скачать книгу бесплатно
– То, коли ми попали пiд град? – вдав я, що не пам'ятаю.
– Нi, не пiд град. Ти тодi голосно матюкався, а скло у машинi було опущене…
– А чого матюкався?
– Бо не поiхав на свою рибалку…
– Чи мав iхати на город?
– До речi, пiсля Парижа – прямим курсом. Хай живе картопля! Ти ж не хочеш, щоб я сама?
– Звичайно, не хочу… І про що б ми ще говорили в Парижi, як не про твою тiтку та ii город?
– Тодi я тебе вiзьму в Туреччину. Хочеш у Мармарис? Ми з Олесею вже обговорили маршрут. Буде та сама компанiя.
– І дiти iдуть?
– Нi, поки внуковi не виповниться хоча б три рочки, нехай трохи потерплять.
– А що, була iдея i мене не брати?
– Ну, якщо город посадиш, i посапаеш, i жуки покропиш, тодi такоi iдеi не буде… Хе-хе!..
– Хе-хе! Ти ж знаеш, як я люблю городи! І я ж показував тобi французькi городи у Реймсi. Якраз тодi, коли «бус» з iвано-франкiвськими номерами нас обганяв, сигналив землякам. Бачила тi маленькi дачнi будиночки?
– Ну, то були просто дачi.
– А на Марнi, де я тобi показував табличку про Першу свiтову, де зупинили нiмцiв. І в Польщi показував…
– Ну, в Польщi, ти завжди менi iх показуеш. І де ж той твiй бульвар? – переводить тему Кицюня.
– От, бачиш, а ми вже на ньому стоiмо, – роблю я коло рукою, хоча насправдi ще не впевнений, чи це вже бульвар, чи ще однойменна площа, що плавно в нього переходить.
Але, зрештою, яка рiзниця! Вiд рiчки починаеться пологий пiдйом i тут усе вже Сен-Мiшель: i площа, i бульвар, i фонтан, i станцiя метро трохи далi.
– Десь тут на площi Сен-Мiшель в часи Хемiнгуея ще було кафе «Для любителiв», – озираюсь я.
– «Для любителiв»? – перепитуе Кицюня.
– Просто для любителiв, – повторюю.
– Ти помиляешся, я також читала це його есе i пам'ятаю, що «Для любителiв» було, здаеться, так дослiвно, вигрiбною ямою вулицi Муфтар, а тут було iнше кафе, куди вiн приходив писати.
– Ну, може й так, – погоджуюся я, з Кицюнею важко сперечатися, особливо щодо iмен i цитат. – А якщо хочеш до Сорбонни, то це туди, – показую рукою вздовж бульвару. – І Люксембурзький сад там, пам'ятаеш, минулого разу ми до нього так i не дiйшли.
Кицюня каже: «Ну, то ходiмо!» – i ми рушаемо широким тротуаром вгору.
– Сi жур, мадам, якби ти трохи краще знала французьку, то могла б i там читати лекцii, – пробую я стати на слизьке.
Вона не бариться з вiдповiддю.
– А якби ти хоч трохи знав французьку, трохи бiльше, нiж одну фразу, то мiг би он розвозити замовлення, – кивае вона на якогось моторiкшу, що кермуе чимось на подобу коробки на колесах iз написом, що починаеться словом «Ordre».
Кицюню краще не зачiпати.
– Ми ще на цьому бульварi, здаеться, не цiлувалися, – вдаюся я до випробуваного методу примирення, але вона у вiдповiдь лише мовчки черкае по щоцi двома пальчиками.
Це, звичайно, може означати все, що завгодно, у кращому випадку – ii улюблений «воздушний».
