скачать книгу бесплатно
Роздiл VIII
Шинок Стеця П'явки славився на все передмiстя. Якби комусь довелося звiдкiлясь приiхати на Старий Ринок у ярмаркових справах, то святим дiлом вважалося заiхати до Стецька i перехилити чарчину-другу. А скiльки побрехеньок передавалось тут iз вуст в уста! Сам господар, часом не маючи роботи, полюбляв, пiдперши руками голову, послухати iсторii, що приносили iз собою бородатi мандрiвники. Траплялося, що вiдвiдувачi iх i годували, i поiли в обмiн на тi побрехеньки.
Проте найбiльший прибуток Стецько мав з подорожнiх, котрi в сутiнках, як-то кажуть, цiлували замок на мiськiй брамi i не мали де зупинитися, як тiльки в нього. Пiд вечiр до шинку приходили музики: юнак-сопiлкар, вусатий скрипаль i сивий дiдок з кобзою. Усю нiч вони бавили гуляк, а вранцi розбрiдалися хто куди.
Омелько, магiстратський писар, бував тут частенько. Випивав i залицявся до П'явчихи. Утiм, не лише це. Маючи гарного спiврозмовника, себто кума свого Беня, Омелько полюбляв помiркувати i про серйознi речi. Примiром про вiдьом. Що-що, а на цьому вiн знався. Стишивши голос i безупину хрестячись, вiн розповiдав такi придибенцii, що пан Бень боявся йти поночi додому i лишався в шинку чекати ранку.
Пан Бень, цей достойний урядник i вiдданий слуга магiстрату, щойно виконавши того дня свiй обов'язок у Високому Замку та гарненько виспавшись у стайнi, понiс свiй опис у магiстрат. Там сердито зустрiли автора, який невiдь-де пропадав цiлу добу, i безсердечно поглумились iз творiння його пера. З-помiж цiеi невдячноi публiки знайшлася тiльки одна спiвчутлива душа, себто його кум Омелько, писар. Бiда якось особливо в той вечiр зблизила iх i повела звичною дорогою – до шинку Стецька П'явки.
Музики, певно, добре виспались i похмелились, бо так шкварили, що смуток пана Беня, либонь, не втримався i притьмом пустився в танець, геть забувши про господаря, якому увесь день пiдгризав душу.
– А то, куме, нинi так е, що вiд тих вiдьом спасу нема, – почав звичну розмову Омелько пiсля першого кухля, – куди, з перепрошенням, не сякнешся чи в який куток не глипнеш – усюди як не якесь кодло, то його послiд…
Тут, мов на пiдтвердження цих слiв, з темного кутка на Омелька зиркнуло двое здоровезних диких очей, аж у писаря мороз сипнув по шкiрi i слова застрягли в горлянцi.
– Ет, знову ви за свое, куме, – вiдмахнувсь, як завжди, пан Бень, для якого творче падiння вже вiдходило в минуле, i вiн весело гойдався в такт музицi, нiби пiддражнюючи скрипаля.
Погляд тим часом зник, i Омелько вирiшив бути обережнiшим, затим зробив добрячий ковток, запхнувши непромовленi слова в утробу.
…Ех, Омельку, з'iв би ти шмат шинки, вгриз би до лажу пiвцибулини та ще й кухлем пива все те запив, то, може, вони б там i всидiли. А ти, небораче, не втримав…
– От ви, куме, кажете, вас у Бiлоскорського блуд узяв? То все, куме, недарма, бо Кальварiя там недалечко.
Вiд того нагадування пан Бень скривився, наче з'iв кислицю.
– От хрест мене побий, – розпалився Омелько, – думаете, брешу? Та вже всi пiвнi переспiвали, що туди опiвночi вiдьми злiтаються. Лишень ви дивитесь на мене, як на вар'ята… – Тут писар вловив той самий загадковий погляд з кутка. Невже якась нечисть бере його на кпини?
