скачать книгу бесплатно
оглянула.
– Знаю, що ти не повiриш, – прошепотiла вона, – але в тебе ширiнька не застiбнута.
Гаррi страшенно зашарiвся, враз застебнув блискавку, i вони пiшли до сходiв палацу. Двое лакеiв у лiвреях золотаво-червоного кольору королiвського дому виструнчилися внизу широких сходiв, вкритих червоною килимовою дорiжкою. Гаррi з Еммою почали повiльно пiднiматися, намагаючись виглядати врочисто. Коли вони дiйшли до вершини, iх зустрiли iще двое джентльменiв iз королiвського дому. Гаррi помiтив, що iхнiй ранг зростав щоразу, коли iх зупиняли.
– Гаррi Клiфтон, – назвався вiн iще до того, як його запитали.
– Доброго ранку, пане Клiфтон, – привiтався старший iз двох офiцерiв. – Будьте ласкавi, ходiмо за мною! А мiй колега проведе вашу родину до Тронноi зали.
– Удачi! – прошепотiла Емма, коли Гаррi ступив крок за офiцером.
Родина пiднялася iншими, не такими широкими сходами, якi вели у довгу галерею. Емма затамувала подих, коли входила до зали з високим склепiнням та споглядала ряди тiсно розвiшених картин, якi вона бачила лише в художнiх альбомах. Тож звернулася до Саманти:
– Оскiльки нас навряд чи запросять сюди вдруге, гадаю, Джессiка хотiла б дiзнатися бiльше про королiвську колекцiю.
– Я також, – докинув Себастьян.
– Багато королев i королiв Англii, – почала Саманта, – були поцiновувачами мистецтва та колекцiонерами, тож це лише крихiтна добiрка з королiвськоi колекцii, яка насправдi належить не монарху, а нацii. Можете помiтити, що у центрi картинноi галереi – британськi художники початку дев’ятнадцятого столiття. Чудовий краевид Венецii Тернера висить навпроти вишуканого зображення Лiнкольнського собору пензля його старого суперника, Констебла[3 - Джон Констебл (1776–1837) – англiйський художник-пейзажист.]. Але, як бачите, у галереi домiнуе величезний портрет Карла II на конi, написаний Ван Дейком, який на той час був придворним художником.
Джессiка була у такому захватi, що майже забула, для чого вони прийшли. Коли ж нарештi гостi дiсталися до Тронноi зали, Емма пошкодувала, що не прибула сюди ранiше, оскiльки першi десять рядiв крiсел уже були зайнятi. Вона шпарко пройшлася центральним проходом, знайшла мiсце в кiнцi першого доступного ряду i чекала, поки до неi приеднаеться родина. Як тiльки всi вони сiли, Джессiка взялася уважно вивчати примiщення.
Трохи бiльше трьохсот акуратних золотих крiсел утворювали шiстнадцять рядiв, посерединi iх роздiляв широкий прохiд. У переднiй частинi зали одна сходинка, вкрита червоним килимом, вела до великого порожнього трону, який чекав свого законного власника. Нервова балаканина припинилася за шiсть хвилин до одинадцятоi, коли високий елегантний добродiй у врочистому одязi зайшов до зали, зупинився бiля цiеi сходинки й обернувся обличчям до зiбрання.
– Доброго ранку, панi та панове, – почав вiн, – ласкаво просимо до Букiнгемського палацу. Сьогоднiшня церемонiя розпочнеться за кiлька хвилин. Хочу нагадати вам про заборону фотографувати, i, будь ласка, не виходьте до закiнчення церемонii.
Вiн замовк i попрошкував так само обережно, як i зайшов.
Джессiка розкрила торбинку й дiстала звiдти маленький альбом й олiвець.
– Вiн нiчого не казав про малювання, бабусю, – виправдовувалася вона пошепки.
Коли настала одинадцята година, Їi величнiсть королева Єлизавета II увiйшла в Тронну залу, й усi гостi пiдвелися. Монархиня зупинилася на сходинцi перед престолом, але нiчого не казала. Кивок церемонiймейстера, i перший почесний гiсть увiйшов iз iншого боку зали. Упродовж наступноi години чоловiки та жiнки з усiеi Великоi Британii та краiн Спiвдружностi отримували почестi вiд своеi королеви, яка коротко бесiдувала з кожним, перш нiж церемонiймейстер ще раз кивав головою й наступний достойник займав мiсце попередника.
