьмоборцiв, якi полюють на вiдьом, потрапляючи в кумеднi ситуацii.
Роман «Людвисар» мiцно вмонтований у другу половину XVI сторiччя, авантюрний сюжет захоплюе i не вiдпускае. Причому вiд самого початку. Адже роман i починаеться з того, що на прохання бургомiстра Якуба Шольца мiсцевий лiкар Домiнiк Гепнер влаштовуе публiчний розтин людського тiла.
А вночi обурений епископ тягне Шольца на Личакiвський цвинтар, щоб вистежити того, хто розкопуе могили. Бо е пiдозра, що займаеться цим сам лiкар. І на цьому ставимо крапку, бо якщо ви з цього моменту не завелися з пiвоберта, то марна справа.
Дочитавши роман, я зрозумiв, що маю перед собою дуже вдалий твiр, а тому не хотiлося б, щоб вiн вийшов у видавництвi, яке не вмiе розкручувати автора. Тому порадив податися на «Коронацiю слова». На мое превелике здивування, минулого року цей роман прошмигнув повз журi непомiченим. Як так могло статися i яка гемонська душа його вiдкинула набiк, невiдомо.
А цього року роман раптом не тiльки потрапляе у фiнал, а ще й отримуе першу премiю. І цiлком заслужено. Я радий вiтати молодих авторiв, якi не бояться братися за такi насиченi сюжети, а тим бiльше, коли йдеться про Львiв, який може подарувати сотнi i сотнi захоплюючих тем.
Людвисар – гарматник – у фiналi стрiляе з гармати. Влучно. Як i автор.
Юрiй Винничук
Частина перша
Роздiл І
На щастя, було прохолодно i навiть збиралося на грозу… Якщо пiде дощ, то видовище вiдбудеться пiд накриттям. Цiкаво, чи бургомiстра не знудить. Навряд чи йому захочеться мокнути пiд дощем, тому вiн накаже поставити свое крiсло на помiст…
Направду, дощ не передбачали, а втiм, передбачай, не передбачай – все одно ця проклятуща львiвська погода зробить свое.
Люд уже збираеться, товпився. Мiщани ласi до такого видовища. Авжеж упевненi, що сьогоднi тут комусь зiтнуть голову. Може, й зiтнуть… Та нi, мабуть, досить буде з того бiдолахи й розпоротого тулуба. І взагалi, не пора нинi для таких видовищ. Спекотно. Втiм, розумiють це у Львовi хiба що м'ясники.
– Панове, будьте ласкавi, змiнiть воду в трунi! – вiдiрвавшись вiд роздумiв, вигукнув чоловiк, що стояв бiля вiкна, – вода мусить бути студеною…
Гукнув вiн це у сусiдню кiмнату, i трое спудеiв кинулися виконувати його наказ: один метнувся в погрiб, де була криниця, двое iнших заходилися над домовиною. За мить усе було зроблено, i чоловiк продовжив спостерiгання за площею, погладжуючи довгими мiцними пальцями акуратно пiдстрижену бороду.
Серед усiх послiдовникiв Гiппократа та Парацельса Домiнiк Гепнер вирiзнявся передусiм охайнiстю. Його чистий та свiжий одяг зовсiм не виказував у ньому майстра ремесла, що в той час було спiвзвучним iз шарлатанством i не знаходило прихильностi анi серед патрицiяту, анi серед простого люду. І першi, i другi схильнi були бiльше вiрити заклинанням ворожок та молитвам святих отцiв, нiж медицинi i лiкарям. І все ж Гепнер мав своiх пацiентiв, завдяки яким змiг навiть дозволити собi львiвське громадянство.
Багатьох дивувала причина успiху колись простого флорентiйського студента, що прибув до Львова, прислуговуючи якомусь купцевi. І тiльки декотрi звертали увагу на те, що хвора панi чи панянка не хотiла бачити бiля свого лiжка анi священика, анi ворожку… Вони покладалися тiльки на майстернiсть молодого лiкаря, що здатен був зцiляти лише самим дотиком до хвороi. Згодом у Львовi навiть патрицiанки послуговувалися його хистом, приносячи все бiльший добробут Гепнеру.
Перед загрозою епiдемii Домiнiк вибивався з сил, приймаючи хворих iнколи по кiлька десяткiв за день, а то й уночi. Бо, як вiдомо, недуга найбiльш оповiдае людське тiло саме в темну пору доби. Проте епiдемiя все насувалася, а грошей у молодого лiкаря вже було достатньо, отож вiн невдовзi звузив коло своiх пацiенток. Атож, треба про власне здоров'я подбати. Йому хотiлося зайнятися нарештi справжньою медициною.
У мiстi його стали бачити нечасто, що у свою чергу дало поживу чуткам. Подейкували, нiбито Гепнер оволодiв в Італii мистецтвом перетворювати залiзо на золото. А хтось твердив, що вiн воскрешае мерцiв i займаеться усiляким чаклунством…
У дверi постукали, i спудеi в сусiднiй кiмнатi стривожено переглянулись мiж собою. Вони, як нiхто iнший, чекали цього дня, що був важливiшим над усе. На противагу iм, спокiйний i незворушний Гепнер вiдiйшов вiд вiкна, взяв невеличку скриньку з iнструментами та рушив до дверей. На порозi стояло двое охоронцiв зi зброею, щоб вiдтручувати надмiрно цiкавих.