Та нi, кому-кому, а тим виряченим банькам достеменно вiдомо, що Омелько не бреше! Вже пiдбадьорений, а не переляканий, вiн продовжив:
– Скрiзь нечисть, куме, скрiзь… От хоча б узяти П'явчиху, – тут Омелько облизався, – з виду – файна молодиця, а коли придивитися, то очi в неi вiдьомськi: нинi чорнi, а завтра будуть болотяними…
Пан Бень скинув око на кругленьку i вправну шинкарку. З-пiд очiпка вибивалось чорне, ще без сивини волосся. Очi, про якi говорив Омелько, пiд рiвненькими бровами, жадiбно блищали, вiдчуваючи добрий зиск, а ще й те, що бiльше за пиво та шинку пан писар хочуть ii саму. Пiд свiжими, зiбраними усмiшкою в тугенькi пампушки щоками, цвiли соковитi вуста, бiлi, мов перлини, рiвненькi зуби i широке м'яке пiдборiддя. Нi, обличчя геть не вiдьомське.
– А я ж ii бачив, кляту, – випалив Омелько, помiтивши, що сказане зовсiм не справило потрiбного враження.
– От там ii бачив, – писар тицьнув пальцем угору, – на мiтлi…
– Свят, свят, свят, – вiдсахнувся пан Бень, – таке скажете…
– От провалитися менi на цьому мiсцi! Хiба самi не помiчали, що, як тiльки за пiвнiч, то ця краля десь пропадае?
– Та Господь iз вами, куме, пийте лiпше…
Омельковi здалося, що баньки з кутка знову з нього глузують… Тьху, нечисть! Нема на вас хреста святого!
Тим часом хтось голосно почав вимагати гальбу пива. Всi звернули увагу на багато вбраного молодика, до якого щодуху поспiшала П'явчиха з пивом у руках. Тицьнувши iй грошi, вiн несподiвано голосно свиснув. Омелько помiтив, що очi в темрявi заметушилися, а над паном Бенем виросла чиясь постать. Чоловiк iз жахливо роздертим обличчям, на якому було, до того ж, тiльки одне око, а рана нiчим не прикрита, пройшов повз них i попрямував до панича.
– Увага, панове, – як штукар на площi, загукав молодик, – стежте за моiм слугою, вiн покаже вам, як на тамтiм свiтi п'ють пиво грiшники.
Нещасний, побачивши повну до краю гальбу, потягнувся до неi обома руками i з жалiбним скавулiнням миттю випив усе, що в нiй було.
Одразу щось заклекотiло в його утробi, а з черева, крiзь численнi дiрки на сорочцi, наче з Мелюзiни, полилося щойно випите пиво. З виряченого ока слiдом за пивом полилися розпачливi сльози. Панич схопився з лави i весело зареготав. Сприйнявши це за веселу витiвку пана i його слуги, увесь шинок до нього приеднався. Регiт стояв такий, що музики здивовано затихли.
– Агов, моi панове! – вигукнув молодик i з капелюхом у руцi почав грацiйно походжати помiж гуляк, – давайте грошi за цю комедiю!
Розкiшне страусяче перо вилося з-пiд його випещених пальцiв i досягало брудноi зачовганоi долiвки. Камзол був розшитий золотом, i золото бряжчало в кишенях. А проте панок збирав мiдяки i подекуди срiбло, хоч усе те, що потрапляло до капелюха, вкупi вартувало хiба що гудзика на його вбраннi.
– Чого затихли? – гукнув вiн музикам, що з роззявленими ротами спостерiгали за ним.
Обiйшовши довкола останнiй стiл, вiн притьмом опинився бiля музик.
– Ану, дiду, наставляй долонi, – i коли той випростав уперед свою жменю, висипав туди все, що назбирав. – А тепер ушкварте так, щоб навiть дiдько станцював! – крикнув панич, вiдстiбаючи збоку шпагу.
Тi завзято взялися до справи, а молодик заходився в танцi. Спершу розважливо, наче примiряючись, а потiм пустився навприсядки так, що в Омелька i кума заряботiло в очах. А далi ще й П'явчиху ухопив, та так нею завертiв, що очiпок злетiв iй з голови i гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетiлось урiзнобiч, як хмара слiпих кажанiв, ненароком сполоханих удень.
