скачать книгу бесплатно
Суддя Еткiнс спохмурнiв.
– Пане Джелкс! – зауважив вiн. – Дехто може подумати, що офiцер, котрий тiкае вiд обов’язку служби в своiй краiнi, – це злочин, не настiльки тяжкий, як убивство. Але я не повинен нагадувати вам, що донедавна за таке правопорушення могли засудити до розстрiлу!
Гаррi не повiрив почутому. Що ж Джелкс? А той втупився у суддю.
– Саме це маючи на увазi, – продовжив Еткiнс, – я засуджую лейтенанта Томаса Бредшоу до шести рокiв позбавлення волi!
Вiн стукнув молотком i додав: «Наступна справа»!
Гаррi хотiв висловити свiй протест – що ж це коiться?
– Ви ж менi казали… – почав було Гаррi, але Джелкс уже повернувся спиною до свого клiента i вийшов iз зали.
Гаррi хотiв кинутися за ним. Але двое охоронцiв ухопили його за руки, заламали iх за спину i шпарко одягли кайданки. Затим вивели його iз залу суду через бiчнi дверi.
Вiн озирнувся i встиг побачити, як Сефтон Джелкс тиснув руку якомусь чоловiковi середнього вiку, котрий радо вiтав його з добре виконаною роботою. Де Гаррi ранiше бачив це обличчя? І тодi до нього дiйшло: це вочевидь батько Тома Бредшоу.
2
Гаррi безцеремонно вiдвели довгим, тьмяно освiтленим коридором до дверей. На порожньому подвiр’i стояв жовтий автобус без номера чи таблички маршруту. Бiля дверей стояв дебелий охоронець, вiн стискав у руках гвинтiвку i кивнув Гаррi, щоб той зайшов досередини. Іншi охоронцi пiдштовхнули в’язня, аби той не пручався.
Гаррi зайняв мiсце в автобусi i сумно дивився на вервечку засуджених, що товпились бiля автобуса. Декотрi понурили голови, а iншi, явно долали цей шлях не вперше, навiть намагалися жартувати. Гаррi подумав: зараз автобус вирушить до мiсця свого призначення, але куди – не вiдомо. Ось вiн, перший болючий урок для в’язня: як тiльки того засудили, вiн бiльше нiкуди не поспiшатиме…
Гаррi хотiв запитати в когось iз охоронцiв, куди iх везуть, але жоден iз них не скидався на люб’язного екскурсовода. Вiн тоскно озирнувся. Якийсь тип вмостився на сидiннi поруч. Клiфтон не хотiв витрiщатися на свого супутника, але той сам назвався, i Гаррi придивився до нього пильнiше.
– Мое iм’я – Пет Квiнн, – виголосив той iз легким iрландським акцентом.
– Том Бредшоу… – Гаррi машинально пiдвiв руку, щоб потиснути новому сусiдовi. Чорт, оцi кайданки…
Квiнн не був схожий на злочинця. Його ноги ледве торкалися пiдлоги. Мабуть, зростом вiн не бiльший, анiж п’ять футiв. А бiльшiсть бранцiв кремезнi та опецькуватi. Натомiсть Квiнн виглядав так, що його мiг здути порив вiтру. Його рiдке рудувате волосся вже почало сивiти, хоча на позiр йому було десь рокiв сорок.
– Ти, мабуть, уперше? – впевнено поцiкавився Квiнн.
– А що – це так очевидно? – сiпнувся Гаррi.
– Авжеж, це написано на твоему лобi…
– І що ж там написано?
– Що ти не пiдозрюеш, що буде далi…
– А ви, либонь, не вперше?
Той хихикнув.
– Я вже одинадцять разiв опиняюся у цьому автобусi або й дванадцять.
Гаррi усмiхнувся – вперше за останнi кiлька днiв.
– А за що тебе посадили? – спитав сусiд.
– Втеча, – вiдповiв Гаррi не вагаючись.
– Та ти що? – вразився Квiнн. – Я утiк вiд трьох дружин, але мене за це жодного разу не засудили.
– Та я не дружину покинув, – сказав Гаррi, згадавши про Емму. – Я покинув Королiвський флот.
– І скiльки тобi за таке припаяли?
– Шiсть рокiв…
Квiнн присвиснув крiзь два зуби, що залишилися.
– Чималенько. А хто був суддею?
– Еткiнс, – спохмурнiв Гаррi.
– Арнi Еткiнс? Тобi попався не той суддя. Якщо знову будеш судитись, переконайся, що маеш правильного суддю.
– А я й не знав, що можна обирати суддю…
– Пхе, ти не можеш, – сказав Квiнн. – Проте е способи уникнути найгiршого.
