скачать книгу бесплатно
– За той час, коли панна Дiкенс працювала у «Гранд-готелi», – Емма написала «панна Беррiнгтон», але не сказала про це, – вона виявилася працьовитою, ефективною та популярною як серед клiентiв, так i серед персоналу. Їi вмiння офiцiантки вражае, а ii вмiння вчитися пiд час роботи переконуе мене, що будь-який заклад матиме за честь вiтати ii в складi своi команди. Нам буде шкода втрачати ii, i якщо вона коли-небудь захоче повернутися в цей готель, ми радо вiзьмемо ii знов.
Емма всмiхнулася, повертаючи аркуш паперу Мейзi. Та накреслила свiй пiдпис над словами «управитель ресторану».
– Велике спасибi, – подякувала Емма, обiймаючи неофiцiйну свекруху.
– Навiть не здогадуюся, що ти задумала, любонько, – зронила Мейзi, коли Емма ii вiдпустила. – Але що б це не було – бажаю тобi удачi.
Еммi хотiлось сказати, що вона вирушае на пошуки ii сина i не повернеться, доки не знайде його.
8
Емма стояла на пристанi вже бiльше години, коли помiтила «Зiрку Канзасу», що торувала свiй шлях до порту. Але минула ще одна година, перш нiж корабель змiг причалити остаточно. За цей час Емма обмiркувала прийняте рiшення i вже почала замислюватися: чи стане iй смiливостi здiйснити задумане. Вона намагалася позбутися думки про затоплення «Атенii»[4 - «Атенiя» – британський пасажирський лайнер, що його 3 вересня 1939-го, всього через кiлька годин пiсля оголошення урядом Об’еднаного Королiвства вiйни Нiмеччинi, потопив пiдводний човен U-30 пiд командуванням оберлейтенанта Фрiтца-Юлiуса Лемпа, помилково прийнявши його за вiйськовий крейсер. «Атенiя» стала першим кораблем, потопленим нiмецькими пiдводними човнами у Другiй свiтовiй вiйнi.] кiлька мiсяцiв тому, а ще ймовiрнiсть узагалi не потрапити до Нью-Йорка…
Вона написала довгого листа матерi, в якому намагалася пояснити, чому буде вiдсутня кiлька тижнiв (щонайбiльше три) i лише сподiвалася, що та ii зрозумiе. Але вона не могла написати листа Себастьяну, щоб повiдомити, що мама вирушае на пошуки його батька, котрий пропав безвiсти. Вона постiйно намагалася переконати себе, що робить це для сина не менше, нiж для себе.
Сер Волтер знову запропонував познайомити ii з капiтаном «Зiрки Канзасу». Але Емма ще раз ввiчливо вiдмовилася, оскiльки це не вписувалося в ii план залишатися iнкогнiто. Вiн також дав iй розпливчастий опис доктора Воллеса, i, звiсно, нiхто з тих, хто зiйшов iз корабля того ранку, навiть приблизно його не нагадував. Однак сер Волтер змiг повiдомити ще двi цiннi звiстки. «Зiрка Канзасу» вирушила того ж вечора з вiдпливом. Крiм цього, доглядача зазвичай можна знайти в його каютi мiж другою та п’ятою годиною щодня, бо в цей час вiн заповнюе корабельну документацiю. І що iще важливiше: саме вiн вiдповiдав за працевлаштування нових членiв екiпажу.
Напередоднi Емма написала дiдусевi, щоб подякувати йому за допомогу, але вона не зiзналася, що намiрилася вчинити, хоча й вiдчувала, що вiн i сам здогадуеться.
Пiсля того як годинник на будiвлi Беррiнгтон-хаусу вдарив двiчi, а доктор Воллес так i не з’явився, Емма пiдхопила свою маленьку валiзку i вирiшила, що настав час прогулятися до доглядача. Коли вона нервово ступила на сходи, то запитала першого ж чоловiка в унiформi, як знайти потрiбну каюту. Їй повiдомили, що вона мiститься нижче на кормi.
