скачать книгу бесплатно
Галя прилетiла до Парижа не тiльки, щоб пересвiдчитися на власнi очi, як тут, у Луврi, почуваеться Пiнзель, а i зробити репортаж для журналу. Вона зрадiла можливостi взяти паузу й два днi, два чудовi днi, вiдчувати себе лише спостерiгачем, а не дiйовою особою, лише дивитися, ходити, слухати й мовчати. Неодмiнно мовчати. Нiяких телефонних дзвiнкiв, електронноi пошти та Фейсбуку. Самота в Парижi – бажаний стан у великому мiстi, яке поважае твiй вибiр.
Нiчнi звуки з вулицi майже не заважали, а, може, втома далася взнаки – заснула вiдразу й прокинулася виспана, зi свiжою головою. Пiсля восьмоi, вбрана в улюблену сукню, яка майже не мнеться i до якоi пасуе все – хоч брошка, хоч намисто, хоч нашийна хустка, мугикаючи собi пiд нiс «у-уне-вi-дам-уур» Шарля Азнавура, зiйшла вниз на снiданок.
За столиками голосно розмовляли земляки, обговорювали пригоди одного з них у метро («Дебiльнi покажчики! Ще й по-англiйськи тут нiхто не шарить!»). Вони нiкуди не поспiшали, судячи з кiлькостi тарiлок та наiдкiв. На однiй з таць бiля кавникiв сиротливо скрутилася скибочка дiрчастого сиру, прикрашена гiлочкою кропу. Крихти на двох сусiднiх тацях свiдчили: тут були ковбаса та шинка. Галя не стала чекати, поки поповнять запаси, вибрала один з двох останнiх круасанiв, налила собi кави – добре хоч кави залишили – i вийшла у вестибюль. Примостилася бiля вiкна на шкiрянiй канапi, намагаючись не капнути на шоколадного кольору кардиган. Ірина дала його вигуляти в Парижi разом iз шаликом з тонкоi вовни кольору пряженого молока, ще й уточнила: «Це не так кардиган, як жупанчик».
Жiнка за стiйкою – вже iнша, молода, чорнява й рухлива – усмiхнулася до Галi:
– Бонжур, мадам!
– Бонжур, – вiдповiла привiтно.
На обличчi – усмiшка, а в думках – намул. Щось неприемне, навiть непристойне було в тому, з якою внутрiшньою готовiстю вона сприйняла можливiсть не вiтатися з людьми, що говорили з нею однiею мовою. Вiдтрутила iхня галаслива безцеремоннiсть? Не хотiла, щоб хтось уважав ii за одну з них? Вдома, на своiй територii, десь у Львовi, в Киевi чи в Жмеринцi – не важливо, де саме, вона б такими думками не журилася. Що iй до випадкових сусiдiв, якi всюди почуваються, наче вдома! Але тут, на вiддалi, нiяковiла вiд того, що, не признавшись, неначе зреклася своiх.
Уляна влетiла до вестибюлю зi скрученою газетою в руцi, як шпигун у старому радянському фiльмi. Пiсля палких обiймiв розгорнула сторiнку, потицяла в неi свiжим манiкюром:
– Бачиш, що французи пишуть про нашого Пiнзеля!
Галя подумки усмiхнулася слову нашого. Колишня однокурсниця вже рокiв iз тридцять жила у Францii, проте запевняла: «Я маю французькi документи, але серце – украiнське».
Галя просила Уляну: не треба турбуватися, я сама, та де там! Уляна пообiцяла: я не заважатиму, поiдемо разом до Лувру, все там сама роздивишся, а я тобi розкажу, як минуло вiдкриття. Це було знаменито! Згодом погуляеш Парижем, як схочеш. А ввечерi – до нас, тут без варiантiв, вiдмову не приймемо. Луi сам готуватиме м'ясо.
Минулого разу, два роки тому, в Парижi Уляна теж намагалася опiкуватись товаришкою. З'iздили тодi ii машиною у Версаль, пили рожеве вино i брали iнтерв'ю в колишнiх землякiв, що закоренились у французький грунт. Тепер, обережно маневруючи на своему «Ситроенi», Уляна розповiдала про те, якi були обличчя у французьких гостей i що навiть поважнi учасники подiй, не змiгши прибути вчасно, радо стояли згодом у черзi, щоб потрапити на нашого Пiнзеля.
