скачать книгу бесплатно
За тиждень, коли сiм’я вiдвiдала панахиду капiтана Джека Тарранта в Бристольськiй гiмназii, лорд Гарвi вiдчув: вiн радий, що Старий Джек так i не дiзнався, що сталося з його протеже.
Єдиною особою в родинi, котру аристократ вiдмовився вiдвiдати, був його син, котрий зник. Вiн виправдовувався, що не знае, як його знайти, але коли Емма повернулася до Бристоля, зiзнався iй, що навiть якби й знав, то не переймався б. І додав, що ii батько, ймовiрно, е единим, котрий зрадiв би, що Гаррi вже на тому свiтi. Емма нiчого на це не сказала, але не сумнiвалася, що вiн мае рацiю.
Кiлька днiв пiсля свого вiзиту до Мейзi на Стiлл-Гаус-лейн Емма бiльшiсть часу проводила у своiй кiмнатi, повсякчас мiркуючи, як iй вчинити далi. Вона виснувала: немае жодного способу дiзнатися про змiст листа, що лежав на полицi коминка бiльше року, не завдаючи шкоди своiм стосункам iз Мейзi. Однак Емма вирiшила не лише довести всьому свiту, що Гаррi досi живий, але й знайти його, де б вiн не був. Зважаючи на це, вона вирiшила ще раз зустрiтися з дiдусем. Зрештою, сер Волтер Беррiнгтон був единим, окрiм Мейзi, хто зустрiчався з доктором Воллесом. Тому вiн, безумовно, мае найбiльше шансiв розгадати таемницю того, хто такий Томас Бредшоу.
7
Єдине, що дiдусь Емми прищепив iй iз раннього вiку, – це нiколи не спiзнюватися на побачення. «Це справляе хибне враження, – казав вiн онуцi. – Адже ти хочеш, аби до тебе ставилися серйозно».
Зважаючи на це, Емма того ранку вийшла iз садиби о дев’ятiй двадцять п’ять i в’iхала у ворота верфi Беррiнгтона рiвно за вiсiм хвилин до десятоi. Автомобiль зупинився бiля адмiнiстративного примiщення за шiсть десята. На той час, коли вона вийшла з лiфта на п’ятому поверсi та пiдiйшла коридором до кабiнету голови правлiння, було за двi десята.
Панна Бiл, секретарка сера Волтера, вiдчинила дверi його кабiнету, коли годинник на його коминку почав вiдбивати десяту. Господар усмiхнувся, пiдвiвся з-за столу i пройшов кiмнатою, щоби привiтатися з Еммою поцiлунком в обидвi щоки.
– Як там моя улюблена внучка? – запитав вiн, проводячи гостю до зручного фотелю бiля вогню.
– У Грейс усе просто чудово, дiдусю, – вiдповiла Емма. – Досягла блискучих успiхiв у Кембриджi, як менi сказали, i посилае тобi запевнення в своiй любовi.
– Не жартуй зi мною, люба, – посмiхнувся вiн. – А як справи у Себастьяна, мого улюбленого правнука, усе гаразд?
– Вашого единого правнука, – уточнила Емма, сiдаючи у глибоке шкiряне крiсло.
– Позаяк ти не взяла його iз собою, висновую, що маеш серйозну тему для бесiди?
Вступна частина закiнчилася. Емма розумiла, що сер Волтер може видiлити обмежену кiлькiсть часу на цю зустрiч. Адже панна Бiл повiдомила iй, що вiдвiдувачам надають п’ятнадцять, тридцять хвилин або годину – залежно вiд того, наскiльки важливою е iхня справа. І родичi не становлять винятку з цього правила, хiба в недiлю. Емма приготувала кiлька запитань, сподiваючись, що iй дадуть щонайменше пiвгодини. Вона вiдкинулася на спинку, намагалася розслабитися, бо не хотiла, аби дiдусь збагнув справжню причину, чому вона захотiла з ним побачитись.
– Пригадуеш, як ти приiжджав до Шотландii, – почала вона, – щоб повiдомити менi, що Гаррi загинув у морi? Боюся, що була тодi в такому шоковому станi, що не усвiдомлювала всього. Тому сподiваюся, що ти зможеш розповiсти менi трохи бiльше про останнi кiлька днiв його життя.
– Звiсно, люба, – спiвчутливо сказав сер Волтер. – Будемо сподiватися, що моя пам’ять ще працюе. Хочеш дiзнатись щось конкретне?
– Ти казав, що Гаррi записався четвертим офiцером на «Девонець» пiсля того, як приiхав iз Оксфорда.
– Так. Мiй давнiй приятель, капiтан Гейвенс, зробив це можливим, i вiн був одним iз небагатьох, хто пережив цю трагедiю. Коли я нещодавно навiдав його, вiн сказав про Гаррi багато теплих слiв. Описав його як мужнього юнака, котрий замiсть того щоб рятувати свое життя пiсля влучання в корабель торпеди, пожертвував своiм, намагаючись врятувати головного механiка.
