скачать книгу бесплатно
Емма обернулася i побачила цибатого чоловiка у довгому бiлому халатi. Вона одразу ж зрозумiла, чому Пеггi ним захоплювалася.
– Я щойно почала роботу в iнформацiйному бюро, – пояснила вона, – i маю намiр дiзнатися, де все розташоване.
– Мое iм’я Саймон Паркiнсон, – назвався вiн i приязно всмiхнувся. – Тепер ви дiзналися, де я перебуваю, куди можете завiтати будь-коли.
– Спасибi, – подякувала Емма, швидко вiдступила назад у коридор, зачинила за собою дверi й вiдiйшла.
Вона не могла згадати, коли востанне хтось iз нею флiртував, але iй хотiлося, щоби краще це був доктор Воллес. Решту ранку жiнка провела, вивчаючи кожен поверх, доки не вiдчула, що освоiла розташування корабля, i тепер зможе пояснювати пасажирам усе з бiльшою певнiстю.
Вона з нетерпiнням очiкувала, як увесь пообiднiй час демонструватиме своi новi знання, але Пеггi попросила ii переглянути списки пасажирiв так само ретельно, як вона вивчала корабель. Емма опинилася сама в якомусь задрипаному примiщеннi, вивчаючи iмена людей, яких бiльше нiколи не побачить у своему життi.
Увечерi вона спробувала спожити вечерю – квасолю з тостами та склянку лимонаду – й уже незабаром пiсля цього знову опинилася в каютi, сподiваючись заснути до того, як повернеться механiк. Коли ж дверi вiдчинилися, свiтло в коридорi розбудило Емму. Вона не могла збагнути, хто ввiйшов до каюти, бо це точно був не механiк, адже його ноги не сягали стiни. Вона пролежала без сну сорок хвилин i не заснула, доки дверi не зачинилися знову.
?
Емма хутко звикла до щоденного графiка з чиiмось нiчним вiзитом. Цi вiдвiдини не надто рiзнилися мiж собою, змiнювалися лише чоловiки, хоча одного разу якийсь гiсть рушив до Емми, а не до Пеггi.
– Не та дiвчина, – твердо зауважила Емма.
– Даруйте, – почулося у вiдповiдь, перш нiж гiсть змiнив напрямок.
Пеггi, мабуть, припустила, що ii сусiдка спить, адже пiсля того як пара злягалася, Емма чула кожне слово iхньоi балачки пошепки.
– Як вважаеш, твоя колежанка доступна?
– Сподобалася? – захихотiла Пеггi.
– Нi, не менi, але я знаю, хто хотiв би стати першим чоловiком, котрий зможе розстебнути ii унiформу.
– І не сподiвайся. У неi в Бристолi е хлопець, i навiть доктор Паркiнсон не справив на неi враження.
– Шкода, – сказав голос.
?
Пеггi i Трудi часто розмовляли перед снiданком про загибель дев’ятьох морякiв iз «Девонця» в морi. Ставлячи каверзнi запитання, Емма змогла отримати iнформацiю, яку нi ii дiдусь, нi Мейзi нiколи б не дiзналися. Але залишалося тiльки три днi до того, як вони прибудуть до Нью-Йорка, а вона так i не наблизилася до з’ясування, хто ж насправдi вижив – Гаррi чи лейтенант Бредшоу?
На п’ятий день Емма вперше чергувала сама, i сюрпризiв не було. Вiн стався аж о п’ятiй ночi.
Коли дверi каюти вдосвiта вiдчинилися i якийсь чоловiк знову рушив у бiк Емми, цього разу вона вже твердо заявила:
– Не та дiвчина.
І зайда негайно вийшов. Вона бiльше не спала, дивуючись, хто б це мiг бути.
На шостий день Емма також не дiзналася про Гаррi чи Тома Бредшоу нiчого нового i стала вже непокоiтись, що може приiхати до Нью-Йорка, не маючи якихось пiдстав для подальших пошукiв. Саме пiд час сьогоднiшньоi вечерi вона й вирiшила розпитати Пеггi про «того, хто вижив».
– Я бачила Тома Бредшоу лише раз, – зiзналася Пеггi, – коли вiн чвалав поверхом зi своею медсестрою. Хоча сказати «чвалав» було б занадто, адже бiдолаха був на милицях.
– Ви розмовляли? – поцiкавилася Емма.
– Нi, вiн здавався дуже сором’язливим. У будь-якому випадку Крiстiн не випускала його з свого поля зору.
– Крiстiн?
– Вона в той час була корабельною медсестрою, працювала разом iз доктором Воллесом. І вони, безперечно, врятували Тому Бредшоу життя.
– І бiльше ви його нiколи не бачили?
– Коли ми причалили у Нью-Йорку, я лише помiтила, як вiн сходив на берег iз Крiстiн.
– Вiн покинув корабель разом iз Крiстiн? – стривожилася Емма. – А з ними був доктор Воллес?