Перед входом до Лувра, за кiлька метрiв вiд скляноi пiрамiди, два банери сповiщали про головнi експозицii сезону – Рафаеля та Пiнзеля. На банерi Пiнзеля – Богоматiр зi сльозою – чи не найкраща робота майстра. Квиток до Лувра коштував одинадцять евро. Придбавши його, можна було обiйти хоч увесь музей, але вони одразу пiшли до Пiнзеля, в каплицю Сент-Шапель, де свого часу складали присягу французькi королi, у серце Лувра, як красномовно висловилася схильна до патетики Уляна. Вона неймовiрно зрадiла, побачивши чергу. Розчохлила фотоапарат i, поспитавши людей, чи вони не проти потрапити в кадр, узялася фотографувати i чергу, i Галю в черзi. «Це – авторка книжки про Пiнзеля! – не вгавала Уляна, – Роману про цього скульптора, до якого ми всi стоiмо!» Галя не знала, куди очi дiвати. Хотiлося залишитися самiй, щоб нiхто не заважав, щоб роздивитися усе, до найменших дрiбниць, бо наразi iй впала у вiчi лише якась дивна для такого мiсця табличка з несподiваним попередженням: «Стережiться злодiiв!»
Зала виявилася меншою, нiж Галя сподiвалася. Стiни каплички затулили щитами бiлого й теракотового кольорiв, створили новий сучасний простiр. Посеред зали на бiлих подiумах установили по кiлька скульптур. Бiля центральноi стiни вiдтворили головний вiвтар Годовицького костелу – того зруйнованого храму, де нещодавно вони були з Іриною та Яном Кумпою. Скульптури з вiвтаря ще кiлька мiсяцiв тому стояли в музеi Пiнзеля у Львовi, вона пам'ятала, якими вони були тодi. Тепер, пiсля реставрацii, вони набули нового, доглянутого, вигляду, пiд шаром свiжого левкасу та позолоти вже не лишилося небезпечних порожняв. Руки реставраторiв заповнили iх спецiальними розчинами та наповнювачами, наче косметичнi хiрурги впустили пiд шкiру постарiлiй красунi рятiвну дозу силiкону.
– Знаменито! – зробила висновок Уляна. Життерадiснi ямочки стрибали на ii щоках. Уляна пiднесено переповiдала, що чула на вiдкриттi, якi люди були, що говорили. У своему звiтi iй удавалося поеднати цитати з промов високих гостей, зауваги до того, хто як був убраний i що було згодом на бенкетi в готелi неподалiк. Капличку, казала, спецiально вiдкрили для цiеi виставки – зняли захист з вiкон, бо скульптурам сонячне свiтло та повiтря не шкодить, на вiдмiну вiд живопису, який висiв на стiнах перед тим.
Галя обiйшла кiмнату по периметру, помiтивши, що дехто молиться зi сльозами на очах… Пiнзель був i той, i не той. Вона звикла до iншого, понiвеченого, сплюндрованого, врятованого в останню мить, вихопленого з-пiд пилки чи з вогню. Вона так хотiла побачити роботи Пiнзеля саме тут, у Луврi, а тепер навiть не могла визначитись зi своiми вiдчуттями: такi складнi й суперечливi вони були. Їй здавалося, що фiгури треба було поставити на тiй висотi, для якоi iх створив свого часу майстер. Що на рiвнi очей вони мають пiдкреслено приземлений вигляд. Що комфортний особистий простiр для цих скульптур е бiльшим, нiж людський, i на це слiд зважати.
– Правда, класно, що скульптури розмiстили невисоко? – допитувалась Уляна. – Можна розгледiти кожний пальчик, кожну трiщинку.
– Але сльоза вже не сльоза – бачиш, як ii зроблено, – не погодилася Галя.
– Та ти що! – розпалилася невгамовна Уляна. – Ти що? Так краще! Що б розгледiли, якби ходили iз задертими вгору головами? Це ж музейний простiр, а не церква.