Гаррi уважнiше поглянув на супутника, але не перебивав його.
– Є кiлька суддiв, вони працюють почергово, i треба постаратись уникнути двох iз них будь-що. Один – саме Арнi Еткiнс. Вiн полюбляе призначати довгостроковi термiни.
– А як його уникнути? – запитав Гаррi.
– За моеi пам’ятi Еткiнс головував чотири рази за останнi одинадцять рокiв. Тож, якщо виникала загроза зустрiчi з ним, я симулював епiлептичний напад, i охоронцi змушенi були вiдвезти мене до судового лiкаря, отак!
– То ви – епiлептик?
– Тьху, – сплюнув Квiнн. – Ти неуважно слухаеш.
Голос бранця звучав роздратовано, i Гаррi замовк.
– А коли мене вiдпускав лiкар, мою справу вже передавали iншому суддi…
Гаррi здивовано засмiявся.
– Невже вам таке вдавалося?
– Не завжди. Але якщо на вартi пара новобранцiв, то з’являеться шанс. Хоча такi хитрощi вдаються щораз важче. Та цього разу менi не довелося особливо турбуватись, бо я втрапив до суддi Рiгана. А вiн iрландець, як i я, кажу про всяк випадок, якщо ти цього не помiтив. Отож я сподiвався, що вiн призначить земляковi мiнiмальний термiн…
– А за що вас засудили? – поцiкавився Гаррi.
– Я кишеньковий злодiй, – заявив Квiнн, просто нiби вiн архiтектор чи лiкар. – Пасу перегони влiтку та боксерськi змагання узимку. Завжди простiше, коли лопухiв рясно, – пояснив вiн. – Але останнiм часом не дуже таланить, бо багато стюардiв мене одразу впiзнають. Тому довелося перебратися в метро й автовокзали. Там заробiтки смiшнi, а ризик – великий…
Гаррi хотiв розпитати детальнiше свого наставника i як старанний учень зосередився передовсiм на питаннях, якi допоможуть йому скласти вступний iспит. Слава Богу, що Квiнн хоч не зосереджуеться на його акцентi…
– А куди ми iдемо? – поцiкавився вiн.
– Це буде Лейвенгем або Пiрпойнт, – пояснив Квiнн. – Усе залежить вiд того, куди при виiздi на автостраду ми завернемо: у дванадцятий поворот чи у чотирнадцятий.
– А ви були там ранiше?
– В обох – по кiлька разiв, – похвалився Квiнн. – Тож перш нiж ти запитаеш, чи iснуе туристичний путiвник по в’язницях, – додав вiн глузливо, – Лейвенгему можна присвоiти одну зiрку, а Пiрпойнт давно пора закрити.
– А чому б просто не запитати в охоронця, куди ми iдемо? – Гаррi хотiв якнайшвидше позбутися невiдомостi.
– Бо вiн збреше. Просто для того, аби нас розiзлити. Якщо це Лейвенгем – едине, про що слiд турбуватися, – це в який блок тебе посадять. Якщо перше вiдрядження, ти, ймовiрно, опинишся у блоцi, де життя простiше. А таких, як я, зазвичай вiдправляють до блоку Д, там немае молодших за тридцять рокiв, але нiхто не засуджений i за насильство. Тому це найбiльш пiдхоже мiсце для тих, хто хоче зачаiтися i вiдсидiти свiй термiн. Слiд уникати блокiв Б i В – там повно пиякiв i психопатiв.
– А що зробити, аби потрапити у блок А?
– Скажи у приймальнику, що ти побожний християнин, не куриш i не п’еш.
– А я й не знав, що в тюрмi дозволяють таке… – зауважив Гаррi.
– Не дозволяють, дурню, – сплюнув Квiнн. – Але якщо маеш трохи зелених, – вiн зробив пальцями виразний жест, – то охоронцi можуть миттю перетворитися на барменiв. Навiть «сухий закон» iх не зупиняе.
– А що найголовнiше для першого дня?
– Переконатися, що отримав пiдходящу роботу.
– Хiба е з чого вибирати?
– Ну е, скажiмо, прибирання, кухня, лiкарня, пральня, бiблiотека, садiвництво та каплиця.
– А як потрапити до бiблiотеки?
– Скажи, що вмiеш читати.
– А що скажете iм ви? – поцiкавився Гаррi.
– Що навчався на кухаря…
– Це, мабуть, буде цiкаво…
– Ти ще й досi нiчого не второпав! – глузливо скривився Квiнн. – Я нiколи не прагнув стати шеф-кухарем. Але подбаю, щоби мене вiдправили саме туди, бо це найкраща робота у будь-якiй цюпi.