– Виносьте, – коротко мовив Гепнер учням, i тi миттю завдали домовину собi на плечi.
Лiкар вийшов першим, за ним – спудеi з труною i нарештi – охоронцi з цiпами на плечах. Мiщани вже обступили ешафот тiсним колом, i двом цiпакам довелося попрацювати де лiктями, а де й держаком вiд цiпа, щоб дати змогу пройти туди головному учаснику.
– Зараз проведе розтин, – перешiптувались школярi, – справжнiй розтин…
Мiщани упiвголоса перемовлялись:
– А що тото – не страта?
– Не, прошу пана. Кажуть, вiн викопав мерця з труною, що пролежав кiлька днiв у землi. Хоче ту труну вiдкрити та показати, що ся з ним стало. Ото смороду буде, прости менi Господи.
Тим часом з протилежного боку ешафоту також орудували цiпаки, щоб прокласти прохiд бургомiстру, для якого несли крiсло. Поставили його на пiдвищеннi, бо спостерiгати звiдти було найкраще, i бургомiстр зручно в ньому вмостився.
Коли на помiст винесли грубезний стiл, спудеi заходилися над мерцем. Мiщани загомонiли, але нiхто не рушив з мiсця – всi лишилися спостерiгати незвичне дiйство.
З труни спершу появилися двi волохатi ноги, затим – руки i тулуб. Врештi тiло дiстали i понесли до столу. Воно було слизьким, i кiлька разiв спудеi, що тримали його за плечi, випускали ношу з рук. Тодi воно падало, глухо б'ючись головою, змушуючи юрбу охати та йойкати зi спiвчуття бiдоласi, проте йому, схоже, було байдуже до всього. Нарештi настала черга Домiнiка. Гепнер вiдкрив свою скриньку i, дiставши звiдти ланцет, шанобливо уклонився бургомiстровi. Той мовчки, одним кивком голови, дозволив братися до справи.
– Панове, – звернувся вiн до присутнiх, – перед вами – найдивовижнiше творiння природи, i я…
– Творiння Боже, – поправив хтось.
– Ваша правда, – погодився Домiнiк, – але це всього лише механiзм, i я маю намiр показати вам його будову.
Гепнер начепив фартух i закотив за лiктi рукави сорочки. Потiм занiс ланцета над тiлом i повiльно i впевнено, як досвiдчений м'ясник, розпанахав мерцевi черево.
Мiщани, бургомiстр i спудеi витягнули шиi, аби не пропустити жодного моменту з того, що вiдбувалося. Тим часом, лiкар рiзонув ще раз, дiставшись аж до нутрощiв.
– Вуаля, – промовив вiн, вiдкривши увесь шлунково-кишковий тракт. Затим лiкар запустив руки всередину i вивернув усе назовнi. Кишкiвник довгою вервечкою повис зi столу.
– Не хвилюйтесь, – заспокоiв Домiнiк схвильовану публiку, – йому не боляче. Бачте, вiн навiть задоволений.
Спудеi недовiрливо поглянули на обличчя померлого.
Далi Домiнiк безпристрасно розпочав свою лекцiю, демонструючи видобутi нутрощi: печiнку, шлунок, жовчний мiхур… Страх i невдоволення юрби цiлковито зникли, особливо, коли той почав вправно намотувати на руку тонкий кишкiвник, голосно рахуючи його довжину. Були поданi дерев'янi цебра, куди згодом вiдправили все, i Гепнер знову взявся за ланцет. Вiн розрiзав дiафрагму i просунув руку пiд грудну клiтку. За мить натовп вже споглядав легенi i серце… Раптом, наче грiм, над юрбою пролунав чийсь обурений вигук:
– Святотатцi!
Усi озирнулись i побачили епископа в оточеннi кiлькох ченцiв. Нiхто не зауважив, як його карета виiхала на площу i зупинилась бiля ратушi.
– Боговiдступники! – знову повторив епископ. – Чим ви спокусилися? Це – служитель Сатани!
Схоже, лекцiю було закiнчено, i Домiнiк, кивнувши на цебра, тихо запитав у бургомiстра:
– Чи дозволить ласкавий пан менi все це забрати?
Той розгублено кивнув, чекаючи, очевидно, на подальшi дii епископа.
– На колiна! – заволав той. – На колiна, боговiдступники!
Юрба, що заповнила собою ледь не увесь Ринок, опустилася на колiна. Тiльки лiкар i його помiчники, взявши скриньку й цебра, квапливо проскочили крiзь натовп i зникли за дверима будинку Гепнера.
– До храму! – вказав правицею епископ. – Усiм – вiдмолювати цей мерзенний грiх! На колiнах!