«Жертвопринесення Авраама», «Самсон розривае пащу лева» – цi скульптури, без сумнiву, вражали. І Богоматiр зi святим Іоаном, i янголи на фрагментах консолей, i центральна фiгура Розп'яття. Бiля цих сiмох глядачi затримувалися найдовше.
Уляна торкнулася рукава:
– Пардон, усього лише кiлька слiв…
Французька репортерка – назви ii газети Галя нiколи й не чула – попросила в Уляни допомоги порозумiтися з авторкою роману. «Як давно ви вiдкрили для себе Пiнзеля?» – запитання було зрозумiлим i без перекладу, однак вiдповiсти без Уляни вона й справдi не змогла б. Уляна залюбки взялася перекладати, повторюючи за Галею iсторiю про те, як вона, тодi ще зовсiм юна репортерка, повернулася з Одеського замку з репортажем для газети, i розповiла, якi дивнi скульптури бачила у фондосховищах замку. Деякi без облич, без рук, без пальцiв, з ампутованими ступнями – музейники врятували iх вiд сокири, вiд вогню, витягли з болiт коло церков, пристосованих на той час пiд спортзали та зерносховища. У першому своему iнтерв'ю з директором картинноi галереi Борисом Григоровичем Возницьким Галя розпитувала про врятованi скульптури Пiнзеля – вiн звозив iх до колишнього монастиря капуцинiв, що пiд Одеським замком. Розповiдав, що вдалося зiбрати лише третину робiт Пiнзеля, а двi третини знищили. Доводилося навiть витягати пилку з фiгури, яку рiзали на дрова. Боляче було дивитися на глибокi шрами понiвечених скульптур. Однак саме слiди варварського втручання змушували вiдчути глибоке потрясiння вiд того, що в цих скульптурах поедналися найвищi можливостi людськоi природи i ii найницiшi вияви.
Галя зупинилася, вона й так замiсть кiлькох слiв дала вельми розлогу вiдповiдь. Але репортерка не вимикала диктофона. І Галя, вислухавши запитання, повела далi: «Чи розумiемо ми в Украiнi цiннiсть цих робiт у грошовому обчисленнi? Розповiм одну iсторiю. Коли вiдкрився музей Пiнзеля на Митнiй площi у Львовi, Борис Возницький згадував розмову з представником ЮНГСКО – той мав досвiд мистецьких аукцiонiв у Лондонi. «Яку цiну, на вашу думку, мае ця фiгура?» – поцiкавився знавець у директора галереi. «Двiстi тисяч доларiв», – навмання вiдповiв Возницький. Гксперт усмiхнувся й пояснив свою цiкавiсть: «Я хотiв почути конкретну цифру, прагнув пересвiдчитися, чи знають музейники справжню вартiсть цих скульптур. За ту фiгуру, з якоi ви свого часу пилку витягли, в Лондонi можна було б починати торги вiд восьми мiльйонiв доларiв, а отримати й усi дванадцять мiльйонiв…»
Французький мистецтвознавець на iм'я Гiлем, з яким Галя вмовилася зустрiтися, прийшов хвилина в хвилину. Енергiйний чоловiк iз червоним шаликом на шиi, вiн емоцiйно говорив, а разом з ним говорили i його промовистi руки. Уляна заледве встигала перекладати. Французи зачарованi Пiнзелем, цей майстер дивуе своею самобутнiстю, бо схiдноевропейське бароко для Францii – абсолютна новина, якою захоплюються глядачi. Фiгури освiтленi подвiйним денним свiтлом – вiн показав на вiкно, бiля якого вони стояли, i на друге вiкно, що виходило в iнше подвiр'я. Його руки весь час рухалися.
