скачать книгу бесплатно
Людиною вiн був
Джеффрi Арчер
БестХронiки Клiфтона #7
«Людиною вiн був» (2016) – сьома, заключна, книга серii «Хронiки Клiфтона», сiмейноi саги, в основу якоi покладено iсторiю трiумфiв i поразок кiлькох поколiнь родини Беррiнгтонiв-Клiфтонiв. У цьому романi вiдображено подii 1978–1992 рокiв.
Гаррi Клiфтон, вiдомий письменник, президент англiйського ПЕН-клубу, був удостоений лицарського звання. Його дружина Емма, яка багато рокiв працювала головою правлiння «Судноплавноi компанii Беррiнгтонiв», цiлковито поринула у полiтику, здобуваючи мiсця в парламентi для Маргарет Тетчер та ii прихильникiв. І пiсля перемоги торi на виборах Емму призначили заступницею мiнiстра охорони здоров’я, а потiм – i мiнiстром. Та ii брат, Джайлз Беррiнгтон, як представник Лейбористськоi партii, опинився по iнший бiк барикад, ставши затятим опонентом сестри. Однак несподiвана хвороба Емми враз змiнила звичний плин життя родини Беррiнгтонiв-Клiфтонiв…
Джеффрi Арчер
Людиною вiн був
This was a man Copyright © 2016 by Jeffrey Archer
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Моiй першiй онучцi
Цим людям я дуже вдячний за iхнi безцiннi поради та допомогу:
Саймону Бейнбриджу, серу Вiну Бiшоффу,
серу Вiктору Бленку, доктору Гаррi Бранджесу,
професоровi Сьюзен Колiнз, Ейлiн Купер,
вельмишановному лорду Флаверу,
члену Таемноi ради, превелебному Кенону Майклу Гемплу,
професору Роджеру Кiрбi, Елiсон Прайс, Кетрiн Рiчардс,
Мерi Робертс, Сьюзен Вотт, Пiтеру Воттсу i Девiду Вiдену
Пролог
1978
Емма завжди приглядалася уважнiше до кожного корабля, що вивiшував канадський прапор на своiй кормi. Потiм вона перевiряла назву на корпусi, перш нiж ритм ii серця мiг нормалiзуватися.
Коли вона зробила це знову, серце забилося майже вдвiчi частiше, а ноги в неi майже пiдiгнулися. Вона ще раз перевiрила: цiеi назви не забуде нiколи. Жiнка стояла й спостерiгала за двома маленькими буксирами, що ковзали лиманом, чорний дим валив iз iхнiх рур, коли вони тягнули старий iржавий вантажний корабель до кiнцевого пункту призначення.
Вона змiнила керунок, але на шляху до утилiзацii не могла не замислитися про можливi наслiдки спроби з’ясувати правду пiсля всiх цих рокiв. Мабуть, було б розумнiше просто повернутися до свого кабiнету, а не ворушити минуле… далеке минуле.
Але Емма не повернулася назад i, дiйшовши до дворища, покрокувала прямо до кабiнету головного бригадира, нiби вона просто проводила свiй звичний ранковий обхiд. Зайшла у залiзничний вагончик i з полегшенням виявила, що Френка там немае, лише секретарка мордувала друкарську машинку. Та зупинилася, побачивши голову правлiння:
– Боюся, пана Гiбсона зараз немае, панi Клiфтон. Пiти пошукати його?
– Нi, в цьому немае потреби, – заспокоiла ii Емма.
Вона поглянула на велику таблицю бронювань на стiнi – лише для того, щоб пiдтвердити своi найгiршi страхи. Корабель «Кленовий листок» запланований на утилiзацiю, роботи мають розпочатися у вiвторок цього тижня. Принаймнi це давало iй трохи часу, щоб вирiшити, попередити Гаррi чи, як Нельсон, заплющити очi. Але якщо Гаррi дiзнаеться, що «Кленовий листок» вiдправили на кладовище для кораблiв, i запитае, чи знала вона про це, дружина не зможе йому збрехати.
