скачать книгу бесплатно
– Ну-ну, – сказав Омелько, витягнувши в той бiк шию, – покажись менi…
Утiм, щиро кажучи, вiдважний писар i гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться вiч-на-вiч з кимось iз нехрещеноi братii. Але вiн був не сам, а ця обставина робить будь-кого героем.
Мiсяць мав би тепер висiти над головою, але вiн, з необережностi зачепившись за Лису Гору, трiпотiв самотнiм бранцем майже над обрiем. Хiх легенько дмухнув у той бiк, i вiн, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.
– Ге! – вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.
– Куме? – тривожно мовив Омелько.
Пан Бень сидiв на купi розчавлених яблук i жалiбно стогнав:
– Люди добрi, ну це вже занадто. Ракiв у шинку я ще мiг стерпiти, але ж мiсяць – не рак!.. Нi, тепер анi краплини до рота.
– Тю! – глузливо вiдповiв писар i вхопив кума попiд руки, роблячи вiдчайдушну спробу звести його на ноги. – Що ви там вигадуете!
У цей час якийсь дикий смiх пролунав зовсiм близько, i на осяянiй мiсяцем стежинi з'явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сидiла на плечах в огрядного чоловiка, тримаючись обома руками за його розкiшнi вуса, правлячи ними, як вiжками. Кiнь кур'ера, побачивши таке видиво, рвонув геть, i доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночi вже шурхотiло в житi.
– Свят, свят, свят, – пронеслося мiж присутнiми, а Хiх вiдступив вiд них на три широкi кроки.
– То наш староста, – вичавив з себе Омелько, – ач, осiдлала, навiжена…
– У-у, нечисть! – раптом завив пан Бень i, вхопивши яблуко, метнув його в жито.
Щоправда, це був швидше прояв вiдчаю, анiж смiливостi.
– Отак iх, куме, – зрадiв Омелько, отримавши несподiвану пiдтримку, – хай тiльки ще з'являться.
Наче почувши писаря, у небi промайнуло двi тiнi i, покружлявши довкола мiсяця, зникли за Лисою Горою.
– Ти диви, – процiдив той, хапаючись i собi за яблуко. За мить у небо випливла ще одна тiнь. Вона рухалась повiльно й гордовито, минаючи зорi i не зважаючи на людей унизу.
– На тобi! – випалив Омелько, метнувши в неi кислицею. Проте, не досягнувши цiлi, яблуко гупнуло за кiлька крокiв вiд нього.
– Кидайте, куме, – жваво пiдбадьорив вiн пана Беня.
Той широко замахнувся, але з жахом вiдчув, що його велетенська правиця з силою вперiщила когось по головi. Граф Хiх, тiльки гигнувши, розпластався на землi. Капелюх налiз йому на обличчя, сховавши здивовану мармизу.
Тiнь угорi заметушилась. Христоф чiтко бачив жiночi обриси верхи на мiтлi. Якнайкраще прицiлившись, вiн, слiдом за писарем, щосили жбурнув у цiль кiлька гнилякiв. Отепер вiдьмi буде непереливки! Стрiлецьке око його не пiдвело: разiв з десять перевернувшись у повiтрi, вона так затрiскотiла у верболозах понад Полтвою, що всi солов'i довкола замовкли i ще довго не наважувались подати голос.
Омелько затанцював на радощах:
– Отам iй i амiнь! iй-богу, навiть вiдьма врiже дуба, коли телепнеться з такоi висоти!
Христоф мовчав. Незрозумiле вiдчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки вiн уже картав себе за те, що погодився пiти з писарем i тепер встряв у цю вар'ятську iсторiю. З голови не виходило темне гнучке тiло, що звивалось у небi на мiтлi: розпущене волосся, круглi перса, пишнi стегна… Вiн важко зiтхнув i вiдв'язав коня.
– Ходiмо, пане писарю, якщо ви ще запрошуете.
– Так-так, – радiсно мовив Омелько, – безумовно!
У темрявi почулося глухе гарчання. Трiумфатори лячно озирнулись. Дiрявий слуга Хiха волiк свого непритомного господаря подалi вiд них у жито. Вiн сердито поглядав на пана Беня i грозив йому вискаленими жовтими зубами.