Здаеться, у Хемiнгуея е згадка про велосипедистку, яку вiн проводжав поглядом тут на бульварi початку 1920-х, i я мимохiть також починаю шукати очима велосипедистку початку 2010-х, але так i не знаходжу. І лише, коли вже втрачаю надiю, звiдкись збоку виiжджае юнак на велику та ще й у велосипедному шоломi. Вiн тримаеться впевнено мiж машин, перетинае бульвар i так само стрiмко зникае за рогом. Кицюня тим часом звертае увагу на крамницю з виставленими на вiтринi сорочками по п'ять евро, яка, втiм, також виявляеться зачиненою.
– Жаль, – каже вона, – сьогоднi залишимося без покупок.
– Нiчого, е ще завтра час, до Версалю, – пропоную я.
– А ти поiдеш зi мною? Не будеш бурчати?
– Звичайно, буду, але поiду… То що, йдемо далi слiдами дядечка Хема, – посмiхаюсь iй винувато. – Тут вiн ходив точно.
– Ну, мабуть, не тiльки вiн, – кидае Кицюня.
– Звичайно, – пiдхоплюю я. – Гюго, Бальзак, Жорж Санд, Бельмондо з Ален Делоном! Хто там ще? Мiрей Матье з Шарлем Азнавуром, Жорж Помпiду i цей, як його? – знову вже майже виправдовуюсь.
– Комiсар Жув з Фантомасом, – кидае Кицюня. – Для тебе що, так важливо, щоб пройтися цим бульваром? – починае вона спочатку.
– Щоб пройтися ним з тобою, – зображую я реверанс на краю тротуару на перетинi двох бульварiв Сен-Мiшель i Сен-Жермен, i Кицюня знову посмiхаеться, нi – вона просто заливаеться смiхом, кумедно, мабуть, вийшло.
– Дивися, бо цей зараз на тебе наiде! – притримуе вона мене за лiкоть вiд мотоциклiста, який пролiтае повз нас.
У Парижi майже неможливо вiдчути себе самотнiм, а особливо з Кицюнею!
Коли злiва нарештi з'являеться Капелла Сорбонни, Кицюня несподiвано порiвнюе ii з унiверситетом у Чернiвцях. Мовляв, там також головний корпус у колишнiй резиденцii буковинського митрополита.
– Тут трохи iнша iсторiя, але нехай, – погоджуюсь я.
– О, диви, знову «МакДональдз»!
– Що, знову будемо пробувати «рiжки»?
– Нi, я думала, ти знову хочеш записати фразу? – парируе вона.
Кицюня часом ще ой яка дотепна!
Хоча подумки я собi загадую, чому б i не записати: «У Парижi майже неможливо вiдчути себе самотнiм…» – ну, якщо не забуду до готелю.
Ми стоiмо на розi вулицi Медичi бiля якогось ресторанчика у темно-фiолетових кольорах, де i стiльцi у фiолетову клiтинку, i скатертини, i навiть, як я встигаю помiтити, серветки на столиках також. За столиками повно людей. Читаю вголос вивiску: «Кафе Люксембург», – i Кицюня каже, що я роблю успiхи. Парк напроти – це i е Люксембурзький сад, i ми звертаемо в першу-лiпшу алею.
Дiвчата-студенти, мов горобцi, повсiдалися на низькiй огорожi саду з хотдогами iз «МакДональдза» в руках. Жують хот-доги, щебечуть весело й нишком зиркають на дорослу публiку за столиками кафе. У самому саду, що виглядае як звичайний парк, молодi мами з колясками, оддалiк стрекоче газонокосарка, товстi стовбури тополь з куцо обрiзаними гiлками, а зверху зграя вороння: каркають, трiпочуть крильми, мабуть, сваряться за гнiзда.
Ми пройшли в кiнець алеi, аж до фонтану з видом на палац Медичi. Поки роздивляемося скульптури на старому фонтанi й темно-сiрi стiни палацу з караулом iз вiйськових на входi, де тепер, здаеться, засiдае Сенат, бiля моiх нiг хляпае з неба воронячим калом.
– О, Люфтваффе! – показую я кулака воронам. – До речi, в цьому палацi у Другу свiтову була резиденцiя Геринга…
– Пiшли звiдси, – прикривае голову руками Кицюня. – А правда, що цiй Марii Медичi вiдрубали голову? – запитуе.