– А чому?
– Бо вас випускають зi своеi камери до снiдання, а повертаешся до неi аж по обiдi. Там тепло, можна вибирати iжу… Ага, ми iдемо до Лейвенгему! – сказав Квiнн, коли автобус звернув iз автостради пiсля вказiвника «12». – От i добре, тепер хоч не доведеться вiдповiдати на твоi дурнуватi розпитування про Пiрпойнт.
– А що iще треба знати про Лейвенгем? – Гаррi не зреагував на сарказм Квiнна, позаяк вiн пiдозрював, що старожил отримуе задоволення вiд свого майстер-класу.
– Занадто багато, аби розповiсти отак, одразу, – зiтхнув той. – Просто тримайся поруч, коли нас зарееструють.
– А вони не можуть автоматично вiдправити вас у блок Д?
– Нi. Хiба тiльки не пан Мейсон на службi… – вiдповiв Квiнн без жодних пояснень.
Гаррi зумiв вивiдати iще дещо, перш нiж автобус нарештi пiд’iхав до муру в’язницi. Йому здалося, що вiн дiзнався вiд Квiнна за отi кiлька годин бiльше, нiж йому вдалося б почерпнути з десятка навчальних посiбникiв в Оксфордi.
– Тримайся мене, – нагадав Квiнн, коли масивнi ворота вiдчинилися. Автобус повiльно рушив уперед i поiхав у бiк густих чагарникiв, яких ще зроду не торкалися руки садiвника.
Автобус зупинився перед величезною цегляною будiвлею, з невеликих брудних вiкон якоi за прибульцями дехто спостерiгав.
Гаррi дивився, як кiлька наглядачiв утворили коридор, який вiв до входу. Двое озброених гвинтiвками охоронцiв стояли обабiч автобусних дверей.
– З автобуса виходити по двое! – грубо скомандував один iз них. – Причому – з п’ятихвилинним iнтервалом. Нiхто не зрушить i на дюйм, поки я не накажу!
Гаррi з Квiнном стирчали в автобусi ще цiлу годину. Коли ж iх нарештi випустили, Гаррi звiв погляд на високi мури, обтягнутi колючим дротом, що оточував усю в’язницю, i змiркував, що навiть рекордсмен свiту в стрибках iз жердиною не змiг би втекти з Лейвенгему.
Гаррi потупцяв за Квiнном до будiвлi, де вони зупинилися перед офiцером у добряче поношенiй синiй унiформi з гудзиками, якi вже давно не блищали. Вiн виглядав так, нiби й сам уже вiдбув довiчне покарання, коли вивчав список iмен у своему планшетi. Наглядач усмiхнувся, побачивши знайоме обличчя.
– Ласкаво просимо, Квiнне, – сказав вiн. – Побачиш, що не надто багато змiнилося з часу твого останнього перебування тут.
Квiнн теж усмiхнувся.
– Приемно бачити вас, пане Мейсон. Можливо, ви будете такi люб’язнi попросити когось iз коридорних вiднести мiй багаж до мого звичного номера?
– Не спокушай удачу, Квiнне, – гмикнув Мейсон. – Бо можу не втриматися i скажу новому лiкаревi, що ти не епiлептик.
– Але ж, пане Мейсон, у мене е медична довiдка, яка це пiдтверджуе!
– З того ж самого джерела, що й твiй сертифiкат шеф-кухаря, без сумнiву, – глузливо докинув Мейсон, затим глянув на Гаррi. – А це хто?
– Це мiй приятель, Том Бредшоу. Вiн не курить, не п’е, не лаеться i не плюе, – повiдомив Квiнн ще до того, як Гаррi розтулив рота.
– Ласкаво просимо до Лейвенгему, Бредшоу, – зробив широкий жест Мейсон.
– Насправдi – капiтан Бредшоу, – докинув Квiнн.
– Власне лейтенант, – уточнив Гаррi. – Я не дослужився до капiтана.
Квiнн виглядав розчарованим своiм протеже.
– Перший термiн? – запитав Мейсон, пильно зазираючи у вiчi Гаррi.
– Атож, сер.
– Я направлю вас до блоку А. Пiсля того як помиетесь та отримаете свiй тюремний одяг на складi, пан Геслер вiдведе вас до камери номер 327.
Мейсон перебiг очима планшет. Молодий офiцер стояв позаду нього, помахуючи кийком у правiй руцi.
– А в мене е шанс приеднатися до мого товариша? – поцiкавився Квiнн, коли Гаррi записали в журналi реестрацii. – Зрештою, лейтенантовi Бредшоу може знадобитися ординарець?
