скачать книгу бесплатно
– Проженемо, – сказав я.
– Сумнiваюсь. Я вже стiльки вдув, що менi по цимбалах.
– Тодi якраз пора линяти.
Ще того вечора я видзвонив у гуртожитку Славка i домовився зустрiтися наступного дня в обiд у «Кентаврi».
6
На заправцi сновигають тi самi морди i зиркають на нас вiдверто вороже. Врештi у двох здають нерви i вони пiдвалюють до нашого авта. Якiсь невиразнi рибоокi типи з прищами на обличчi, для них спихнути одну пару джинсiв – це свято, а тому таких, як ми, вони ненавидять.
– Це наше мiсце. Так що дуйте звiдси, – цвиркае один, а в самого тим часом мабуть холоне живiт вiд напруження, i очi бiгають, мов сонячнi зайчики.
– Не поняв, – кривиться Тенгiз. – Ти кому триндиш? Менi?
– Да, тобi.
– А ти не помилився? Ти знаеш, хто я?
– Не знаю i не хочу знати.
– Тодi ти просто мудак! Але нiчого, завтра ми приiдемо з Девоном, вiн тебе поставить на мiсце.
– З яким Левоном?
– А це ти в нього й спитаеш. Правда це будуть твоi останнi слова в життi. Ясно, козел?
Я слухаю цей дiалог iз неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи!
Хлопцi перезирнулися. Але Тенгiз не дае iм оговтатися:
– Давай, валiть звiдси. Завтра розмову продовжимо. Вони нерiшуче тупцяють на мiсцi.
– Е! Ну, ти не злися. Звiдки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приiхали, товар зняли i звалили. А ми тут цiлий день тусуемо.
– Я радий, що до вас дiйшло, чао.
Коли вони вiдiйшли, я поцiкавився:
– І хто такий Левон?
– Ти що – Лев она не знаеш?
– Нi.
– Ну й мудак, – регоче Тенгiз. Бо я теж його не знаю.
Тепер настала черга реготати менi.
– То ти теж мудак!
– Я нi. Я принаймнi чув про нього.
– І хто ж це такий?
– Крутий чувак. Заправляе великою командою фарцiв, мае зв'язки з лягавими.
– І ти його нiколи не стрiчав?
– З таким краще й не зустрiчатися. Кажуть, вiн навiть циганiв «поставив».
– А де його можна побачити?
– Вiн бувае в «Інтуристi». Мае там свiй столик в Кавказькому залi. Пiдiйдеш до адмiнiстратора i попросиш пiдвести тебе до Левона. Вiн подивиться на тебе з-пiд лоба i скаже: «Даю тобi тридцять секунд. Якщо за цей термiн не вкладешся, тебе винесуть».
– Не зрозумiв. У що це я маю вкластися.
– За тридцять секунд маеш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть в зуби i вiдпустять.
Я рiзко втратив до нього iнтерес.
– О! Франики приiхали! – несподiвано скрикнув Тенгiз.
Польське авто спинилося за кiлька крокiв вiд нас, i фарцiвники умить облiпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк iде платити за бензин, i розпитую в нього, що за товар. Виявляеться, вони iдуть з Туреччини i мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого i багато.
– Ми беремо усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрiнемось на стоянцi позаду оперного.
Поляковi така пропозицiя сподобалася, бо вони й так прямували до готелю «Львiв». Коли вiн повiдомив тарганам, що нiчого продавати не буде, нас знову пропекли лютi погляди. Якась жiнка навiть спробувала вголос обуритися i щось там дзявкнула, але ii зацитькали тi двое, що спiлкувалися з нами.
Ми вiд'iхали услiд за поляками. Дорогою я сказав:
– Може, спинитися десь на узбiччi i закупити товар?
– Не вийде. Нас пасуть.
Я озирнувся. Вдалинi виднiвся мiлiцейський газик.
– Тi самi? Коли вони встигли?
– А вони постiйно всi заправки об'iжджають. Робота в них така. Ми ж iм не дали вiдчiпного, от iх i вкурвило.
– А тепер що?
– Попробуемо змитися.
На в'iздi в мiсто ми рiзко звернули влiво, тодi як поляки поiхали просто. Потiм попетляли вуличками i виiхали на Городоцьку. Я весь час зиркав назад, але газика не помiтив. Та коли ми заiхали на стоянку, де нас уже чекали поляки, раптом з-за рогу вигулькнув i наш знайомий газик. Вiн неспiшно наблизився до стоянки i вичiкувально завмер.