Вона помiтила пасажира, котрий сходив униз широкими схiдцями, i подалася за ним туди, де, на ii думку, був нижнiй рiвень, але оскiльки вона не мала уявлення, де розташована корма, то стала в чергу до iнформацiйного бюро.
За стiйкою стояли двi дiвчини, одягненi в темно-синi одностроi та бiлi блузки. Вони намагалися вiдповiдати на всi запитання пасажирiв, зберiгаючи обличчя привiтними.
– Чим можу вам допомогти, панно? – запитала одна з них, коли, врештi-решт, дiйшла Еммина черга.
Дiвчина припустила, що вона пасажирка, й Емма справдi розглядала варiант оплати проiзду до Нью-Йорка. Але вирiшила, що з бiльшою ймовiрнiстю дiзнаеться те, що iй потрiбно, якщо стане членом екiпажу.
– Де можна знайти каюту доглядача? – поцiкавилася вона.
– Другi дверi праворуч вiд цих схiдцiв, – вiдповiла дiвчина. – Ви iх не пропустите.
Емма пiшла у вказаному напрямку, а коли дiйшла до дверей iз табличкою «Доглядач», глибокого вдихнула i постукала.
– Заходьте.
Емма вiдчинила дверi i зайшла досередини. Елегантний офiцер сидiв за столом, заваленим документами. Вiн був одягнений у накрохмалену бiлу сорочку з вiдкритим комiром i кiтель iз золотими еполетами на плечах.
– Чим можу бути корисний? – запитав вiн iз акцентом, якого вона зроду не чула i навряд чи втямила все зi сказаного.
– Я шукаю роботу офiцiантки, сер, – повiдомила Емма, сподiваючись, що ii голос звучить так, як в однiеi з покоiвок у садибi.
– Даруйте, – сказав вiн озираючись. – Нам бiльше не потрiбнi офiцiантки. Єдина вакансiя – в iнформацiйному бюро.
– Я була б рада працювати там, – запевнила Емма, повертаючись до свого природного голосу.
Господар каюти придивився до неi уважнiше.
– Оплата невисока, – попередив вiн ii, – а години працi – ще гiршi.
– Я звикла до всього, – видихнула Емма.
– І я не зможу запропонувати вам постiйну посаду, – продовжив доглядач, – бо одна з дiвчат чекае на березi в Нью-Йорку i пiсля цього рейсу знову повернеться на корабель.
– Це не проблема, – вiдгукнулася Емма без пояснень.
Доглядач усе ще не виглядав переконаним.
– Ви вмiете читати та писати?
Емма хотiла б повiдомити йому, що здобула стипендiю в Оксфордi, натомiсть обмежилася простим:
– Так, сер.
Не зронивши бiльше жодного слова, вiн вiдсунув шухляду, витягнув звiдти довгу анкету, подав iй авторучку та звелiв:
– Заповнiть це.
Коли Емма розпочала вiдповiдати на запитання, офiцер також додав:
– І менi ще буде потрiбна ваша рекомендацiя.
Як тiльки Емма заповнила анкету, вона взяла торбинку та простягнула рекомендацiйний лист Мейзi.
– Вражаюче… – присвиснув вiн. – А ви впевненi, що хотiли б стати адмiнiстраторкою?
– Це буде моя наступна посада у «Гранд-готелi», – заявила Емма. – Менi потрiбен вишкiл, аби стати керiвницею.
– Тодi навiщо вiдмовлятися вiд такоi можливостi i приеднуватися до нас?
– Моя тiтка живе в Нью-Йорку. А мати хоче, щоби я залишилася з нею до кiнця вiйни…
Цього разу доглядач, здаеться, вдовольнився, оскiльки вже не вперше люди наймалися, щоби втекти з Англii.