Джессiка тримала олiвець напоготовi, коли до зали увiйшов ii дiдусь. Пiдiйшовши до королеви, церемонiймейстер поставив перед Їi величнiстю маленький ослiнчик, а потiм подав iй меч. Олiвець Джессiки не зупинявся нi на мить, фiксуючи сцену, коли Гаррi опускаеться на колiно й схиляе голову. Королева легко торкнулася кiнчиком меча його правого плеча, пiдняла його, а потiм поклала на лiве плече й сказала:
– Пiднiмiться, сер Гаррi.
* * *
– То що трапилося пiсля того, як тебе вiдвели до Тауера? – не вгавала Джессiка, коли вони виiхали з палацу й поверталися вниз по Пел-Мелл, аби вiдвезти Гаррi до його улюбленого ресторану за кiлька сотень ярдiв звiдти на святковий обiд.
– Спершу нас усiх завели у передпокiй, де церемонiймейстер познайомив нас iз перебiгом церемонii. Вiн був дуже ввiчливий i порадив, коли зустрiнемо королеву, легко вклонитися iй, – сказав Гаррi, демонструючи цей рух, – але не в пояс, як хлопчик-паж. Вiн нам сказав, що треба потиснути королевi руку, звертатися до неi «Ваша величнiсть» i чекати, поки вона сама розпочне розмову. За жодних обставин не можна ставити iй якiсь запитання.
– Як нудно! – пхикнула Джессiка. – Адже е стiльки запитань, якi я хотiла б iй поставити.
– А коли ми вiдповiдаемо на якесь запитання, яке вона може поставити, – правив далi Гаррi, не звертаючи уваги на свою онуку, – то маемо говорити iй «мадам», що римуеться з Амстердам. А коли аудiенцiя закiнчиться, слiд знову вклонитися.
– Легко! – зауважила Джессiка.
– А потiм вiдiйти убiк.
– А що було б, якби ти не вiдiйшов, – зацiкавилася Джессiка, – i почав ставити iй запитання?
– Церемонiймейстер дуже ввiчливо нас запевнив, що коли ми затримаемося, то нам накажуть вiдрубати голову.
Засмiялися всi, окрiм Джессiки.
– Я б вiдмовилася кланятися iй чи називати ii величнiстю, – твердо промовила дiвчинка.
– Їi величнiсть вельми терпляче ставиться до повстанцiв, – озвався Себастьян, намагаючись спрямувати бесiду в безпечнiше русло, – i визнае, що тисяча сiмсот сiмдесят сьомого року американцi позбулися контролю Корони.
– То про що вона казала? – запитала Емма.
– Вона менi сказала, що iй подобаються моi романи, i запитала, чи буде до цього Рiздва iще один Вiльям Ворвiк. «Так, мадам, – вiдповiв я, – але вам може не сподобатися моя наступна книга, позаяк я намiряюся вбити Вiльяма».
– І що вона думае про цю iдею? – поцiкавився Себастьян.
– Вона нагадала менi, що саме ii прапрабабуся королева Вiкторiя сказала Льюiсу Керроллу пiсля прочитання «Алiси в Дивокраi». Однак я ii запевнив, що моя наступна книга не буде математичною загадкою Евклiда.
– І що вона вiдповiла? – наполягала Саманта.
– Вона посмiхнулася, аби показати, що аудiенцiя закiнчилася.
– Тож якщо ти закатрупиш Вiльяма Ворвiка, якою буде тема твоеi наступноi книги? – поцiкавився Себастьян, коли автiвка пiд’iхала до ресторану.
– Якось я пообiцяв твоiй бабусi, Себе, – вiдповiв Гаррi, виходячи з автiвки, – що спробую написати серйозну книжку, яка, за ii словами, переживе всi моди на бестселери й витримае випробування часом. Я не молодшаю, тому, щойно закiнчиться мiй теперiшнiй контракт, маю намiр спробувати з’ясувати, чи здатен виправдати ii очiкування.
– Маеш якусь iдею, тему чи хоча б назву? – не вгавав Себ, коли вони заходили до «Ле Каприз».
– Так, так i ще раз так, – сказав Гаррi, – але це все, що готовий сказати тобi зараз.
– Але ти скажеш менi, чи не так, дiдусю? – Джессiка закiнчувала малювати портрет Гаррi, який стояв на колiнi перед королевою, а меч торкався його правого плеча.
– Господи, допоможи! – вигукнув Гаррi, а iншi члени родини засмiялися й зааплодували. Вiн уже хотiв вiдповiсти на запитання онуки, коли з’явився метрдотель i врятував його:
– Ваш столик готовий, сер Гаррi.