З висоти другого поверху було видно, як день помiтно набирае обертiв. Бiля скляноi пiрамiди-входу до Лувру зростав потiк туристiв, щораз бiльше вiдвiдувачiв проминало i iхню трiйцю, що стояла бiля вiкна в залi, дехто вже вдруге обходив експозицiю, а то й утрете. Пара скандинавiв, худорлявих та високих, у дуже поважному вiцi – обом було, певно, за вiсiмдесят – знову пройшли неподалiк, тримаючись за руки, зупинилися бiля маленьких бiлих ангеликiв та хлопчикiв-путтi, пiднятих мало не до стелi. Дiвчина з зеленим волоссям (мабуть, з якогось мистецького навчального закладу, судячи з вигадливого одягу й екстравагантних зачiсок усього гурту студентiв) затрималась очима на Галиному кардиганi-жупанчику. Їi допитливий погляд треба буде повторити, розповiдаючи вдома Іринi про цей епiзод.
Профiль Яна – як його? – Кумпи! Вiн уважно придивлявся до лiвоi руки Франциска Борджiа, тодi обiйшов увесь подiум з цiею та iншими скульптурами, не звертаючи уваги на вiдвiдувачiв. Це був, без сумнiву, Кумпа. Галя навiть голову повернула за цим чоловiком i загубила його серед вiдвiдувачiв. Як i кожен з учасникiв показу Ірининоi колекцii, вiн отримав за роботу мiнiмальну платню. Там усi працювали не так за грошi, як за цiкавiсть i можливiсть спробувати себе в новому амплуа. І от тепер цей чоловiк, що мав сякий-такий бiзнес i називав себе демонстратором одягу, розгулював Лувром у дорогих черевиках з тонкоi шкiри i в не менш дорогому пальтi… Галю вiн не побачив, а вона його не гукнула, бо тримала в руках мобiлку з увiмкнутим диктофоном, записуючи розмову з мс'е Гiлемом. Близько дванадцятоi години, люб'язно попрощавшись з новими знайомими та коротко поспiлкувавшись з кiлькома вiдвiдувачами, – тiльки один з них був парижанин, решта – туристи з iнших краiн, переважно китайцi та нiмцi, – Галя запропонувала Улянi розiйтися, а зустрiтися надвечiр.
– Дванадцята ж година! – нагадала Уляна. – Пообiдаймо разом!
– Я ще тут попрацюю, пофотографую, пiду до «Джоконди», вона ж тут неподалiк. До iмпресiонiстiв. Тодi погуляю Парижем. Я пiшки, ти ж знаеш. Якраз до вечора нагуляю апетит…
– А тодi набери мене, – не дослухала Уляна. – І я миттю виiду по тебе.
– Ти додому зараз?
– Нi. Я маю справи. А додому вже разом поiдемо.
– Уляно, ти не помiтила такого сивого чоловiка в розкiшному пальтi? Коли ми з Гiлемом розмовляли.
– Нi. Тобто там не один був у розкiшному пальтi i сивий. А що?
– Та, наче знайомий… Не казав, що до Парижа збираеться.
Неподалiк вiд Лувра, просто пiд колишнiм королiвським палацом, галасливi пiдлiтки ганяли м'яча. Якийсь Патрiк тримав у напрузi всю команду противника, прошиваючи умовне поле бiганиною туди-сюди: м'яч раз у раз повертався до нього. Патрiка пiдбадьорювали своi, на нього покладалися, вiд нього залежав рахунок матчу. Про його особливу мiсiю повсякчас нагадували, вигукуючи його iм'я. Вiд грасируваного «р-р» бринiло повiтря.
Нарештi Галя нiкуди не поспiшала. Повiльно перейшла з внутрiшнього двору на площу Конкорд, рушила в сад Тюiльрi… Усi, на кому зупинявся ii погляд, сповiдували вiрнiсть законовi «Суета – це грiх». Усi, хто iй траплявся, з цього погляду були безгрiшнi. Вона радо зарахувала себе до спiльноти щасливих нероб, сьогоднi вона була одна з них.
Не варто силкуватися побачити в Парижi все, бо де багато – там нiчого. Минулого разу, коли Галя була в Парижi, то щовечора, пiзньоi години, перед очима в неi крутився калейдоскоп вражень, а дух мiста вислизав, вiдчути його вдавалося лише випадково й ненадовго, от як тепер, коли хлопцi бiля Лувра з вiдчайдушною надiею гукали: «Патр-рiк! Патр-рiк!» І нiкому навiть на думку не спало iх звiдти нагнати.