– Тодi зараз же й почнiмо, – сказав вiн, схопився i вийшов iз кабiнету, щоб подолати з новою працiвницею короткий шлях до iнформацiйного бюро.
– Пеггi, я знайшов, ким замiнити Дейну в цьому рейсi. Отож буде краще розпочати негайно.
– Дякувати Боговi, – вiдгукнулася Пеггi, пiдiймаючи стiйку, щоб Емма могла зайти до неi за бар’ер. – Як тебе звати? – запитала вона з тим же майже нестерпним акцентом.
Емма нарештi збагнула, що мав на увазi Бернард Шоу, коли заявив, що англiйцiв та американцiв роздiляе спiльна мова.
– Емма Беррiнгтон.
– Ну, Еммо, а це моя помiчниця Трудi. Оскiльки ми зараз дуже зайнятi, то, може, тобi буде краще зараз просто спостерiгати? А ми спробуемо заповнити прогалини в процесi роботи.
Емма вiдступила оддалiк i стала спостерiгати, як двi дiвчини витримують усе, що випало на iхню долю, при цьому ще й якось ухитряючись всмiхатися.
Уже за годину Емма знала, в який час i де саме пасажири мають шикуватися для завантажування в рятувальнi шлюпки, на якому поверсi розташований ресторан, наскiльки далеко вони мають вийти в море, перш нiж пасажири зможуть замовити собi напоi, де вони можуть знайти собi партнера для бриджу по обiдi й як дiстатися до горiшньоi палуби, якщо заманеться помилуватися заходом сонця.
Упродовж наступноi години Емма вислуховувала бiльшiсть тих самих запитань, якi ставили знову i знову. А на третю вона зробила крок уперед i сама взялася вiдповiдати допитливим пасажирам, лише iнодi звертаючись до тих двох дiвчат.
Пеггi була ошелешена, а коли черга зменшилася до кiлькох пiзнюкiв, сказала Еммi:
– Час показати тобi твою каюту та перехопити щось, поки пасажири цмулять трунки перед вечерею.
Вона обернулася до Трудi й додала:
– Я повернусь близько сьомоi, щоб тебе замiнити.
Вiдтак пiдняла стiйку i вийшла. Трудi кивнула. До них пiдiйшов ще один пасажир.
– Можете менi сказати, чи обов’язково сьогоднi перевдягатися до вечерi?
– Першого разу – нi, сер, – почулася тверда вiдповiдь, – але надалi – так.
Пеггi теревенила без упину, коли вела Емму довгим коридором, приступаючи до схiдцiв, вiдгороджених ланцюжком iз табличкою, на якiй грубими червоними лiтерами було написано: «Стороннiм вхiд заборонений!».
– Це коридор до наших кают, – пояснила вона, вiдстiбаючи ланцюжок. – Тобi доведеться дiлити каюту зi мною, – додала Пеггi, коли вони сходили вниз. – Адже лiжко Дейни едине вiльне зараз.
– Ну, то й добре, – погодилася Емма.
Униз i ще раз униз спускалися вони, а схiдцi ставали все тiснiшими. Пеггi переставала плескати язиком лише тодi, коли якийсь член екiпажу зупинявся, щоби пропустити дiвчат. Інодi вона нагороджувала iх теплою посмiшкою. Емма в життi не зустрiчала таких, як Пеггi: настiльки та була незалежна, водночас залишаючись жiночною, з ii пiдстриженим свiтлим волоссям, у спiдницi, яка ледве прикривала колiна, i в тiсному жакетi, який не залишав сумнiвiв щодо того, якою звабливою була ii постава.
– Це наша каюта, – сказала вона нарештi. – Тут спатимеш увесь наступний тиждень. Сподiваюся, ти не очiкувала чогось схожого на палац?
Емма зайшла до каюти, меншоi за будь-яку кiмнату в садибi, навiть за шафу для мiтел.
– Жах, чи не так? – зауважила Пеггi. – Та насправдi ця стара комiрчина мае одну перевагу.
