скачать книгу бесплатно
Я помiтив, що попри наш столик уже кiлька разiв пройшовся якийсь хлопець, щоразу уважно нас обстежуючи.
– Ти помiтив? – штурхнув я Тенгiза.
– Ну i що? – стенув той плечима.
– Не знаю. Менi здаеться, що вiн нами цiкавиться.
У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас i ледь помiтним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгiзiв келих. Ми не вiдразу второпали, що сталося.
– Ой! – зойкнула Наталя.
– Ах сука! – спалахнув мiй кумпель i зiрвався з мiсця.
Хлопець тим часом уже покидав залу ресторану. Грузин зiрвався з-за столу i рвонув навздогiн. Хвильку повагавшись, я вчинив те саме. Так за тим хлопцем ми i вилетiли з ресторану, але тiльки для того, щоб умить опинитися в оточеннi трьох збуiв.
О-о-ой, подумалося менi, здаеться, нас будуть бити. Про всяк випадок я втягнув живота i зцiпив зуби, щоби не повилiтали. Тенгiз опустив праву руку в кишеню, де у нього лежав самовикидний ножик. Раптом у темрявi пролунав чийсь знайомий голос:
– Це вони, забирайте.
Кому цей голос належав, я згадати не мiг. Нас повели попiд руки через дорогу, i на всi нашi смикання вiдповiдали мовчанкою. Пройшовши метрiв сто, опинилися перед дверима з табличкою «Мiлiцiя». Менi вiдразу вiдлягло вiд серця, i я розцiпив зуби.
– Що таке? Куди ви нас ведете? Що ми зробили?
Нас заштовхали всередину. У кiмнатi за столом сидiв капiтан i читав газету. З-за спини знову пролунав знайомий голос:
– Попалися голубчики.
Я озирнувся й упiзнав одного з тих мiлiцiонерiв, котрi патрулювали трасу. Був рудий з червоним обличчям. Капiтан ковзнув по нас поглядом, сповненим глибокого смутку.
– Сiдайте.
– Якi до нас претензii? – спитав Тенгiз.
Капiтан усмiхнувся.
– Де товар?
– Який товар?
– Таварiщ не по-о-онял, – похитав капiтан головою i подивився на мене: – Може, ти скажеш, де товар?
– Та я в очi не бачив нiякого товару.
– От iнтересно! Коли поляки вигружалися зi своеi машини, ми за ними наблюдали. Там були двi величезнi торби, набитi, як камiнь. А коли ми недавно завiтали до iхнього номера, торби зникли, хоча в ресторан вони спустилися з порожнiми руками.
– То ви побували в номерi за iхньоi вiдсутностi? – спитав Тенгiз.
– Робота у нас така.
– Вони, товариш капiтан, – устряв рудий, – зайшли в готель рiвно в шiсть годин п'ятдесят дев'ять мiнут, а в сiм сорок чотири я побачив, як вони знову заходять у готель. Тоiсть готелю вони не покидали. І я не поняв, як так сталося. І Коля не поняв. Хотя ми безвилазно в машинi сидiли i проiзводили наблюденiе. Коля – свiдок. Не виходили вони з готелю.
– От яка загадка! – зловiсно усмiхнувся капiтан. – Но ми ii розв'яжемо. Бля буду, коли нi. Так шо давайте: добровiльне зiзнання пом'якшить вину.
– А в чому нам зiзнаватися? Ми зайшли до готелю тiльки щоб зателефонувати по мiжмiському. Я у Тбiлiсi дзвонив. І жодного газика не було. А коли верталися, газик знову стояв, – сказав Тенгiз.
– Ах ти ж гавно! – обурився рудий.
– Ви шо, кудись вiдлучались? – спитав капiтан у ментiв.
– Куди там! Стояли, як проклятi! Вiн же вас на понти бере! Коля, скажи!
– Стояли ми, – буркнув Коля i хруснув товстими пальцями.
– Добре, – кивнув капiтан. – Тодi, як казав Іллiч, пiдем другiм путьом. Де ваша машина?
– На стоянцi. Тут недалеко, – вiдказав Тенгiз, i я вирiшив, що вiн збожеволiв.
Капiтан пiдвiвся з крiсла:
– Ну що ж, пiшли подивимось.
Але в голосi його вже не було такоi твердостi, як перед тим. Я подумав: ну, все, нам капець. Це ж треба зв'язатися з таким iдiотом. Навiщо вiн сказав, де машина?
Ми вийшли на вулицю, та нас уже не вели попiд руки, а на стоянцi взагалi пустили вперед. Тьмяне свiтло лiхтарiв лише злегка освiтлювало стоянку. Я подумав, що можна було би шмигонути в сутiнках межи автiвок, але, змiрявши оком металеву загорожу, зрозумiв, що тiкати безглуздо. Тим часом Тенгiз пiдiйшов до авта, хвильку подзвенiв ключами, вiдiмкнув салон i багажник i з переможним виглядом подивився на мiлiцiю. Я не вiрив своiм очам. По торбах анi знаку. Не вiрили очам i мiлiцiонери. Вони запихали голови в салон, матюкались i навiть принюхувалися.
– Товар був! – кипiв вiд лютi рудий. – Шоб я здох. Чуете запах?
– Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.
– А по-моему, мило, – засумнiвався рудий.
– Пердило! – буркнув, випростовуючись, капiтан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хрiна менi така робота?
Вiн повернувся i, втягнувши голову у плечi, посунув у вiддiлок.
– Нiчого, – прохрипiв рудий, – ми ще вас пiдловимо.
Коля тiльки хруснув пальцями i виплюнув недопалок. Коли вони вiдiйшли, Тенгiз затраснув дверцята i сказав:
– А мiг ключик i не пiдiйти.