3
– Нiколи, нiколи, нiколи! – заявила Емма. – Чи е потреба тобi нагадувати, що сер Джошуа заснував «Судноплавну компанiю Беррiнгтонiв» 1839-го i першого ж року отримав прибуток у сумi…
– Тридцять три фунти, чотири шилiнги i два пенси, про що ти вперше сказала, коли менi було п’ять рокiв, – закiнчив Себастьян. – Однак правда полягае в тому, що хоча Беррiнгтони й отримали прийнятнi дивiденди для своiх акцiонерiв торiк, нам стае дедалi складнiше продовжувати конкурувати з такими великими хлопцями, як «Кунард» чи «Пi енд О».
– Цiкаво, що сказав би твiй дiдусь про те, щоб Беррiнгтони перейшли пiд контроль одного з найзапеклiших iхнiх суперникiв?
– Пiсля всього, що менi сказали або я прочитав про цього великого чоловiка, – промовив Себ, споглядаючи на портрет сера Волтера, що висiв на стiнi за матiр’ю, – вiн би розглянув усi варiанти i прийняв би найкращий для своiх акцiонерiв.
– Не хочу втручатися у вашу сiмейну сварку, – озвався адмiрал Саммерс, – але необхiдно обмiркувати, чи пропозицiя «Кунарда» варта свiчок.
– Це гарна пропозицiя, – визнав Себастьян, – але я певен, що зможу змусити iх пiдвищити свою пропозицiю щонайменше на десять вiдсоткiв, а може, й на п’ятнадцять, i це, вiдверто кажучи, найбiльше, на що ми можемо сподiватися. Отже, все, що нам слiд насправдi вирiшити, – хочемо ми прийняти iхню пропозицiю всерйоз чи вiдхилити ii?
– Тодi, можливо, варто прислухатися до думок наших колег-директорiв, – зауважила Емма, оглядаючи стiл зали засiдань.
– Звiсно, ми всi можемо висловити свою думку, панi голово, – промовив Фiлiп Вебстер, секретар компанii, – щодо безперечно найважливiшого рiшення в iсторii компанii. Однак оскiльки ваша родина залишаеться мажоритарними акцiонерами, все одно вирiшувати вам.
Іншi директори кивнули на знак згоди, але це не заважало iм озвучувати своi думки упродовж наступних сорока хвилин, унаслiдок чого Емма виявила, що вони роздiлилися приблизно порiвну.
– Отже так, – сказала вона пiсля того, як один-двое директорiв почали повторюватися, – Клайву як керiвнику нашого вiддiлу зв’язкiв iз громадськiстю пропоную пiдготувати двi заяви для преси, якi мае розглянути правлiння. Перша буде короткою i конкретною, не залишаючи «Кунарду» сумнiвiв у тому, що хоча нам i лестить iхня пропозицiя, «Судноплавна компанiя Беррiнгтонiв» е родинною справою i вона не продаеться.
Адмiрал виглядав задоволеним, тодi як Себастьян залишився незворушним.
– А друга? – запитав Клайв Бiнгем, нотуючи слова голови.
– Правлiння вiдкидае пропозицiю «Кунарда» як насмiшку, а щодо нас – усе залишиться, як i ранiше.
– Це змусить iх повiрити, що тебе можна зацiкавити, якщо цiна буде вiдповiдною, – попередив Себастьян.
– І що станеться тодi? – запитав адмiрал.
– Завiса пiднiметься, i почнеться пантомiма, – пояснив Себ, – адже голова компанii «Кунард» буде добре знати, що ледi впускае свою хустинку на пiдлогу в очiкуваннi, що залицяльник пiдiйме ii та розпочне давню процедуру упадання, яка може закiнчитися пропозицiею, вiд якоi вона не зможе вiдмовитися.
– Скiльки ж у нас е часу? – вигукнула Емма.
– У Сiтi знатимуть, що ми проводимо засiдання ради, щоб обговорити заявку на поглинання, й очiкуватимуть вiдповiдi на пропозицiю «Кунарда» до кiнця сьогоднiшнього робочого дня. Ринок може впоратися майже з будь-чим – посухою, голодом, несподiваним результатом виборiв, навiть переворотом, – але не з нерiшучiстю.
Емма вiдкрила торбинку, витягла звiдти хустинку й впустила ii на пiдлогу.
* * *
– Що ти думаеш про проповiдь? – поцiкавився Гаррi.
– Дуже цiкава, – вiдгукнулася Емма. – Але превелебний Додсвелл завжди виголошуе гарнi проповiдi, – додала вона, коли подружжя покинуло подвiр’я церкви й повернулося назад до Садиби.
– Я б обговорив його погляди щодо невiрного Томи, якби думав, що ти почула хоч одне слово.