– Нi, лише Крiстiн та ii хлопець Рiчард.
– Рiчард? – Емма вiдчула неабияке полегшення.
– Атож, Рiчард… Не можу згадати його прiзвища. Вiн був третiм офiцером. Невдовзi одружився з Крiстiн, i ми бiльше нiколи не бачили iх обох.
– Вiн був гарним чоловiком? – наполягала Емма.
– Том чи Рiчард? – уточнила Пеггi.
– Чи можу я запропонувати тобi щось випити, Пег? – запитав молодик, котрого Емма ще не зустрiчала, але мала вiдчуття, що побачить його профiль пiзнiше цiеi ночi.
Емма мала рацiю, i вона не спала нi пiд час, нi пiсля вiзиту, оскiльки на думцi мала зовсiм iнше.
?
Наступного ранку, вперше за час плавання, Емма опинилася в iнформацiйному бюро ранiше за всiх.
– Приготувати перелiк пасажирiв до висадки? – поцiкавилася вона, коли нарештi Пеггi спромоглася ввiйти.
– Ти – перша з тих, кого я знала, котра визвалася добровольцем на цiй роботi, – зауважила Пеггi, – але прошу дуже. Хтось же мае переконатися, що все збiгаеться, якщо iммiграцiйна служба вирiшить повторно перевiрити якусь iнформацiю про пасажирiв, коли ми пришвартуемось у Нью-Йорку.
Емма зайшла до службового примiщення. Вiдклавши поточний список пасажирiв, вона звернула увагу на теки колишнiх членiв екiпажу, якi знайшла в окремiй шафцi, що виглядала так, нiби ii не вiдчиняли вже довгий час.
Вона розпочала повiльний i ретельний пошук iмен Крiстiн i Рiчарда. Знайти Крiстiн виявилося неважко, оскiльки була лише одна жiнка з таким iм’ям i лише вона працювала старшою медсестрою на «Зiрцi Канзасу» з 1936-го по 1939 рiк.
Однак там виявилося кiлька Рiчардiв, Дiкiв i Дiкi, проте лише адреса одного з них, лейтенанта Рiчарда Тiббета, виявилася в тому ж багатоквартирному будинку Мангеттена, що i панни Крiстiн Крейвен.
Емма записала собi його адресу.
10
– Ласкаво просимо до США, панно Беррiнгтон.
– Спасибi, – подякувала Емма.
– Скiльки часу плануете перебувати у Сполучених Штатах? – запитав iммiграцiйний офiцер, перевiряючи ii паспорт.
– Щонайбiльше тиждень-два, – сказала Емма. – Хочу навiдати свою бабусю, а потiм повернуся до Англii.
Це було правдою, бо в Емми i справдi у Нью-Йорку жила двоюрiдна бабуся, сестра лорда Гарвi. Але вона не мала намiру навiдувати ii навiть в останню чергу, адже не хотiла, щоб решта родини дiзналася, яку мету вона переслiдувала.
– Яка адреса вашоi бабусi?
– На розi Шiстдесят четвертоi та Парк-стрит.
Іммiграцiйний офiцер занотував цю iнформацiю, поставив штамп у паспорт Емми та повернув його власницi.
– Насолоджуйтесь перебуванням у Великому яблуцi, панно Беррiнгтон.
Пiсля того як Емма пройшла iммiграцiйну службу, вона встала до довгоi черги пасажирiв iз «Зiрки Канзасу». Знадобилося ще двадцять хвилин до того, як жiнка змогла сiсти на задне сидiння жовтого таксi.
– Менi потрiбен невеликий готель iз помiрними цiнами, який розташований неподалiк вiд Мертон-стрит на Мангеттенi, – попросила вона водiя.
– Скажiть це все ще раз, будь ласка, панi, – вiдгукнувся водiй, з кутика рота якого стирчав недопалок сигарети.
Оскiльки Еммi було важко зрозумiти сказане ним, вона логiчно припустила, що у нього така ж проблема.
– Я шукаю невеликий недорогий готель неподалiк вiд Мертон-стрит, на островi Мангеттен, – повторила вона, повiльно вимовляючи кожне слово.
– Мертон-стрит, – повторив водiй, мабуть, це було едине, що вiн уторопав.
– Правильно, – пiдтвердила Емма.
– Чому не було сказати так першого разу?
Водiй рушив i бiльше не патякав, доки не висадив свою пасажирку бiля будiвлi з червоноi цегли, над якою трiпотiв прапорець iз написом «Готель «Мейфлавер».
– Це коштуе сорок центiв, – сказав шофер, а сигарета пiдскакувала то вгору, то вниз при кожному словi.
Емма оплатила вартiсть проiзду iз зароблених грошей, якi отримала за працю на кораблi. Пiсля реестрацii в готелi вона пiднялася лiфтом на четвертий поверх i подалася безпосередньо до свого номера. Перше, що вона зробила, – роздягнулася та наповнила собi гарячу ванну.