– От вiдьма, – впiвголоса сказав Омелько, – гуцае тут серед чесного люду…
– І сорому нема, – почулося збоку.
Обидва – i писар, i пан Бень крутнули головами. Панич уже сидiв поруч них i обмахував спiтнiлий писок капелюхом, наче вiялом.
– Що за чортiв…
– …ня, – додав гiсть.
– Хе, ви лихого не подумайте, – поспiшив додати Омелько, кинувши оком на музик, що пiсля десятого поту голосно вiдсапувались.
– Нiчого проти не маю, – зауважив той, – навпаки…
У горлi пана Беня щось застрягло, i вiн мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.
– А вiдьми на Лисiй Горi усе-таки збираються, добродiю, – повiдомив вiн нi сiло нi впало.
– Ага! А я про що? – аж пiдскочив Омелько. – Казав же, казав? Повторiть це ще раз, пане, прошу вас.
– Збираються, збираються, – сказав, позiхнувши, той, – i щоразу те саме, така нудьга.
Омелько, вiдчуваючи цiкавинку, пiдсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне пiдозрiле вiдчуття нiяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво i змушувало увесь час спостерiгати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповiдав Омельковi про вiдьомськi зборища, що годi було заперечувати в ньому знавця тоi нечистоi справи.
– Опiвночi вiдьмацтво злiтаеться туди хто на чiм: на мiтлах, на вiниках, на рогачах, а то й просто на якiйсь ломацi… Однак найпочеснiшим вважаеться приiхати верхи на чиемусь горбi. Звiсно ж, той бiдолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Вiн i направду спить аж до того моменту, коли на самiй вершинi вiдьма дае йому добрячого копняка i той котиться до самого пiднiжжя. Унизу прочухуеться i, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…
– Бiсове кодло! – гаряче перебив Омелько. – Отак знущатися з християнських душ!
– Правильно, – зауважив гiсть, – таки бiсове.
Омелько гримнув кулаком по столi.
– Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнiрству… Про католикiв нiц не кажу, тi як собi хочуть!
Вiд того щирого сплеску писаревого гнiву варенi раки, що купкою лежали в мисцi посеред столу, розлетiлися в рiзнi боки… Незнайомець клацнув пальцями, i вони, мов живi, сповзлися назад. Навiть позалазили один одному на твердi червонi спини.
Пан Бень завмер з виряченими очима i вiдвислою щелепою… Нi, такоi чортiвнi вiн ще не бачив!
– От, куме, – прошепотiв Омелько, – отож бо й е, що вiдьма iх варила.
– Вона, курва, – кивнув незнайомець.
Музики затягнули урочисту прелюдiю до якогось танцю, а три голови зiткнулися чоло в чоло над купкою ракiв.
– Те, що вони повзали, – сказав писар, – означае, що невдовзi нечисть вiзьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство вiдьмоборцiв i до скону боротися з нечистю.
– Я готовий! – палко заявив панич.
– Як вас звати, хоробрий юначе? – запитав Омелько.
– Граф Хiх, – вiдповiв той.
– Ви з Австрii, пане граф?
– Ja.
– Чудово. Ви будете вiдстоювати нашi iдеi там… Вас, куме, я знаю. За нами Львiв. Панове, – урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, – давайте на хрестi поклянемось…
Хiх закашлявся.
– Вам зле?
– Трохи… Скажiть, скiльки зараз ракiв на столi?
– Чотири, – вiдповiв Омелько.
– Значить, нас також мусить бути четверо.
Братчики задумались. Хiх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих ракiв, а писар таемничим поглядом шукав помiж присутнiх однодумцiв. Всi були добряче напiдпитку, i кожен патякав якусь дурницю. Нi, такi високi iдеi не для них. Проте Омелько не втрачав надii.