– Капiтана Гейвенса також пiдiбрала «Зiрка Канзасу»?
– Нi, то був iнший корабель, який виявився неподалiк. Тому, на жаль, вiн бiльше нiколи не бачив Гаррi.
– Отже, вiн не був свiдком того, як Гаррi поховали у морi?
– Нi. Єдиний офiцер iз «Девонця», котрий був iз Гаррi, коли той загинув, був американець – лейтенант Томас Бредшоу.
– Ти казав менi, що доктор Воллес привiз панi Клiфтон листа вiд лейтенанта Бредшоу.
– Саме так. Доктор Воллес був корабельним медиком «Зiрки Канзасу». Запевнив мене, що вiн i вся команда зробили все, що вiд них залежало, щоби урятувати Гаррi життя.
– Бредшоу i тобi писав?
– Нi. Лише найближчiй родичцi, якщо я правильно згадав слова доктора Воллеса.
– А тобi не здаеться дивним, що вiн не написав менi?
Сер Волтер якийсь час помовчав.
– Знаеш, я зроду не задумувався над цим. Можливо, Гаррi нiколи не згадував тебе при Бредшоу. Знаеш, наскiльки вiн був втаемниченим…
Емма часто думала про це, але зараз вирiшила продовжити:
– Ти читав листа, який отримала панi Клiфтон?
– Нi, але бачив його на коминку, коли заходив до неi наступного дня.
– Гадаеш, доктор Воллес знав, що саме Бредшоу написав у цьому листi?
– Авжеж. Вiн менi сказав, що це лист-спiвчуття вiд колеги, котрий служив iз Гаррi на «Девонцi».
– А чи могла б я зустрiтися з лейтенантом Бредшоу? – закинула Емма вудочку.
– Навiть не знаю, як це можна влаштувати, люба, – замислився сер Волтер. – Може, Воллес пiдтримуе з ним зв’язок.
– Маеш адресу доктора Воллеса?
– Лише на «Зiрцi Канзасу».
– Але, безумовно, вони припинили рейси до Бристоля, коли оголосили вiйну?
– Нi, адже в Англii ще живуть американцi, готовi платити шаленi грошi за те, щоб повернутися додому.
– Хiба це не ризиковано, коли стiльки нiмецьких човнiв патрулюе Атлантику?
– Нi, бо Америка зберiгае нейтралiтет, – спростував сер Волтер. – Останне, чого хоче Гiтлер, – це розпочати вiйну з янкi, лише тому, що один iз його човнiв потопив американський пасажирський корабель.
– А чи тобi вiдомо, коли «Зiрка Канзасу» найближчим часом повернеться до Бристоля?
– Нi. Але це можна хутко з’ясувати.
Старигань пiднявся з крiсла i повiльно пiдiйшов до свого столу. Вiн узявся гортати сторiнку за сторiнкою щомiсячного розкладу швартування.
– Ага, ось воно! – сказав вiн нарештi. – Корабель вiдбувае з Нью-Йорка за чотири тижнi, а в Бристолi його очiкують п’ятнадцятого листопада. Якщо сподiваешся контактувати з кимось на борту, попереджаю, що стоянка буде недовгою, оскiльки це мiсце, де вiн буде надзвичайно вразливий.
– А мене пустять на корабель?
– Нi, якщо ти не член екiпажу i не шукаеш роботу. Вiдверто кажучи, я не бачу тебе в ролi матроса або стюардеси.
– А як я тодi зможу побачити доктора Воллеса?
– Доведеться просто зачекати на пристанi, сподiваючись, що вiн зiйде на берег. Майже всi це роблять пiсля тижневого плавання. Тож якщо вiн на кораблi – я впевнений, що ти його спiймаеш. Але не забувай, Еммо: вже рiк минув вiдтодi, як Гаррi помер, тож Воллес може бiльше не бути iхнiм лiкарем.
Емма закусила губу.
– Але якщо захочеш, аби я влаштував тобi приватну зустрiч iз капiтаном, я був би тiльки радий…
– Нi-нi! – заперечила Емма. – Це не настiльки важливо.
– Якщо передумаеш, – почав було сер Волтер, раптом второпавши, наскiльки це важливо для Емми.
– Дякую, не треба, дiдусю, – сказала вона пiдводячись. – Спасибi за те, що витратив на мене стiльки свого часу.
– Не так уже й багато, – спростував старигань. – Я лише хочу, щоби ти заiжджала до мене частiше. Й обов’язково привези iз собою Себастьяна наступного разу, – додав вiн, проводжаючи гостю до дверей.
У сера Волтера бiльше не залишилося сумнiвiв, чому саме його онука приiздила до нього.
?