– Вважаю, що його пiдхiд захоплюе, – запротестувала Емма.
– Нi, ти цього не знаеш. Адже вiн жодного разу не згадав про Тому-невiрного, i я не продовжуватиму тебе бентежити, питаючи, що ж вiн насправдi проповiдував. Лише сподiваюся, що наш Господь зрозумiе твою стурбованiсть можливим захопленням твого пiдприемства.
Вони пройшли iще кiлька ярдiв мовчки, перш нiж Емма озвалася:
– Мене гризе не поглинання.
– А що? – здивувався Гаррi.
Емма взяла чоловiка пiд руку.
– Усе так погано? – стурбувався вiн.
– «Кленовий листок» повернувся до Бристоля й пришвартувався бiля берега, – вона зробила паузу. – Його розпочнуть розбирати у вiвторок.
Вони продовжували крокувати ще якийсь час, перш нiж Гаррi запитав:
– Що ти хочеш iз цим зробити?
– Не думаю, що е з чого вибирати, якщо не збираемося провести решту свого життя у здогадах…
– І це може нарештi дати вiдповiдь на запитання, яке докучало нам усе життя. Чому б не спробувати якомога обережнiше з’ясувати, чи е щось у подвiйному днi корабля.
– Роботи могли б розпочатися негайно, – зiзналася Емма. – Але я не хотiла давати остаточного дозволу, поки не отримаю твого благословення.
* * *
Клайв Бiнгем аж руки потирав, коли Емма попросила його приеднатися до ради директорiв «Судноплавноi компанii Беррiнгтонiв», i хоча зайняти мiсце свого батька було нелегко, вiн вiдчув, що компанiя скористалася його досвiдом у сферi зв’язкiв iз громадськiстю, чого йому, на жаль, ранiше так не вистачало. Навiть незважаючи на це, вiн не сумнiвався, що подумав би сер Волтер Беррiнгтон про пiарщика, який приеднався до правлiння: вважав би його гендлярем, запрошеним на обiд.
Клайв очолив власну рекламну компанiю в Сiтi з одинадцятьма спiвробiтниками, якi пережили кiлька битв, пов’язаних iз поглинанням у минулому. Але вiн зiзнався Себовi, що через це втратив сон.
– Чому? У поглинаннi сiмейноi компанii немае нiчого особливо незвичного. Останнiм часом таке стаеться дуже часто.
– Згоден, – сказав Клайв, – але цього разу це особисте. Твоя мати не сумнiвалася, коли запросила мене приеднатися до ради директорiв пiсля того, як мiй батько подав у вiдставку, i, чесно кажучи, це не те саме, що розповiдати дiловiй пресi про новий маршрут на Багами, чи про останню програму лояльностi, або й навiть про будiвництво третього лайнера. Якщо я помиляюся…
– Наразi твоi брифiнги були просто iдеальними й досконалими, – похвалив Себастьян, – й остання заявка «Кунарда» майже залагоджена. Ми це знаемо, i вони це знають, тож ти не мiг би виконати роботу iще професiйнiше.
– Приемно, що ти так кажеш, Себе, але я почуваюся, як бiгун на фiнiшнiй прямiй. Бачу стрiчку, але е ще одна перешкода.
– І ти ii здолаеш майстерно.
Клайв якийсь час вагався, перш нiж озватися знову:
– Не впевнений, що твоя мати справдi хоче цього поглинання.
– Ти цiлком можеш мати рацiю, – визнав Себастьян. – Однак для неi е компенсацiя, яку ти, можливо, не врахував.
– Що саме?
– Їi все бiльше й бiльше поглинае робота в лiкарнi, а там, не забувай, працюе значно бiльше людей i заклад мае бiльший бюджет, нiж компанiя Беррiнгтонiв. І що iще важливiше, нiхто не може взяти на себе цi обов’язки.
– Але як почуваються Джайлз i Грейс? Зрештою, вони ж мажоритарнi акцiонери.
– Вони вiддали iй право остаточного рiшення, мабуть, саме тому вона мене питала, що я думаю з цього приводу. А я не залишив iй жодних сумнiвiв у тому, що за своею природою я банкiр, а не логiст i радше став би головою «Фартингс-Кауфман», нiж компанii Беррiнгтонiв. Їй було нелегко, але вона врештi визнала, що я не зможу робити i те, й те. Якби у мене був молодший брат…
– Або сестра, – додав Клайв.
– Цить… iнакше Джессiка може отримати новi iдеi.
– Їй же лише тринадцять.
– Не думаю, що це ii турбуе.