Музики сiли перепочити i перехилити по чарчинi, коли дверi шинку прочинились, i досередини увiрвалось трохи свiжого повiтря. Пригнувши голову, чоловiк з шаблею при боцi переступив порiг. За його плечима майнула мiсячна нiч. Нiхто не звернув особливоi уваги на прибулого, окрiм, звичайно, Омелька, що впiзнав у ньому кур'ера бургомiстра.
Христоф пройшов повз них, привiтавшись легким кивком, i попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як вiн попросив приготувати харчiв на три днi та постiль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутнiх, сiв за стiл. Постать магiстратського писаря скрадливо виросла лiворуч вiд нього.
– Дай Боже щастя, пане Христоф, – привiтався Омелько.
– Дай Боже й вам, пане писарю, – вiдповiв той.
– Ви, я бачу, знову в дорогу?
– Так, вирушаю вдосвiта.
– Далеко?
– Як поведеться.
Омелько сiв поруч.
– Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, – сказав вiн, – комашня всiляка й очей не дасть стулити.
– Ет, – засмiявся той. – коли б то звикати, пане Омельку…
– А йдiть до мене, – запропонував писар, – я тутка недалеко жию, за полем.
Христоф спробував вiдмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзi полишив спроби. З'явився Стецько з великою торбою, але йому повiдомили, що писар сам спровадить магiстратського посланця в дорогу. Писар, пiд лихий погляд шинкаря, вивiв кур'ера на вулицю. Лiхтар i повний мiсяць освiтили постатi наших героiв-вiдьмоборцiв.
– Знати б, котра година, – про себе мовив Омелько.
Хiх вирiс за спиною, звiв догори очi i впевнено сказав:
– За чверть пiвнiч.
– Чудово, саме вчасно, ходiмо, браття…
Христоф вивiв зi стайнi свого коня, i той слухняно почалапав за ним. Хiх чалапав позаду.
– Можу запропонувати карету, – гукнув вiн услiд.
Писар заперечливо похитав головою.
– Не треба.
Цiеi митi до графа приеднався його слуга з дiрявим черевом, i вся ця процесiя, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.
Вiтру не було… Нiч стояла ясна i спокiйна. Мiсячнi променi сновидами бродили помiж розкiшного колосся, лякаючи цвiркунiв i безцеремонно натикаючись на сплячi волошки та маки.
Омелько iшов попереду, велично переставляючи ноги, i дихав гордо та ритмiчно, мов легендарний Леонiд, ведучи свое нечисленне, проте вiдважне вiйсько. Над ним височiв пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотiннi польовоi мишi ввижалася вiдьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажановi – крилатий куролиск.
Слiдом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох вiдьмоборцiв тендiтну мелодiю шпор. Пана Беня ця мелодiя заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таемничiсть смiшила, проте передчуття затишного дому i хорошоi вечерi, обiцянi писарем, змушували пiдiгравати цьому добродушному борцевi з нечистю.
Слiдом за конем, ухиляючись вiд помахiв хвоста цiеi благородноi тварини, йшов граф Хiх. Його шляхетнi очi, що свiтилися в темрявi, бiльше дивились на стежку, оскiльки слiди, якi залишав попереду кiнь, подекуди липли до чобiт i кепсько пахли. Останнiм iшов графський слуга. Вiн мовчки вдивлявся единим оком у темну постать господаря i нiчим бiльше не цiкавився.
Врештi поле закiнчилося, i стежка, вистрибнувши з жита, повилася далi сiрою стрiчкою помiж темноi трави до одиноких вогникiв вдалинi, бiля яких перебрiхувалися час вiд часу собаки. На межi росло високе i гiллясте дерево, плоди його зацвиркотiли пiд ногами та в кiнських зубах.
– Ту яблуня, – тихо сказав Омелько, – iден жид колись ii посадив… Але яблука такi кислi, що, крiм коней, iх мiг би iсти хiба що дiдько.
– Навряд чи, – озвався Хiх.
Брудно вилаявшись i не по-графськи плюнувши, вiн метнув у темряву надгризений плiд i сердито додав:
– Жидва…
З боку села почулося якесь дике хихотiння. Кiнь рiзко звiв голову i тривожно заiржав.