– Здаеться, не пам'ятаю…
– Якесь погане мiсце.
– Що, через ворон? Та ж вони скрiзь лiтають… А тут ходили i Хемiнгуей, i Гертруда Стайн. Вона десь тут поряд жила i вигулювала песика…
– Я хочу десь посидiти, – каже Кицюня. – Нехай трохи ноги вiдпочинуть. Тiльки не тут, – показуе вона на хляпи засохлого пташиного послiду на лавцi.
– Давай подумаемо? Можна i в «МакДональдзi» чи в «Кафе Люксембург»?
Кицюня обирае кафе, там саме звiльнився столик на вулицi, з якого було добре видно i бульвар, i Капеллу, i навiть студенток з хотдогами на пiдмурiвку Люксембурзького саду.
– А хочеш, назад поiдемо через герцогство Люксембург? Подивимося, що мiж ними спiльного, мiж цим парком i цiею маленькою краiною? – видаю я iдею. – Якщо по картi – це майже напряму, – показую я рукою на палац Медичi.
– Давай подумаемо про це завтра, – кивае Кицюня.
– Не забудь, у нас в резервi ще п'ятизiрковий «Бучач»…
– Це ти до того, що тут ми коньяку не будемо? – робить вона губки трубочкою. – А що пив твiй Хемiнгуей, кальвадос?
– Нi, кальвадос – це Ремарк. А Хемiнгуей у паризький перiод все ж бiльше вино…
– А Гертруда Стайн?
Здаеться, вона вгощала його наливкою iз сливок.
– О, мiй тато сам робив наливку iз сливок, у нас за кошем завжди визрiвала на сонцi, пам'ятаеш?
– Пам'ятаю, – я i справдi згадав ту наливку у мальовничих бутликах iз кукурудзяними корками.
– Ну, тодi вибирай, – пропонуе Кицюня.
– Пардон, уан чi-i енд уан вайт де вiн мюсоеде, – несподiвано для себе видаю я своею франко-англiйською. – Грiн чi-i, – додаю.
Молоденька офiцiантка ще про щось запитуе французькою, i Кицюня також вiдповiдае iй французькою, та ще щось каже, мило посмiхаеться i йде.
– Що вона сказала? – цiкавлюся я.
– Твое мюсоеде – це що, мускат? Я iй сказала, що це мускат i уточнила, що це лише менi, а чай тобi. Де ти вичитав про це мюсоеде?
– У Хема, де ж iще? Вiн його пив i Мопассан також.
– А ще вона попередила, що за прогнозом сьогоднi можливий дощ, цей столик крайнiй i сюди дiстають краплi, то якщо буде потреба, ми можемо пересiсти в середину.
– Змокнемо, як в Одесi, пам'ятаеш? – пiднiмаю я погляд до посiрiлого неба. – До речi, де наша парасолька, в машинi?
– Нi, у номерi, разом з «Бучачем», – вона також зиркае на небо, i додае, що сподiваеться, цього разу ми вже не заблукаемо у метро.
Я вiдповiдаю, що ми й тодi не заблукали, просто я не одразу зорiентувався, бо там перетиналося п'ять напрямкiв, але ж врештi-решт ми навiть до полiцii не зверталися.
– Ти б побачив себе у той момент, – каже вона.
Кицюня любить концентруватися на якiйсь деталi з моеi мiмiки, особливо, коли я потрапляю в халепу, i потiм ще довго менi про це нагадуе, вважае, що таким чином мене виховуе. За майже тридцять рокiв спiльного життя це вже стало в неi майже звичкою. А втiм, у неi е й iншi методи.
Коли нам принесли вино i чай, вона посмiхнулась винувато й сказала пошепки, хоч довкруж навряд чи хтось розумiв украiнську, що випила б краще квасу.