Юрба рушила до катедрального собору, розподiлившись надвое: розбиваючи до кровi колiна, православнi i католики колiнкували кожен до свого храму. Здивованi такою кiлькiстю прихожан, та ще й на колiнах, священики з потаемною думкою про кiнець свiту негайно сповiстили мiсто дзвонами про початок служби.
Євреi розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому i бургомiстр. Настрiй у Якуба Шольца був кепський… Сьогоднi передбачався день забав, i першу було зiпсовано, залишалась надiя на другу – ввечерi у Львовi мав вiдбутися бал.
Роздiл II
Близько пiвночi, коли мiсто вже купалося в блiдому сяйвi мiсяця, кроки одинокого перехожого лунко вiдбилися вiд стiн Домiнiканського собору. Безформна тiнь падала на брукiвку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевикiв. Минувши Криве Коло, вiн рушив вуличкою Божого Тiла. Ступивши кiлька крокiв, почув жалiбне скиглiння:
– Подайте, ласкавий пане…
Перехожий спинився i поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати – жахливий. Нiч вносила щось огидне в його постать: жалюгiдне лахмiття, тремтячi кiстлявi руки i потворне обличчя з единим оком.
– Вибач, бiдаче, – промовив перехожий, – але о такiй порi ходять лише тi, в кого за душею не бiльше, анiж у тебе…
– Пан направду не мае? – прошепелявив жебрак. – Я гадаю, пан багатий…
– Хотiв би я, щоб це було так, – зiтхнув перехожий.
Жебрак жалюгiдно затупцяв довкола, стрiпуючи своiм лахмiттям.
– Подайте, подайте, подайте…
– Іди геть, дурню! – втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.
– Грошi! – раптом засичав жебрак i наставив своi пальцi-гаки, готовi вчепитися в шию упертюху.
З тiнi вiд будинку поступило ще кiлька силуетiв в лахах. У руках жебрака з'явився нiж.
– Я з тебе шкуру здеру! – просичав вiн.
У вiдповiдь кулак перехожого розтрощив йому носа i збив iз нiг. Жебрак розпластався на брукiвцi, виючи, мов пес, стiкаючи кров'ю. Перехожий тим часом, вiдступивши назад, вихопив шаблю. На розбiйникiв це подiяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножi та палицi.
– Чого стали, недоумки? Вiн же один! – накоськував iх жебрак.
Це додало духу нападникам, i вони знову посунули вперед.
– Попереджаю, повiдрубую вам носи i вуха, – попередив перехожий.
– Уперед, йолопи! – скомандував розпластаний заводiй.
Негiдники боягузливо ступили ще кiлька крокiв.
– Дурнi, – свиснув глузливо перехожий, – у мене ж нiчогiсiнько нема…
На доказ вiн вiдгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – пiхви вiд шаблi.
– У нього ж ще е кишенi! – завив жебрак з вiдчаю. Тим часом на ратушi пробило двi чвертi по пiвночi.
– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступiться!
З цими словами вiн змахнув шаблею, i в одну мить почулися зойки, трiск палиць i чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кiлька трупiв, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину i ратушу, вiн наблизився до будинку, звiдки потоком лилося свiтло, музика, а з вiдчинених вiкон долинали п'янкi пахощi жiночих парфумiв та виннi випари. При входi його зустрiв лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився i запитально глянув на прибулого.
– Авжеж, вичистиш до блиску.
Гiсть усмiхнувся i по-дружньому поплескав слугу по плечi:
– Я згадаю про тебе у своiх сьогоднiшнiх вiршах.
Обличчя лакея прояснiло в усмiшцi.
– Як тебе звати? – запитав гiсть.
– Мартин, ваша милосте, – вiдповiв той.
– Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моiм клинковi не було жодноi подряпини.
Гiсть квапливо рушив сходами. З бенкетноi зали котилися хвилi музики i ароматiв.
Перед рiзьбленими дверима з позолотою вiн примружився i на мить спинився, звикаючи до свiтла сотень свiчок, яке заломлювалось у незлiченнiй кiлькостi пiдвiсок iз кришталю, розсiювалось по залi дивовижними спалахами. Сотнi очей з цiкавiстю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, i музика стихла…
– Мiй любий Себастяне! – залунало на всю залу.
Присутнi розступилися, даючи дорогу бургомiстру, Якубовi Шольцу Той, розкривши обiйми, рушив назустрiч гостю.
– Мiй любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустрiли в дорозi музу, i вона не вiдпускала вас аж дотепер.
– Справдi, мiй пане, я зустрiв музу i не одну.
Усмiшка бургомiстра раптом зникла.
– Бачу, вона навiть лишила про себе згадку, – стривожено сказав вiн, – погляньте на свою руку… На лiву…
Тiльки тепер гiсть помiтив, що трохи нижче плеча у нього було розiрвано камзол, а сорочка пiд ним прилипла до тiла. Кров на темнiй тканинi була непомiтною.
– Пусте, – усмiхнувся поранений.
– Лiкаря! – вигукнув бургомiстр, знаком наказуючи Себастяну сiсти.