Дивитися на Париж так, наче це твое мiсто, не рахувати днiв, не шкодувати за годинами i не намагатися бути в трьох мiсцях одночасно – отодi й справдi щось устигнеш, отодi Париж хоч трохи пiднiме завiсу над своiми таемницями.
Гуляла залами музею Оранжерi,[1 - Музей Оранжерi – картинна галерея в Парижi, в якiй виставляють роботи iмпресiонiстiв та постiмпресiонiстiв.] мiж полотнами улюблених iмпресiонiстiв. З усього побаченого залишила собi тiльки два враження: пiвонii та спаржу Гдуарда Мане i Руанський собор Клода Моне… Наразi досить. Головне, не передати кутi меду. Такий був настрiй: вистачало й дрiбки.
На набережнiй Сени засидiлась у вуличному кафе, навмисно вибравши столик на осоннi, пила неспiшно каву, не таку мiцну, як у Львовi, знову з круасаном, майже таким, як уранiшнiй, стежила за людьми та голубами. Хтось поруч палив люльку, нагадуючи про Луiзу, про те, що треба купити всiм паризькi шалики, всiм – i дiвчатам, i хлопцям. Споглядала вулицю, вкриту сонячними плямами й тiнями. Теплий шалик лежав на колiнах без потреби. Мружилася на мерехтливе свiтло зеленкувато-жовтоi води, на кам'янi стовпцi з чавунними провислими ланцюгами, кидала оком на сусiднiй столик, за яким стиха розмовляли чоловiк i жiнка. Слухняний пудель лежав мiж ними пiд столом. Поводок, що наче обмежував його рух, був йому непотрiбен. Нiхто навiть не дорiкнув господарям. А може, тут так заведено – заходити до кав'ярнi з собаками? Хтозна. Хай там як, а незворушний песик тримався, наче завсiдник закладу.
Це не подружжя, виснувала Галя, надто вони захопленi розмовою, не зводять очей одне вiд одного, живi емоцii грають на обличчях. Точно не подружжя. Однак песик демонструе особливе ставлення i до одного, й до другого, вiн обох уважае за господарiв. Хоч як придивлялася, але так i не зрозумiла, чий то песик. Припнутий до крiсла жiнки, вiн лежав пiд ногами в чоловiка. Невже подружжя?…
Уривки фраз навколо, якiсь слова повторюються знов i знов: «Сава!.. Адома!.. Вi… Вуаля…» Голос Парижа.
Жiнки навколо вбранi в зручний одяг, iхнi обличчя майже без косметики. Чи не едина iхня прикраса – шалики. Смугастi, картатi, барвистi, квiтчастi, однотоннi – рiзнi. І легка хода. Навiть якщо жiнка повнувата. Найхарактернiша особливiсть парижанок, доходить висновку Галя, це легка хода, вони наче от-от вiдштовхнуться вiд землi, тому й видаються стрункiшими, не пригнiченими якимись проблемами, що iх вони, безперечно, теж мають. Ось як цi двое, обом рокiв по сорок, а регочуться, наче школярки. Прислухалася i всмiхнулася – польська мова. Полон стереотипiв. Помилилася. Не парижанки.