– Я впевнений, що пан Гiбсон повернеться за кiлька хвилин, панi Клiфтон.
– Не хвилюйтесь, це неважливо. Але попросiть його зайти до мене, коли вiн наступного разу проходитиме повз мiй кабiнет.
– Чи можу я йому сказати, про що йдеться?
– Вiн знатиме.
* * *
Карiн дивилася на сiльську мiсцевiсть, що проносилася за вiкном, поки потяг продовжував шлях до Труро. Але ii думки перебували зовсiм в iншому мiсцi, коли вона намагалася змиритися зi смертю баронеси.
Вона не була на зв’язку iз Синтiею Форбс-Ватсон уже кiлька мiсяцiв, i MI-6 не робила жодноi спроби замiнити Карiн керiвника. Чи вони втратили до неi iнтерес? Синтiя не давала iй нiчого важливого для передавання Пенгеллi вже деякий час, i iхнi зустрiчi у чайнiй кiмнатi ставали дедалi рiдшими.
Пенгеллi натякнув, що незабаром очiкуе повернення до Москви. Вона нiяк не могла дочекатися. Карiн остогидло дурити Джайлза, единого чоловiка, якого вона будь-коли кохала, i iй набридло iздити до Корнуолла пiд приводом вiдвiдин батька. Пенгеллi був iй не батьком, а вiтчимом. Вона його ненавидiла. І молилася, щоб ii мати не вийшла за нього замiж. Але коли ii мати стала панi Пенгеллi, Карiн швидко збагнула, що може використати дрiбного партiйного чиновника, щоб утекти вiд режиму, який вона зневажала навiть бiльше, нiж зневажала його самого, якщо це взагалi було можливо. А потiм вона зустрiла Джайлза Беррiнгтона, котрий реалiзував ii мрii, покохавши ii.
Карiн ненавидiла себе за те, що не могла повiдомити Джайлзу справжню причину, чому вона так часто пила чай у Палатi лордiв iз баронесою. Тепер, коли Синтiя померла, iй бiльше не доведеться брехати. Але коли Джайлз дiзнаеться правду, чи повiрить, що вона рятувалася вiд тиранii Схiдного Берлiна лише тому, що хотiла бути з ним? Чи брехала вона колись так часто?
Коли потяг заiхав до Труро, вона молилася, щоб це було востанне.
* * *
– Скiльки рокiв ви працюете в компанii, Френку? – поцiкавилася Емма.
– Майже сорок, мем. Служив вашому батьковi, а до нього – дiдусевi.
– Отже, ви чули iсторiю про «Кленовий листок»?
– Це було до мене, мем, але у нас усi знайомi з цiею iсторiею, хоча мало хто про неi коли-небудь згадуе.
– Зробiть менi послугу, Френку. Чи не могли б ви зiбрати невеличкий гурт чоловiкiв, яким можна довiряти?
– У мене е двое рiдних i ще двоюрiдний брат, якi не працювали нi на кого iншого, окрiм Беррiнгтонiв.
– Їм доведеться прийти в недiлю, коли пiдприемство не працюватиме. Я оплачу iм подвiйний тариф готiвкою, а за дванадцять мiсяцiв вони отримають заохочувальний бонус на таку ж суму, але лише якщо вони не виявлять там нiчого надзвичайного того дня.
– Дуже щедро, мем, – визнав Френк, торкаючись козирка кашкета.
– Коли вони зможуть розпочати?
– Наступноi недiлi по обiдi. Буде зачинено до вiвторка, у понедiлок – свято, вихiднi.
– Ви второпали, якщо не запитуете, чого саме я хочу, аби ви зробили?
– Я все розумiю, мем. Але якщо ми знайдемо те, що ви шукаете у подвiйному днi, що тодi?
– Я прошу лише поховати останки Артура Клiфтона за християнським звичаем.