– Бiдолашний, – пожалiв його писар, – дiсталось йому вiд тих вiдьом. Певно, якiсь чари…
Пан Бень мовчки кивнув головою.
– І не кажiть, куме…
Усi трое вирушили до писаревого дому, а вранцi, як тiльки на свiт благословилося, посланець бургомiстра галопом помчав на схiд, геть забувши про вiдьмоборцiв i нiчнi пригоди.
Роздiл IX
За дверима почулися чиiсь квапливi кроки, загрозливе скрипiння сходiв i лайка господаря. У дверi сильно i безцеремонно постукали.
– Трясця вашiй матерi, – крiзь сон вiдповiв Себастян.
Стукали наполегливо i дедалi сильнiше.
– Кого там шляк принiс о такiй порi? – важко вiдриваючись вiд лiжка, сердито гукнув вiн.
– Це я, пане поете, не вбивайте… – донiсся стурбований голос Мартина, – ваш покiрний слуга, хочу передати наказ бургомiстра…
Себастян важко сперся на дверi i зусиллям усього неслухняного тiла iх прочинив.
– Господи помилуй, – зойкнув Мартин.
– Ти чого?
– Вас навiть блiдим не назвеш. Ви наче мрець.
– Я майже не спав… Цiлу нiч щось зi мною коiлось.
– Зурочили.
– Кажи, що треба вiд мене бургомiстровi.
– Вiн велiв передати, що на свiтанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вiтальний памфлет.
Обличчя Себастяна перекосилося вiд лютi.
– Якого бiса? Про такi вiзити повiдомляють за мiсяць. Вiн що, про нього забув i згадав увi снi?
Лакей, мов боячись, що його пiдслухають, стишив голос i майже пошепки вiдповiв:
– Кажуть, бургомiстр i епископ чогось не подiлили i покликали його, аби той iх розсудив. Але хiба дiдько знае, чом вiн так швидко прибув.
Поет важко зiтхнув i попрямував до цебра з водою.
– Гаразд, – сказав вiн хлопцю, – передай, що я вже беруся до роботи.
Морок потроху почав розсiюватись, i Себастян не запалював свiчки. У напiвтемрявi вiн пiдсунув до себе каламар i папiр. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.
Мартин вiдкланявся i вийшов за дверi. Обережно спустився сходами i, минувши сплячого господаря, опинився на вулицi.
Темнi фiгури лавникiв та урядникiв дрiботiли по площi, плутались помiж першими торговцями, спотикалися, лаялись i врештi зникали в освiтленiй ратушi. Туди поспiшив i лакей бургомiстра. Якуб Шольц ухопив його за плечi.
– Сказав? – нервово випалив вiн.
– Так, мiй пане, – вiдповiв той, – вiн уже взявся до роботи.
– Гаразд. Нiкуди не йди. Ти ще менi будеш потрiбен.
Мартин мовчки вiдступив убiк i, притулившись до стiни, спостерiгав, як кожен зi служителiв магiстрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що ii створював довкола себе бургомiстр. До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином i тарелями з найсвiжiшими фруктами, щойно зiрваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печенi, доводячи до спазм порожнi шлунки i наповнюючи давкою слиною жадiбнi роти.
– Хутко, хлопцi, хутко, – то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. – Як же воно так? – бурмотiв вiн собi пiд нiс. – Отак раптово… Не мiг же Христоф дiстатись до Острога за пiвночi?… А може, король не в Острозi? Може, ближче?…
Раптом якась думка змусила його спинитись i вклякнути на мiсцi. Роздуми бургомiстра обiрвалися розпачливим вигуком:
– От чортiвня!
Усi завмерли i витрiщились на голову магiстрату. З хвилину вiн мовчав, а потiм з розпачем у голосi промовив:
– Не сам же Себастян своiм памфлетом зустрiчатиме наближеного до короля! Людину, вiд якоi стiльки залежить… Пане Даманський!
– Я тут! – вiйнуло перегаром збоку.