Ішла набережною Сени, радiла, що сама. Цiкаво, чи бував Пiнзель замолоду в Парижi? Мав би бути, бодай недовго: вiн проiхався по всiх Європах, навчався того, що розквiтло вже в Бучачi. Недовго йому судилося творити своi шедеври – близько п'ятнадцяти рокiв. А те, що було ранiше, повите таемницею. Мабуть, уже назавжди. Можна тепер лише додумувати ту частину життя скульптора, реставрувати ii на свiй розсуд. Тепер у Луврi люди завмирають перед його роботами, – перед тим, що вцiлiло, що дивом вижило, – i моляться, i не можуть стримати слiз. А бiльшiсть творiнь зникла, розсипалася, згорiла й потонула в болотах. Звiдки така неймовiрна плiднiсть? Чи йому до снаги було вмовитися з часом, чи належав до тих майстрiв, яким усе даеться легше, нiж iншим?… Чи жив у своiй майстернi, вiдмовившись вiд багатьох принад життя забезпеченого сницаря, чию працю добре оплачував магнат Микола Потоцький?[2 - Микола-Василь Потоцький (1706–1782) – польсько-украшський магнат, меценат.]… Може, саме такий спосiб життя – зосереджений на роботi, на чиюсь думку, дивакуватий, був для нього прийнятний. Може, йому, щоб вiдчути радiсть та гармонiю, потрiбнi були насамперед новi замовлення. А грошi, отриманi за них, вiн не встигав витрачати. Це робила його дружина. Чи був вiн щасливий зi своею Марiанною?…
Може, Пiнзель i справдi творив передусiм для простолюду, бо ж його роботи завжди були на виднотi – не для обраних десь за зачиненими дверима, а в церквах, на мiських та сiльських будинках. Треба було тiльки глянути вгору. Це була мiцна спiлка трьох видатних осiб: Меретина, Пiнзеля та Миколи Потоцького, – спiлка архiтектора, скульптора й мецената, що вимагав високоякiсних творiнь, не втручаючись у роботу майстрiв.
Не довелося телефонувати Улянi – вона подзвонила перша:
– Ну що? Нагулялася? – i, не чекаючи вiдповiдi, промовила: – Луi нас кличе, чекае на нас. Де ти? Набережна Орсе! – засмiялася. – Вона довга. Де саме?…
Будиночок Уляни та Луi за кiлька кiлометрiв вiд Парижа – пiд старою черепицею, зi своiм садком, – видавався iлюстрацiею до казок Шарля Перро.
– Головне, щоб не до «Синьоi бороди», – усмiхнено погодилася Уляна, проминаючи ворота.
Склянi дверi аж до пiдлоги й теплий хол за прозорим склом. Будиночок наповнений давнiми речами, темними меблями та безлiччю порцелянових, скляних i мiдних дрiбничок: песикiв, пташок, пляшечок, ляльок та iнших абищиць. Гравюри на стiнах, двi полички з рiзними глеками на вино та два ящики волоських горiхiв перед камiном у вiтальнi. На столi запаленi свiчки, iхнi язички вiдбиваються в двох карафках з грубого бiлого скла – з червоним та рожевим вином.
Смачно пахне смаженим м'ясом з чебрецем, Галя на запах визначае улюблену приправу. Вона теж додае чебрець до м'яса.
Луi обiйняв ii, наче давню приятельку, розцiлував в обидвi щоки, хоч вони бачилися перед тим тiльки раз. Гомiнкий та енергiйний, як Уляна, Луi випромiнюе задоволення життям, своею оселею та своею дружиною. Вони обидва схожi темпераментами на iталiйцiв, дарма що вiн француз, а вона украiнка.
– Бордо та бургундське – найкращi вина у свiтi!
Луi пропонуе два вина на вибiр, перелiчуючи принади кожного. Галя не дуже розбираеться в назвах вин, але в смаках – так. Вiн з Бургундii, пригадуе Галя, й, на неприховану радiсть господаря, обирае бургундське.
Луi мае пивницю в пiдвалi. Вiн навiть пiдхопився, демонструючи готовнiсть негайно показати ii гостi. Уляна стримуе його: потiм – спочатку вечеря, цiлий день не iли. Галя згадуе про «Зубрiвку», чоловiк Магди, iхньоi спiльноi однокурсницi, каже, теж мае комору, де зберiгае вино.
– Власник винарнi? – з розумiнням похитуе головою Луi.
– Нi, майстер-рiзьбяр, а вино робить, щоб пригощати друзiв.
Луi вина тiльки купуе, вiн цiнувальник. Придбав, поклав на схов до пивницi, веде спецiальну книгу вин: ретельно записуе, яке вино й коли купив, i навiть коли i з ким випив. На столi – кiлька рiзновидiв пахучих сирiв… І хлiб. Запашний свiжий хлiб, без нього в цьому домi за стiл не сiдають.
За ароматною печенею, смачним хлiбом та терпким вином гомонять про Пiнзеля, Лувр, вина, погоду i про те, що обов'язковий елемент у гардеробi французiв – це, безперечно, шалики.