– А якщо ми нiчого не знайдемо?
– Тодi це буде таемниця, яку ми п’ятеро заберемо до могили.
* * *
Вiтчим Карiн вiдчинив вхiднi дверi й зустрiв ii незвично теплою посмiшкою.
– У мене е кiлька хороших новин, якими хочу подiлитися, – сказав вiн, коли гостя зайшла до будинку. – Але це може й зачекати.
«Чи можливо, – подумала Карiн, – щоб цей жах нарештi закiнчився?»
Потiм вона помiтила примiрник газети «Таймс», що лежав на кухонному столику, розгорнутий на сторiнцi некрологiв. Жiнка побачила знайому свiтлину баронеси Форбс-Ватсон i гадала, це проста випадковiсть чи вiн зумисне залишив ii на виднотi, аби спровокувати.
За кавою вони не обговорювали нiчого суттевого, але Карiн навряд чи могла не помiтити три валiзи, що стояли бiля дверей i, здавалося, вiщували про неминучий вiд’iзд. Однак вона хвилювалася дедалi дужче, позаяк Пенгеллi залишався занадто безтурботним i привiтним, як на свiй характер. Усе дуже нагадувало старий армiйський дембель.
– Нам час поговорити про серйознiшi справи, – нарештi сказав вiн, приклавши палець до губ.
Вийшов у коридор i зняв важкого плаща з кiлочка бiля дверей. Карiн подумала про те, щоб утекти, але якщо вона це зробить, а все, що вiн намiрявся iй сказати, це лише те, що повертаеться до Москви, ii прикриття зiйде нанiвець. Вiн допомiг iй одягнути плаща й супроводжував надвiр.
Карiн здивувалася, коли чоловiк мiцно стиснув ii руку i ледь не потягнув пустельною вулицею. Зазвичай це вона брала його пiд лiкоть, щоб будь-хто з незнайомцiв мiг припустити, що вони – батько та донька на прогулянцi, але не сьогоднi. Вона вирiшила: якщо вони натраплять на когось, навiть на старого полковника, вона зупиниться й заговорить iз ним, бо знала, що Пенгеллi не наважиться ризикувати, якщо там буде свiдок.
Пенгеллi продовжив свое веселе базiкання. Це було настiльки нетипово, що Карiн перелякалася ще дужче, ii погляд насторожено кидався навсiбiч, але, схоже, нiхто не хотiв пройтися цього похмурого сiрого дня.
Дiйшовши до узлiсся, Пенгеллi, як завжди, озирнувся, щоб перевiрити, чи за ними нiхто не йде. Якби когось виявив, вони б повернулися до котеджу. Але не сьогоднi.
Хоча була майже четверта година, вже починало сутенiти й щохвилини ставало все темнiше. Чоловiк iще мiцнiше схопив жiнку за руку, коли вони зiйшли з дороги та ступили на стежку, яка вела в лiс. Його голос змiнювався вiдповiдно до холодного нiчного повiтря.
– Знаю, що ти будеш рада почути, Карiн, – вiн нiколи ранiше не називав ii Карiн, – що мене пiдвищили i незабаром я поiду до Москви.
– Вiтаю, товаришу. Ви заслужили.
Пенгеллi не послабив хватку.
– Тож це буде наша остання зустрiч, – продовжив вiн.
Чи могла вона хоча б мрiяти про це…
– Але маршал Кошевой довiрив менi одне останне завдання.
Пенгеллi не пояснив, яке саме, нiби хотiв, щоб вона не поспiшала, мiркуючи про це. Коли вони зайшли глибше в лiс, стало так темно, що Карiн заледве бачила щось перед собою. Однак Пенгеллi, здавалося, достеменно знав, куди треба йти, нiби кожен крок був вiдрепетируваний ранiше.
– Начальник контррозвiдки, – сказав вiн спокiйно, – нарештi розкрив зрадника в наших рядах, того, хто роками зраджуе нашу батькiвщину. Мене обрали для здiйснення вироку.