Еммi не потрiбно було питати, в чому вона полягае, адже Пеггi мала звичку одразу ж вiдповiдати як на запитання Емми, так i на своi власнi.
– Такого спiввiдношення мiж чоловiками i жiнками немае нiде бiльше на землi, – засмiялася Пеггi й додала: – Як бачиш, тут бракуе мiсця для двох людей водночас, якщо хтось iз них не перебувае в лiжку. Я залишу тебе розпаковуватися та повернуся за пiвгодини, щоб вiдвести вниз до iдальнi на вечерю.
Емма замислилася: чи може бути тут щось iще нижче. Але Пеггi зникла, перш нiж вона змогла запитати про це. Жiнка сiла на свое лiжко, ще не зовсiм отямившись. Як можна змусити Пеггi вiдповiсти на своi запитання, якщо та патякае без упину? А може, це виявиться й перевагою, i та сама з часом розбовкае те, що Емма хоче знати? Врештi-решт, е ще цiлий тиждень, аби про все дiзнатися. Тому вона вирiшила, що може дозволити собi набратися терпiння. Жiнка взялася перекладати свое манаття у шафку, яку Дейна звiльнила ранiше.
Два довгих гудки долинули до ii вух, i за мить корабель сiпнувся. Хоча в каютi не було iлюмiнатора, щоби визирнути, але дiвчина змогла вiдчути, що вони зрушили з мiсця.
Вона сiла на лiжко i намагалася переконати себе, що прийняла правильне рiшення. Хоча Емма й планувала повернутися до Бристоля упродовж мiсяця, Себастьяна iй уже бракувало.
Емма уважнiше роздивилася навколо, адже це примiщення буде ii прихистком на цiлий тиждень. До стiн каюти обабiч крiпилися вузькi лiжка, розмiри яких передбачали, що будь-який ii мешканець буде нижчим за середнiй зрiст. Вона лягла i випробувала матрац, в ньому не було пружин, i поклала голову на подушку, наповнену поролоном, а не пiр’ям. Ще була невелика раковина з двома кранами. З обох лилася однаково тепла вода.
Вона одягла унiформу Дейни i намагалася не засмiятися. Але Пеггi, повернувшись, стриматися не змогла. Дейна, либонь, була щонайменше на три дюйми нижчою i, безумовно, на три розмiри ширшою, нiж Емма.
– Будь вдячна, що це лише на тиждень, – резюмувала Пеггi, коли вела Емму на вечерю.
Вони спустилися ще нижче в надра корабля, щоби приеднатися до iнших членiв екiпажу. Кiлька молодикiв та двое старших запрошували Пеггi сiсти за iхнiй стiл. Вона обрала своею жертвою довготелесого парубка, котрий, як вона прошепотiла Еммi, був механiком. Емма поцiкавилася: чи не тому його волосся (i не тiльки) змащено мастилом? Усi трое стали в чергу до банякiв. Механiк поклав у свою тарiлку всього потроху. Пеггi наповнила свою наполовину, в той час як Емма, вiдчуваючи ще непевнiсть, вдовольнилася печивом та яблуком.
Пiсля вечерi Пеггi з Еммою повернулися до iнформацiйного бюро, щоби звiльнити Трудi. Оскiльки обiд пасажирам подавали о восьмiй, мало хто з них пiдходив до них, хiба що тi, хто не знав, як потрапити до ресторану.
Упродовж наступноi години Емма дiзналася про Пеггi набагато бiльше, нiж про «Зiрку Канзасу». Коли о десятiй годинi закiнчилася змiна, вони опустили решiтку, i Пеггi повела свою нову напарницю до схiдцiв нижнього поверху.
– Не хочеш випити чогось у iдальнi для персоналу? – запропонувала вона.
– Нi, дякую, – вiдмовилася Емма. – Я втомилася.
– Зможеш сама знайти дорогу до каюти?