– Який ключик?
– Ось цей. Унiверсальний. Гарантiя – п'ятдесят на п'ятдесят.
Тут тiльки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгiз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Нiколи не вiдзначаючись уважнiстю, я i цього разу не помiтив особливих вiдмiнностей, кинулися вони в очi щойно.
– Ну, ти даеш! – вжахнувся я. – А якби ключик пiдвiв?
– Навiть не хочу думати. П'ятдесят на п'ятдесят.
– А якби подiбноi «Волги» не виявилося?
– Ха! Я ж ii вiдразу помiтив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копiя! Ну, а в ментярнi у нас усе одно iншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звiдси. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.
– А як же дiвчата?
– От чорт! Може, ти iх привезеш до мене? Вiзьми ось грошi, купите кiру i валiть до мене.
9
Ресторан вирував у танцi. Дiвчата сидiли за столом. Але не самi, а з якимось жевжиком. При моiй появi вiн покинув iх i пересiв за сусiднiй столик до таких самих дебiлiв, як i сам.
– Скiльки заробили за цей час?
– Перестань цi своi жарти? – вiдмахнулася Наталя. – А де грузин?
– Чекае нас. Вдома. Вiн мусив негайно поiхати, хтось там йому повинен телефонувати. Чекае нас у себе.
– І ти думаеш, ми поiдемо до нього? За кого ти нас маеш?
– Зозулько, – погладив я ii по волоссi, – менi вже ти можеш клюски на вуха не вiшати.
– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.
– Львiв – велике село. Тут усi всiх знають. А ми так – тiльки з видження. – Наталя змiряла мене зневажливим поглядом i цвиркнула: – Та чого там з видження? Приставав колись у трамваi.
Я розсмiявся i, пригорнувши Ірчика, сказав:
– Ну що, допиваем шампанюру – i гайда?
– А це недалеко? – несмiливо поцiкавилась Іра.
– На таксi десять хвилин.
– А мене вже навiть не питають, – буркнула Наталя.
– Я розцiнив твое мовчання як згоду.
– Сумнiваюся, чи я ще колись у життi зустрiну бiльшого негiдника за тебе.
– Ви щось вiд мене приховуете, – занервувала Іра. – Що вiн тобi зробив?
– Справдi, що? – стенув я плечима. – 3 дитиною не кидав, гаманця не крав.
– Нi, я бачу, щось мiж вами було, – Іра аж розчервонiлася вiд хвилювання.
– Та не було, – пригорнув я ii знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».
– З яким «югом»?
– Та мудаком. Але я з ним нiчого спiльного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобi його не нагадувати.
Я розрахувався з офiцiянтом, i ми вже було рушили, але тут пiдбiг до нас той самий жевжик, котрий сидiв у них за столом.
– Дiвчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?
– Нi, ми зайнятi.
– Чувак, – сказав вiн менi, – вiдпусти дiвчаток.
– Знаеш, це дуже дорогi дiвчата.
Ми з жевжиком вiдстали на кiлька крокiв, i я спитав:
– А ти на що розраховував?
– Ну як? За стiл!
– Не той калiбр.
– Вони що, валютнi?
– А ти думав! Так що тримай граби.
Ми потисли руки, i я наздогнав дiвчат.
Василь Габор
Стефан Кирнов, знайомий болгарин
Hе можу збагнути, чому до одних людей, з якими зустрiвся цiлком випадково, прив'язуюся так мiцно, немов ланцюгом, i вони довго живуть у моiй пам'ятi, а iншi, з якими колись часто бачився, не залишили в душi жодного слiду.
Болгарина Стефана Кирнова я бачив лише упродовж тижня, коли з дружиною пiд час вiдпустки винаймали в нього кiмнату в Поморii, але вiн часто згадуеться менi.
Привiтний, чорнявий, невисокого зросту чоловiк, який мав на лiвому мiзинцевi вiдрощений i випещений довгий нiготь, яким час вiд часу любив почухувати кiнчик носа. Інодi менi здавалося, що Стефан вишпортував ним з-помiж зубiв i залишки iжi, але за подiбним заняттям нiколи його не заставав.
Таким же привiтним, чорнявим i невисокого зросту чоловiком був i його брат Атанас, який цiлий день валявся на пляжi, а на нiч приходив ночувати в Стефановiй кухнi на тапчанi.
Стефан Кирнов жив у Великому Тирновi, i тiльки на лiтнiй сезон приiжджав в Поморiе. Вiн пригощав нас з дружиною на кухнi ракiею, якiй уже десять рокiв, i запрошував приiжджати в Поморiе наступного року. Ми закусували ракiю персиками i розмовляли ламаною росiйською.
Вiн працював водiем-дальнобiйником i через це мав великi проблеми з хребтом (коли машину пiдкидае, то велика напруга йде на хребцi), i йому довелося робити операцiю, – показував зарубцьованi шрами на спинi, – але з пенсii важко прожити, тож щолiта здае квартиру в Помори. А ким ми працюемо? – питав нас iз дружиною. «Я бiблiотекарем, а дружина в унiверситетi викладае», – вiдповiдав йому. «Але ви небагато заробляете», – казав зi спiвчуттям Стефан. «На життя вистачае», – заспокоювали його.
Ми смакували ракiею й смiялися. Промiння захiдного сонця купало в червоних променях Гранатове дерево на подвiр'i й затоплювало своiм вiдблиском всю кухню.
– Чи вам подобаеться в Помори? – питав Стефан.
– Звичайно, – вiдповiдали йому. – Тут малолюдно i затишно, тепле море i чорний пiсок й багато морепродуктiв – вiд простоi цаци до бiлоi акули.