Його мiцна хватка нарештi ослабла, i вiн вiдпустив жiнку. Першою думкою Карiн було тiкати, але вбивця влучно вибрав це мiсце. Скупчення дерев за нею, праворуч закинута копальня олова, лiворуч вузька стежка, що заледве проглядалася в темрявi, i Пенгеллi, який височiв над нею i не мiг виглядати iще спокiйнiшим чи чуйнiшим.
Вiн повiльно дiстав пiстолет iз кишенi плаща й грiзно тримав у руцi. Чи сподiвався вiн, що вона кинеться навтьоки, тому для ii вбивства знадобиться бiльше однiеi кулi? Але вона лишилася стояти на мiсцi.
– Ти зрадниця, – сказав Пенгеллi, – котра завдала нашiй справi бiльшоi шкоди, нiж будь-який агент у минулому. Тож ти маеш загинути смертю зрадника.
Вiн кинув погляд у напрямку штольнi:
– Я повернуся до Москви задовго до того, як виявлять твое тiло, якщо взагалi коли-небудь виявлять.
Вiн повiльно пiдiймав пiстолет, доки цiвка не зрiвнялася з очима Карiн. Остання ii думка перед тим, як кат натиснув на курок, була про Джайлза.
Звук пострiлу пролунав у лiсi, i зграя шпакiв злетiла високо в небо, коли ii тiло як пiдкошене впало на землю.
Гаррi й Емма Клiфтон
1978–1979
1
Номер Шiсть натиснув на курок. Куля вилетiла зi швидкiстю двiстi дванадцять миль на годину, потрапила в цiль на кiлька сантиметрiв нижче вiд лiвоi ключицi й миттю вбила свою жертву.
Наступна куля застрягла в деревi, за кiлька ярдiв вiд того мiсця, де впали обидва тiла. За кiлька хвилин п’ятеро бiйцiв SAS продерлися крiзь заростi повз кинуту копальню олова й оточили обидва тiла. Кожен iз них виконував своi обов’язки без дискусiй i запитань, нiби висококвалiфiкованi механiки на пiт-стопi Формули-1.
Номер Один, лейтенант, який командував загоном, пiдняв пiстолет Пенгеллi й поклав його в полiетиленовий пакет, а Номер П’ять, лiкар, опустився на колiна бiля жiнки й намацав пульс: слабкий, але вона все ще була жива. Мабуть, знепритомнiла при першому пострiлi, саме тому людей перед розстрiлом часто прив’язують до стовпа.
Номери Два i Три, обидва – капрали, делiкатно переклали жiнку на ношi й понесли до галявини в лiсi за кiлька сотень ярдiв звiдти, де на них чекав гелiкоптер, несучий гвинт якого продовжував обертатися. Як тiльки ношi закрiпили всерединi, Номер П’ять пiднявся на борт, аби приеднатися до своеi пацiентки. У той момент, коли вiн зафiксував ремiнь безпеки, гелiкоптер злетiв. Медик iще раз перевiрив пульс жiнки – вiн був стабiльним.
На землi Номер Чотири, сержант, чемпiон полку з боксу у важкiй вазi, пiдняв друге тiло й перекинув його через плече, нiби це був лантух iз картоплею. Сержант побiг у протилежний вiд своiх колег бiк. Вiн достеменно знав, куди треба йти.
Миттю пiзнiше з’явився другий гелiкоптер, який кружляв над головами вiйськових, вiдкидаючи широкий промiнь свiтла на зону бойових дiй. Номери Два й Три швидко пiдхопили ношi й приедналися до Номера Шостого, стрiльця, який злiз iз дерева i, повiсивши карабiн на плече, узявся шукати двi своi кулi.