Коли ж вона неохоче вибралася з неi, то витерлася великим пухнастим рушником, одягнулася у скромне, як iй здалося, плаття i повернулася на перший поверх. Вона почувалася майже людиною.
Емма знайшла тихий столик у кутку готельного кафетерiю i замовила собi горнятко чаю – вони й не чули про «Ірл грей», – а про замовлений клубний сандвiч не чула ранiше вона. Поки вiдвiдувачка чекала, щоб iй подали чай, вона взялася виписувати довгий перелiк запитань на паперовiй серветцi, сподiваючись, що на Мертон-стрит, сорок шiсть знайдеться хтось, готовий вiдповiсти на них.
Як тiльки вона пiдписала чек – ще одне нове слово, – Емма попросила адмiнiстратора пiдказати iй маршрут до Мертон-стрит. Три квартали на пiвнiч, два квартали на захiд, як iй сказали. Жiнка й не пiдозрювала, що кожен ньюйоркець мае вбудований компас.
Емма насолоджувалася прогулянкою, кiлька разiв зупиняючись, аби помилуватися вiтринами, наповненими товарами, яких вона зроду не бачила в Бристолi. Дiвчина опинилася бiля потрiбноi багатоповерхiвки вiдразу ж пiсля полудня, не знаючи, що й робити, якщо панi Тiббет не виявиться вдома.
Ошатно одягнений швейцар привiтався й вiдчинив iй дверi.
– Чим можу служити?
– Я прийшла до панi Тiббет, – заявила Емма, намагаючись виглядати так, нiби ii чекали.
– Квартира тридцять один на третьому поверсi, – пiдказав службовець, торкаючись краю кашкета.
Це було правдою: англiйський акцент, здавалося, вiдмикав усi дверi.
Коли лiфт повiльно пiд’iхав до третього поверху, Емма повторила про себе кiлька фраз, якi, як вона сподiвалася, вiдчинять ще однi дверi. Коли лiфт зупинився, вона вiдсунула решiтку, вийшла в коридор i подалася шукати тридцять першу квартиру. У дверi Тiббетiв був вмонтований скляний кружечок, який нагадував Еммi око Циклопа. Вона не могла бачити, що всерединi, але припустила, що мешканцi можуть бачити, що вiдбуваеться назовнi. Бiльш знайомий гудзик дзвiнка знайшовся на стiнi бiля дверей. Вона натиснула на нього та зачекала. Минув якийсь час, перш нiж дверi врештi вiдчинилися, але лише на кiлька дюймiв, ширше заважав латунний ланцюжок. Пара очей витрiщилися на прибульцю.
– Що вам треба? – запитав голос, який вона принаймнi могла зрозумiти.
– Даруйте, що вас турбую, панi Тiббет, – озвалася Емма, – але ви, можливо, – мiй останнiй шанс.
Очi виглядали пiдозрiливими.
– Розумiете, я вiдчайдушно намагаюся знайти Тома.
– Тома? – повторив голос.
– Тома Бредшоу. Вiн – батько моеi дитини, – сказала Емма, заходячи своiм останнiм козирем.
Дверi зачинилися, ланцюжок зняли, i знову вiдчинилися, щоб показати молоду жiнку з дитиною на руках.
– Перепрошую, – зронила вона, – але Рiчарду не подобаеться, коли я вiдчиняю дверi незнайомцям. Будь ласка, заходьте.
Емма ступила до вiтальнi.
– Зачекайте, поки покладу Джейка в його лiжечко.
Емма сiла й огледiла кiмнату. Було кiлька свiтлин Крiстiн iз молодим вiйськово-морським офiцером, котрий, мабуть, i мав би бути ii чоловiком Рiчардом. Крiстiн повернулася за кiлька хвилин. Вона принесла тацю з кавою.
– Чорну чи з молоком?
– З молоком, будь ласка, – вибрала Емма, яка ще не пила кави в Англii, але швидко дiзналася, що американцi не п’ють чай навiть уранцi.
– Цукор? – запитала Крiстiн пiсля того, як налила двi фiлiжанки.
– Нi, дякую.
– Отже, Том – ваш чоловiк? – запитала Крiстiн, сiдаючи навпроти Емми.
– Нi, я його наречена. Якщо чесно, вiн навiть не здогадувався, що я в тяжi.
– Як ви мене знайшли? – здивувалася Крiстiн, в ii голосi все ще чулася нотка страху.
– Доглядач iз «Зiрки Канзасу» сказав, що ви з Рiчардом були одними з останнiх, хто бачив Тома.
– Це правда. Ми були з ним, аж поки його не заарештували за кiлька хвилин пiсля того, як вiн зiйшов на берег.
– Заарештували? – з недовiрою повторила Емма. – Що ж вiн мiг такого вчинити, щоб його заарештували?
– Його звинуватили в убивствi брата, – пояснила Крiстiн.
