скачать книгу бесплатно
Вiд того господар прокинувся зовсiм. Вiн на мить вгледiвся в лакея, а потiм зайшовся хрипким, як свиняче рохкання, смiхом. Хлопець дiстав з-пiд лiвреi гаманець бургомiстра i витрусив жменю злотих на стiл. Смiх урвався, i господар жадiбно ковтнув слину.
– З того б i починав.
– Я iх вiзьму з собою.
– Гаразд.
Згрiбши золото, корчмар заховав його до кишенi i пiдвiвся з-за столу. Зробивши знак iти слiдом, вiн попрямував у темний куток до сходiв нагору. У невеличкiй кiмнатцi спали повii, хто де. Їх тут було душ двадцять, якщо не бiльше. Схоже, корчмар непогано на цьому заробляв, якщо мав змогу iх стiлькох утримувати.
У кутку стояла шафа, посерединi – стiл, бiля стiни – велике лiжко, на якому спали семеро. Бiльше з меблiв не було нiчого. З-пiд зiм'ятих суконь звiдусiль визирало найсокровеннiше, що було тут предметом торгу. Кожна з них справедливо могла вважати себе красунею. Зрештою, iнших корчмар до себе не наймав.
Вiкно було зачинене, i вранiшня свiжiсть сюди ще не досягла. У кiмнатi стояв запаморочливий дух поту, якогось дешевого зiлля та вина.
– Прокидайтесь, дiвки! – голосно сказав корчмар. – Панич десятьох замовив.
По заспаних личках пробiгли хвильки подиву. Там сiпнулась тонка брова, там сяйнула усмiшка, там розiмкнулися спраглi вуста i почулося стомлене зiтхання.
Господар, гидотно пiдморгнувши Мартиновi: «Вибирай», вийшов з кiмнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам'янiлий, доки однiй iз дiвчат не прийшло в голову прочинити вiкно. Чи то скрипiння старих завiс, чи то свiже повiтря повернуло його до тями. Вiн чемно уклонився i захриплим голосом мовив:
– Якщо буде ласка панянок, то десятьох iз вас пан бургомiстр просить негайно прибути в магiстрат для зустрiчi посланця до короля.
Помiж дiвками пролунав дзвiнкий смiх i посипалися непристойнi жарти, що змусило й без того зашарiлого Мартина почервонiти ще бiльше. Проте, зiбравшись з духом, вiн додав:
– Ще пан бургомiстр просить одягнутись якнайлiпше…
Знову посипались жарти, i хлопець вiдчув, що вже нiчого бiльше не скаже. Вiн тiльки крадькома спостерiгав, як дiвчата, вiдчинивши шафу, перевдягалися в iншi вбрання, геть при цьому не соромлячись. Вiдвести очi було несила, так само як i зiмкнути докупи щелепи.
Однак досить швидко вони були вже готовi, i одна за одною почали виходити. Усi були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепуренi, а на тендiтних плечах i шиях залишились слiди нiчних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився i вже рушив було слiдом, аж тут його спинила чиясь нiжна i тепла рука. Обернувшись, вiн зустрiвся зi стрiмким i палючим поглядом чорних, як львiвська нiч, очей.
– Чом ти поспiшаеш? – прошепотiли гарячi вуста, i шепiт той долинав немов iздалеку, долаючи туман, що сповив i запаморочив його.
– Я… м-мушу… з ними, – вичавив iз себе хлопець.
– Вони знають, де магiстрат, – почулося збоку.
– Не турбуйся, – промовили з iншого.
– Гарний одяг, – обпiк потилицю чийсь подих.
– Служиш у бургомiстра?
– Вiн добре платить?
– А дiвку маеш?
– Медку вже пробував?
Мартин вiдчув, як кiлька вмiлих рук шастають пiд одягом, i гаманець iз рештою золота перестав обтяжувати пояс. Та хлопцевi раптом стало до всього байдуже. Свiт перед очима закрутився, i солодка безмежна прiрва простяглася пiд ногами.
– Таки добре платить…
Хлопець зрозумiв свою приреченiсть. Не стримуючись, вiн полетiв на самiсiньке дно тiеi прiрви…
Зiйшло сонце. І коли промiння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нiкого з блудниць у кiмнатi вже не було. Так, наче всi вони наснилися. Вiкно досi було вiдчинене, i десь iздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамiр юрби. Швидко одягнувшись, вiн вибiг з кiмнати i загуркотiв сходами донизу. Усi каганцi в корчмi вже загасили, було так само тихо, тiльки кудись подiвся господар. Натомiсть мале дiвча, блукаючи помiж снопами сонячного свiтла, що проникало сюди з двох вiкон, шарудiло вiником, пiдмiтаючи долiвку. Мартин не помiтив лукавоi усмiшки, яку воно причаiло, вiдвернувшись убiк. Вiн вибiг на вулицю i притьмом помчав на Ринок.
Незважаючи на доволi раннiй час i на те, що звечора про цей приiзд не знав навiть сам бургомiстр, цiкавого люду там зiбралося багато. Складалося враження, що в кожного з мiщан був свiй кур'ер, що в будь-який час дня i ночi сповiщав господарiв про найцiкавiше. Щоправда, не надто точно, бо однi запевняли, мовляв, приiздить сам пан круль, iншi – що австрiйський цiсар, але всi погоджувались на тiм, що, аби його побачити, можна й не доспати.