– Невипадково! – наголошуе Луi, – тут вологий клiмат, – горло, – торкаеться шиi пальцями. – Ото й захищаемось, обернувши потребу на стиль. – Вiн говорить i говорить.
– У горили горло заболiло, бо горила багато говорила! – смiеться Уляна.
– Що? – не розумiе Луi, – надто швидко, я не зрозумiв.
– Це украiнська скоромовка! – смiеться Уляна. – Іди сюди, – кличе Галю, – висувае зi старовинноi шафи три глибокi шухляди, заповненi шаликами та хустками. Вихоплюе, наче фокусник, одну, другу, третю – вибирай, яка подобаеться. І Магдi вибирай. Це ж найпростiший та найефектнiший аксесуар. Шалик на шию – i миттю робишся iнша.
Скручуе собi на шиi вигадливий комiрець.
– Що скажеш? – допитуеться. – Була звичайною жiнкою – стала незвичайною.
Луi доклав iм на тарiлки ще по шматочку м'яса, попередньо спитавши дозволу.
– Є дiевiший спосiб обернути звичайну жiнку на незвичайну, – зауважив вiн, доливаючи вина в келихи.
Уляна запитально глянула на нього.
– Нема нiчого простiшого, – сказав вiн. – Досить ii покохати.
Вони дивляться одне на одного, як тi двое з вуличного кафе. В Уляниних очах стрибають бiсики, Луi ловить ii руку, тулить до своеi шиi. Вони познайомилися кiлька рокiв тому, коли донька Луi була вже доросла й жила в Аннемасi, в провiнцii Верхня Савойя, а Улянин син залишився у Лiонi – вiн фахiвець з iнформацiйних технологiй, мае там хорошу роботу.
Галi добре з цими двома базiками, безупинне говорiння ii не дратуе, iй тепло в променях iхнього сiмейного затишку.
Довезли ii до готелю. Праворуч вiд входу яскраво свiтилася вiтрина квiтковоi крамницi.
– Хвилиночку! – перепинив мить прощання Луi. – Мадам, прошу!
…Засинаючи того дня на своему гiгантському лiжку в маленькiй готельнiй кiмнатцi, Галя вдихала ледь помiтний аромат червоних та синiх макiв. Вона вперше бачила синi маки, вони мали такий самий аромат, що й червонi. Цьому букетовi судилося коротке життя, бо ж позавтра вона повертаеться додому, але вiд того вiн у ii очах зробився ще гарнiший. Глибокi плями квiтiв у темрявi кiмнати. Галя нiколи вже не забуде, як вони пахнуть, i якими видаються при свiтлi й у темрявi, i яким було обличчя Луi, коли вiн замовляв два букети – дружинi та ii товаришцi.
Назавтра до Лувра вона потрапила не через скляну пiрамiду на внутрiшньому подвiр'i, а через браму з бронзовими левами, з боку Сени. Там-таки, в Луврi, купила два альбоми про творчiсть Пiнзеля. Обидва розкiшнi – один французький, другий – украiнський, зi Святим Вiкентiем на суперобкладинцi.
Пiсля обiду Галя з Уляною купували сувенiри в маленьких крамничках, на тихiй вуличцi, далеко вiд туристичних стежок.
– Парижанка з середнiми статками нiколи не купить рiч за цiну, зазначену в цiннику, – пояснювала Уляна, – вона дочекаеться знижок. Або купить те саме в iншому мiсцi Тi всi шалики, кепi, хустки та рукавички, жiночi та чоловiчi, справдi коштували тут чи не вдвiчi менше, нiж коло Лувра. Татовi Галя знайшла рукавицi з добротного трикотажу, з м'якими шкiряними вставками, вiн колись майже такi самi заносив до дiрок. Мамi купила теплий берет, унiверсальний – хоч для сiмнадцятирiчноi, хоч для сiмдесятисемирiчноi. Буде в ньому стильна, гарна.
У-уне-вi-дамууур!!!
А ввечерi Уляна та Луi запросили ii в театр. Уляна вдягла подарунок своiх однокурсниць Галi з Магдою – капелюшок, вибраний у львiвськiй крамничцi «Крапка над i» за допомогою власницi та дизайнерки Ірини.