– В околицях Львова е вiйськовi?
– Можливо, вашi гайдуки, пане.
Бургомiстр закусив губу.
– А окрiм них?
Пан Єжи почухав за вухом.
– Хiба що замковi драби.
– Не покинуть же вони замок, – процiдив крiзь зуби Шольц.
Пан Єжи знизав плечима.
– Вишикуете своiх цiпакiв, – вирiшив бургомiстр, – i самi одягнiть парадовий мундир.
– Буде сповнено!
– Ще б квiтiв i кобiт… Квiти i кобiти… Та чого ви поставали? Працюйте, чорт забирай! У нас година – пiвтори, не бiльше!
Метушня вiдновилась, i вiд того мозок бургомiстра запрацював швидше. Вiн зиркав по кутках, на стелю, в темне вiкно, однак рiшення нiде не було. Натомiсть варта провела в залу якогось чоловiка в дорожньому костюмi, що урочисто повiдомив:
– Його сiятельство за пiвгодини прибуде до Львова!
– От напасть! – заволав бургомiстр. – Ідiть шукайте дiвчат!
– Якубе, о такiй порi ми знайдемо хiба що блудниць, та й то сплячих, – сердито вiдповiв вiйт, котрому ця метушня вже давно була в печiнках.
– То приведiть блудниць, чорт забирай!
– Блудниць?!!
– А що? У них на чолi не написано, хто вони!.. Мартине!
Хлопець миттю опинився поруч.
– Мерщiй до борделю!
Вiд несподiванки в лакея вiдiбрало мову, зате округлилися очi.
– Ти знаеш, де у Львовi оте мiсце? – вже тихше запитав бургомiстр.
Мартин нерiшуче похитав головою.
– Та не бреши, я у твоi роки знав усiх курвiв поiменно!
Хлопець зрозумiв, що дiжка з порохом всерединi цього чоловiка от-от вибухне, а тому вирiшив не опиратися.
– Пiдеш, нi, побiжиш туди i скажеш, аби з десятеро найгарнiших одягнулись ошатненько i негайно з'явились сюди. Зрозумiв?
Мартин кивнув головою.
– Чого стоiш? Мерщiй! – закричав Шольц.
Здавалось, що той окрик породив вихор, який миттю винiс лакея на Ринок. Тут вiн зупинився, щоб перевести подих, але, вiдчувши на собi палючий погляд, помчав далi, проклинаючи службу, знавiснiлого бургомiстра i всiх повiй на свiтi.
Та бiг Мартин недовго: минувши цвинтарнi стiни, що оберiгали мертвих вiд живих бiля церкви латинiв, зупинився неподалiк брами. На одному з будинкiв висiла, тримаючись з останнiх сил, вивiска «Львiвськi курчата». Поряд з нею справдi було дерев'яне курча з неймовiрноi величини розправленими крилами, отож однi бачили в ньому кажана, а iншi – пегаса. Втiм, господаря це не засмучувало. Курча було покликане приваблювати вiдвiдувачiв i з честю виконувало свiй обов'язок. За що й отримувало винагороду – кiлька мазкiв жовтоi свiжоi фарби на своi чудернацькi крила щомiсяця.
Усерединi панували тиша i сморiд. Кiлька мiзерних каганцiв освiтлювали господаря, що спав, сидячи за масивним столом серед численних недогризкiв i недоiдкiв. Пiд ногою лакейського черевика розлiзся шмат бруднющого сала. Мартин гидливо скривився i кiлька разiв човгнув пiдошвою по пiдлозi, як молодий бугай у загонi. Корчмар трохи звiв розкуйовджену голову i поглянув на нього байдужим поглядом.
– Що ти тут робиш? – промимрив вiн.
Мартин, трохи ступивши наперед, тихо мовив:
– Дiвку хочу… Маеш?
Корчмар хмикнув i, нарештi вiдiрвавшись вiд столу, сiв, спираючись тiльки на лiктi.
– Що, кров кипить? А грошi маеш?
– Кипить, – вiдповiв, червонiючи, хлопець. І трохи знiчено додав: – І грошi е. А десятьох… Маеш?