– Сi жур, «Микулинецького»? Із своеi великоi зеленоi чашки? – посмiхаюся я у вiдповiдь.
– Так, – не заперечуе вона, – сi жур!
Згадка про рiдну зелену чашку на мить повертае нас додому. Вона раптом треться об мое плече щокою, наче справжня кицюня, i вже вкотре запитуе, чи будемо ми брати з собою онука, хоча б до Варшави чи до Будапешта? Вона вже не раз про це запитувала, i вiдповiдь моя iй вiдома.
– Ну, якщо його вiдпустять батьки, а нас тiтка, то чому i нi? Нехай лише пiдросте трохи, – повторюю я.
Кицюня любить забiгати наперед!
© О. Вiльчинський, 2014
Юрiй Винничук
Записки пройдисвiта
(Уривок з роману, подii якого вiдбуваються на початку 1980-х рокiв)
1
О вiкна мого будинку видно широке пасовисько, а на протилежному краю темнiе лiс. Пасовисько вкрите снiгом i нагадуе чистий аркуш паперу, на якому аж хочеться щось написати. Інколи ворони та галки i справдi щось пишуть на ньому, але вiтер, знявши снiгову завiю, швидко вiдновлюе чистоту i незайманiсть снiговоi ковдри. Чорнi кiстлявi граби, якими переважно зарiс лiс, часто приковують мою увагу, я можу досить довго вдивлятися у iхню чорноту, мовби сподiваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев i рушить навпростець через поле до мене. Там, за лiсом, пролягае дорога, сновигають авта й автобуси, i з одного такого автобуса, цiлком можливо, мiг би хтось вийти, хтось для мене цiкавий, кого я потребую в цей час.
Я дивлюся на лiс, iнколи здаеться, що там i справдi вiдбуваеться якийсь рух, щось мiж дерев миготить, але я жодного разу не мiг роздивитися, що це таке, бо тривае воно секунди, а все ж я продовжував вдивлятися, аж поки в очах не рябiло, а бiлина снiгу починала поволi пiднiматися, мовби хтось, хто спав пiд цiею ковдрою, раптом прокинувся i зiбрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бiк i знову засинав.
Мене пронизувала самотнiсть. Я був сам зi своiми книжками. Я не вмикав телевiзора, не отримував газет, я не знав, що вiдбуваеться довкола i не бажав нiчого знати. Кiлька днiв, як менi встановили телефон, але нiхто не дзвонить, зрештою, я мало кому повiдомив свiй номер. Сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив було б важко сформулювати.
Мене пронизувала ненависть, я ненавидiв краiну, у якiй жив, але, не маючи змоги вирватися з ii клiтки, опинився у внутрiшнiй емiграцii. Бiльшiсть друзiв – лiтераторiв i художникiв – якi складали тодiшню богему i з якими я любив спiлкуватися, роз'iхалися, я опинився на безлюддi. Тепер я спiлкувався з людьми, з якими ранiше почував би себе нудно, а тут, навпаки, – я тягнувся до них, та тiльки для того, щоб знову вiдчути самоту, байдужiсть до всього i ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином.
Моя самотнiсть нагадуе алкоголiзм, я п'ю ii зi смутком, але не без вдоволення, цей стан менi до вподоби, я вiдчуваю, що бути самотнiм – це той дар, яким рiдко хто може похвалитися. І це водночас як стан абстиненцii, коли тривалий час не п'еш i знаеш, що можеш за будь-якоi хвилини випити, але стримуеш себе. Отак i я – можу взяти й зателефонувати комусь, i того дня самотнiсть розвiеться бодай на один вечiр, але я не телефоную, я вдивляюся у чорноту лiсу, i те, що там мерехтить, – щось строкате, заманливе – приковуе усе бiльше мою увагу. Мигне то червоний, то бiлий колiр, мовби хтось причаiвся там i подае менi сигнали: бiле, червоне, бiле, червоне…
Можливо, цi сигнали й можна розшифрувати, i навiть, можливо, вони адресованi менi, але я не володiю такою здатнiстю розумiти iх, хоча якась певна закономiрнiсть у миготiннi цих барв мусить бути.