Перша куля увiйшла в землю за кiлька метрiв вiд того мiсця, де впав Пенгеллi. Номер Шiсть, який вiдстежив траекторiю польоту, знайшов ii за лiченi хвилини. Незважаючи на те, що кожен службовець пiдроздiлу мав досвiд у виявленнi рикошетiв або залишкiв пороху, пошуки другого набою зайняли трохи бiльше часу. Один iз капралiв, котрий брав участь у такiй мiсii лише вдруге, пiдняв руку, щойно побачивши кулю. Вiн виколупав ii з дерева своiм ножем i простягнув першому, який закинув ii в iнший полiетиленовий пакет; сувенiр, який покладуть у примiщення, в якому зроду не влаштовували дня вiдкритих дверей. Роботу виконано.
Четверо чоловiкiв побiгли повз стару олов’яну копальню на галявину й опинилися там саме тодi, коли приземлявся другий гелiкоптер. Лейтенант зачекав, поки його люди виберуться на борт, а потiм зайняв мiсце бiля пiлота попереду й припнувся ременем безпеки. Коли гелiкоптер злетiв, вiн поглянув на секундомiр.
– Дев’ять хвилин, сорок три секунди. Непогано! – гукнув вiн пiд гуркiт обертового гвинта.
Ще ранiше вiн запевнив свого командира, що операцiя буде не лише успiшною, але й забере менше десяти хвилин. Вiйськовий оглянув мiсцевiсть унизу, помiтивши, що, окрiм кiлькох вiдбиткiв нiг, якi змие перша ж дощова злива, не лишилося й слiду вiд того, що щойно там сталося. Якби хтось iз мiсцевих жителiв помiтив два гелiкоптери, що прямували урiзнобiч, вони б навiть не задумалися над цим. Зрештою, до бази вiйськово-повiтряних сил у Бодмiнi[1 - Бодмiн – мiсто у графствi Корнуолл (Англiя).] було лише двадцять миль, а щоденнi маневри стали частиною повсякденного життя мiсцевих жителiв.
Однак один мiсцевий достеменно знав, що там вiдбуваеться. Полковник Генсон, кавалер ордена Военного хреста, зателефонував на базу в Бодмiнi вже за кiлька хвилин, як тiльки побачив, що Пенгеллi вийшов iз котеджу, мiцно тримаючи за руку свою доньку. Вiн набрав номер, на який йому доручили телефонувати, якщо вважатиме, що iй загрожуе якась небезпека. Вiн навiть не уявляв, хто перебувае на iншому кiнцi дроту, промовив лише одне слово «Пустирник», i лiнiя замовкла. Через сорок вiсiм секунд у повiтря здiйнялася пара гелiкоптерiв.
* * *
Командир пiдiйшов до вiкна й спостерiгав, як два гелiкоптери «Пума» пролетiли над його кабiнетом i попрямували на пiвдень. Вiн мiряв кроками кiмнату, час вiд часу зиркаючи на годинник. Людина дii, вiн народився не для того, щоб залишатися простим глядачем, хоча й неохоче визнавав, що у тридцять дев’ять рокiв уже був занадто старий для таемних операцiй. «I служать також тi, якi стоять в чеканнi»[2 - Джон Мiльтон. На свою слiпоту. Переклад Михайла Ореста.].
Коли ж нарештi минуло десять хвилин, вiн повернувся до вiкна, але довелося чекати ще три хвилини, перш нiж вiн помiтив гелiкоптер, що спускався крiзь хмари. Вiн зачекав iще кiлька секунд, перш нiж дозволити собi розтиснути пальцi, бо якби не з’явився другий гелiкоптер, це означало б, що операцiя провалилася. Вказiвки з Лондона не могли бути ще чiткiшими. Якби жiнка була мертва, ii тiло мали перевезти до Труро й помiстити у приватний шпиталь, де третя команда вже отримала своi вказiвки. Якби вона вижила, ii слiд було вiдправити до Лондона, де нею заопiкуеться четверта команда. Командир не знав, яке вони отримали завдання, i навiть уявлення не мав, хто ця жiнка; у нього не було повноважень, щоб отримати таку
iнформацiю.