У салонi автiвки, що поверталася до садиби, Емма згадувала одне речення, що врiзалося iй у пам’ять. Вона програвала цi слова знову й знову, немов грамофонна голка, що застрягла на платiвцi.
Пiсля повернення додому вона зайшла до Себастьяна в дитячу кiмнату. Йому довелося злазити зi свого коника-гойдалки, але до того малюк пролив трохи слiз. Пiсля обiду вiн згорнувся клубочком, як задоволене кошеня, i мiцно заснув. Нянька вклала його спати. Емма викликала водiя.
– Я хочу повернутись у Бристоль, Гадсоне.
– Куди саме, панно?
– До «Гранд-готелю».
?
– І що ти хочеш, щоби я зробила? – запитала Мейзi.
– Взяли мене офiцiанткою.
– Але навiщо?
– Вважаю за краще не казати.
– Але ж ти й уявлення не маеш, наскiльки важка ця робота!
– Нi, – зiзналася Емма, – але я вас не пiдведу.
– А коли ти хотiла б почати?
– Завтра.
– Надовго?
– На один мiсяць.
– Спробуемо розiбратися, – сказала Мейзi. – Ти хочеш, аби я вивчила тебе на офiцiантку, починаючи вiд завтра, i звiльнишся через мiсяць, так i не назвавши менi причини?
– Десь так…
– І ти очiкуеш зарплати?
– Нi, – похитала головою Емма.
– Ну, це вже легше.
– Тож коли менi починати?
– Завтра о шостiй ранку.
– О шостiй? – повторила та з невiрою.
– Це для тебе несподiванка, Еммо, але у мене е клiенти, котрих потрiбно нагодувати до сьомоi, аби вони встигли на роботу до восьмоi. Тож доведеться приходити на робоче мiсце не пiзнiше шостоi.
– Себто мое робоче мiсце?
– Я все поясню, якщо з’явишся ще до шостоi.
?
Усi наступнi двадцять вiсiм днiв Емма не спiзнювалася на роботу. Можливо, тому, що Дженкiнс щоранку стукав у ii дверi, а Гадсон висаджував ii за сотню ярдiв вiд службового входу до «Гранд-готелю» о п’ятiй сорок п’ять. Панна Дiкенс, – пiд цим iменем ii знали iншi спiвробiтники – була змушена вдатися до своiх акторських здiбностей, щоб нiхто не дiзнався, що вона – Беррiнгтон.
Панi Клiфтон не дала Еммi поблажки, коли та пролила трохи юшки на постiйного клiента. А коли впустила стопку тарiлок, що розбилися посеред ресторану, ще й нагримала на неi. Втрати зазвичай вираховували з платнi – якби вона ii мала. Минув якийсь час, поки Емма навчилася пiдпирати плечем подвiйнi дверi, що вiдчинялися на кухню в обидва боки, i не зiткнутися з офiцiанткою, котра виходила iй назустрiч.
Незважаючи на це, Мейзi незабаром виявила, що треба лише раз сказати щось Еммi, i вона вже нiколи цього не забувае. Жiнка також була вражена тим, як шпарко Емма могла накрити на стiл, хоча зроду цього ранiше не робила. І хоча для бiльшостi офiцiанток знадобилося кiлька тижнiв, аби оволодiти майстернiстю цiеi служби, – а деякi так i не змогли ii опанувати, – Еммi бiльше не потрiбен був подальший нагляд вже до кiнця другого тижня.
Наприкiнцi третього Мейзi засумувала, що та звiльниться. До кiнця четвертого вже кiлька постiйних вiдвiдувачiв наполягали на тому, щоб iх обслуговувала лише панна Дiкенс.
Мейзi переживала: як вона пояснить управителю готелю, що панна Дiкенс влаштувалася лише на мiсяць?
– Ви можете сказати пановi Герсту, що менi запропонували кращу роботу та бiльшу зарплату, – порадила Емма, коли складала свою форму.
– Йому не сподобаеться, – зiтхнула Мейзi. – Було б набагато простiше, якби ти виявилася ледачою або хоча б кiлька разiв спiзнилася.
Емма засмiялася i востанне акуратно поклала свою маленьку бiлу шапочку на складений одяг.
– Чи можу я ще щось зробити для вас, панно Дiкенс? – поцiкавилася Мейзi.
– Аякже! – вiдгукнулася Емма. – Менi потрiбна рекомендацiя.
– Подаеш заявку на iншу неоплачувану роботу, так?
– Щось таке… – вiдповiла Емма, вiдчуваючи певну провину, що не може довiритись матерi Гаррi.
– Тодi я продиктую текст, ти його запишеш, а я пiдпишу, – сказала молодиця, передаючи Еммi аркуш бланка готелю. – Для тих, кого це може стосуватися, – почала Мейзi. – За короткий час…
– Чи можу не писати «короткий»? – запитала Емма.
Мейзi всмiхнулася.