– Ну i що тепер? – ляснув себе по колiнi Тенгiз. – Поляки просто уриють i все.
– Мусимо з ними передомовитись.
– Як? Навiть не думай до них наближатися.
Я витяг картку паперу i написав польською, що буду чекати в готелi бiля газетного кiоску. Потiм вийшов з авта i почимчикував до будки з морозивом. Будка стояла за будiвлею, з газика ii видно не було. Бiля будки крутилися дiти. Я вибрав одного i спитав, чи вiн не хоче морозива. Але коли я пояснив йому, що для цього потрiбно зробити, вiн зажадав не одну, а цiлих чотири порцii.
– Ви ж хочете, щоб лягавi не бачили, як я передам записку, правда?
– Ну.
– Вони менi поможуть, – кивнув на iнших дiтлахiв.
Я покiрно купив iм морозиво, дав записку, i за хвилю вони вже з галасом бiгли помiж автами, мовби граючись у лапанки. Малий ховався, пригинався i перебiгав вiд авта до авта, наближаючись до полякiв. А опинившись поруч, рiзко змахнув рукою i пожмаканий клапоть паперу впав на колiна поляковi.
Я сiдаю в авто, пояснюю ситуацiю грузиновi, i ми пiд ошелешенi погляди ментiв вiд'iжджаемо. Їхнiй газик лишаеться пильнувати полякiв. За кiлька хвилин один з полякiв залишае авто i заходить в готель. Я зустрiчаюся з ним бiля кiоску i домовляюся на сьому на цьому ж мiсцi. Тенгiз у цей час зайняв столик у ресторанi.
7
Як з'ясувалося, вiн не дармував, а сидiв у компанii двох студенток. Вони весело реготали, попиваючи вино.
– А ось i Юрко! Знайомся – Іра i Наталя.
Мене мов окропом облили. У напiвсутiнках, що панували там, я не вiдразу роздивився обличчя панянок. Але тепер, коли сiв, то побачив ту саму Наталю з прикладного, яку ще пару днiв тому так палко кохав. Це ж треба було трафитися такому дивовижному збiговi обставин! Ну, що вам сказати – мене зацiпило, заклинило, засипало снiгами. Тим бiльше, що я грав тодi роль югослава i розмовляв калiченою украiнською мовою.
Іра дивилась на мене розпромiненими очками, а Наталя, опустивши голову, малювала на столi китайськi iероглiфи. Якби я був китаець, я б прочитав там «Сволота» або «Скотина». Або ще щось подiбне.
– Іра знае польську, – пiдморгнув грузин. – Вам буде про що поговорити.
Ага! Он воно що. Ролi вже розподiленi. І Наталя, яка, зi всього видно, ще кiлька хвилин тому флiртувала з грузином, чуеться тепер незручно, але вагаеться вона недовго. Рiшення прийняте. Їi чарiвна голiвка пiднiмаеться, рученька тягнеться за келихом i нiжний голосок вуркоче:
– За знайомство!
Чи доводилось вам коли-небудь опинитися в компанii своеi вчорашньоi колежанки i ii нового кавалера. Скажу вам вiдверто – це не надто приемна ситуацiя. Навiть якщо на колежанку вам уже начхати. Особливо це дошкуляе, коли ви кохалися з панною зовсiм недавно, коли злизували з ii язичка чуттевi слова i плели усiлякi нiсенiтницi, вiд яких вона, здавалося, млiла. Тодi всi тi слова, що вона шептала вам – тiльки вам у цiлому свiтi – i якi ви вже встигли надiйно забути, починають зринати, наче роздутi потопельцi, iз дна пам'ятi. І хочеться тодi iх проказувати знову, але вже вголос, так, аби нiхто, крiм неi, не второпав потаемного змiсту.
Я налив собi вина, одним духом вихилив i вискалив своi чудовi зуби до Іри. Щоб я здох, вона була нiчим не гiрша за Наталю. Я хочу сказати, вона була навiть краща. Вона була просто класна дiвчина. Усмiшка не сходила з ii пухкеньких вуст.
– Ви художник? – спитала вона. – Нам Тенгiз про вас уже все розповiв.