Утiм, на площу виiхала тiльки одна карета без солдат i почту. Проте яка! Вона одна вартувала цiлого королiвського ескорту. Позолота вкривала навiть колеса, i вiд того вони не були заболоченi, наче екiпаж i не подолав сотнi верст. Золото пишною оздобою прикрашало зробленi з чорного дерева дверцята. Рiзьблення на них зображало картини пекла i муки грiшникiв, однак цi грiшники були вдоволенi i щасливi, мов перебували насправдi в раю. Ззаду карета плавно переходила у стрiмкi кажанячi крила, а над вiзником була розмiщена голова, замiсть очей у якоi сяяли коштовнi каменi такоi величини, яких, мабуть, не бачив i найбагатший ювелiр. І, нарештi, чистокровнi арабськi скакуни були впряженi в карету i нервово били копитами по брукiвцi.
Юрба затихла. Хто це? Може й справдi король або цiсар? Або хтось iнший, без сумнiву, значно багатший за них обох.
Дверцята прочинились, i пишно вбраний молодий пан ступив на брукiвку. Юрба загула у привiтаннях, а з рук панича у вiдповiдь посипалось золото.
– Чи я сплю? – сказав хтось з урядникiв. – Погляньте-но, куме, та це ж граф Хiх! Бачите, якi люди в нашому братствi? Ну, тепер ми тiй нечистi покажемо! Ех i покажемо!..
Пролунало вiйськове привiтання цiпакiв, i назустрiч графовi виступило десятеро блудниць з оберемками квiтiв у руках. Обличчя гостя раптом ожило:
– Оце так, – вдоволено мовив вiн, безцеремонно оглядаючи iх зусiбiч, – кращого я не мiг i бажати… Славнi дiвоньки…
Тут граф зняв свого розкiшного капелюха i заходився цiлувати кожну, вiд чого юрба здивовано загомонiла, а бургомiстра кинуло в пiт. Розцiлувавши останню, гiсть повернувся до мiщан i, пiднявши догори руки, радiсно вигукнув:
– Хай живе Львiв!
– Хай живе найяснiший пан!!! – вiдповiли йому.
З натовпу виступив Себастян i, уклонившись гостю, урочисто продекламував:
До ваших нiг складаем, пане,
Львiв'ян смирення i пошану.
Як вiдчинилась перед вами
Сьогоднi вранцi львiвська брама,
Так душi нашi вiдчинились, —
Любов у них, як в чашi, влилась.
Додали ми ще трохи лiй
І вам пiдносим цей напiй!
Той усмiхнувся i стримано поаплодував. Потiм дiстав з-за пояса гаманець i пiд новi захопленi вигуки публiки простягнув його поетовi. Себастян знову уклонився i, вже коли тримав нагороду в руках, несподiвано почув сказане графом напiвпошепки:
– Клянусь пеклом, ви мене вразили, молодий чоловiче. І подяка моя була б неповною, якби ви отримали тiльки золото… На лiвому березi Полтви, неподалiк старого млина, ви знайдете безцiнний скарб.
Поет з подивом i цiкавiстю поглянув на вельможу. Вiн спробував уловити тiнь жарту на його обличчi, але ii не було. Натомiсть очi Хiха, досi невиразнi, раптом стали зеленими, мов у кота, а десь у самiй iхнiй глибинi блиснули два химернi вогники.
– На вашому мiсцi, юначе, я б не зволiкав, а мчав би, як несамовитий, аби лишень встигнути роздiлити з коханою ложе, хоч i постелене воно на болотi з шувару. Мерщiй, доки не пiзно!
Себастян зблiд i вiдсахнувся вiд графа, як вiд прокаженого. Затремтiвши, мов у лихоманцi, вiн вiдступив декiлька крокiв i, не в змозi стримати раптовий неясний порив, на подив присутнiх мерщiй кинувся геть з Ринку.
Тим часом наближений короля був запрошений до Ратушi, де на нього чекав розкiшний снiданок та всi, що мали намiр з ним його роздiлити. До столу гостi наближались, як i личить, повагом, наче виконували якийсь ритуал, а не поклик свого голодного шлунку. Вельможне панство ледве приховувало шалене бажання зоставити вiд жирних лящiв самi голови, вiд смажених поросят та курча – купу кiсток, а вiд численних пампухiв, пирогiв та медiвникiв – лише спогади. Одностайно всi пристали на думку бургомiстра розпочати трапезу без тих, хто через необiзнанiсть та доволi ранню пору запiзнювався до Ратушi. Не було, зокрема, королiвського старости, але i його вирiшили не чекати. Достатньо було й присутнiх: братiв бургомiстра, панiв Дибовецьких, Вiльчкiв, Кампiанiв та решти. Правда, присутнiй був i пан епископ, але мовчазний.
За столом бургомiстр обережно пiдiйшов до сутi справи:
– Пан круль виказуе нам велику честь, вiдправляючи до мiста довiрену особу. Та таку поважну i так хутко, – звернувся вiн до графа.
Гострий, як меч, погляд епископа наскрiзь проткнув Шольца i знову втупився в стiл.
– Пусте, – вiдповiв Хiх, нетерпляче чекаючи, доки всi, нарештi, розсядуться.
– А як здоров'я його величностi?
– Чудово, – сказав не без iронii граф. – Лiвонська кампанiя пiшла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров'я буде молитися ще один епископ.
Присутнi нарештi порозсiдалися, i гiсть вдоволено зiтхнув. Утiм, нiхто, крiм нього, ще не торкнувся iжi – всi спрямували погляд на епископа. А граф накинувся на частунок з такою жадiбнiстю, наче, подiбно до Ерiсiхтона, вгамовував якийсь нелюдський голод. Шматуючи зубами кавалки м'яса, вiн, наче дикий вовк, ледве ковтав його, не пережовуючи. Загальна тиша змусила Хiха зупинитись i обвести поглядом фiзiономii, здивованi таким трактуванням столичного етикету. Слова молитви позастрягали в горлянках, як риб'яча кiстка.