– Нижнiй поверх номер сiм, каюта один-один-три. Якщо не буду в лiжку на той час, коли повернешся, висилай пошукову команду.
Як тiльки Емма зайшла до каюти, то швидко роздяглася, умилась i прошмигнула пiд едине простирадло та ковдру. Вона лежала на лiжку, намагаючись знайти зручну позу, колiна пiдiбрала майже пiд пiдборiддя, але через хитавицю корабля не могла залишатися в тому самому положеннi довше, нiж кiлька секунд. Останнi думки перед тим, як вона занурилася у приемний сон, були про Себастьяна…
Емма прокинулася раптово. Було так темно, що перевiрити час на годиннику навiть не варто було намагатися. Спершу вона припустила, що рейвах спричинив рух корабля. Аж тут ii очi трохи призвичаiлись, i вона змогла розгледiти два тiла на лiжку навпроти, що ритмiчно рухалися то вгору, то вниз. Одне з тiл мало ноги, якi вилазили далеко за межi лiжка i впиралися в стiну. Вочевидь, це був механiк. Емма ледве погамувала смiх, але лежала нерухомо, поки Пеггi не випустила довге зiтхання, i вовтузитись перестали. За кiлька секунд довгi ноги торкнулися пiдлоги i стали втискатися в якийсь старий комбiнезон. Невдовзi дверi каюти тихо зачинилися. Емма пiрнула в глибокий сон.
9
Коли Емма прокинулася наступного ранку, Пеггi вже була на ногах та одягнена.
– Я йду на снiданок, – заявила вона. – Побачимося в бюро пiзнiше. До речi, наше чергування розпочинаеться о восьмiй.
Як тiльки дверi зачинилися, Емма зiстрибнула з лiжка i пiсля того як повiльно вмилася, зате швидко одяглася, збагнула, що часу на снiданок уже не залишилося, якщо вона сподiвалася вчасно опинитися за стiйкою iнформацiйного бюро.
Коли Емма з’явилася на своему робочому мiсцi, вона швидко виявила, що Пеггi дуже серйозно ставиться до своiх обов’язкiв i намагаеться надавати допомогу будь-якому пасажиру, котрий звертався до неi. Пiд час вранiшньоi перерви на каву Емма наважилася:
– Один iз пасажирiв питав мене про години прийому лiкаря.
– З сьомоi до одинадцятоi ранку, – вiдповiла Пеггi, – i з четвертоi до шостоi пополуднi. У разi надзвичайноi ситуацii треба набрати один-один-один на найближчому телефонi.
– А яке прiзвище в лiкаря?
– Паркiнсон. Доктор Паркiнсон. Вiн единий чоловiк, вiд котрого на кораблi шаленiють усi дiвчата без винятку.
– А один iз пасажирiв вирiшив, що це доктор Воллес.
– Нi, Воллi вийшов на пенсiю десь iз пiвроку тому. Милий дiдуган.
Пiд час перерви Емма бiльше не ставила запитань, а просто пила каву.
– Чому б тобi не прогулятися трохи, огледiтися, щоби знати, куди iх вiдправляеш? – запропонувала Пеггi, як тiльки вони пiдiйшли до виходу.
Вона передала Еммi путiвник по кораблю.
– Побачимося на обiдi.
Вiдкривши путiвник, Емма розпочала свое знайомство з горiшнього поверху: ресторани, бари, зала для гри в карти, бiблiотека i навiть танцювальний майданчик iз джазовим оркестром. Вона зупинилася лише для того, щоби придивитись уважнiше, коли натрапила на лазарет на другому нижньому поверсi, прочинивши подвiйнi дверi i зазирнувши досередини. Два акуратно застелених лiжка стояли бiля стiни по iнший бiк примiщення. Можливо, Гаррi спав на одному з них, а лейтенант Бредшоу – на iншому?
– Я можу чимось вам допомогти? – почувся голос.