Театром виявилася невеличка кiмната, де глядачi всiдалися просто на пiдлогу – на килимове м'яке покриття. У напiвтемрявi актори рухалися за два кроки вiд них. Вiн та вона, обидва в трико. Жодного слова, сама мова тiл. Лише вiн, вона i жужмом зiбганi газети, вони були й опалим листям, i лiжком, i морськими хвилями, й образливими словами, що iх тi двое жбурляли в обличчя одне одному…
Уляна була зачарована виставою:
– Знаменито! – вигукувала вона, й бурхливо дiлилася з Галею враженнями вiд побаченого: – Оце мистецтво! Вони газетами жбурляються, а тобi вiд тих рухiв волосся стае дибки. Що скажеш? – озирнулася до чоловiка.
– О! – пустив очi пiд лоба, хтозна-що хотiвши цим сказати.
– Справдi сподобалося? – запитала Галя, коли вони з Луi чекали на Уляну з дамськоi кiмнати.
– Бiльше сподобалося те, як це сподобалось Улянi, – усмiхнувся вiн. – У нас кажуть: правда не завжди варта того, щоб ii казати. Я прихильник традицiйного театру. Чудовий вечiр! Прикрасьмо його кiлькома келихами доброго вина.
Пiзно ввечерi зателефонувала Ірина:
– Як ти там? Як Пiнзель?
– Чудово. Я бачила тут Яна Кумпу.
– Де?
– Бiля Пiнзеля, у Луврi.
– Облиш, ти його з кимось сплутала. Ми з ним сьогоднi розмовляли.
– Його не сплутаеш. Кажу: вiн був тут.
– Гаразд. Коли назад?
– Завтра. Привезти справжнього рокфору?
– Не витрачай часу на дурницi. Тепер у Львовi е все, тут купимо…
По голосу було чути: ii настрiй впав. Не варто було говорити? Чи варто? Знову Ірину заносить на якогось пiдозрiлого типа.
Засинаючи, Галя знову бачила, як над шурхотливим папером здiймаеться жiноче обличчя, жiнка вдихае носом повiтря. Вiн тут, вона його чуе – i зникае в хмарах, чи в хвилях, чи в круговертi буднiв. А то вiн випiрнае, змахнувши руками, панiчно роззираеться, нюхае повiтря довкола себе, аж чути його збуджене хекання – тут вона, тут! Зараз вiн ii помiтить, iхнi погляди зустрiнуться, вона його впiзнае… Нi, не цього разу, бо вiн зникае, шукаючи там, де ii вже нема.
…Стюардеса вдруге запитувала жiнку, що задивилася в iлюмiнатор, на клубочення бiлих хмар: сiк чи воду? Що вона питиме?… Жiнка повiльно повернула голову, i ще секунду-двi ii погляд був вiдчужений. А тодi обличчя ожило, на ньому спалахнули емоцii. «Сiк, – усмiхнулася жiнка, – дякую! Апельсиновий сiк».
У лiтаку Галю накрило. Це буде роман про Пiнзеля. Знову про Пiнзеля. Але вiд iменi його дружини. Кiлька рокiв життя з генiем. Це буде розповiдь Марiанни-Єлизавети Кейтовоi з родини Маевських, що iй недовго, якихось десять рокiв, судилося бути Пiнзелевою. Оповiдь матерi двох синiв Пiнзеля. За рiк пiсля чоловiковоi смертi вона вийшла замiж за Беренсдорфа й виiхала з ним та дiтьми до Нiмеччини… Чи любила вона свого другого чоловiка? Чи була з ним щаслива бодай iнодi? Чи був вiн щасливий з нею? Який вiн був чоловiк?… Думки огорнули ii, як хмари лiтак, затулили вiд свiту непроглядною завiсою. Хтось запитував про щось. Вона повернула голову на голос i не вiдразу зрозумiла, що це до неi звертаеться усмiхнена дiвчина в унiформi. А вона сидить у зручному крiслi авiалiнiй «Бр Франс», проте думками далеко звiдси, в мiстечку Бучачi, в робiтнi майстра, якому те, що вiн робить – над усе.