Шкода, що не маю бiнокля, на такiй вiдстанi розгледiти щось неможливо. Врештi не витримую, вдягаю чоботи, светр, кожух i шапку та йду через поле просто до лiсу. Мерехтiння то з'являеться, то зникае, а вiтер сiче в обличчя снiгом i жалить щоки, очi сльозяться, скидаю рукавицю i витираю iх, але за мить вони продовжують сльозитися. Вiтер дме з усе бiльшою силою, крутить снiговими вихорцями, пiднiмае цiлi вiтрила снiгу i кидае навперейми, йти стае усе важче, ноги грузнуть по колiна, снiг забиваеться за халяви. Але тепер, коли я дивлюся у бiк лiсу, то вже не бачу того барвистого мерехтiння, бо снiг слiпить, не дозволяе придивитися.
Я вперто суну вперед, опустивши голову, бачу тiльки снiг i своi ноги, окуляри, залiпленi снiгом, я зняв, раптом до моiх вух долинають якiсь звуки, схожi на поскрипування, легеньке поскрипування хвiртки, хоча звiдки тут хвiртка у лiсi. Врештi снiг перестае дошкуляти, я опиняюся помiж дерев i щойно тепер можу перевести подих, тут нема такого вiтру, дерева захищають вiд снiгу i я можу роззирнутися, витираю окуляри хустинкою i бачу, що схибив, збився з дороги. Либонь, треба пройти трохи вбiк, та йти заснiженим лiсом не просто, бо тепер уже заважае хмиз, що причаiвся пiд кучугурами, гiлляччя хапае за ноги, цупкi мацаки ожини шарпають за штани, кiлька разiв довелося впасти i запорпатися обличчям у снiг. Аж ось мигнуло! Це воно – бiле, червоне. Ще кiлька крокiв i те, що я бачу, викликае в мене жах, бажання кинутися тiкати. Яким божевiльним був мiй намiр вирушити до лiсу надвечiр, сутiнки саме почали гуснути, а ворони угорi мостилися на нiчлiг i голосно каркали, як на цвинтарi. А перед моiми очима вигойдувалося оте – бiле, червоне – дiвчина на мотузцi. Обличчя ii блiде й потемнiле дивиться вниз. На опущених уздовж тiла руках виднiють синцi й чорнi нiгтi. Волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрiбнi сухi галузки, а на чолi видно воронячий послiд. Очi видзьобанi, вуста теж, крiзь мертвий оскал просвiчують бiлi зуби. Я позадкував, перехрестився, роззирнувся i кинувся тiкати, я бiг через пасовисько, а вiтер мене пiдганяв у спину, я бiг, а в очах менi стояв той усмiх.
Вдома я зателефонував у мiлiцiю i повiдомив про знахiдку. І так моя самотнiсть того вечора розвiялася. Я знову сiв бiля вiкна, поклав перед собою стос паперу i хотiв щось писати, але з голови не виходила повiшальниця, хоча свiтло у кiмнатi не дозволяло бiльше бачити лiс. Я пригасив його, в краевидi простовiч нiчого не змiнилося, але в якийсь момент я усвiдомив, що довкола запанувала мертва тиша, нi шуму вiтру, нi гавкоту собак, нi людських голосiв, якi хоч i дуже приглушено, та долинали до моiх вух, я примружив очi й побачив якусь темну постать, що йшла через пасовисько, йшла дуже повiльно, заточуючись, грузнучи у снiг ледь не по пояс. Менi здалося, що то йде та дiвчина, йде до мене, мурашки побiгли менi по спинi, я вхопив дерев'яне розп'яття i приставив його до шиби. Так тривало може з годину, постать продовжувала рухатися у моему напрямку, але там пiд лiсом заблимали фари i стало ясно, що приiхала мiлiцiя. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула те дерево?