Наталя усмiхнулася з пiдступним виразом. Мабуть, у ii голiвцi визрiвала зараз одна едина думка: що вона висловить Славковi за те, що пiдсунув iй цього… цього… та що там кривити душею – пройдисвiта.
– О нi, далеко не все, – засмiявся Тенгiз, усе тiснiше притискаючи до себе Наталю.
А вона, стерва, й не пручалась. Навiть навпаки. Тодi я теж пiдсунувся до Іри i запропонував брудершафт, щоб перейти на «ти». Ми вихляли вино з переплетеними руками, пiсля чого вона хвилини три жувала моi вуста. Очi моi у цей час зизили в бiк Наталi. Поганий приклад заразливий – вони цiлувалися взагалi без брудершафту. «Я мала тiльки одного хлопця!» – казала вона тодi менi. Уявляете? Я ледь не повiрив!
Іра була тепла i затишна, я б iз задоволенням звився клубочком у неi на колiнцях i заснув.
– Тут вам не бордель! – проскреготiв суворий голос.
Над нашим столом нависла зловiсна туша буфетницi. Тенгiз спокiйно витяг з кишенi троячку, поклав iй до кишенi i спитав:
– А так?
– Та добре вже, – лiниво махнула рукою i важко покривуляла на своiх жиляках.
У «Кентаврi» ми просидiли до вечора i добряче зголоднiли, а що час був зустрiчатися з поляком, то разом подалися до готелю «Львiв». Уже здалеку ми помiтили знайомий газик, який стояв перед рестораном.
– Засiдка, – сказав Тенгiз. – Дiвчатка, йдiть до ресторану, займiть столик i замовте нам що-небудь на свiй смак. А ми ще одну маленьку справу маемо в готелi.
– Нiчого собi! – здивувалася Наталя. – Ми замовимо, а ви не прийдете.
– Ображаеш! На, – i Тенгiз вручив iй п'ятдесят «крабiв».
– Ну, це iнша рiч.
Ми з байдужим виглядом продефiлювали бiля мiлiцiонерiв i зайшли в готель. Поляк на нас уже чекав. Номер його був завалений товаром. Окрiм джинсiв, джинсових сорочок i спiдничок рiзних кольорiв, були ще й светри, колготи, хустини. Весь цей турецький «самопал» пишався ярликами вiдомих фiрм, але був для нас вигiдний, бо коштував дешево, а що призначався для рагулiв, котрi на фiрмових речах не тямили, то навар передбачався суттевий.
Ми хутко добили торгу, i Тенгiз навiть викупив у полякiв двi велетенськi торби, якi ми вщерть натовкли шматами.
– Мусимо наш гешефт обмити, – сказав поляк, ставлячи на стiл пляшку «Житньоi».
Ми випили, та нашi чола вiд цього не прояснилися, – нас мучила думка, як це все добро тепер винести з готелю до авта.
– У вас проблеми? – поцiкавився поляк.
– Бiля входу стоiть той самий мiлiцейський газик, який за нами iхав. З торбами ми не можемо нiяк з'явитися.
– Якщо хочете, можете лишити в мене. А поки що пiдемо до ресторацii. Не вiчно ж вiн там стоятиме. Хоча… стривайте… коли ми сюди вселялися, якраз iз вивiльнених номерiв виносили брудну постiль i спускали лiфтом униз. Там унизу е пральня i мусить бути чорний хiд.
– Справдi! Як ми ранiше не здогадалися?
8
Нам вдалося непомiченими покинути готель, занести речi до авта i вiдiгнати його на платну стоянку неподалiк. Пiдходячи до ресторану, помiтили ошелешенi погляди мiлiцiонерiв. Вони бачили, як ми входили до готелю, та не бачили, як виходили. Тепер у них з'явилася цiкава тема для обговорення.
Дiвчата, вiдчувши шару, вкрили закусками цiлий стiл.
– Де ви пропадали? – завуркотiли вони пiдхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знiмати.
– Скiльки давали? – поцiкавився я.
– Що за жарти?
– Я просто хотiв сказати, що даю на карбованця бiльше.
– Йди в баню.
– Подарунок! – сказав Тенгiз i простягнув iм по дезодоранту.
У нагороду нам дiсталися цьомчики, та ситий любов'ю не будеш, i ми взялися наминати. Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переiзд до Югославii з технiчних причин не вiдбудеться, i зосередилася на грузиновi.
